Історія держави і права зарубіжних країн

ПІДМОДУЛЬ 2.3.

ДЕРЖАВА І ПРАВО КРАЇН СХІДНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Місце і роль Азії — регіону з майже двохмільярдним населенням — у сучасному світі є значно вагомішими, ніж у попередню епоху. Розпочавши буржуазні перетворення під упливом західних країн, вони не стали заручниками процесу «вестернізації». Країни Далекого сходу, насамперед Японія і Китай, змогли гармонічно поєднати в державно-правовому будівництві західний елемент з власним, традиційним, заснованим на багатовіковій духовній культурі, і це дало вражаючі результати в усіх сферах буття. Не менше ніж раніше, звертають на себе увагу країни мусульманського світу, котрі певним чином впливають як на Україну (Туреччина), так і на світовий правопорядок (Іран, Ірак), показують приклад поєднання архаїчних (середньовічних за європейськими мірками) державних форм і високого рівня «соціальності» держави (Саудівська Аравія, Бахрейн, Кувейт та ін.). Тому безсумнівним є те, що накопичений східними країнами різноманітний досвід побудови державно-правових інститутів необхідно вивчати.

Тема 19. Держава у країнах далекого і близького сходу

§1. Становлення й розвиток держави нового типу в далекосхідних країнах

1.1. Японська держава

Японія, як уже зазначалося (див.: Тема 10, п. 2.2 «Японська феодальна держава»), до середини ХІХ ст. була феодальною державою, котра за своєю формою характеризувалася відносним централізованим державно-територіальним устроєм, своєрідною монархією у вигляді сьогунату, а також самурайським політичним режимом.

Економічною основою японського феодалізму, як і в будь-якій іншій країні, була феодальна власність на землю. Основні землі разом із селянами належали крупним феодалам-князям (даймьо), котрі за допомогою васалів управляли своїми володіннями. Усе населення Японії було чітко розподілене на стани, які займали своє місце в суспільстві. Їх становище суворо регламентувалося законом і традиціями. Станів нараховувалося чотири: самураї, або воїни (сі); селяни (но), ремісники (ко) і торговці (сьо). Звідси і назва цієї системи: сі-но-ко-сьо.

У ХІХ ст. з розвитком ремісницького виробництва, домашньої мануфактурної промисловості все більш важливу роль починає відігравати стан торговців. Наслідком розвитку товарно-грошових відносин стає занепад самурайського стану, який протягом тривалого часу посідав провідне місце в суспільній ієрархії, складаючи всього 6—7 % населення країни та його залежність від торгівельно-лихварського капіталу, що дедалі посилювалася. Це не могло не викликати незадоволення самураїв правлячим режимом. Водночас незадоволення сьогуном визрівало і серед значної частини даймьо. Поглибився процес розшарування японського селянства, найбідніша частина якого, знесилена найбільш тяжкими податками, орендними платежами, голодом, зловживаннями адміністрації, грабіжництвом лихварів, стає головною силою народних, так званих «рисових бунтів».

Реставрація Мейдзі і становлення буржуазної держави в Японії

Після тривалої ізоляції від зовнішнього світу Японія відкрила свої порти для суден інших країн. Цим скористалися передусім колоніальні держави (Англія, Франція, Росія, США), котрі нав’язували країні нерівноправні угоди. Відтак головними винуватцями злигоднів керівники народних повстанців та опозиція вважали сьогуна та іноземців.

1868 р. ознаменував початок важливого етапу в історії Японії: влада сьогуна була повалена, влада імператора — відроджена. Активну роль у цьому відіграли рядові самураї, підтримані впливовою опозицією. До них приєдналась і японська буржуазія. Проти гноблення виступила також основна маса селян. Невдоволення народу намагалася використати частина феодальної знаті і дворянства, сподіваючись відтіснити сьогуна й захопити владу.

У березні 1868 р. проголошена знаменита промова 18-річного імператора Муцухіто, яка була написана за допомогою канцлера Окубу, аристократа і самурая, прихильника реформ та зближення з Європою. Вона містила програму перетворень з п’яти основних пунктів: 1) встановити на території всієї країни «право та справедливість»; 2) відкрити шлях здібним, а не тим, хто володіє привілеями; 3) скликати радні збори з двох палат — представників знаті та представників самурайських і буржуазних елементів; 4) скасувати «погані» звичаї; 5) сприяти залученню країни до знань інших народів. Події цього року отримали назву «реставрація Мейдзі», а роки правління юного імператора Муцухіто (1868—1912 рр.) — «еру Мейдзі-ісін», тобто відновленого «освіченого правління». Резиденцію імператора було перенесено з Кіото до Едо, що згодом був перейменований на Токіо.

У 1869—1871 рр. проходили засідання зборів, які складалися з представників обраних переважно князями та самураями. Але значних змін вони не принесли. Більш результативними виявилися дії уряду, котрий складався переважно з родичів імператора. Водночас не втратили свого шансу й самураї — здебільшого ті, хто був пов’язаний з буржуазією. Ця обставина позначилася на змісті здійснюваних згодом реформ.

У 1871 р., у країні було встановлено новий адміністративний поділ: замість скасованих феодальних князівств було створено префектури, багато хто з князів залишився на посаді губернатора. Був уведений новий становий поділ: вище дворянство (кадзоку), дворянство із самураїв, прості піддані. Однак станові привілеї скасовувалися, натомість проголошувалася рівність громадян перед законом.

Уряд турбувався про створення сучасних збройних сил: було уведено загальну військову повинність, самурайські загони розпускалися, навчання військовій справі будували з урахуванням досвіду європейських країн (Англії, Франції). У той же час зберігалося багато звичаїв самураїв: безумовне поклоніння імператорові, патерналізм (командир — батько солдата) тощо. Була створена імператорська гвардія. Тим, хто не перебував на військовій службі, заборонялося носити меча.

Судова влада відокремлювалася від управління, стала діяти в масштабах усієї країни. У 1875 р. було створено Верховний суд як вищу апеляційну інстанцію у справах судів префектур. Він розглядав також справи про державні злочини. Було створено загальнодержавну поліцію. Контроль за її діяльністю здійснювала прокуратура. Статут про прокурорську посаду (1874 р.) зобов’язав її стежити за роботою судових чиновників.

Реформи підірвали більшість з феодальних порядків: скасовано внутрішні митниці, уведено єдиний тиловий зв’язок, натуральні податки і збори перетворено на грошову плату. Важливе значення для розвитку ринкових відносин мали перетворення в сільському господарстві. Аграрна реформа 1872—1873 рр. скасувала феодальні закони та звичаї стосовно розпорядження землею. Офіційно визнавалася приватна власність на землю, її купівля-продаж, дарування, застава, що давало простір розвиткові капіталізму в сільському господарстві Японії.

На початку 80-х років XIX ст., в Японії виникли перші буржуазно-поміщицькі партії, опозиційні до уряду. Поштовхом до їх утворення став рух за прийняття конституції, створення парламенту, котрий дістав назву «Рух за свободу і народні права».

Пануючі кола виявили при цьому неспокій, оскільки в цьому русі, крім радикально налаштованої частини дворянства, стали брати участь дрібна буржуазія та інші демократичні сили. У 1881 р. виникла ліберальна партія (дзіюто), до якої увійшли шовіністсько налаштовані заможні землевласники. Партія дістала нову назву — сейюхай. Її патроном була монополія «Міцці». Роком пізніше виникла партія кайсінто (партія реформ). До неї увійшли деякі представники з фінансових і торгових кіл, діячі ліберальної інтелігенції. Її підтримував концерн «Міцубісі».

У 1885 р. сформовано перший в історії Японії кабінет міністрів європейського типу. Створений за прусським зразком, кабінет міністрів був поставлений у залежність від сильного глави уряду (за аналогією до становища міністра-президента Бісмарка. — Л. Б., С. Б.). Водночас, на противагу кабінету, було засновано Міністерство імператорського двору, куди ввійшли міністр двору, охоронець печатки й головний камергер. У 1888 р. створюється Таємна рада для підготовки рекомендацій і затвердження проекту конституції.

Форма японської держави за Конституцією 1889 р.

Перша японська Конституція була октройована (дарована) особисто імператором 11.02.1889 р. і набула чинності з 01.04.1890 року. Цьому передувало створення комісії з підготовки конституції на чолі з графом Іто, котра їздила в Європу для ознайомлення з державним устроєм інших монархій. Найбільше враження на них справила Конституція Пруссії 1850 р., що й послужила зразком для Основного закону Японії.

За формою правління Японська держава стала дуалістичною монархією: виконавча влада зосереджувалася в руках монарха і напівфеодальних поміщиків, а законодавча — в руках ще не зміцнілої буржуазії.

Згідно з Конституцією, імператор, династія якого проголошувалася «вічною на всі часи», був главою держави і главою виконавчої влади. Він очолював збройні сили держави, оголошував війну та укладав мирні договори, призначав на всі вищі посади в державі, надавав звання та титули, нагороджував орденами, пом’якшував вироки тощо. Особа імператора проголошувалася «священною й недоторканою», він не ніс ніякої відповідальності, оскільки всі «закони, імператорські укази та акти іншого роду, які стосуються державних справ», мали бути контрасигновані відповідним міністром.

Свою владу імператор здійснював за посередництвом міністрів, яких він сам призначав та усував. Японський уряд, правовий статус котрого був коротко викладений у двох статтях (55, 56), навіть при обговоренні фінансових питань був незалежним від парламенту. У тих випадках, коли парламент не міг бути скликаний, уряд міг вирішувати ці питання шляхом видання імператорських указів (ст. 70). Якщо парламент не вотував запропонований урядом бюджет або бюджет не було складено, тоді урядові дозволялося використовувати бюджет попереднього року (ст. 71). Хоча парламент Японії в декількох випадках мав право виносити вотум недовіри урядові, останній, не будучи відповідальним перед парламентом, залишався при владі, оскільки призначався імператором і звітував тільки йому. На відповідальність міністрів перед парламентом Конституція навіть не вказувала.

Законодавча влада була представлена двопалатним парламентом з нижньою Палатою депутатів і верхньою Палатою перів. До верхньої палати входили 3 категорії довічних перів (принци крові, князі, маркізи, а також призначувані імператором 125 осіб з «особливими заслугами перед монархією і державою») та три категорії перів, яких обирали терміном на 7 років (150 представників від графів, віконтів, баронів, 66 представників від найбільших платників податків, 4 представники академії наук).

Палата депутатів обиралася населенням, котре мало активне виборче право. Таким правом володіли лише особи чоловічої статі не молодші 25 років, що сплачували не менш як 15 йєн прямого податку. У результаті в перших виборах взяло участь лише 1 % населення Японії. Депутати нижньої палати обиралися терміном на 4 роки.

Парламент скликався щороку. Він мав право: за ініціативою імператора розглядати й вирішувати питання про зміни в конституції; вносити власні та приймати на розгляд урядові законопроекти; уводити нові податки; розглядати на своїх засіданнях питання взаємовідносин Японії з іншими державами тощо.

Кожна з палат парламенту мала право законодавчої ініціативи, однак доля цієї ініціативи залежала від імператора, оскільки на нього покладалося затвердження законів (фактично імператор володів правом абсолютного вета. — Л. Б., С. Б.) і подання вказівок щодо їх оприлюднення та виконання. Фактично парламент розглядав лише законопроекти, що надходили з уряду. Рішення приймалися абсолютною більшістю голосів. Запроваджувалася депутатська недоторканість, депутатів не можна було притягувати до будь-якої відповідальності за свої виступи в парламенті.

На становищі парламенту позначалось існування позапарламентських інститутів: таємної ради, найближчих радників імператора та міністра-охоронця печатки, котрий навіть не входив до складу кабінету. Коротке й нечітке згадування було в Конституції лише про таємну раду, яка фактично набула такої сили, що її нерідко називали третьою палатою парламенту.

Форма державно-територіального устрою не знайшла закріплення в Конституції. Вона набула своїх рис задовго до прийняття Конституції: взаємовідносини між центральною та місцевою владами регулювалися головним чином указами імператора. Місцеві органи управління суворо підпорядковувалися центральним органам — уряду. Із заснуванням міністерства внутрішніх справ (1874 р.) контроль за місцевими органами управління покладено на це відомство.

На чолі префектур стояли губернатори, яких призначав голова кабінету за поданням міністра внутрішніх справ. Уся діяльність чиновників у Японії здійснювалася на основі особливих правил, що обумовлювали порядок несення цивільної служби. Її принципами були: сувора відповідальність усіх посадових осіб держави перед імператором, обіймання посади — після складання іспитів — шляхом призначення, встановлення суворої напіввійськової дисципліни в цивільній службі.

Форма політичного режиму визначалася розділом ІІ «Про права та обов’язки підданих». Конституція вперше визначила коло прав і свобод підданих: свободу вибору і зміни місця проживання; право на судове вирішення спірних питань; недоторканість особи, майна, листування і власності; свободу віросповідання, слова, друку, зборів і союзів; право на подання петицій. Встановлюючи, що власність кожного підданого Японії недоторкана, Конституція виступала гарантом розвитку вільних ринкових відносин, скасування феодальних установлень у цій сфері. Однак застереження на зразок «встановлених законом меж», «відповідності законам», того, що права підданих «не можуть перешкоджати здійсненню тих повноважень, які має імператор під час війни, або у випадку національного лиха», вказували на обмеження де-юре встановленого Конституцією 1889 р. «демократичного режиму».

Еволюція форми японської держави (1905—1945 рр.)

Незважаючи на проголошення буржуазно-демократичних свобод громадян, Конституція 1889 р. мала консервативну природу, зумовлену сильними позиціями військово-феодальних сил. Останні, по суті, стали на чолі військово-промислового комплексу, який завдяки швидкому розвиткові ринку й піднесенню промисловості поступово зміцнювався. Це наклало певний відбиток на історію Японії першої половини ХХ ст., що відзначилася військово-експансіоністськими прагненями — війнами із сусідами, колоніальними захватами, участю в новому перерозподілові світу в союзі з нацистською Німеччиною і фашистською Італією.

Після русько-японської війни 1904—1905 рр. мілітаристський уряд Японії встановлює в 1905 р. свій протекторат над Кореєю, а в 1910 р. — анексує (приєднує силою) її. У 1918—1920 рр. здійснена інтервенція проти Радянської Росії на Далекому Сході, яка завершилася невдачею. У 1931 р. Японія окупує Маньчжурію, а в 1937 р. почалася війна з метою захоплення всього Китаю. Тобто за формою державно-територіального устрою Японія виходила за межі, визначені пореформеним законодавством унітарної держави і перетворювалася на колоніальну імперію.

Значним відходом від закріплених у Конституції 1889 р. норм характеризувався політичний режим Японії після Першої світової війни. Якщо до початку 30-х років правлячі кола Японії змушені були поєднувати метод насильства в управлінні державою з методами лібералізму, реформ (виборчі реформи 1919 та 1925 рр. скасували майновий указ; у 1923 р. легалізовані реформістські профспілки), то надалі вони стають на шлях прямого терору й насильства, які завершуються встановленням у 1940 р. диктатури фашистсько-нацистського типу. І це не дивно, оскільки до цього року міцність «осі Берлін — Токіо — Рим» досягла, можна сказати, апогею, а досвід Німеччини та Італії з тоталітаризації державного і суспільного життя давав багатий матеріал для наслідування (копіювання).

У 1940 р. саморозпускаються всі буржуазні партії й організації, а також профспілки. Над пресою та радіо встановлюється жорстокий контроль. У березні 1941 р. був прийнятий новий закон «Про небезпечні думки», який проголошував злочином всіляку діяльність, спрямовану на «зміну державної політики». Виданий того ж місяця закон «Про забезпечення національної оборони» передбачав каторжні роботи за поширення ідей, «що завдають шкоди суспільному спокою та порядку».

Характерно, що цей режим не був наслідком державного перевороту й не супроводжувався значною перебудовою державного апарату: він був уведений конституційним урядом шляхом створення «нової політичної структури». Водночас не тільки зберігалася сильна монархічна влада, такі феодальні атрибути японської монархії, як Таємна рада, міністерство двору, але й досяг апогею той фанатичний культ імператора, наполегливо насаджуваний з активізацією мілітаристських, украй агресивних кіл. «Нова політична структура», відображаючи монархо-профашистський режим в Японії, не була фашистською партією. Вона являла собою розвинену поліцейсько-бюрократичну мережу органів «руху допомоги трону» — від верховної «Асоціації допомоги трону» до сільських відділень руху.

На чолі «Асоціації допомоги трону» стояв прем’єр-міністр. Асоціація включала всю бюрократію, а через товариство резервістів — все войовництво. «Саморозпущені» буржуазно-політичні партії також були включені до складу «нової політичної структури» шляхом створення в 1942 р. «Політичної асоціації допомоги трону», котра об’єднала більшість депутатів парламенту й увесь актив партій. Жінки примусово об’єдналися в «Жіночу асоціацію оборони вітчизни». Замість профспілок було сформовано «Товариство служіння батьківщині» на чолі з урядовими чиновниками.

В умовах існування «нової політичної структури» був посилений закон «Про охорону порядку», який передбачав смертну кару. Запроваджувалася система тотального поліцейського стеження, з цією метою відроджувалася мережа таких середньовічних інститутів, як сільські сусідські общини, котрі через місцеві відділення «Асоціації допомоги трону» набули низки адміністративних та поліцейських функцій.

«Новій політичній структурі» відповідала «Нова економічна структура», яка слугувала тому, щоб повністю підкорити японську економіку завданням посилення військової могутності, готовності до війни. Відповідно до «нової економічної структури» в основних галузях промисловості, торгівлі й фінансах створювалися «контрольні асоціації», що примусово об’єднували всі підприємства тієї чи іншої галузі або району. На них покладалися контроль за виробництвом, сировиною, цінами, регулювання розподілу робочої сили тощо. Це практично призвело до встановлення військово-каторжного режиму праці для трудящих, позбавленню їх будь яких-прав, легальних можливостей обстоювати свої права.

У роки війни чітко проявилася тенденція до зрощування функцій адміністративного, поліцейського та військового апаратів. Посилення централізації місцевого управління супроводжувалося створенням надпрефектурних органів, очолюваних спочатку губернаторами великих префектур, а потім генеральними комісарами, командувачами військами округів. Діяльність поліції підтримувалася військовою жандармерією, воєнізованими загонами, створюваними на зразок штурмових загонів нацистської Німеччини.

Як відомо, в результаті Другої світової війни, Японія досягла таких же «успіхів», як і її європейські союзники. Перемога держав антигітлерівської коаліції у війні на Далекому Сході призвела до беззаперечної капітуляції Японії та її тимчасової окупації американськими військами. Головні напрямки діяльності знов створеного японського уряду були обумовлені Потсдамською декларацією 1945 р., яка передбачала знищення японського мілітаризму, ліквідацію влади великих монополій (дзайбацу), покарання військових злочинців, розпуск збройних сил та заборону існування військової промисловості, демократизацію всього суспільно-політичного життя держави.

Історичні засади сучасної японської держави

Організаційно-правові засади нової за суттю та формою японської держави були закладені в умовах військової окупації, що її мали здійснювати американські збройні сили. При головнокомандувачі окупаційними військами як консультативний орган було створено Союзну раду, що складалася з представників Великої Британії, СРСР та Китаю. Для розробки головних напрямків політики, пов’язаної з виконанням Японією зобов’язань щодо умов капітуляції, була створена далекосхідна комісія з представників 11 держав, котрі воювали з Японією. Відповідно до Потсдамської декларації, розпускалися армія та військово-морський флот, ліквідовувалися військові міністерства й генеральний штаб. Водночас були розпущені всі військово-фашистські організації та віддано наказ про очищення державного апарату від осіб, котрі були пов’язані з фашистською або мілітаристською діяльністю. Було віддано під суд 28 головних військових злочинців, у тому числі декілька колишніх прем’єр-міністрів.

На початок жовтня 1945 р. було видано наказ про «демократичні свободи», який проголосив політичні права та свободи (свободу слова, друку, мітингів і демонстрацій, створення партій тощо). У листопаді почали зростати буржуазні політичні партії, кількість яких досягла 120. Найбільшою з них були ліберальна партія, створена на базі колишньої партії мігкейто. У жовтні 1945 р. були визволені з в’язниць керівники комуністичної партії, котра поновила свою діяльність, у той же час була створена соціалістична партія. З 17 грудня 1945 р. запроваджувалося загальне виборче право: активне з 20, а пасивне — з 25 років. У цьому ж місяці 1945 р. на засаді директиви окупаційної влади синтоїстська релігія була відокремлена від держави, а в новорічному зверненні до народу імператор публічно відмовився від свого «божественного походження». Далі була проведена демократична реформа освіти, що скасувала у школах «моральне виховання» в дусі «імператорського шляху».

Ці реформи знаменували якісно новий етап у розвитку японського суспільства й держави, однак вони не були послідовними. Відокремлення «синто» від держави не позбавляло імператора ролі духовного лідера держави, «символу держави та єдності нації», не була виконана й головна вимога Потсдамської декларації про створення насправді демократичного уряду.

Завершенням буржуазно-демократичних перетворень стало прийняття в жовтні 1946 р. нової Конституції, що набула чинності 3 травня 1947 р. Питання про майбутній державний устрій Японії було предметом гострої політичної боротьби між силами демократії та реакції. Остання зустріла значну протидію з боку окупаційної влади, котра визначила вимоги, яких беззаперечно необхідно було дотримуватися при складанні проекту конституції: Японія повинна була відмовитися від війни та знищити свої збройні сили; суверенітет мав належати народові, палата перів скасована; власність імператорського дому мала перейти в розпорядження держави.

Підготовлений у березні 1946 р. офіційний проект конституції був заснований на проекті окупаційної влади, але він враховував низку пропозицій із партійних проектів. Формально Конституція була прийнята японським парламентом і затверджена Тайною Радою як зміна Конституції 1889 р. (можливість цього була передбачена статтею 7 Конституції 1889 р.). Але це була цілковито нова Конституція. Уперше в історії розвитку держави вона була збудована на засадах парламентської демократії.

Форма державного правління. У преамбулі Конституції було закріплено принцип народного суверенітету, але монархічна влада під тиском правих сил та консервативно-монархічної свідомості більшості японців була збережена. За змістом Конституції 1947 р., Японія стала державою з парламентсько-монархічною формою державного правління.

На це вказувало передусім те, що главою держави Конституція визначала Імператора, котрий, згідно зі ст. 1 Конституції, став «символом японської держави та єдності японського народу». Усі акти Імператора, пов’язані з реалізацією ним конституційних повноважень, потребували «поради й ухвали» (контрасигнації) уряду — Кабінету Міністрів, який і мав нести відповідальність за ці акти. Перелік повноважень Імператора чітко визначався Конституцією: оприлюднення поправок до Конституції, законів, урядових указів і міжнародних договорів; скликання парламенту; розпуск Палати Представників; проголошення парламентських виборів; затвердження призначень і звільнень міністрів та інших урядовців; затвердження повноважень та вірчих грамот послів і посланників; затвердження рішень щодо амністій, пом’якшень або скасування покарань, а також поновлення у правах; присвоєння нагород і затвердження різного роду дипломатичних документів.

Конституція підривала політичні та економічні позиції імператорського дому. Згідно зі ст. 88, майно імператорської сім’ї було передане державі, націоналізована імператорська земельна власність, капітали у вигляді акцій компаній. Прибутки імператорської сім’ї обмежувалися бюджетними асигнуваннями, затверджуваними парламентом. Таке становище закріплювалося Законом про господарство імператорського двору 1947 року. Було ліквідоване старе Міністерство імператорського двору. Замість нього створено Управління імператорського двору, що діяло при канцелярії Прем’єр-міністра і займалося рішенням питань, пов’язаних з повсякденним веденням справ імператора й імператорського дому, організацією імператорського церемоніалу, утриманням та охороною імператорської власності. Начальник цього управління призначався Прем’єрміністром за схваленням Імператора. Тобто влада монарха, порівняно з Конституцією 1889 р., була суттєво обмежена, і, як показав подальший досвід, Японія стала однією з тих країн, де монархічний елемент форми правління є найслабшим.

За Конституцією, «виконавча влада належить Кабінетові Міністрів» (ст. 65). Глава уряду — Прем’єр-міністр — призначався парламентом з числа членів парламенту. Якщо позиції палат щодо такого призначення не збігалися (в тому числі і при проведенні з відповідною метою їх спільного засідання), рішенням парламенту вважалося рішення, прийняте нижньою палатою парламенту — Палатою представників. Призначений у такий спосіб Прем’єр-міністр сам призначав інших членів уряду (державних міністрів). При цьому він мав враховувати конституційний припис, за яким більшість членів уряду повинна призначатися з числа членів парламенту. Прем’єр-міністр міг звільнити членів уряду з посад на власний розсуд.

Як зазначено вище, рішення глави уряду щодо призначень і звільнень інших його членів формально затверджувалися Імператором. Однак слід пам’ятати, що відповідні акти глави держави не мали юридичної сили без контрасигнування з боку Прем’єр-міністра. Кабінет Міністрів ніс колективну політичну відповідальність перед парламентом. Палата Представників дістала право висловити недовіру урядові, що тягнуло за собою відставку останнього.

За ст.41 Конституції, парламент визначався як «вищий орган державної влади і єдиний законодавчий орган держави». Його побудова залишалася двопалатною, але з іншими назвами палат: нижня — Палата Представників; верхня — Палата Радників. Обидві палати мали складатися з обраних членів, які представлятимуть увесь народ. Палата Представників могла бути розпущена Імператором, котрий приймав відповідне рішення «з поради і ухвали» уряду. У разі розпуску нижньої палати Палата Радників припиняла своє функціонування до початку роботи новообраної Палати Представників. Проте уряд за умов «надзвичайної необхідності» міг вимагати скликання верхньої палати на спеціальну сесію. У такому випадку Палата Радників вповноважувалася сама здійснювати основні парламентські функції. Рішення, прийняті верхньою палатою на її спеціальній сесії, вважалися тимчасовими й мали бути ухвалені новообраною Палатою Представників протягом десяти днів її першої сесії.

Головною функцією парламенту Конституція визначала законотворчість. Законопроект, ухвалений Палатою Представників, однак відхилений Палатою Радників, ставав законом після повторного ухвалення нижньою палатою за рішенням двох третин присутніх її членів. Проект державного бюджету спочатку мав розглядатися Палатою Представників. У разі, коли Палата Радників ухвалила інше рішення щодо проекту бюджету, останнє слово належало нижній палаті, яка простою більшістю голосів її членів могла прийняти державний бюджет власним рішенням, ухваленим протягом тридцяти днів.

Політичний режим, закріплений у Конституції, визначався як демократичний. Його засади були закріплені в Розділі ІІІ Конституції «Права і обов’язки народу». Стаття 11 Конституції проголошувала, що «народ безперешкодно користується всіма основними правами людини. Ці основні права людини, що гарантуються народу Конституцією, надаються нинішньому і майбутньому поколінням як непорушні вічні права». У наступних конституційних положеннях очевидні запозичення з досвіду інших країн, передусім Сполучених Штатів. Наприклад, стаття 13 Конституції майже повторює формулювання американської Декларації незалежності 1776 року «Усі люди повинні поважатися як особистості. Їх право на життя, волю, прагнення до щастя є, оскільки це не порушує суспільного добробуту, вищим предметом турботи у сфері законодавства й інших державних справ». Конституція також проголошувала, що всі люди рівні перед законом і не можуть піддаватися дискримінації в політичному, економічному та соціальному відношеннях за мотивами раси, релігії, статі, соціального стану, а також походження. У зв’язку з цим підкреслюється, що «перство» та інші аристократичні інститути не визнаються. Конституцією визнавалося невід’ємне право народу обирати (на основі загального виборчого права при таємному голосуванні) публічних посадових осіб та усувати їх з посади, тобто брати участь в управлінні державними справами. Достатньо широкий перелік соціальних і соціально-економічних прав був закріплений у Конституції під упливом Веймарської Конституції й досвіду регулювання цих прав у період «Нового курсу» Рузвельта.

Форма державно-територіального устрою. Як і в колишній Конституції, Конституція 1947 р. обходить питання про форму державно-територіального устрою взагалі. Втративши після Другої світової війни всі території, окуповані Японією до цього, вона перетворилася на унітарну державу, територія котрої поділена на префектури, повіти й общини. На всіх зазначених трьох рівнях адміністративно-територіального поділу вводилося місцеве самоврядування, якому вперше в історії Японії надавалася певна автономія. Окремим VIII розділом Конституція надавала місцевим органам право в межах своєї компетенції видавати постанови, утримувати податки, керувати своїм майном та справами.