Історія держави і права зарубіжних країн

3.3. Форма римської держави

Розглядаючи провідний елемент форми держави станово-кастового суспільства — форму правління, слід зазначити, що в 509 р. до н. е. в Римі, після останнього (сьомого) рекса Тарквінія Гордого, своєрідна «монархія», яка існувала доти, поступилася місцем республіканському ладу.

Лад Римської республіки відрізнявся деякими важливими властивостями, що закріпили особливий політичний рівень взаємодії суспільних інтересів громадянина з інтересами всього суспільства. У цьому значенні римська республіка була новим найважливішим етапом в історії античної держави, можливо, навіть більш змістовним для подальшої державно-правової історії, ніж уклад грецьких полісів, які засновувалися переважно на «прямому народовладді» і, в якійсь мірі, архаїчному верховенстві демократії.

Різні інститути Римської республіки були по-різному взаємопов’язані з політичною волею народу:

· двоє зборів, одні з яких були спочатку чисто плебейськими;

· колегіальність магістратур з правом інтерцесії одного з магістратів у справах іншого;

· невтручання однієї магістратури в справи іншої (свого роду розділення влади);

· суворе дотримування терміновості всіх без виключення магістратур і відповідальність магістратів за зловживання;

· спроба відділення судової влади від влади виконавчої;

· виключні повноваження народних трибунів;

· наявність Сенату як органу, що призначався і володів вищим авторитетом, хоча був позбавлений виконавчої влади.

Все це разом характеризує форму правління римської держави V—ІI ст. до н. е. як республіку з розподілом влади між демократією і аристократією, де вплив останньої був переважаючим. Це пояснювалося тим, що, хоча народні збори і вважалися органами влади римського народу і уособлювали властиву полісу демократію, не вони переважали в управлінні державою. Це були сенат і магістрати — органи реальної влади нобілітету.

Поєднання «народного суверенітету» з «представницьким органом», цілком незалежним від основної маси народу, і з колегіально-одноосібним управлінням створювало особливий уклад взаємної політичної урівноваженості, яка вже в давні часи уявлялася ідеалом гарантій від державних зловживань. Владні інститути Риму, крім того, мали в своєму розпорядженні різні повноваження і права взаємного контролю, що створювало особливу систему політичних стримувань — важливу для запобігання суб’єктивізму в державній діяльності.

Аналіз внутрішніх взаємозв’язків елементів форми античних держав, які існували до нашої ери, показує, що визначальним чинником, який забезпечив наявність республіканської форми правління і відповідного «демократичного» (Афіни), «аристократичного» (Спарта) або «демократично-аристократичного» (Рим) державного режимів, була форма державно-територіального устрою цих держав, а саме полісу, своєрідної «унітарної» держави, як виявилося, найбільш сприятливого до втілення ідей республіканізму. Досвід Афін і Спарти свідчить, що поєднання «республіканізму» як основного принципу правління і «імперіалізму», як основного принципу державно-територіального устрою, не мало перспективи. Про це також яскраво засвідчив подальший розвиток форми римської держави.