Історія держави і права зарубіжних країн

§4. Правові інститути давньосхідних країн

За недостатністю джерел ми не маємо можливості схарактеризувати державно-правові інститути, тобто сукупність норм, які регулювали суспільні відносини у процесі організації та здійснення державної влади. Оскільки ці норми походили безпосередньо від вищої влади і охоплювали своїм регулюванням відносини, суб’єктами яких були особи при владі, то і необхідності їх надійного закріплення не було.

Цього не можна сказати про т. зв.

· цивільно-правові інститути, які регулювали майнові та пов’язані з ними немайнові відносини,

· кримінально-правові інститути, котрі визначали злочини та відповідні до них міри покарання.

Так як норми цих інститутів відносились до широкого кола осіб, які мали їх знати, то вони знайшли своє відображення та закріплення у «законодавстві» тих часів. Тому ми маємо можливість більш детально з ними ознайомитись.

4.1. Цивільно-правові інститути

Серед цивільно-правових інститутів найдавніших часів слід відмітити: інститут права власності, зобов’язань, спадкування, інститут, який регулював сімейно-шлюбні відносини.

Правове регулювання власності

Правові пам’ятки країн Стародавнього Сходу надають можливість розглянути розвиток форм власності і, зокрема, становлення приватної власності на землю, рабів та інше майно.

Поряд з державною власністю досить рано з’являється приватна власність на рухоме майно — рабів. Власність на раба захищалася дуже енергійно. У Вавилоні людину, яка вивела за міську браму чужого раба, сховала рабів-утікачів або рабиню, чекала страта. Цирульник, який виводив тавро раба, втрачав пальці. За Законами Хаммурапі, якщо раб скаже хазяїну «ти не мій пан», то такому рабу слід було відрізати вухо. В той же час раб мушкенума мав право оженитися на вільній дівчині, мати дім, майно.

Тривалий час зберігалася общинна земельна власність. Але поступово починала розвиватися і державна (палацева) власність на землю. Великими землевласниками в Єгипті та Вавилоні були храми. Закони царя Хаммурапі розрізняють власність палацеву, храмову, общинну і приватну, включаючи в перелік об’єктів приватної власності поле, сад, дім, рабів та інше майно. В цих Законах розглядається і особливий правовий режим так званого майна «ілку». Таке майно у вигляді поля, сада, дома, худоби надавалось воїнам за умови їх служби. Воїн володів і користувався майном «ілку», але не мав права продати, обміняти його. Якщо ж воїн відмовлявся йти в похід, посилав замість себе іншу людину, він мав бути страчений, а його майно переходило найманцю.

У порівнянні з іншими країнами Сходу, власницькі майнові відносини у стародавніх євреїв були розвинені слабше. Їх земельні володіння тривалий час не набували статусу сімейної власності: вважалося, що євреї володіють землею як би на умовах спадкового утримування від Бога за обов’язок виконувати його закони. Землі ділилися в роду по сім’ях на 49 років, в 50-й, «ювілейний» рік проводився повний перерозподіл земель, прощалися всі борги, відпускалися на волю раби. Перерозподіл власності проводився і в кожний 7-й, «суботній» рік. Тим самим право намагалося зберегти умовно патріархальну рівність сімей. Кожний єврей, старший за віком 20 років, зобов’язаний був нести з наданого сім’ї володіння військову службу (Тим, хто щойно одружувався, надавалася відстрочка від «призову» на один рік).

На особливому положенні була земельна власність священнослужителів — левітів, або храмова, яка практично знаходилась в їх необмеженому розпорядженні і ніяким переділам не підлягала.

Правове регулювання зобов’язальних відносин

Давньосхідному праву були відомі різні види договорів. Купівля-продаж — один з найпоширеніших і найдавніших видів договору. На Сході продавалися різноманітні товари, в тому числі земля і раби. Але під час продажу землі необхідним було дотримання особливих формальностей. У Єгипті такий договір укладався в присутності свідків. Імена свідків і ціна фіксувалися в особливому документі, де записувався і текст клятви, яка проголошувалася при укладанні договору. В Індії при продажу землі переважне право купівлі належало родичам, сусідам і кредиторам, і лише після них можливість купити землю отримували всі бажаючі. Ціну землі визначали 40 сусідів. Якщо внаслідок «змагання» покупців була запропонована більш висока ціна, ніж встановлена сусідами, то залишок надходив до казни.

Не менш важливим був договір позики. Позичаючи гроші або зерно, боржник сплачував дуже високі відсотки. В Єгипті, як забезпечення договору, фігурував навіть заклад мумії (майбутньої — Л. Б., С. Б.) самого боржника. У Вавилоні, де спершу неспроможний боржник ставав рабом, Хаммурапі був вимушений дещо обмежити сваволю кредитора. Боржник одержував можливість при відсутності грошей віддати борг зерном, при відсутності зерна — хатнім майном, передати кредитору засіяне поле. Якщо і це було неможливим, то приходилось віддавати в боргову кабалу строком на три роки членів сім’ї боржника. Коли врожай боржника гинув через повінь або засуху, то він звільнявся від сплати відсотків за цей рік.

Своєрідністю відзначався договір позики в Індії. Розмір відсотків залежав тут від варни боржника: для брахмана він становив 2 % на місяць, для кшатрія — 3 %, для вайш’ї — 4 %, для шудри — 5 %. Кредитору дозволялось будь-яким засобом примушувати боржника до сплати боргу: хитрістю, насильством тощо. Якщо боржник не мав змоги вчасно сплатити борг, наслідки залежали також від варни, до якої він належав. Боржник рівної або нижчої варни, ніж кредитор, повинен був відробити борг. Боржник вищої варни мав право сплачувати борг поступово.

Добре відомі були також договори дарування, перевезення, оренди, зберігання тощо. В Індії практикувалось надання речі напрокат, спільне користування житлом, зерносховищем тощо.

На кінець рабовласницького періоду набув поширення договір особистого найму. Наймані робітники використовувались в землеробстві, скотарстві, торгівлі. Широке розповсюдження одержав і договір земельної оренди.

Правове регулювання сімейно-шлюбних відносин

Цей інститут був досить розвинутий у всіх народів Стародавнього Сходу, особливо у євреїв. У їх релігійно-правовій традиції сім’я займала значно більше місця в загальному укладі, ніж це було в інших народів Сходу. Зберігання сімейних устоїв зумовлювало інші правові начала і в майнових, і в карно-правових відносинах. Залишаючись патріархальною, староєврейська сім’я в більшій мірі обмежувалася кровнородинними зв’язками, які доповнювалися релігійною спорідненістю.

Шлюб для євреїв визнавався не тільки бажаним, але і прямо обов’язковим для всіх, хто досягнув 13 років; від шлюбу звільнялися тільки ті, що «вивчають закон», а для священиків шлюб не був заборонений. Формально шлюби могли бути і різноплемінними, але священного характеру їм додавала тільки релігійна єдність.

Форми шлюбу у країнах Сходу були різними. Він укладався від імені батьків нареченого і нареченої. У євреїв батько або брат виступали також у ролі жерця при його укладанні. Самій процедурі передувало обов’язкове заручення, а весілля здійснювалося через 7 днів. Укладався шлюб або письмовим договором, або узаконенням співжиття. Часто шлюб був неприхованим продажем дівчини. Так в Індії, в деяких випадках наречений сплачував за дівчину гроші або давав батькам бика або корову. У Вавилоні наречений сплачував батькові дівчини особливу викупну платню — терхатум.

Становище чоловіка і дружини в шлюбі істотно відрізнялося. У євреїв при першому вступі в шлюб жінка зобов’язана була засвідчити свою непорочність, в іншому випадку наречена могла бути вбита перед будинком свого батька. Для чоловіка в принципі допускалося багатоженство заради дітородіння, однак мати більше трьох дружин вважалося порушенням заповіді. У Вавилоні чоловік при наявності дружини мав право взяти собі ще наложницю. Порядок визначення старшинства дружини був різним, наприклад, в Індії він визначався варновою приналежністю, в Китаї головною дружиною вважалась перша.

Досить детально в законах регулювалися взаємні обов’язки чоловіка і дружини. Чоловік повинен був надавати прожиток дружині, одягати її і мати з нею співжиття. Дружина зобов’язувалася бути вірною і слухняною чоловіку; всі свої майнові придбання повинна була передавати йому. В Законах Ману відверто сказано про панування чоловіка над своєю жінкою. Вважалось, що ані дівчина, ані літня жінка не мають права щось робити з власної волі навіть у своєму домі. В дитинстві жінка повинна підкорятися батькові, в молодості — чоловікові, після смерті чоловіка — своїм синам. Дуже обмеженими були і майнові права жінки. Вавилонський шлюб будувався на дещо інших основах. Тут дружина могла сама укладати договори, виступати в суді тощо. Деякою майновою самостійністю користувалась заміжня жінка в Єгипті.

Розірвання шлюбу, як правило, міг вимагати лише чоловік. В Індії вважалось, що ані продана, ані покинута дружина не звільнялась від свого чоловіка. Однак, «якщо дружина не народить дітей, — стверджували Закони Ману, — можна взяти іншу на восьмому році, якщо народжує дітей мертвими — на десятому, якщо народжує (тільки) дівчат — на одинадцятому, але якщо говорить грубо — негайно». Відповідно до Законів Хаммурапі причиною розлучення могли бути безплідність дружини, серйозна хвороба та ін. Жінка не могла укласти новий шлюб, якщо чоловік потрапив у полон, залишив общину тощо.

У законах Моісея розлучення визнавалось можливим з ініціативи і чоловіка, і дружини. Жінка могла розлучитися без будь-яких причин, якщо вона була взята заміж у віці молодше ніж 13 років. У решті випадків необхідно було обґрунтувати порушення чоловіком його подружніх обов’язків. Заборонялося поновлювати вже колись розірваний шлюб.

Найбільш своєрідним інститутом давньосхідного шлюбного права був звичай, що у євреїв має назву левірат. Після смерті чоловіка, вдову зобов’язаний був взяти заміж його брат або старший родич. Відмова розглядалась як грубе порушення звичаю і образа: вдова, знявши свої черевики, плювала в обличчя відказнику.

Правове регулювання спадкових відносин

По-різному вирішувалось і питання про успадкування. В Китаї спадкоємцем був старший син першої дружини. Коли не було синів, право успадкування переходило до інших родичів померлого, і тільки за їх відсутністю спадкоємницею ставала дружина. Сини були головними спадкоємцями і в Індії. Але тут вирішального значення набувала належність матері до певної варни. Наприклад, якщо брахман мав дітей від жінок різних варн, то син брахманки одержував 4 частки, син кшатрійки — 3 частки і т. д. Трохи інший порядок був у Вавилоні. Спадщина розподілялась тут порівну між синами. Дочки одержували свої частки у вигляді приданого. В Єгипті діти (і сини, і дочки) успадковували порівну. Щоправда, деяку перевагу отримував старший син. У євреїв старший син повинен був в будь-якому випадку отримати половину майна. При відсутності сина могли успадковувати і дочки, за відсутністю їх, вступали в свої права брати, дядьки по батькові. Вдова мала право на повернення приданого і на виділення спеціальної частини колишнього майна.