Історія держави і права зарубіжних країн

1.2. Вітчизняна наука загальної історії держави і права

В Україні проблемами загальної історії держави і права займалися вчені провідних на той час (друга половина ХІХ ст.) університетів. Серед них — професор Харківського університету М. Ф. Володимирський-Буданов (1838—1916 рр.), автор близько 100 робіт у галузі історії права Росії, України, Білорусії, Польщі, котрий у своїх дослідженнях, зокрема, в «Огляді історії російського права» (1886 р.), простежив історію держави і права Росії з найдавніших часів до видання Зводу Законів у XIX ст., виклав історію розвитку основних галузей права (державного, кримінального, цивільного), а також суду та процесу.

Не можна обійти увагою ще одного відомого українського юриста того часу, професора Київського університету О. Ф. Кістяківського (1833—1885 рр.), котрий значну увагу приділяв історичному правовому досвіду різних народів. Свідченням тому є історичний нарис науки кримінального права, який було поміщено в передмові до «Елементарного підручника кримінального права», виданого в 1882 році.

Захоплення історією серед правників України було зумовлено набуттям досить значного поширення в той час у Західній Європі порівняльно-історичної школи права. Початок історико-порівняльного методу в українській юридичній науці в Україні поклав М. Іванішев — вчитель О. Ф. Кістяківського. Сам же О. Ф. Кістяківський своєрідно визначив мету, використання цього методу, а саме: «Пошук початків справедливості в тих загальних нормах права, які можна виділити з різноманіття всіх часів і народів»8.

Базуючись на історико-порівняльному методі в поєднанні з соціолого-позитивістським підходом до пояснення процесу походження і функціонування права, М. Ф. Володимирський-Буданов та О. Ф. Кістяківський звернули увагу на звичаєве право, правосвідомість народу, що виникали на ґрунті певних суспільних відносин, на діяльності судді, що обирався народом і протистояв монополії законодавчої влади в руках держави. Ці вчені утворили своєрідну історико-соціологічну течію, яка представляла історичну школу права в Україні.

Після революції, у 20—30-х рр. ХХ ст., вивчення історії зарубіжних країн, у тому числі історії держави і права, по суті припиняється. Тільки наприкінці 30-х — на початку 40-х рр. відбувається поступове його відновлення. Центром, зрозуміло, стала Москва. У 1940 р. вийшли перша програма та лекції нового навчального курсу, складені П. Н. Галанзою. У 1944—1947 рр. колектив авторів видає перший у СРСР курс загальної історії держави і права у 4-х томах. У 60-х роках під редакцією П. Н. Галанзи вийшов двотомник з «Історії держави і права зарубіжних країн», праці, присвячені історії держави і права окремих країн Стародавнього Сходу (О.А. Жидков, Е.А. Скрипільов), Стародавньої Греції (С.Ф. Кечек’ян), Стародавнього Риму (Ю.М. Бірюков).

Вивчення держави і права зарубіжних країн також відроджувалося і в Україні. Це було пов’язано передусім зі створенням Харківського юридичного інституту, котрий згодом стає центром юридичної освіти й правової науки всієї України. Відродження української школи загальної історії держави і права пов’язано з іменами В. М. Катрича, А. Й. Рогожина, М. М. Страхова, Б. Й. Тищика та ін.

У 70—80 рр. свій внесок у розвиток науки історії держави і права зарубіжних країн зробили, зокрема, К. І. Батир, О. А. Жидков, Н. А. Крашеніннінкова, К. Ф. Федоров, З. М. Черніловський. Радянська історіографія держави і права, як і вся історична та юридична наука того часу, перебувала під упливом ідеології марксизму, яка у висвітленні й оцінках історії держави і права визначним вважала соціологічний класовий підхід. Суть його полягала в тому, що при вивченні історії державно-правових інститутів дослідники повинні були дотримуватися таких вимог:

1) визнання основою розвитку держави і права матеріальних умов життя, в яких головну роль відігравали виробничі відносини. Тому в дослідженнях тих років більше уваги приділялося висвітленню соціально-економічних аспектів, ніж юридичних;

2) визначення першопричиною всього розвитку, в тому числі державно-правових явищ, боротьби суперечностей, виразниками яких виступали антагоністичні класи;

3) розуміння, що ці суперечності призводили до гострої класової боротьби та соціальних революцій, котрі зумовлювали зміни типів держави і права. Головною рушійною силою в цих перетвореннях виступали пригноблені народні маси.

4) визнання критерієм оцінки результатів боротьби за все прогресивне, як і всіх історичних фактів, подій та явищ, комуністичного принципу партійності, який зобов’язував «стати на точку зору передового робітничого класу, оскільки його інтереси співпадають з об’єктивними законами історичного розвитку»9.

Перераховані вище вимоги у своїй сукупності ставали методологічними засадами будь-якого історичного, у тому числі й історико-правового дослідження.

Події останніх десятиліть ХХ ст. призвели до суттєвих змін у розвитку нашого суспільства у цілому і в науці зокрема. Визнання людини як найвищої цінності у світі зумовило необхідність переглянути методологічні засади насамперед гуманітарних наук, відмовитися від класового підходу в оцінках суспільних явищ, фактів, подій. Ці спроби було зроблено і в історико-правовій науці.

8 Див.: Кистяковский А. Ф. Элементарный учебник общего уголовного права. — К., 1882. — С. 32.

9 Див.: История государства и права зарубежных стран: В 2-х тт. / Под ред. П. Н. Галанзы. — М., 1963. — Т. 1. — С. 17.

Словосполучення методологічні засади є похідним від методологія — поняття, на яке потрапляють студенти (курсанти) на початку вивчення майже кожної дисципліни, особливо фундаментального циклу. Наш педагогічний досвід показує, що з’ясування першокурсниками питання про методологію науки, що вивчається, викликає значні труднощі. І це не дивно, оскільки порівняно з радянським періодом, коли все в цьому питанні було зрозуміло (дивись вище), сьогодні навіть серед учених немає цілісного уявлення та єдиного підходу до цієї проблеми. Спробуємо розібратися в означеній складній проблемі, подавши наше бачення методології, точніше методологічних засад історії держави і права зарубіжних країн.