Історія держави і права зарубіжних країн

Вступ

Використовуючи дотепер словосполучення «Історія держави і права зарубіжних країн», ми насамперед вели мову про навчальну дисципліну, котра посідає особливе місце в системі юридичної освіти. Але ж будь-яка навчальна дисципліна неодмінно має під собою фундамент у вигляді однойменної науки. Тобто «Історія держава і права зарубіжних країн», з одного боку — юридична наука, а з іншого — навчальна дисципліна (навчальний курс, предмет). На питання, що ж між ними спільне та особливе, спробуємо відповісти нижче.

§1. Історія держави і права зарубіжних країн як наука

Науку «Історія держави і права зарубіжних країн» можна визначити як сформовану в результаті цілеспрямованої діяльності людей та відповідних дослідницьких установ систему знань про виникнення й розвиток держави і права в зарубіжних країнах.

На відміну від загальної історії, історико-правова наука не досліджує суспільство взагалі, а лише вивчає історичні процеси розвитку складної системи державних і правових інститутів.

Основна її мета виявити історичні закономірності й тенденції розвитку держави і права, їх специфіку порівняно із закономірностями й тенденціями розвитку як інших окремих елементів суспільства, так і суспільства в цілому.

З вищезазначеного виходить, що предметом вивчення науки історії держави і права зарубіжних країн є конкретні процеси виникнення й розвитку державно-правових інститутів та явищ, що розвиваються у хронологічній послідовності й виявляються в певному географічному просторі (зарубіжні країни).

Чому треба досліджувати далеке й не дуже далеке минуле цих інститутів?

Передусім тому, що глибоке розуміння суті сучасних державно-правових інститутів неможливе без відповідей на такі питання:

· як вони виникли?

· які основні етапи пройшли у своєму розвитку?

· які причини зумовили їх зміни, заміну одного державно-правового інституту іншим?

· як вони вплинули на подальший розвиток держави і права?

Саме на ці та інші питання дає відповіді наука «Історія держави і права зарубіжних країн» або «Загальна історія держави і права», як її називають дехто з учених. Стосовно її найменування відзначимо, що в Україні назва «Історія держави і права зарубіжних країн» використовується повсюдно. В інших країнах (насамперед у Росії) є прихильники як першої (О. А. Жидков і Н. А. Крашеніннікова), так і другої назви (В. Г. Графський, К. І. Батир, О. А. Омельченко та ін.). На нашу думку, більшу рацію мають останні, тобто ті, хто називає зазначену науку «Загальною історією держави і права». Однак мусимо уточнити: предметом її дослідження має бути держава і право не тільки зарубіжних країн, а й «своєї» країни. Лише тоді ця історія буде «загальною» і зможе визначити історичні закономірності й тенденції розвитку держави і права незалежно від будь-яких «країно-просторових» меж. Поділ на «зарубіжні країни» та «Україну» має здебільшого формальний характер і певною мірою прийнятний для відокремлення предмета викладання історико-правових дисциплін у системі юридичної освіти. Це, однак, має здійснюватися за умов дотримання жорстких міждисциплінарних зв’язків між

«Історією держави і права України» та «Історією держави і права зарубіжних країн».

1.1. Виникнення й розвиток загальної історії держави і права

Спроби пізнати, пояснити причини історичних змін у політичному устрої та праві починаються з народженням історичних і політичних знань в історії світової культури. Історіографія (гр. graphõ — писати; писати історію) держави і права починається з праць давніх істориків, серед котрих необхідно зазначити насамперед Геродота з його «Історією» (V ст. до н. е.) і Полібія з «Загальною історією» (ІІ ст. до н. е.). Однак передумови переростання історико-правових знань у науку склалися лише наприкінець XVII ст. і розвивалися вони ще в рамках загальної історії. У 1685—1696 рр. в Галлє професор К. Келлєр (Целларіус) видав латинською мовою «Всесвітню історію» в трьох томах, у котрій уперше в загальній історії було застосовано її розподіл на давню, середню і нову.

Як самостійна галузь наукового знання історико-правова наука бере початок з XIX століття. Велику роль у накопиченні історико-правових знань відіграла історична школа права в Німеччині (її представники: Ф. Савіньї, Г. Ф. Пухта). Народи, на думку прибічників цієї школи, живуть своїм історичним життям; кожен із них створює своє національне право зі своїми особливостями. При цьому те, що властиве одному народові, не може бути в будь-яку епоху сприйняте без втрат іншим. Разом із тим, право одних народів далеко не рівнозначне іншим за своєю цінністю й значущість для історії. За Ф. Савіньї, є народи-віртуози права, і тільки їх історія становить науковий інтерес (до таких він зарахував римлян, германців). Його шеститомна робота «Історія римського права в середні віки» (1831 р.) стала чи не першим досвідом висвітлення в науковій історії держави і права проблемної історії, що охопила цілу низку правових систем Західної Європи. Подальший її розвиток, з більш широким охопленням проблем, країн, пов’язаний з такими іменами, як М. Гуго, К. Ейхгорн та ін.

І послідовники, і критики історичної школи, звернувшись до спеціальних історико-правових досліджень, у найкоротший термін завершили перетворення загальної історії права в науку.

У першій половині XIX ст. під упливом загальної історичної науки й політичної економії, що швидко розвивалася, сформувався новий підхід до оцінки закономірностей змін історико-правових явищ, що його обстоювали представники так званого соціологічного напряму. Форми держави і права, на їх думку, живуть не самостійним життям, а підпорядковані іншим, більш масштабним змінам у соціальному житті народів, пов’язаних із відносинами власності, економічним ладом.

У своїх дослідженнях з історії становлення національних держав у Європі, з історії Французької революції XVIII століття Ф. Гізо, О. Тьєрі, Ж. Мішлє прагнули показати вплив класової боротьби буржуазії («третього стану») з дворянством на зміни форм держави, на правову політику влади і взагалі — на крах старого й формування нового правопорядку в Європі. Це було вже визнанням ідеї класової боротьби в історії як визначального чинника розвитку права й державної організації.

Ідея класової боротьби стала ключовою для соціальної філософії та історико-юридичної концепції марксизму, що склався в 40-х роках ХІХ ст. під сильним упливом соціалістичної ідеології. У працях фундаторів цієї ідеології — німецького економіста й філософа К. Маркса, публіциста й суспільного діяча Ф. Енгельса, а також їх найближчих наукових послідовників Ф. Лассаля, П. Лафарга, К. Каутського, В. Плеханова, В. Леніна та інших — роль класової боротьби була представлена вже як головний чинник усіх змін у світовій історії, включаючи зміни державних форм, правових інститутів, культури і навіть ідеологій.

Марксизм був лише крайнім утіленням соціологічного підходу до історії держави і права. Однак і інші дослідники стали розглядати юридичні явища тільки як продовження економічного ладу. Так, англійський історик права Ф. Метланд вважав, що економічні відносини — це «основа, з якої розвиваються всі державні установи, правові переконання, мистецтво і навіть релігійні уявлення»7.

Розвиток у середині XIX ст. науки соціології, а згодом поява порівняльно-історичного методу поклали початок виникненню так званої порівняльно-історичної школи права. Правознавці й історики стали шукати загальні риси розвитку правових і державних систем різних народів і таким шляхом встановлювати загальні закономірності змін історико-правових інститутів. Загальну історію держави і права при такому підході почали розуміти тільки як порівняльну історію.

Великий внесок у порівняльно-історичні дослідження права зробили німецький історик і правознавець А. Пост, котрий написав «Нариси із загальної порівняльної історії держави і права» (1878 р.); англієць М. Мен, який присвятив своє життя дослідженню права стародавніх народів і найдавніших форм державності; француз Р. Даррест, з ініціативи котрого було почато видання загальноєвропейського за значенням «Журналу історії французького і зарубіжного права».

Накопичення й узагальнення значного фактичного матеріалу в ХХ ст. зробило можливим видання до Другої світової війни таких фундаментальних робіт, як багатотомна «Історія права» німецьких учених Й. Колєра та Л. Венгера (1914 р.), «Історія права» американських істориків права Д. Вігмора і У. Сигля (1924 р.) та ін.

Після Другої світової війни низки фундаментальних праць з історії права, політичних інститутів видали француз Ж. Еллюль («Історія інститутів» у 5-ти томах 1969 р.); англієць А. Тойнбі — фундатор так званого цивілізаційного підходу в дослідженні державно-правових явищ, який створив з 1934 по 1957 рр. десять томів всесвітньої історії цивілізацій (робота відома під назвою «Досвід дослідження історії»); швед Е. Аннерс — автор навчального курсу «Історія європейського права» у 2-х томах (1974—1980 рр.) та ін.

У цілому ж історія права дещо поступилася своїм значенням у загальній юридичній науці порівняльному правознавству, яке внаслідок особливостей розвитку більшості західних систем права ставало історичним. У зв’язку з цим не можна не відзначити роботу Рене Давида, що вийшла також російською мовою в кількох виданнях під назвою «Основні правові системи сучасності».

7 Цит. за: Омельченко О. О. Всеобщая история государства и права: Учебник в 2 т. — М.: Остожье, 1998. — Т. 1. — С. 23.