Історія держави і права зарубіжних країн

§4. Кримінальний процес

4.1. Джерела кримінального процесу

Джерела кримінального процесу країн англо-американської правової сім’ї

Великобританія. Прагнення англійської буржуазії захистити свої інтереси від свавілля королівської влади зумовили зміни у кримінально-процесуальному праві, котре пристосовувало старі феодальні норми до нових буржуазних відносин настільки, наскільки в цьому були зацікавлені правлячі кола. Поряд з загальним правом, яке продовжувало залишатись основним джерелом у роки революції та в подальшому, значного поширення набувало законодавство статутне право.

Опозиційні настрої в англійському суспільстві напередодні революції знайшли своє відображення у відомій «Петиції про право» 1628 року. Основна її вимога про заборону проводити арешти без висунення обвинувачення та рішення суду відбивала спроби палати громад протистояти свавільній розправі короля з тими, хто чинив опір його політиці. 25 червня 1641 р. в умовах, коли вже розпочалися революційні події, «Довгим парламентом» було видано Акт про скасування Зоряної палати. В цьому Акті закріплювалися: вимога про видання наказу Наbeas соrpus асt будь-якій особі, котру заарештовано чи затримано за наказом короля або його чиновників для перевірки законності арешту чи затримки; обов’язки осіб, які отримували наказ, доставити заарештованого до суду. Однак у розгляданому Акті була суттєва прогалина з точки зору реальності гарантій прав арештованого на перевірку підстав для арешту, оскільки не встановлювався термін доставки до суду арештованого, а саме повільне його виконання й було постійним зловживанням.

Цікавим з точки зору того нового, що внесла англійська революція у кримінальний процес, є програмний документ левелерів «Народна угода». У ньому сформульовані такі принципи англійського процесу: заборона допиту обвинуваченого як засобу його викриття, широта повноважень суду присяжних і принцип свободи їх внутрішнього переконання; вимога швидкого розгляду справи, ведення засідання англійською мовою, визнання права обвинуваченого висувати своїх свідків, захищатися особисто або з допомогою інших осіб.

У період республіки процедура Habeas corpus act зберігала свою силу. Під час протекторату О.Кромвеля були видані інструкції «для забезпечення миру в республіці», згідно з якими особа, котра посягала на протектора або ж видані ним закони мала бути ув’язнена або вислана з конфіскацією майна в разі, якщо ці дії доведено.

Початок змін у кримінальному процесі, започаткованих в революційний період, набув подальшого розвитку. Про це свідчить «Акт з метою кращого забезпечення свободи особистості і попередження заточень за морем» «Habeas corpus Act», затверджений королем 26 травня 1679 р., а також окремі кримінально-правові і процесуальні норми Білля про права 1689 р., Акту про улаштування 1701 р., що його доповнювали. У такому вигляді цей Акт застосовувався в подальшому без змін. Хоча за надзвичайних обставин його дія припинялася.

Тими ж прагненнями до створення режиму недоторканості особи у кримінальному процесі був зумовлений і Статут 1696 р. про розгляд справ про зраду. Відповідно до цього статуту копія обвинувального вироку мала вручатися обвинувачуваному принаймні за 5 днів до судового розгляду справи. Обвинувачуваний отримував право на побачення з адвокатом, міг наполягати на виклику нових свідків. Однак його могли й не сповіщати про свідків, котрі мали про нього свідчити.

Аналогічні Habeas corpus act закони були прийняті в Шотландії (1701 р.) та Ірландії (1781 р.).

Боротьба освіченої верхівки суспільства за зміцнення політичних свобод у сфері кримінального права та процесу у XVIII ст. проявилася у справах про так званий заколотницький наклеп. Такого роду обвинувачення урядовою владою неодноразово висувалися проти авторів і видавців публікацій, у яких містилася критика державної влади. У 1792 р. парламент видав спеціальний акт: присяжні отримували повну волю вирішувати питання не тільки про сам факт опублікування «наклепу», але й про винність або невинність обвинувачуваного відповідно до своїх уявлень про політику і наклеп.

У ХІХ на поч. ХХ ст. відбувалася подальша демократизація процедури розгляду кримінальних справ. Прийнятий у 1836 р. акт передбачав право звинуваченого, ув’язненого у в’язницю користуватися послугами адвоката й вимагати ознайомлення з матеріалами справи. Законом 1898 р. звинуваченому надавалося право за його бажанням свідчити в суді. У 1907 р. було прийнято закон про кримінальну апеляцію, згідно з яким утворювався кримінальний апеляційний суд і в окремих випадках передбачалось оскарження та перегляд не тільки вироку коронного судді, але й вердикту присяжних.

Джерелами кримінально-процесуального права в сучасній Англії служать насамперед законодавчі акти, котрі здебільшого регулюють водночас і питання судоустрою: закони про Верховний суд 1981 р., про магістратські суди 1980 р., про присяжний 1974 р. (з подальшими змінами), про оскарження з кримінальних справ 1968 р., а також закони про кримінальне правосуддя 1925 р. і наступних років, у тому числі Закон 1988 року.

Серед актів, виданих наприкінці ХХ ст., велике значення мають такі закони: про переслідування за злочини 1985 р., про відправлення правосуддя 1985 р. і особливо про поліцію й докази з кримінальних справ 1984 р. В останньому докладно регламентується діяльність поліції щодо розслідування злочинів, питання, пов’язані з проведенням обшуків та арештів, попереднім ув’язненням обвинувачуваних, розглядом скарг на дії поліцейських, а також оцінкою деяких доказів, наприклад, отриманих за допомогою комп’ютерних пристроїв. Важливе значення мають також Закон про поліцію та магістратські суди 1994 р. і Закон про кримінальний процес та розслідування 1996 року.

Що стосується норм прецедентного права, то і в галузі кримінального процесу, незважаючи на достатню кількість законодавчих актів, їх роль залишається суттєвою: воно стосується і тлумачення норм, у загальній формі викладених окремими законодавчими актами, і усунення прогалин у законодавстві.

Неодноразові спроби реформи кримінально-процесуального права були безуспішними. Так, робота створеної в 1978 році Королівської комісії з питань кримінального процесу успіху не принесла. Традиційні, старі, форми права розглядаються англійцями як підвалини й гарантії їх свобод.

Правова комісія, що подала в 1989 р. проект кримінального кодексу для Англії й Уельсу, запропонувала в майбутньому, після принципового схвалення проектів Загальної й Особливої частин КК, як третю частину цього ж кодексу розробити розділ за назвою «Доказ і процедура», тобто процесуальну частину загального кримінального і кримінально-процесуального кодексів.

Сполучені штати Америки. Дуалізм законодавства (федерації і штатів) чітко відбився також в історії кримінально-процесуального права США. Значно вплинули на судочинство і всі кримінально-правові процедури США судові традиції англійського загального права.

Особлива роль у регулюванні питань кримінального процесу належить Конституції США. У її тексті, в поправках IV, V, VI, VII, котрі увійшли складовою частиною до Білля про права (1791 р.), та в поправці XIV сформульовано не тільки багато суттєвих положень про судоустрій (у тому числі про розмежування підсудності судів федерації і штатів), але й найважливіші норми, що визначають права обвинувачуваного на різних стадіях кримінального процесу (умови проведення арештів та обшуків, право на суд присяжних, заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне й те ж діяння, заборона спонукань до надання свідчень проти самого себе, право обвинуваченого знати, в чому він звинувачується, тощо).

У XIX—ХХ ст. ці джерела доповнилися новим законодавством штатів, кримінально-процесуальними кодексами окремих штатів. Але англосаксонська основа американського кримінально-процесуального права лишилася непорушною. Усі питання, що стосуються кримінального процесу й судочинства на сучасному етапі, включаються у вигляді самостійних розділів у зводи законів штатів.

На федеральному рівні процес консолідації кримінально-процесуального законодавства знайшов своє вираження в розділі 18 Зводу законів США. У 1948 р. до цього розділу була включена особлива друга частина — «Кримінальний процес». Деякі важливі положення процесуального права знайшли своє відображення і в розділі 28 Зводу («Судоустрій і судова процедура»).

Значну роль у регулюванні питань судочинства відіграють нормативні акти, видані Верховним судом США на підставі повноважень, наданих йому в ряді актів Конгресу 1930-х рр., наказувати федеральним судам правила процедури з цивільних і кримінальних справ. Найважливішими серед цих постанов Верховного суду є: кримінального судочинства (1946 р.), апеляційного провадження (1968 р.), про докази (1975 р.). Окремо Верховним судом були видані правила провадження в самому суді (1980 р.), правила судового розгляду федеральними магістратами справ про малозначні злочини (1971 р.) тощо. Такі акти, як і зміни в них, стають чинними, якщо після їх схвалення Верховним судом США не буде заперечень з боку обох палат Конгресу в ході найближчої його сесії. Вони публікуються у Зводі законів США як додатки до відповідного розділу.

Джерела кримінального процесу в країнах континентальної правової сім’ї

Франція. Вимоги французької буржуазії щодо нової організації суду і процесу, заснованої на визнанні рівності всіх громадян перед законом, права на компетентний суд, на захист, скасування тортур, проведення публічного розслідування, арешту тільки на підставі закону знайшли своє правове закріплення вже в перших законодавчих актах початкового періоду буржуазної революції. Так, 30 квітня 1790 р. було прийнято закон про заснування суду присяжних з кримінальних справ. Прийнятий 27 листопада 1790 р. декрет створював при законодавчому корпусі касаційний трибунал, котрий мав розглядати вироки з точки зору дотримання процесуальних норм і правильності застосування кримінального права. Декретом від 20 січня 1791 р. у кожному департаменті створювався кримінальний трибунал у складі головуючого і трьох суддів.

Правові основи нового, буржуазного суду, кримінального процесу знайшли й конституційне закріплення у прийнятій у вересні 1791 р. Конституції: незалежність судової влади від адміністративної, створення суду присяжних, який складався з двох видів журі — звинувачувального (здійснювало віддання суду громадян) і журі вироку (розглядало справи по суті). Конституція встановлювала також безоплатність відправлення правосуддя, обов’язковість дотримання встановлених законом правил про затримання, арешт, звинувачення у кримінальному злочині. Порядок кримінального процесу на основах, прийнятих у конституції, був регламентований законом від 16 вересня 1791 року.

Жирондисти, перебуваючи при владі, зробили свій внесок у революційне кримінально-процесуальне законодавство, прийнявши Закон про надання муніципалітетам функцій поліції загальної безпеки: вони (муніципалітети) мали розслідувати злочини, що загрожували зовнішній та внутрішній безпеці держави і за якими звинувачення належало Законодавчим зборам. 19—20 жовтня 1792 р. було прийнято декрет про оновлення складу суддів, а 10 березня 1793 р. — про створення Надзвичайного кримінального трибуналу (з 29 жовтня 1793 р. Революційний трибунал. — Л. Б., С. Б.).

Подальший розвиток революції призвів до встановлення диктатури якобінців та уведення надзвичайного законодавства, котре значно посилило повноваження Революційного трибуналу в боротьбі з контрреволюціонерами. Згідно з декретом від 14 червня 1794 р., єдиними процесуальними формами, які зберігалися, були: публічний допит звинуваченого, оприлюднення всіх свідчень і публічне проголошення відповіді кожним із присяжних на питання головуючого про винність підсудного. Декрет скасував участь у процесі захисника. Єдиним покаранням, яке трибунал міг застосувати до засуджених, була страта.

З падінням якобінської диктатури велика буржуазія після декількох перехідних форм правління створила й укріпила режим імперії Наполеона Бонапарта. Кримінально-процесуальне законодавство цього періоду знаменувалося появою Кримінально-процесуального кодексу (Кодекс кримінального розслідування) 1808 р., що набув чинності одночасно з КК 1810 р. — з 1 січня 1811 року.

Кодекс 1808 р. відіграв важливу роль у практичному перетворенні низки найважливіших положень Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Ним був узаконений суд присяжних при розгляді справ у департаментських трибуналах, встановлена змішана форма кримінального процесу: розшукова, тобто таємна письмова процедура на стадіях досудового розгляду справи (при дотриманні визначених прав обвинувачуваного) і змагальна процедура судового розгляду з властивими їй принципами усності і гласності. У той же час скасовувався принцип незмінності суддів, закріплювалася цензова система для присяжних, адміністративна влада в особі префектів департаментів і префекта паризької поліції наділялася широкими повноваженнями щодо прийняття необхідних заходів для встановлення злочинів, проступків та поліцейських порушень і для передачі винних у розпорядження судів.

Як і КК 1810 р., наполеонівський КПК суттєво вплинув на законодавство багатьох країн різних континентів. У самій Франції протягом майже ста п’ятдесяти років він залишався без особливих змін. І тільки всередині ХХ ст. з прийняттям у 1958 р. нового КПК кримінально-процесуальне законодавство почало зазнавати реформування.

Новий Кодекс зберіг змішану форму кримінального процесу, однак значно посилив гарантії дотримання законності на досудових стадіях і безпосередньо в судочинстві (шляхом розширення можливостей судового контролю за слідством; правом подання обвинувачуваним скарг на дії слідчих органів тощо). У ньому докладно регулюються діяльність органів дізнання й попереднього слідства (книга 1), порядок розгляду кримінальних справ про тяжкі злочини, кримінальні делікти та провини (книга 2), питання касаційного оскарження (книга 3) та особливі види провадження, зокрема, з розгляду справ про злочини, скоєні під час судового засідання (книга 4), і, нарешті, виконання вироків з кримінальних справ (книга 5).

До КПК 1958 р. включені положення про низку правових інститутів, які традиційно відносяться до галузі кримінального права та пенітенціарії. Саме цей кодекс увів у французьке законодавство «відстрочку з випробуванням» як нову форму умовного осуду, передбачив правила режиму «напівволі», визначив порядок залучення ув’язнених до праці і принципи його оплати тощо.

КПК 1958 р. а також прийняті в подальшому закони 1970, 1972, 1981—1983 рр. значно демократизували кримінальний процес: посилили гарантії індивідуальних прав громадян, спростили судочинство, впорядкували діяльність слідчих органів, суду і присяжних.

Німеччина. Кримінально-процесуальне право Німеччини початку ХІХ ст. мало інквізиційний характер. Основними постулатами його були: суміщення всіх процесуальних функцій у руках судді, таємне та письмове судочинство у справі, позбавлення обвинуваченого права на захист, застосування тортур як засобів визнання провини.

Після видання Кримінального кодексу 1871 р. у Німецькій імперії були прийняті Закон про судоустрій 1877 р. та Кримінально-процесуальний кодекс (уложення) 1877 року. У ньому знайшли своє відображення загальні демократичні ідеї реформ кримінального процесу XIX ст., які в Німеччині отримали свій розвиток у результаті перемоги буржуазної революції 1848 року. Позитивно вплинув на його зміст і французький кримінально-процесуальний кодекс 1808 року. Мова йде про юридичне закріплення таких принципів, як незалежність суддів, розподіл функцій обвинувачення та вирішення справ, створення самостійної прокуратури, гласність та усність судового розгляду, участь у кримінальному правосудді народних представників (шеффенів та присяжних), заборона «повороту до гіршого», вільна оцінка доказів, захист прав та свобод особи від зловживань та свавілля у кримінальному судочинстві.

У період нацистської диктатури була скасована більшість процесуальних гарантій для обвинувачуваного, законодавчо виправдано свавілля суддів і засновані спеціальні суди для розправи над супротивниками нацистського режиму (Верховний народний суд, особливі суди нижчого рівня тощо). Відповідні зміни були внесені й до Закону про судоустрій та до КПК.

Після повалення фашистського режиму на всій території окупаційних зон стали діяти (за рішенням Контрольної Ради) Закон про судоустрій і КПК у редакції 1924 року.

З моменту утворення ФРН КПК був значно змінений і доповнений, зокрема в редакції 1950 року. Слід відзначити також Закон від 19 грудня 1964 року «Про зміни кримінального судочинства та судоустрою», який став відомим під назвою «Мала реформа кримінального процесу ФРН». Ним було закріплено:

— вимога обов’язкового обґрунтування взяття під варту;

— обмеження строку утримання під вартою шістьма місяцями;

— надання права обвинуваченому після закінчення попереднього розслідування знайомитися з матеріалами справи;

— розширення права захисника на листування та побачення з обвинуваченим, котрий перебував під вартою, тощо.

З метою боротьби з тероризмом та іншими злочинами окремі зміни й доповнення до КПК 1877 передбачали обмеження у правах обвинуваченого. У 1974 році було ліквідовано інститут попереднього слідства, що до цього традиційно розглядався як попереднє слідство судді, яке надавало більше прав обвинуваченому на захист порівняно з дізнанням; скасовані норми, котрі надавали право обвинуваченому за участю захисника знайомитися з матеріалами справи, подавати клопотання, просити прокурора про додаткове заслуховування (це було передбачено «малою реформою кримінального процесу 1964 року»); уведено інститут виключення захисника з процесу (якщо захисник підозрюється в конспіративних контактах з підзахисним, зловживає своїм правом відвідування місця ув’язнення або якщо таке відвідування створює загрозу небезпеці ФРН тощо).

Стадія попереднього розслідування звужена до форми прокурорського дізнання, обмежені конституційні права громадян на недоторканність житла, поліції надані додаткові повноваження щодо затримання громадян.

У 1987 р. поряд з новою редакцією КК була опублікована й нова, нині чинна редакція Кримінально-процесуального кодексу, котра все ще називається КПК 1877 року. Суттєві корективи до його тексту внесені Законом про боротьбу з нелегальною торгівлею наркотиками та іншими проявами організованої злочинності (1992 р.).