Історія держави і права зарубіжних країн

§3. Форми давньосхідних держав

Давньосхідні держави набули своїх остаточних форм не відразу. Їх державно-політичний розвиток почався з етапу номових держав — адміністративно-господарських об’єднань общин, що тільки починали втрачати свій родовий і первісносуспільний характер. Це наклало відбиток на форму політичного режиму, який багато в чому ще зберігав риси демократизму і егалітаризму родоплемінного ладу, і на одну з перших державних форм правління монархію.

3.1. Давньосхідні монархії

Ранню давньосхідну монархію не можна характеризувати як монархію в пізнішому значенні — настільки своєрідною вона була за своїми зв’язками з суспільством, що її породило. За характером ці зв’язки головним чином мали більш економічно розпорядливий, релігійний і військово-адміністративний характер, ніж політичний і правовий.

Давньосхідна монархія виникла шляхом переродження влади виборного релігійного і господарського вождя союзу общин, на базі якого утворилася протодержава, у владу правителя-монарха. Основні його функції — виконання обов’язків жерця і організація публічного господарства — визначали і зміст влади:

· по-перше, правитель наділявся повноваженнями відправляти релігійний культ,

виконувати і тлумачити волю божества, організовувати святилища, релігійні церемонії, приносити жертви і вимагати жертовних підношень; у цих межах правитель діставав права контролювати діяльність общин і навіть окремих сімей, звідси ж виникали повноваження правителя втручатися у внутрішньородові і сімейні справи;

· по-друге, правитель отримував повноваження регулювати збір продуктів, які виділялися на загальнодержавні потреби, встановлювати розміри податків або натурального відпрацювання, розподіляти земельний (або інший ресурсний) фонд країни, організовувати в разі необхідності видачу продуктів населенню або привілейованим верствам, визначати міру участі общин, родів і кожного підвладного в загальнодержавних роботах.

Спочатку монарх, як вождь надобщинного виборного управління, зберігав прихильність до інститутів традиційного управління старшинства — радам жерців, старійшин, знаті.

На наступному етапі свого розвитку давньосхідна монархія характеризувалася посиленням ролі і влади монарха як військового вождя союзу племен або номів. Правитель наділявся повноваженнями щодо керівництва об’єднаним військом, бойовим командуванням, з часом і по власне первинній організації державної військової сили. Тут рішучіше оформлялися його поліцейські і репресивні повноваження, опорою яких були постійні військові загони, що створювалися при ньому як раніше при військовому вожді. На основі цього ступень його примусових владних повноважень стає значно вищою: зрештою монарх здобував право визначати долю підданого, аж до питання про життя і смерть. Це свідчило про встановлення особливого політичного режиму, при якому піддані живуть у постійному страху, не захищені законом. Оскільки цей режим дістав назву despoteia (з древньогрецької — необмежена влада), давньосхідну монархію стали іменувати східною деспотією. Однак це не зовсім правильно, тому що східна деспотія — це своєрідна форма держави, яка характеризувалася:

· монархічною формою правління з необмеженою владою спадкового монарха (деспота), який обожнювався і виступав одноосібним законодавцем і вищим суддею;

· централізованою державою, значно збільшеною в розмірах до рівня імперії, як наслідок завоювання, з повноцінною і самостійною системою адміністрації, суду, фінансів, підпорядкованою єдиним державним потребам;

· деспотичним режимом, із всеохоплюючим наглядом за безправними підданими з боку розгалуженого адміністративного апарату, підпорядкованому деспоту.

Концепція «східної деспотії» бере свій початок ще від «батька історії» Геродота (V ст. до н. е.). У літературно-політичних дискусіях XVIII ст. про правильно побудовану державу «деспотія» визначалася як неправильна, згубна для суспільства монархія, де государ владний був вільно розпоряджатися не тільки адміністрацією країни, але і майном, і навіть життям підданих. Приклади такого свавільного правління черпали, як правило, з історії середньовічного Сходу (Туреччини, Персії) або історії давнини. Твердження, що і давнім, і середньовічним суспільствам Сходу органічно властива однаково деспотична форма держави, міцно трималося протягом XVIII—XX ст., аж до останнього часу. Дійсно, в тому або іншому вигляді вказані вище риси можна виявити в історії імператорського Риму, феодальної Азії і навіть у більш пізній час Європи. Але своєрідність східної деспотії полягала в причинах, обумовивших її появу й існування.

Основною з них є збереження протягом досить тривалого часу поземельної общини і досить слабкого розвитку приватної власності на землю. Необхідність створювати і підтримувати в порядку іригаційні споруди, без яких не могло розвиватися землеробство в давньосхідних країнах, підвищувало значення держави, передусім, його правителя. У масовій свідомості правителі наділялися всесильними повноваженнями не тільки внаслідок божественного характеру своєї влади — царственості, але і внаслідок одноосібної ролі, що відводилася їм у підтримці безпеки, правосуддя, соціальної справедливості в суспільстві. Своїм консерватизмом, своєю відчуженістю від зовнішнього світу, своїм небажанням втручатися в політику («заважати» зосередженню такої необмеженої влади — Л. Б., С. Б.) сільська община сприяла перетворенню центральної влади в деспотію.

Поряд з загальними рисами східні деспотії окремих країн мали свої особливості. Більш ґрунтовний аналіз державно-правових інститутів країн Стародавнього Сходу показує, що до «класичних» східних деспотій можна віднести лише Єгипетську і Китайську. У Вавилоні і Індії влада верховних правителів, як уже зазначалося, не була абсолютною. Влада царя Стародавньої Індії обмежувалася мантрипарішадом, а давньовавилонського — сильним духовенством і верхівкою багатих міст.