Історія держави і права зарубіжних країн

2.3. Турецька республіка

Туреччина історію своєї сучасної державності починає з XIX ст., коли в надрах Османської імперії стали народжуватися буржуазні відносини й утворюватися нові політичні інститути. Перехід до них був обумовлений усебічною кризою, що охопила Турецький султанат на початку XIX століття. Нездатність держави протистояти зовнішньополітичному та військовому тискові європейських держав і Росії, територіальний розпад імперії, внутрішня військова й адміністративна дезорганізація, різка правова нерівність мусульман та іновірського населення, інші причини вказували на необхідність проведення політичних змін.

Першою спробою здійснення таких перетворень стали реформи Селіма III (1789—1807 рр.), спрямовані передусім на перебудову армії. Скинення Селіма III, нова невдала російсько-турецька війна й тимчасові поступки консервативним колам дещо загальмували процес реформ. Але згодом вони були продовжені: в 1826 р. був ліквідований корпус яничар, 1831—1839 рр. — модернізована армія, в ці ж роки центральний уряд перетворений на європейський зразок: великий візир став прем’єр-міністром, з’явилися кілька урядових рад, загалом склалася система міністерств.

Турецький султанат епохи «танзимату»

Вищезазначені та інші перетворення стали безпосередньою передумовою проведених протягом кількох десятиліть (1840—1870-і рр.) широких політико-правових реформ, що дали цьому періодові назву танзимат («реформи», «перетворення»). Перехід до танзимату став можливим завдяки зосередженню в османському уряді групи проєвропейськи налаштованих державних діячів. Лідером нового курсу виступив колишній посол імперії у Франції, міністр закордонних справ Мустафа Рашид-паша.

Зі сходженням на престол нового султана Абдул-Меджида програма Рашид-паші була схвалена вищими урядовими радами Порти, а потім, 3 листопада 1839 р., оприлюднена у вигляді державного маніфесту, що отримав назву Гюльханейський хатт-і шериф. У маніфесті вперше в мусулъмансько-східній традиції була висловлена ідея громадянської рівності й забезпечення природних прав людини. Найважливішими з природних прав проголошувалися: безпека життя, охорона честі й гідності, недоторканність та охорона майна. У забезпеченні прав гарантувався справедливий суд з попереднім розслідуванням і процесуальними правами; особливо була декларована свобода власності. Проголошуючи відмову від феодальних привілеїв, громадянської нерівності і правової сваволі, маніфест установлював принципи нового державного й правового укладу імперії.

Після застою, пов’язаного з Кримською війною 1853—1856 рр., реформи були продовжені. Принципи оновленого політичного курсу були заново проголошені в особливому султанському указі — хатт-і-хумаюне (18.04.1856 р.). Найважливішим нововведенням цього указу було проголошення повної рівності мусульман і немусульман у політичних, особистих та майнових правах. Однак ці та інші політико-правові перетворення періоду танзимату, котрі нагадували перетворення пройденого вже в Європі етапу «освіченого абсолютизму», не могли задовольнити певну частину суспільства. Під упливом європейських держав (і на противагу своєму споконвічному суперникові — самодержавній Росії. — Л. Б., С. Б.) серед певних кіл Османської імперії зароджується рух за продовження реформ убік обмеження хоча й «освіченої», але все-таки абсолютної влади монарха конституційними рамками.

Носієм нових конституційних ідей у державній політиці став рух «нових османів», що виник у 1865 р. спочатку у вигляді таємного товариства. Навколо руху зосередилися політичні сили, які соціально виграли від реформ танзимату й мали підтримку в урядових колах, у тому числі великого візира Мидхат-паші. Він, зокрема, вважав, що конституційна османська монархія краще зможе протистояти Російській імперії, спираючись на підтримку європейських держав.

У травні 1876 р. під час внутрішньополітичної кризи й народних виступів в імперії колишній монарх був скинутий з престолу. Новий султан Абдул-Хамід гарантував видання конституції. Розроблена при активній участі Мидхат-паші, вона була оприлюднена 23 грудня 1876 року.

За Конституцією, Османську державу можна визначити як дуалістичну монархію, тобто різновид конституційної монархії, при якій у системі органів законодавчої й виконавчої влади домінують останні. На це вказувало насамперед те, що за главою держави — султаном — зберігалися повноваження стосовно призначення уряду, а також усі його попередні релігійні та зовнішньополітичні прерогативи (виключні права). Він наділявся правом: призначення членів верхньої палати — Сенату; розпуску парламенту у випадку законопроектних розбіжностей з урядом; оголошення воєнного стану; обмеження громадянських прав і свобод, включаючи право довільного висилання з країни «шкідливих для безпеки» підданих.

Передбачений Конституцією законодавчий орган — двопалатний парламент — був типовим для дуалістичної монархії, тобто слабким. Це було зумовлено обмеженим переліком реальних повноважень, а також порядком його формування. Як уже зазначалося, верхня палата призначалася султаном, причому довічно, а нижня формувалася на основі виборчого права, яке було обмежене майновим та іншим цензами.

Конституція проголошувала за підданими султана громадянські права незалежно від віросповідання й національності — на особисту свободу, власність, право займатися будь-якою промисловою не забороненою законами діяльністю, свободу преси, право на обіймання будь-яких адміністративних посад.

Однак існування османської конституційної монархії виявилося нетривалим. Скликаний на початку 1877 р. парламент зумовив затяту протидію з боку клерикально-палацевої опозиції й був розпущений. Новий парламент, обраний у червні 1877 р., також не знайшов взаєморозуміння з султанським двором, котрий зберіг за собою всю повноту урядової влади. За обвинуваченням у змові була репресована значна частина «нових османів», серед яких і Мидхат-паша. Рух конституціоналізму з виключно націоналістичними відтінками став переживати кризу. У лютому 1878 р. новий парламент був остаточно розпущений, а Конституція 1876 р. припинила свою дію. В Османській імперії, що поступово підпадала під усе більший фінансовий тиск європейських держав, знову встановилася абсолютна монархія й режим політичної диктатури, що отримав назву зюлюм («тиранія»).

«Младотурецька» революція

До початку XX ст. зюлюм привів країну до соціально-політичної кризи. Поліцейська сваволя постійно викликала порушення навіть тих громадянських прав, що були проголошені в період «танзимату». Прагнення влади дотримати існуючий порядок за рахунок протиставлення корінного, турецького населення немусульманським народам на практиці оберталося масовими погромами (як, наприклад, у Вірменії (1894 р.). Ідейно-політична доктрина зюлюму — панісламізм — суперечила розвиткові начал світської держави, що були закладені перетвореннями танзимату. Архаїчність султанського режиму стала викликати побоювання навіть у західноєвропейських держав (Англії, Франції, Німеччини), які внаслідок величезної фінансової заборгованості імперії встановили над нею напівколоніальний контроль.

Цілком закономірно, що така політика обумовила появу опозиційних владі сил. З них найбільш дієвою силою заявило про себе таємне товариство младотурків, перші організації якого оформилися в 1889 році. Воно склалося з освічених офіцерів, котрі прагнули реформувати державу вбік світської й конституційної монархії, що могла б урятувати країну від остаточного поневолення, розпаду і взагалі від краху нації. Через кілька років товариство перетворилося практично у військово-політичну партію, що поставила на меті здійснення державного перевороту в імперії. На початку липня 1908 р. її загони підняли заколот проти уряду. Армія загалом підтримала рух і 24 липня 1908 р. султан Абдул-Хамід був змушений проголосити відновлення конституції.

Відроджена конституційна монархія відзначалася своєрідністю: главою держави залишався султан, зберігався також старий уряд, але поруч з ними створювалися адміністративні комітети партії младотурків, які контролювали рішення влади. Їх позиції зміцнилися і в органах законодавчої влади: у скликаному наприкінці 1908 р. парламенті вони зайняли близько 60 % місць. Офіційна програма нової влади передбачала: надання виборчих прав тільки тим, хто володіє турецькою мовою; проведення аграрно-податкової реформи; зміцнення державності на основі ідей османізму.

Після невдалої спроби контрреволюційного перевороту, у квітні 1909 року, Абдул-Хамід був скинутий з престолу й новим султаном став Мехмед V. Оскільки його влада стала номінальною, революція 1908—1909 рр. завершилася повним переходом влади до партії младотурків. Реформи їх уряду були спрямовані на збереження національної турецької держави. Однак зовнішньополітичне становище імперії все більш ускладнювалося: у 1913 р. вона позбавилася всіх європейських володінь. Участь країни в Першій світовій війні на боці Німеччини закінчилася поразкою. Вона викликала, з одного боку, протиріччя в партії младотурків, котрі в жовтні 1918 р., по суті, відмовилася від влади, а з іншого боку — окупацію в 1919 р. країни військами Антанти й США. Основні державно-політичні інститути припинили своє існування. Султанський двір та уряд тільки номінально зберегли владу й управління. За умовами капітуляції, турецька армія вважалася демобілізованою, що полегшувало західним державам подальше розчленовування країни.

Кемалістська революція та формування засад сучасної турецької держави

Погроза розпаду країни та припинення державності підштовхнула національно-прогресивні сили турецького суспільства до революції. Опозиція організувалася навколо т. зв. товариств захисту прав, що стали виникати в окремих областях з кінця 1918 року. Найбільш активну роль у товариствах відігравало офіцерство армії на чолі з генералом Мустафою Кемаль-пашою. Під його керівництвом були проведені вибори до Палати депутатів, яка зібралася у Стамбулі 20 січня 1920 р. (з 176 депутатів 116 були кемалістами). Вона проголосила програму політичного самовизначення й боротьби за незалежність. У відповідь західні держави зайняли столицю, парламент був розігнаний. Новий уряд султана виступив проти прихильників Кемаля.

Після січневих подій 1920 р., у країні, по суті, склалося двовладдя. Поряд з офіційним султанським двором, котрий був змушений піти на співробітництво з західними державами, у східній частині Туреччини — Анатолії (з центром в Анкарі) — сформувалася влада національно-республіканської опозиції. Її представляли Великі національні збори Туреччини (ВНЗТ), у складі 233 обраних у квітні 1920 р. депутатів, до яких приєдналися 105 депутатів розігнаного Стамбульського парламенту. Відповідно до Тимчасового конституційного закону про статус ВНЗТ (20 січня 1921 р.), парламентові доручалася вся державна влада — і законодавча, і виконавча. Тому головою як Зборів, так і уряду став Кемаль.

Протягом року новому урядові вдалося переломити негативний для країни розвиток зовнішньополітичної ситуації. Був розгромлений грецький інтервенційний корпус, укладений важливий для нової Туреччини договір про взаємодопомогу з Радянською Росією. Великі національні збори Туреччини прийняли закони про пільги для власників підприємств, перші у країні закони про регулювання трудових відносин. Західні держави погодилися на перегляд раніше нав’язаного Севрського договору 1920 р., за яким визначався подальший поділ Туреччини, Новий Лозаннський договір підтвердив незалежність Туреччини та її сучасні кордони.

Швидке поширення впливу нового уряду М. Кемаля дозволило остаточно вирішити основну проблему державного устрою. 01 листопада 1921 р. був ліквідований султанат, а 29 листопада 1923 р. нова Туреччина була проголошена республікою. У 1924 р. всі члени правлячої раніше династії були вислані з країни, а ВНЗТ, з ініціативи кемалістської партії, прийняло нову Конституцію країни. За цією конституцією країна, проголошувалася суверенною й неподільною державою, в котрій уся влада належить народу (ст. 3). Республіка проголошувалася світською державою, однак іслам залишався офіційною релігією. За громадянами визнавалися свобода совісті, думки, слова, преси, права на охорону й недоторканність життя тощо.

Верховним органом законодавчої та виконавчої влади були Великі національні збори Туреччини. Законодавчу владу вони здійснювали безпосередньо, виконавчу — через Президента й Раду Міністрів. Збори обирали Президента, котрий мав статус глави держави і володів великими повноваженнями: він опубліковував закони і міг відкладати їх, керував дипломатичними відносинами, був головнокомандувачем армії та флоту, призначав вищих посадових осіб, призначав голову Ради міністрів при згоді ВНЗТ. І уряд, і президент звітували перед Великими національними зборами і за певних умов могли бути зміщені зі своїх посад. Тобто в результаті здійснених політичних реформ форма державного правління Туреччини набула рис парламентської республіки.

Установлення республіканського ладу і проголошення конституції поклали початок оформленню сучасних політичних партій. Чільною політичною силою десятиліття у країні залишалася заснована в ході революційного руху Народна, а з 1924 р. — Народно-республіканська партія (НРП). На перших виборах у ВНЗТ за Конституцією 1924 року НРП здобула вагому перемогу, а і її лідери — М. Кемаль і Ісметпаша — були обрані на вищі урядові посади. Правління НРП ознаменувалося великими політичними змінами, які знаходили відбиття в тих чи інших напрямках державної діяльності — функціях держави.

Найважливішим з напрямків діяльності того часу була загальна секуляризація держави. Вона була взаємозалежна з європеїзацією державно-адміністративних структур, культури, освіти. Зі скасуванням халіфату — релігійної влади османської династії, в 1924 р. було ліквідоване Міністерство вакуфів (духовного майна), земельна та інша власність духовенства — секуляризована. У травні 1924 р. були скасовані суди шаріату, а правосуддя стало цілком світським і державним. Ліквідувалися мусульманські медресе (духовні школи), духовні ордени, подоби монастирів. З 1925 р. країна перейшла на європейське літочислення, були введені прізвища (сам Кемаль одержав від парламенту офіційне ім’я Ататюрка — «батька турків», Ісмет-паша став І. Іненю), латинізований алфавіт. Держава увела єдину систему світської освіти (1924 р.), істотно розширювала цивільні й політичні права жінок. Завершенням державної секуляризації стало скасування ст. 2-й Конституції 1924 р., яка проголошувала іслам офіційною релігією (1928 р.).

Другим з основних напрямків перетворень було посилення державного регулювання господарчого життя, в тому числі з метою створення могутнього економічного укладу, заснованого на державній власності. Це було важливо і для підтримки національного приватного капіталу (історично дуже слабкого в економіці Османської імперії, де банки й великі підприємства належали здебільшого західним підприємцям. — Л. Б., С. Б.). Був скасований режим експортних і податкових пільг для іноземців. Створювалися привілейовані фінансові державні концерни, яким віддавалася перевага в економіці. З 1931 р. був офіційно проголошений режим економічного етатизму (державовласництва), обмежувалися свобода фінансового ринку, валютних операцій у країні. У 1932 р. (за зразком СРСР) був прийнятий перший п’ятирічний державний план розвитку господарства, котрий, на відміну від СРСР, стосувався тільки до розподілу інвестицій, розвитку транспорту, митних тарифів тощо.

Високий рівень державного регулювання обертався суворим контролем за різними сферами соціальної діяльності. Видані в 1936—1938 рр. закони про працю і про товариства, закріплюючи 8-годиний робочий день для всіх працівників, суттєво обмежували права профспілок, ставили будь-які громадські збори під прямий контроль поліції. Для більш твердого контролю за діяльністю духовенства було створено спеціальне Управління по справах релігії (1935 р.).

Посилення курсу суворого державного регулювання припало в основному на період Другої світової війни. Це було пов’язано не тільки з об’єктивними обставинами зміцнення національної безпеки у воєнний час: смерть М.Кемаля в 1938 р. послабила безумовне панування НРП. І хоча вона залишилася правлячою (президентом став його соратник І. Іненю), тиск опозиційних сил на її курс почав зростати.

У роки Другої світової війни НРП розпочала відновлення Конституції. Це було пов’язано здебільшого з націоналістичними прагненнями до тюркізації тексту, звільнення його від арабських термінів та деяких застарілих положень. Новий текст був затверджений 10 січня 1945 р., але потім, у силу різних обставин, відтворений у колишньому вигляді. Конституція 1945 р. в основному закріпила систему органів державної влади й управління зразка 1924 року. Нововведення були пов’язані з розширенням повноважень президента, деякими положеннями, що визначали напрямки державної політики в нових умовах.

Форма турецької держави у другій половині ХХ ст.

У системі елементів форми турецької держави цього періоду найбільш мінливим був політичний режим. Його особливістю було те, що встановлений конституцією демократичний режим, який під упливом різних обставин набував на практиці антидемократичного змісту, відновлювався представниками військових кіл. На те, що в цьому процесі простежується певна циклічність, вказують історичні факти.

Після Другої світової війни НРП втрачає свої лідерські позиції: поряд з нею сформувалися Демократична партія (1946 р., близька до НРП за програмою, але більш соціально та зовнішньополітичне орієнтована); Соціалістична партія (1946 р. — подібна до британських лейбористів), інші соціалістичні та комуністичні рухи. Вибори 1946 р. відбулися вже за багатопартійною системою, і, незважаючи на перемогу НРП, Демократична партія (ДП) сформувала значну фракцію у ВНЗТ. На виборах 1950 р. позиції ДП у парламенті ще більше зміцнилися, вона стала самою найвпливовішою політичною силою. Але незважаючи на свою назву, ДП стала проводити недостатньо демократичну політику, і насамперед стосовно до опозиції НРП, партія політичних опонентів, була розпущена, її майно конфісковане, а судові процеси над комуністичною партією нерідко завершувалися смертними вироками. Законодавство встановлювало численні заборони на громадську діяльність, обмеження громадянських свобод. Законом про пресу (1956 р.) були заборонені публікації будь-яких економічних матеріалів, за критику з боку депутатів передбачалися кримінальні покарання. У квітні 1960 р., у боротьбі з опозицією ДП фактично встановила поліцейсько-диктаторський режим, створивши особливу парламентську комісію з надзвичайними повноваженнями.

У сукупності з іншими обставинами життя країни ця політична диктатура викликала масове невдоволення громадськості. Вкотре рух інтелігенції та студентів за відновлення демократії підтримала армія. У кінці квітня 1960 р. військові здійснили державний переворот, у результаті чого Демократична партія була заборонена, парламент та уряд розпущені, влада — передана Комітетові національної єдності під головуванням генерала Д. Гюрселя. Комітет (до його складу входило 38 осіб. — Л. Б., С. Б.) вважався вищим законодавчим органом, уряд — виконавчим, суд був проголошений цілком незалежним. Практично вперше в Туреччині був реалізований принцип поділу влади, проведена реальна демократизація громадського життя. Установчі збори (складені з членів Комітету національної єдності й обраних представників — усього близько 300 чол.) розробили і прийняли нову Конституцію країни, схвалену на національному референдумі 9 липня 1961 року.

Конституція 1961 р. істотно змінила державну систему країни, жорстко був проведений принцип поділу влади, встановлені значні гарантії громадянських свобод. Великі національні збори Туреччини будувалося на принципі бікамералізму — двопалатності. Національна (нижня) палата складалася з 450 депутатів, що обиралися населенням на 4 роки. Верхня палата — Сенат — нараховувала 150 депутатів, котрі обиралися на 6 років з відновленням на третину кожні два роки. Для депутатів встановлювалися підвищені цензи пасивного права. Законодавчі права палат були практично рівними. Разом із тим значно укріпилися позиції виконавчої влади — президента і особливо уряду. Для забезпечення вищої сили Конституції уводився Конституційний суд із правами контролю за правовим змістом законів.

Демократизація політичного життя викликала створення нових партій — усього близько 20. Найважливішою політичною силою наступних десятиліть стали відроджена Національно-республіканська партія і створена на основі ДП нова Партія справедливості на чолі з С.Демірелем. Однак запекла боротьба політичних партій за владу, наростання право-консервативної опозиції та правого екстремізму, погіршення стану державної економіки та зовнішньополітичних відносин знову призвели до загальнодержавної кризи.

У вересні 1980 р. У Туреччині відбувся черговий військовий переворот: парламент і всі політичні партії були розпущені, влада перейшла до Ради національної безпеки, яку представляли головним чином військові кола. Після нормалізації обстановки, в тому числі шляхом масових репресій щодо фашистських організацій і правоісламістських рухів, Рада національної безпеки затвердила проект нової Конституції країни, яка на референдумі 7 листопада 1982 р. була ухвалена народом.

Оскільки Конституція 1982 р. є чинною й сьогодні, вона визначає форму та сутність сучасної турецької держави. Так, за формою правління Туреччина визначається як парламентська республіка. На це вказує насамперед те, що главою держави є Президент, котрого обирають на спеціальному засіданні Великих Національних Зборів, як правило, з членів самого парламенту терміном на 7 років без права на переобрання. Віковий ценз для кандидатів у Президенти — 40 років. Однак особливістю парламентської республіки в Туреччині є те, що Президент наділений більш широкими владними повноваженнями, ніж глави інших парламентських республік: згідно зі ст.104 Конституції, він «забезпечує застосування норм Основного Закону, а також регулює і узгоджує діяльність органів державної влади». Серед конкретних повноважень Президента треба виділити його право скликати парламент у будь-який момент, відправляти прийнятий парламентом закон на повторний розгляд, скликати засідання уряду і головувати на них, ратифікувати міжнародні договори, виносити на референдум поправки до Конституції тощо. Президент очолює Раду національної безпеки. Ця рада, до складу якої входять найавторитетніші за посадою члени уряду і керівництво збройних сил, надає рекомендації, які уряд повинен розглянути у пріоритетному порядку.

За безпосередньою участю Президента формується і Уряд Туреччини — Рада Міністрів. Він призначає Прем’єр-міністра з числа членів Великих Національних Зборів, а також за поданням Прем’єр-міністра — інших членів уряду. Усі вони, як правило, мають бути членами парламенту. Сформований у такий спосіб уряд постає зі своєю програмою перед Великими Національними Зборами для затвердження (процедура інвеститури). У Конституції передбачено можливість делегування парламентом більшості зі своїх законодавчих повноважень уряду зі збереженням контролю за змістом відповідних актів з боку Великих Національних Зборів. Водночас уряд несе колективну й індивідуальну відповідальність перед парламентом.

Органом законодавчої влади є парламент — Великі Національні Збори, — до складу якого входить 450 депутатів, обраних шляхом загальних і прямих виборів. Термін повноважень парламенту — 5 років. Вибори до Великих Національних Зборів проводяться за пропорційною системою. Віковий ценз для активного і пасивного виборчого права становить відповідно 20 і 30 років. За рішенням парламенту, депутат, котрий після виборів перейшов з лав однієї політичної партії до іншої, може бути позбавлений мандата. У разі вчинення Президентом дій, що визначаються як державна зрада, парламент може усунути його з поста. Відповідна процедура ініціюється двома третинами членів Великих Національних Зборів, а саме рішення про усунення Президента приймається трьома чвертями від загальної кількості членів парламенту.

За формою державно-територіального устрою Туреччина є унітарною державою. З метою врядування територія держави поділяється на провінції (вілайєти), райони (каза) та підрайони (бусаки). До складу підрайонів входять громади (села). У провінціях функціонують обрані населенням терміном на 5 років представницькі органи місцевого самоврядування — ради. Останні створюють виконавчі органи. У кожній провінції діє призначуваний урядом губернатор (валі), котрий не тільки репрезентує інтереси центрального уряду, а й здійснює більшість рішень провінційної ради. Інститути місцевого самоврядування створюються також у містах та на інших рівнях адміністративно-територіального поділу.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Виконайте такі завдання:

Завдання 1. Продовжте роботу над складанням словника основних понять та термінів з історії держави і права зарубіжних країн. Розкрийте зміст таких понять та термінів:

Поняття

Терміни

«Вестернізація»

Аш-шура

«Нові мілітаристи»

Аятола

Танзимат

Дуцзюнат

Зюлюм

Імам

Секуляризація

Нізам Халіфат

Завдання 2. Продовжте роботу над складанням хронологічної таблиці за пропонованою раніше формою.

Завдання 3. Використовуючи матеріал теми та додаткову літературу, підготуйте коротку довідку про історичні обставини розробки та прийняття Конституції Японії 1947 року.

Завдання 4. Використовуючи текст Конституції Японії 1947 року (Документ № 1), визначте:

а) правовий статус імператора, парламенту та кабінету міністрів;

б) форму державного правління японської держави після Другої світової війни.

Перевірте себе

Завдання 5. Продовжте думку:

1. До сер. XIX ст. Японія була....., яка за своєю формою характеризувалася.....

2. Усе населення Японії поділялося на чотири стани:..... Звідси і назва цієї системи —.....

3. У березні 1868 р., в Японії було проголошено програму перетворювань, яка доводилася до:.....

4. Основні зміни в організації державної влади в Японії протягом 70—80-х рр. зводилися до такого:.....

5. Перша японська Конституція була..... і набула чинності з.....

6. Зразком для Основного закону Японії 1889 р. послужила.....

7. Згідно з Конституцією 1889 р. форма правління Японської держави стала....., що виявилось у.....

8. Обмежений характер «демократичного режиму» в Японії, за Конституцією 1889 р., виявився в тому, що:.....

9. За формою державно-територіального устрою, Японія в 30-х рр. ХХ ст., перетворюється.....

10. Еволюція політичного режиму Японії у 30-ті рр. ХХ ст. характеризувалася....., що призвело до встановлення в 1940 р.....

11. За Конституцією 1947 р. Японія стала..... з.....формою державного правління.

12. На кінець ХІХ ст. Китай перетворився на.....

13. 10 жовтня 1911 р. в Китаї розпочалася....., яка призвела до.....

14. Основними наслідками революційних подій 1925—1927 рр. для розвитку китайської держави було:.....

15. Опубліковані в жовтні 1928 р., в Китаї «Програма політичної опіки» та «Органічний закон Національного уряду» встановлювали….....

16. Гомінданівський режим став одним із …………., що будувалася на.....

17. 1 жовтня 1949 р., в Китаї було урочисто проголошено утворення.....

18. За конституцією КНР, прийнятою..... 1954 р., КНР визначалась як.....

19. У 1958 р. Мао Цзедун проголосив нову політику в галузі соціально-економічного і політичного будівництва, яка отримала найменування курсу..... І мала здійснюватися за такими напрямками:.....

20. Система влади в маоїстському Китаї ґрунтувалася на.....….....

21. «Культурна революція» призвела до серйозної деформації народної демократії в Китаї, що знайшло своє відображення в …………………., яка була прийнята у….....………..році.

22. 4 грудня 1982 р., у Китаї була прийнята.....….....

23. Своєрідність сучасної Китайської держави полягає в наявності.....

24. Особливостями держави у країнах Близького Сходу є.....….....…...

25. Серед загальних рис, що характеризують форми правління держав Близького Сходу, є.....

26. Історія сучасної Саудівської Аравії бере свій початок.....…...

27. Саудівська Аравія за формою правління є....., основними рисами якої є.....

28. Бахрейн як незалежну державу проголошено.....…....

29. Кувейт як держава почала формуватися.....….....

30. Становлення сучасної іранської держави бере свій початок з подій.....

31. Ісламська республіка в Ірані була проголошена у.....…...

32. Особливістю Конституції Ісламської республіки в Ірані є те, що.....

33. Сучасна історія держави Ірак починається з.....…..

34. За Конституцією 1970 р. форма держави Іраку характеризувалася.....………..

35. Турецький султанат епохи танзимату (період.....) характеризувавася….....……..

36. За Конституцєю 1876 р. Османська держава за формою правління визнавалась як ….....………………….…

37. 29 листопада 1923 р. Туреччина була проголошена....., що було закріплено.....

38. Форма і сутність сучасної Турецької держави закріплені в Конституції.....року.

Завдання 6. Схарактеризуйте:

1. Форму японської держави за Конституцією 1889 року.

2. Еволюцію форми японської держави в 1905—1945 рр.

3. Форму японської держави за Конституцією 1947 року.

4. Процес державного будівництва в Китаї в першій половині ХХ ст.

5. Форму держави Китаю в 1949—1976 роках.

6. Процес встановлення маоїстського режиму в Китаї та розкрийте його наслідки.

7. Форму китайської держави за Конституцією КНР 1982 року.

8. Основні напрямки модернізації КНР у 80-х рр. ХХ — поч. ХХІ століть.

9. Спільні риси та особливості державного устрою країн Перської затоки.

10. Основні етапи становлення та розвитку буржуазної держави в Туреччині у ХХ столітті.

Джерела

Документ № 1

КОНСТИТУЦІЯ ЯПОНІЇ (3 травня 1947 р.)

(витяги)

Ми, японський народ, діючи за посередництвом наших належним чином обраних представників у Парламенті і сповнені рішучості забезпечити для себе і для своїх нащадків мирну співпрацю з усіма націями, свободи для всієї нашої країни, сповнені рішучості не допустити жахів нової війни в результаті дій урядів, проголошуємо, що народ наділений суверенною владою, і встановлюємо цю Конституцію...

Глава I. Імператор

Стаття 1. Імператор є символом держави і єдності народу, його статус визначається волею народу, якому належить суверенна влада.

Стаття 2. Імператорський трон є династичним та успадковується відповідно до Закону про імператорську сім’ю, прийнятого Парламентом.

Стаття 3. Усі дії Імператора, що стосуються до справ держави, можуть бути вчинені не інакше як з ініціативи i схвалення Кабінету, і Кабінет несе за них відповідальність.

Стаття 4. Імператор здійснює тільки такі дії, що стосуються до справ держави, передбачених цією Конституцією, і не наділений повноваженнями, пов’язаними із здійсненням державної влади.

Імператор, відповідно до закону, може доручати кому-небудь здійснення своїх дій, що стосуються до справ держави.

Стаття 5. Якщо відповідно до Закону про імператорську сім’ю встановлюється регентство, Регент здійснює дії, що стосуються до справ держави, від імені Імператора. У цьому випадку застосовується абзац перший попередньої статті.

Стаття 6. Імператор призначає Пре-м’єр-міністра за поданням Парламенту. Імператор призначає головного суддю Верховного суду за поданням Кабінету.

Стаття 7. Імператор за порадою й зі схвалення Кабінету здійснює від імені народу такі дії, що стосуються до справ держави: промульгацію поправок до Конституції, законів, урядових указів і договорів; скликання Парламенту; розпуск Палати представників; оголошення загальних парламентських виборів; підтвердження призначень і відставок державних міністрів та інших посадових осіб відповідно до закону, а також повноважень і вірчих грамот послів та посланців; підтвердження загальних і часткових амністій, пом’якшень та відстрочок покарань і відновлення у правах; дарування нагород; підтвердження ратифікаційних грамот, інших дипломатичних документів відповідно до закону; прийом іноземних послів та посланців; здійснення церемоніалу.

Стаття 8. Ніяке майно не може бути передане імператорській родині чи отримане нею, і ніякі дарунки не можуть бути прийняті нею інакше як відповідно до резолюції Парламенту.

Глава IV. Парламент

Стаття 41. Парламент є вищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом держави.

Стаття 42. Парламент складається з двох палат: Палати представників і Палати радників.

Стаття 43. Обидві палати складаються з виборних членів, котрі представляють весь народ.

Число членів кожної палати встановлюється законом.

Стаття 44. Кваліфікація членів обох палат, а також кваліфікація їх виборців визначаються законом. Однак при цьому не повинна проводитися дискримінація за мотивами раси, релігії, статі, соціального стану, походження, утворення, майнового чи стану прибутків.

Стаття 45. Термін повноважень членів Палати представників — чотири роки. Однак їх повноваження припиняються до витікання повного терміну в разі розпуску Палати представників.

Стаття 46. Термін повноважень членів Палати радників шість років, причому кожні три роки переобирається половина членів палати.

Стаття 47. Виборчі округи, спосіб голосування й інші питання, що стосуються до виборів членів обох палат, визначаються законом.

Стаття 48. Ніхто не може бути одночасно членом обох палат.

Стаття 49. Члени обох палат щорічно одержують відповідно до закону визначену винагороду з державної скарбниці.

Стаття 50. Члени обох палат, за винятком випадків, передбачених законом, не можуть бути арештовані в період сесії Парламенту; члени Парламенту, арештовані до відкриття сесії, за вимогою відповідної палати повинні звільнятися з-під варти на період сесії.

Стаття 51. Члени обох палат не несуть відповідальності за стінами палати у зв’язку зі своїми промовами, вислов-леннями й голосуванням у палаті.

Стаття 52. Чергові сесії Парламенту скликаються один раз на рік.

Стаття 53. Кабінет може приймати рішення про скликання надзвичайних сесій Парламенту. Кабінет повинен приймати рішення про скликання надзвичайних сесій Парламенту, якщо цього зажадали більш однієї четвертої частини загального числа членів однієї з палат.

Стаття 54. Якщо Палата представників розпущена, то протягом сорока днів з дня її розпуску повинні бути проведені загальні вибори в Палату представників, а протягом тридцяти днів з дня виборів повинен бути скликаний Парламент.

У разі розпуску Палати представників одночасно припиняє засідання Палата радників. Однак Кабінет може скликати надзвичайну сесію Палати радників, якщо це вкрай необхідно в інтересах країни.

Заходи, прийняті на надзвичайній сесії, згаданій в умові попереднього абзацу, є тимчасовими і втрачають силу, якщо вони не будуть схвалені Палатою представників протягом десяти днів з моменту відкриття наступної сесії Парламенту.

Стаття 55. Кожна палата дозволяє суперечки, пов’язані з кваліфікацією її членів. Однак для того, щоб позбавити кого-небудь депутатських повноважень, необхідне прийняття резолюції про це більшістю не менше двох третин голосів присутніх членів.

Стаття 56. Кожна палата може проводити роботу тільки за наявності на засіданні не менш однієї третини загального числа її членів.

За винятком випадків, особливо передбачених цією Конституцією, в кожній з палат усі питання вирішуються більшістю голосів присутніх членів; при рівності голосів голос головуючого є вирішальним.

Стаття 57. Засідання кожної палати є відкритими. Однак можуть проводитися закриті засідання в разі, якщо резолюція про це прийнята більшістю не менш двох третин голосів присутніх членів.

Кожна палата веде протоколи своїх засідань. Ці протоколи повинні публікуватися й поширюватися для загального ознайомлення, за винятком тих протоколів закритих засідань, що визнаються секретними.

За вимогою не менш однієї п’ятої присутніх членів голосування кожного члена з будь-якого питання повинно відзначатись у протоколі.

Стаття 58. Кожна палата обирає голову та інших посадових осіб.

Кожна палата встановлює свої правила ведення засідань, процедури, внутрішньої дисципліни й може застосовувати покарання стосовно відношенню до своїх членів за поведінку, що порушує дисципліну. Однак для виключення члена палати з її складу необхідне прийняття резолюції про це більшістю не менш двох третин голосів присутніх членів.

Стаття 59. Законопроект, за винятком випадків, особливо передбачених Конституцією, стає законом після прийняття його обома палатами.

Прийнятий Палатою представників законопроект, за яким Палата радників винесла рішення, відмінне від рішення Палати представників, стає законом після його вторинного схвалення більшістю не менше двох третин голосів присутніх членів Палати представників.

Положення попереднього абзацу не забороняє Палаті представників вимагати, відповідно до закону, скликання спільного засідання обох палат.

Якщо Палата радників не схвалить остаточного рішення стосовно законопроекту, прийнятого Палатою представників, протягом шістдесяти днів, за винятком часу перерви в роботі Парламенту, після його одержання, то Палата представників може розглядати це як відхилення цього законопроекту Палатою радників.

Стаття 60. Бюджет спочатку подається на розгляд Палати представників.

Якщо Палата радників прийняла стосовно бюджету рішення, відмінне від рішення Палати представників, і якщо угода не досягнута навіть за допомогою передбаченого законом об’єднаного засідання обох палат чи якщо Палата радників не прийняла остаточного рішення протягом тридцяти днів, за винятком часу перерви в роботі Парламенту, після отримання бюджету, прийнятого Палатою представників, рішення Палати представників стає рішенням Парламенту.

Стаття 61. Другий абзац попередньої статті застосовується щодо схвалення Парламенту, необхідного для висновку договорів.

Стаття 62. Кожна палата може здійснювати розслідування з питань державного управління і має право при цьому вимагати явки та свідчень свідків, а також надання протоколів.

Стаття 63. Прем’єр-міністр та інші державні міністри, незалежно від того, є вони чи не є членами однієї з палат, можуть у будь-який час бути присутніми на засіданнях кожної з палат для виступу стосовно законопроектів. Вони також повинні бути присутніми на засіданнях, якщо це необхідно для дачі відповідей і пояснень.

Стаття 64. Парламент утворює з числа членів обох палат суд для розгляду в порядку імпічменту порушень тих суддів, проти яких порушена справа про звільнення з посади.

Питання, що відносяться до розгляду справ у порядку імпічменту, регулюються законом.

Глава V. Кабінет

Стаття 65. Виконавча влада здійсню-ється Кабінетом.

Стаття 66. Кабінет, відповідно до закону, складається з Прем’єр-міністра, котрий очолює його та інших державних міністрів.

Прем’єр-міністр та інші державні міністри повинні бути цивільними особами. Кабінет при здійсненні виконавчої влади несе колективну відповідальність перед Парламентом.

Стаття 67. Прем’єр-міністр висувається резолюцією Парламенту з числа своїх членів. Це висування повинно передувати всім іншим справам Парламенту.

Якщо Палата представників і Палата радників прийняли різні резолюції про висування і якщо угода не була досягнута й за допомогою передбаченого законом об’єднаного засідання обох палат або якщо Палата радників не прийняла рішення про висування протягом десяти днів, за винятком часу перерви в роботі Парламенту, після того, як Палата представників зробила таке висування, то рішення Палати представників стає рішенням Парламенту.

Стаття 68. Прем’єр-міністр призначає державних міністрів, при цьому більшість міністрів повинна бути обрана з числа членів Парламенту.

Прем’єр-міністр може на власний розсуд звільняти державних міністрів з посади.

Стаття 69. Якщо Палата представників приймає проект резолюції про недовіру чи відхиляє проект резолюції про довіру, Кабінет повинен піти у відставку в повному складі, якщо протягом десяти днів Палата представників не буде розпущена.

Стаття 70. Якщо посада Прем’єр-міністра стає вакантною чи якщо скликається перша сесія Парламенту після загальних виборів членів Палати представників, Кабінет повинен вийти у відставку в повному складі.

Стаття 71. У випадках, згаданих у двох попередніх статтях, Кабінет продовжує виконувати свої функції доти, доки не буде призначений новий Прем’єр-міністр.

Стаття 72. Прем’єр-міністр як представник Кабінету вносить на розгляд Парламенту законопроекти, доповідає Парламенту про загальний стан державних справ і зовнішніх зносин, а також здійснює контроль і спостереження за різними галузями керування.

Стаття 73. Кабінет виконує поряд з іншими загальними функціями управління такі обов’язки:

сумлінне проведення в життя законів, ведення державних справ; керівництво зовнішньою політикою;

укладання договорів; при цьому потрібно попереднє або залежно від обставин подальше схвалення Парламенту;

організація та керівництво цивільною службою відповідно до норм, встановлених законом;

складання бюджету й внесення його на розгляд Парламенту;

видання урядових указів з метою проведення в життя положень цієї Конституції та законів; при цьому в урядових указах не можуть міститися статті, котрі передбачають кримінальне покарання інакше як з дозволу відповідного закону;

прийняття рішень про загальну й часткову амністії, пом’якшення й відстрочку покарань та поновлення у правах.

Стаття 74. Усі закони й урядові укази підписуються компетентними державними міністрами й контрасигнуються Прем’єр-міністром.

Стаття 75. Державні міністри в період обіймання ними своїх посад не можуть залучатися до судової відповідальності без згоди на те Прем’єр-міністра. Однак це не стосується права притягнення до судової відповідальності.

Примітка:

Документ № 1 використаний з: Конституции зарубежных государств. — М.: БЕК, 1996. — С. 291—306.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

1. Ахметшин Н. Х. Переходные процессы в КНР: государство и общество (80—90-е годы) // Вестник Московского ун-та. — Сер. 13. — 1996. — № 2.

2. Белов Е. А. Революция 1911—1913 гг. В Китае. — М.: Издательство восточной литературы, 1958.

3. Георгиев А. Г., Озолинг В. В. Нефтяные монархии Аравии. — М.: Наука, 1983.

4. Государственная власть и общественно-политическая структура в арабских странах. — М.: Наука, 1984.

5. Государственность и модернизация в странах Юго-Восточной Азии. — М., 1997.

6. Дэн Сяопин. Основные вопросы современного Китая / Пер с кит. — М.: Изд-во политической. лит-ры, 1988.

7. Зубов А. Б. Парламентская демократия и политическая традиция Востока. — М., 1990.

8. Каминский С. А. Институт монархии в странах арабского востока. — М.: Наука, 1981.

9. Карпов М. В. «Социализм с китайским лицом» или капитализм по-китайски? (о типологии общественнно-экономической системы КНР) // Восток. — 1996. — № 3.

10. Карпов М. В. Проблема демократизации в КНР и опыт реформирования авторитарных режимов // Восток. — 1997. — № 5.

11. Китайская Народная Республика: законодательные акты 1984—1988 гг. / Пер. с кит. / Под ред. Л. М. Гудошникова. — М.: Прогресс, 1989.

12. Китай после «культурной революции»: политическая система, внутриполитическое положение. — М.: Мысль, 1979.