Історія держави і права зарубіжних країн

§2. Державний механізм країн Стародавнього Сходу

Характерними рисами механізму давньосхідних держав були: 1) домінування в системі державних органів переважно тих з них, які пригнічували: збройні сили, поліція, в’язниці, суди і інші організації рабовласників; 2) його простота — він не був таким громіздким, як, наприклад, механізм сучасної держави.

Простота державного механізму давньосхідних держав пояснювалася:

а) рівнем розвитку суспільства;

б) співвідношенням класових сил, яке, незважаючи на відносну нечисленність рабовласників по відношенню до кількості рабів, було вочевидь на користь перших;

в) однорідністю політичних сил, що були при владі, відсутністю різних угруповань і підрозділів, що не викликало потреби в численних органах, які виражали їх інтереси.

Схематично державний механізм являв собою централізовану систему державних органів і установ, що складалася з двох горизонтальних рівнів управління:

— центрального чиновницького апарату, очолюваного безпосередньо монархом;

— місцевого чиновницького апарату (рівня областей і рівня общини), і, як правило, трьох вертикальних рівнів управління, що знайшли своє вираження в діяльності трьох основних давньосхідних відомств: 1) військового; 2) фінансового та 3) публічних (суспільних) робіт.

2.1. Центральний державний аппарат

Вершиною Давньоєгипетської держави був цар-фараон (від слова «перо», що в перекладі з єгипетської означає «високий будинок», в єврейській транскрипції «паро», а в грецькій «фараон»), якому приписували божественну гідність. Цар — бог за життя і після смерті, нащадок бога. Цар не вмирає, а «заходить у свій вічний горизонт».

Фараону належала вся повнота законодавчої влади. Він здійснював законодавство одноосібно, йому допомагали в цьому лише вищі сановники країни («радники царських наказів»). Всі зобов’язані були сліпо коритися його наказам. Фараон стояв також на чолі усього адміністративного апарату. Йому належала вища судова і вища військова влада. Як нащадок богів, як посередник між богами і людьми фараон був також і верховним жерцем.

Аналогічним було становище глави держави — імператора і в Китаї. Він також обожнювався. Тут держава протягом віків формувала уніфікований світогляд, прославляючи правителя, підтримувала міф про божественне походження імператора — «сина неба». Вища законодавча влада була однією з важливих ознак його широких повноважень. Правитель сам очолював централізований багатоступеневий бюрократичний апарат, а всі імперські чиновники, незалежно від рангів і постів, були під його суворим контролем.

Але в багатьох давньосхідних державах — це стосується передусім Вавилона і Індії — влада верховних правителів обмежувалася радою знаті, народними зборами або самоврядними багатосімейними міськими общинами.

У Давньовавилонській державі всі три «гілки» влади — законодавча, виконавча і судова — були зосереджені в руках царя. Разом із тим царська влада не була абсолютною. На відміну від Єгипту й Китаю, давньовавилонський цар розглядався як намісник і служитель бога на землі. Тобто глава держави не був самостійним, його діяльність направлялася зверху, богом. Знизу царська влада обмежувалася сильним духовенством і правлячою верхівкою багатих міст. Три священних міста Вавилонії: Ниппур, Сиппар і Вавилон мали пільгові грамоти, що давали їм привілейоване становище. Цар не мав права ув’язнювати громадян цих міст, вимагати у них солдат, примушувати працювати в храмових господарствах. Охоронцями недоторканості прав міст виступали жерці. Правителі Стародавньої Індії, наприклад, не мали у своєму розпорядженні необмежених законодавчих повноважень. Навіть у великій, відносно централізованій державі Маур’єв (IV—II ст. до н. е.) велике значення мали колегіальні органи державної влади, такі як мантрипаришад рада сановників, дорадчий орган при царі.

Чиновництво. Найбільш розвинений чиновницький апарат був у Єгипті. Він представляв величезну армію чиновників різних рівнів. Очолював цю армію візир (джаті) — всемогутній голова усього бюрократичного апарату. У його руках були зосереджені адміністративна, судова і військова влада.

Значною була також роль іншої поважної посадової особи — охоронця печатки, або головного скарбника. Скарбник завідував державними складами, в яких зберігалися натуральні приношення. Йому підпорядковувалися два скарбники царя, що керували роботами каменоломень, мідними рудниками і виконували, крім того, функції військового і морського міністрів.

Крім цих чиновників існували доглядач «білої палати» і доглядачі двох царських житниць. Важливою була роль «начальника всіх царських робіт», який був свого роду царським архітектором і міністром громадських робіт, що стежив також і за порядком виконання повинностей, які лежали на вільному населенні.

У Вавилоні до утворення єдиної шумеро-аккадської монархії головною посадовою особою був доглядач палацу — нубанду. Він відав усіма громадськими роботами, землеробством, фінансами, командував також військами. Йому підкорялися місцеві правителі, на яких лежала турбота про збір податків і нагляд за виконанням усіх повинностей, що покладалися на населення. Цей порядок управління, при якому правителі царського палацу були вищими посадовими особами в державі, зберігся і за царя Хаммурапі. Однак з розширенням влади царів за межі Шумера апарат ускладнювався. Нубанду відав тепер виключно організацією робіт, які були пов’язані з повинностями населення. При царі з’являється й інша посада — ісакку, правитель (намісник) багатьох міст. У джерелах згадуються й інші посадові особи, які в супроводі солдат і кур’єрів роз’їжджали по країні, виконуючи завдання уряду в самих віддалених її частинах.

Таким чином, у Вавилоні також, як і в Єгипті, існувала велика кількість посадових осіб, але, на відміну від Єгипту, серед них був суворий розподіл обов’язків, своя особлива компетенція.

В Індії для управління країною було створено центральний апарат, що очолювався сімома або вісьмома міністрами, призначеними царем з числа людей «благородного» походження і вірних цареві. При царі існувала рада, в яку входили міністри. На засіданнях ради обговорювалися питання про управління державою, про війну і мир, про витрати царської скарбниці і безпеку держави. З одним із своїх міністрів — вченим брахманом — цар обов’язково радився перед прийняттям остаточного рішення.