Історія держави і права зарубіжних країн

2.5. Стародавній Китай

Історія Стародавнього Китаю звичайно поділяється на ряд періодів, що отримали назви від імені правлячих династій:

1. Період Шан (Інь) (XV—XI ст. до н. е.);

2. Період Чжоу (XI—III ст. до н. е.). У цей період виділяються особливі періоди: Чуньцю (VIII—V ст.ст. до н. е.) і Чжаньго — «царств, що борються» (V—III ст. до н. е.).

3. Період Цинь і Хань (III ст. до н. е. — III ст. н. е.).

1. Період Шан (Інь). Перші осередки цивілізації міського типу в Стародавньому Китаї почали виникати в II тис. до н. е. у долині ріки Хуанхе на базі родових груп іньських племен, що перейшли до осідлого способу життя. В іньському Китаї внаслідок розкладу родоплемінних зв’язків, які прогресували, поділу праці, почав виділятися, з одного боку, пануючий прошарок родової аристократії: правитель — ван і його наближені, родичі, сановники, племінні вожді; з іншого — рядові одноплемінники, а також чужаки-іноплемінники, які перетворювалися, як правило, у рабів.

Створення початкового примітивного державного утворення в Шан (Інь) було пов’язане з необхідністю організації виробництва, зрошення земель, запобігання згубних наслідків розливу рік, захисту територій. Це знайшло своє вираження, по-перше, у перетворенні племінного вождя в обожнюваного правителя іньського царства, що володів значною владою, по-друге, в утворенні адміністративного апарату, що складався з численних управителів, воєначальників, жерців і інших, що протистояли значній частині общинників. В епоху Інь почала затверджуватися верховна власність царя на землю. Цьому сприяли уявлення про вана як про земне божество.

2. Період Чжоу. Соціальний і політичний розвиток народів усього басейну ріки Хуанхе було значно прискорене завоюванням царства Інь наприкінці XII ст. до н. е. чжоуськими племенами, які прийшли із заходу і встановили панування над населенням усього Північного Китаю, над безліччю розрізнених родоплемінних колективів, що знаходилися на різних стадіях розкладу родових відносин. Чжоуський ван був поставлений перед необхідністю організації управління величезною територією. З цією метою він передав завойовані землі в спадкові володіння своїм родичам і наближеним, які разом із землею одержували і відповідні титули.

Спочатку влада титулованих власників уділів стримувалася силою центральної влади. Проте в VIII ст. до н. е. авторитетні правителі, що були вірними підданими вану, починали набувати фактично повної незалежності. Влада вана обмежувалася його володінням-доменом. Становлячись місцевими царьками, правителі самі вже давали землі за службу, обростаючи своїми васалами, своїм апаратом управління.

Таким чином, у чжоуському Китаї панувала роздробленість із характерною для неї міжусобицею, що призводила до захоплення то одним, то іншим місцевим царством позицій гегемона, до поглинання ним більш дрібних царств.

Тривалі безупинні війни призвели до економічного спаду, до руйнації іригаційних споруджень і, нарешті, до усвідомлення необхідності зближення народів Китаю. Виразниками нових настроїв стали проповідники конфуціанської релігії, що закликали до об’єднання країни «без пристрасті і знищення людей». Незважаючи на війни, у період Чжань посилилися економічні і культурні контакти різноманітних районів і народів, наслідком чого стало їх зближення, «збирання» земель навколо семи значних китайських царств.

В історії Стародавнього Китаю V ст. до н. е. було переломним етапом. У цей час починають діяти чинники, які привели до об’єднання царств у єдину імперію, де стало панувати конфуціанство як основна політична ідеологія. Завдяки впровадженню залізних знарядь праці відбувався різкий підйом економіки. Освоєння нових земель, поліпшення іригаційних споруджень, зростання сільськогосподарського і ремісничого виробництва сприяли розвитку товарно-грошових відносин, складанню ринку, виділенню купецтва. В цих умовах відбувався інтенсивний розклад общинної і затвердження приватної власності на землю, створення значного приватного землеволодіння.

Наслідком цих обставин стало те, що в останньому столітті до н. е. у Китаї виникло протиборство двох тенденцій у розвитку суспільства:

· з одного боку, розвивається значна приватна власність на землю, заснована на експлуатації селян-орендарів, найманих робітників, рабів;

· з іншого — формується широкий прошарок податного селянства, безпосередньо підпорядкованого державі. Це були два можливих шляхи розвитку:

1) через перемогу значної приватної власності на землю шлях роздробленості, усобиць;

2) через зміцнення державної власності на землю створення єдиної централізованої держави.

3. Період Цинь і Хань. Носієм другого шляху виступило царство Цинь. У 221 р. до н. е. воно переможно закінчило боротьбу за об’єднання країни. Основи соціальних порядків, державна машина, створені в циньському Китаї, виявилися настільки пристосованими до потреб імперії, що майже без усяких змін були перенесені в Хань. Ставши традиційними, вони фактично збереглися в імператорському Китаї до буржуазної революції 1911—1913 років.