Історія держави і права зарубіжних країн

3.2. Основні інститути кримінального права країн континентальної правової сім’ї

Система злочинів

За весь період розвитку кримінального буржуазного законодавства у Франції так і не було сформовано законодавчого визначення злочинного діяння. Як і в переважній частині зарубіжних країн, французькі юристи в основу його визначення покладають тільки формальний критерій. У зв’язку з цим злочинне діяння кваліфікується ними як таке, що порушує закон, передбачено й карається кримінальним законом.

До класифікації злочинних діянь в історії кримінального законодавства Франції існували різні підходи. Так, під упливом ідей просвітницько-гуманістичного напрямку у КК 1791 р. були закріплені положення, згідно з якими всі злочини могли мати своїм об’єктом тільки інтереси суспільства або інтереси особистості, з чого випливала й відповідна класифікація злочинів.

Сприйнявши в цілому цей підхід, КК 1810 р. поділив злочинні діяння на три категорії: злочини, провини й порушення. Критерієм класифікації служила природа покарання, передбаченого за скоєння того або іншого діяння. Злочинне діяння визнавалося порушенням, провиною або злочином залежно від того, чим закон його карав: поліцейським, виправним або болісним і ганебним, тобто кримінальним покаранням. Отже, кодекс використовував лише формальний критерій, визначаючи сутність злочинного діяння через призначуване за нього покарання.

Злочини та провини проти публічних справ були висунуті на перше місце за важливістю: це відповідало загальному уявленню про перевагу суспільного блага перед особистим. У більшості випадків за них призначалася страта. У свою чергу, вони поділялися на три групи. До злочинів проти зовнішньої безпеки держави були віднесені: підняття зброї проти батьківщини, зносини з вороже налаштованими до Франції державами і сприяння їм у «ворожнечі», будь-які дії, що могли спричинити збройні конфлікти. Особливу підставу цих злочинів склали зазіхання на внутрішню безпеку держави: замах на імператора або членів імператорської родини, змови з цією метою, спроба розв’язання громадянської війни тощо. За ці злочини також призначалася страта або інші тяжкі покарання.

До злочинів і провин проти конституції були віднесені, по-перше, посягання на виборчі права громадян (погрози під час виборів, фальсифікація результатів тощо), по-друге, численні посадові злочини (порушення прав громадян чиновниками, їх змова, нехтування адміністративними чи суддівськими обов’язками). Значна частина злочинів тут каралася ганебними покараннями, що мали виступати характеристикою громадського осуду злочинців.

Нарешті, до злочинів і провин проти публічного миру були віднесені фальшивомонетництво, підробка державних печаток, знаків оплати, банківських документів, виготовлення помилкових офіційних документів, підробка приватних паперів та їх використання, хабарництво, зловживання владою тощо. Порушеннями громадського спокою вважалися різного роду критика влади, допущена в пасторських проповідях, посланнях; створення злочинних угруповань каралося дуже суворо.

Кримінальний кодекс Франції 1992 р. уперше встановив матеріальний критерій диференціації злочинних діянь тяжкість діяння.

Іншим критерієм диференціації злочинних діянь служить те, чи скоєно злочинне діяння навмисно чи з необережності (поняття провини КК не містить). Відповідно до цього критерію, злочини — це тільки навмисні діяння, необережні й такі, що є кримінальними провинами. Провинами можуть бути й навмисні діяння, але такі, котрі мають меншу тяжкість, ніж злочини (як бачимо, діє перший критерій диференціації). Що стосується порушень, то для притягнення до відповідальності і призначення покарання достатньо простого недотримання встановленого правила або порушення заборони, без будь-якого з’ясування форми провини особи.

Класифікація злочинних діянь має велике практичне значення, визначаючи систему покарань: кримінальних — для злочинів, виправних — для провин і «покарань, призначуваних за порушення» (поліцейських), — для порушень. Нею визначається можливість притягнення до кримінальної відповідальності при замаху та співучасті.

Замах на злочин звичайно караний, замах на провину — тільки у випадках, передбачених законом, замах на порушення — ніколи. Співучасть карається при здійсненні злочинів і провин, при здійсненні порушень тільки тоді, коли це прямо передбачено постановою виконавчих органів влади, що визначає «склад» порушень (поняття складу злочину невідоме французькому кримінальному праву).

Класифікація злочинних діянь має також значення для давності й реабілітації. Терміни давності залучення до кримінальної відповідальності та виконання покарання залежать від категорії діяння. Реабілітація як спеціальна процедура можлива тільки в галузі злочинів і провин.

На відміну від Франції, в Німеччині існує закріплене в КК ФРН формальне визначення злочинного діяння: «протиправне діяння — тільки таке, яке містить склад злочину, передбачений кримінальним законом». Але, як і у французькому законодавстві, на першому плані формальною ознакою злочину виступає заборонність діяння нормами права.

Щодо класифікації злочинів, то кодексом закріплюється розподіл усіх злочинних діянь на дві основні групи: злочини і провини. Злочинами є протиправні діяння, за котрі передбачено як мінімальне покарання позбавлення волі на термін не менше одного року або більш суворе покарання. Провини це протиправні діяння, за які передбачено позбавлення волі на більш короткий термін або грошовий штраф. При цьому обтяжуючі або пом’якшувальні обставини, передбачені положеннями Загальної частини для особливо тяжких або менш тяжких випадків, не мають значення для цієї класифікації. Таким чином, критерієм класифікації є суто ознака — характер і розмір передбаченого у КК покарання. На відміну від французького кримінального права, така класифікація злочинних діянь у німецькому кримінальному праві ніяк не пов’язана з підсудністю.

Система покарань

Спільним у кримінальному законодавстві Франції та Німеччини є те, що в ньому так і не склалося загального визначення поняття покарання, його сутності та цілей. Загалом воно розглядається як захід державного примусу, що призначається спеціальними вповноваженими органами (судами, трибуналами) і полягає в певних несприятливих наслідках для особи, засудженої за скоєння злочинного діяння.

Сутність та цілі покарання відрізняються. Так, якщо у КК Франції 1810 р. — це відплата й залякування, то в сучасному — ресоціалізація злочинця й відплата за нанесене зло. В одному з коментарів до КК ФРН зазначено, що метою покарання залишається відплата й попередження.

Система покарань у Франції складалася відповідно до класифікації злочинних діянь. За КК 1791 р. передбачалося 8 видів покарань, у тому числі: страта, утримання в кайданах, обмеження волі, просте ув’язнення, депортація з країни, зменшення прав, накладення нашийника; останні два вважалися такими, що безчестять, і накладалися у процесі виставляння біля ганебного стовпа. У перші роки революції зберігалося таврування злочинця як додаткове покарання, але декретами 27 вересня — 30 грудня 1791 р. воно було скасовано. Санкції були дуже значними. За більшість видів навмисних убивств призначалася страта, за ненавмисні — до 20 років кайданів.

При розробці КК 1810 р. одним із найгостріших питань було збереження страти. Більшість законодавців, посилаючись на проголошені Декларацією і природним правом права людини, виступали проти страти. Тим більше, що вже в конституціях містилися прямі заборони на її застосування. Однак Тарже вдалося надати вражаюче обґрунтування доцільності збереження такого взагалі негуманного інституту, мотивуючи це розходженнями в моральному вигляді людей звичайних і потенційних злочинців. Тільки загроза найочевиднішому з примітивних почуттів — любові до життя, на його думку, могла відвести людину від кримінального діяння.

В основу доктрини кодексу було покладено уявлення про злочин як про вияв шкідливої спрямованості людської волі — шкідливої для громадськості. Тому співучасть у злочині (якого б роду вона не була й у чому б не полягала: у сприянні, співучасті, приховуванні тощо) каралася однаково з самим злочином. Однак до співучасників не застосовувалася страта (у такий спосіб їх діяння визнавалися вторинними), і взагалі пом’якшення покарань допускалося лише тільки в тих випадках, коли це було прямо передбачено законом.

Суб’єктом злочину (провини, порушення) визнавалася практично будь-яка особа, оскільки в кодексі не було ніяких соціальних, вікових та інших обмежень. У цьому плані КК, проголошуючи умовну рівність громадян, значно поступався принципам кримінального законодавства «просвітницького абсолютизму» тогочасної Європи. Для злочинців молодше 16 років допускалося (якщо було встановлено, що вони діяли без чіткого уявлення про те, що здійснювалося) застосовувати більш м’які види покарань — у вигляді видачі батькам для виправлення або поміщення до виправного будинку до досягнення 20 років. В усіх випадках, коли вони все-таки підлягали покаранню, розмір його встановлювався наполовину проти запропонованого законом для повнолітнього (з 16 років) злочинця. Для осіб похилого віку (старше 70 років) також узаконювалися обмеження за видами застосовуваних до них покарань.

Кодекс передбачав можливість повного звільнення від відповідальності під приводом необхідної оборони. Однак зміст цього й аналогічного інститутів було не розкрито, що стало кроком назад у законодавстві. Від відповідальності звільняли стан неосудності на момент скоєння злочину, а також дія нездоланної сили. У разі скоєння злочинів проти особистості (убивство, каліцтво тощо) звільнення від покарання могло також настати, якщо злочин був скоєний у відповідь на неправові дії жертви.

За сучасним кримінальним законодавством Франції, злочини карають кримінальними покараннями, провини — виправними, порушення — поліцейськими.

Найбільшою суворістю відзначаються кримінальні покарання: кримінальне ув’язнення (за здійснення загальнокримінального злочину) і кримінальне заточення (за здійснення політичного злочину). Кримінальні покарання залежно від їх тривалості, поділяються на два види: ув’язнення на певний термін й безстрокові. До ув’язнень на певний термін відносяться кримінальне ув’язнення і кримінальне ув’язнення на термін, до безстрокових — довічне кримінальне ув’язнення і довічне кримінальне заточення.

Максимальний розмір кримінальних покарань на термін (ув’язнення і заточення) КК 1810 року встановлював у двадцять років. Чинний КК Франції передбачає позбавлення волі на термін до тридцяти років. Необхідність встановлення «проміжного ступеня» між двадцятьма роками й довічним позбавленням волі була пов’язана з бажанням законодавця диференціювати відповідальність за зазіхання на різні за своєю цінністю суспільні блага. Після скасування страти в 1981 р. всі діяння, за котрі було передбачено цей вид покарання, стали карати довічним позбавленням волі. Число складів, санкції яких передбачали довічне позбавлення волі, відразу зросло з 64 до 119. Було вирішено встановити для діянь меншої ваги тридцятирічний термін позбавлення волі. Мінімум для кримінальних покарань на певний термін КК встановив у десять років.

Чинний КК Франції відмовився від розподілу кримінальних покарань на дві категорії: «болісні й ганебні», залишивши «тільки ганебні». Таке визначення кримінальних покарань було визнано архаїчним. Поряд з відмовою від страти, кодекс відмовився й від деяких політичних кримінальних покарань — висилання та громадянської смерті.

Серед виправних покарань чільне місце посідають тюремне ув’язнення і штраф. Максимальний розмір виправного тюремного ув’язнення встановлений кодексом у десять років, мінімальний — не встановлений.

Штраф є найпоширенішим з майнових видів покарання. При цьому існує два різновиди штрафу: звичайний грошовий штраф і штрафодні.

Фізичній особі може бути призначений штраф, максимальний розмір якого складає за скоєння злочину — 50 млн франків, за провину — 1 млн франків.

Покарання у вигляді штрафоднів полягає в обов’язку засудженого регулярно вносити до державного бюджету визначені грошові суми. Розмір щоденного внеску встановлюється судом з урахуванням прибутків та майнових обов’язків підсудного й не може перевищувати двох тисяч франків. Кількість штрафоднів визначається з урахуванням обставин злочинного діяння, але не може перевищувати 360 днів.

Юридичній особі може бути призначений штраф, максимальний розмір якого становить: за злочин — 250 млн франків, за провину — 5 млн франків. У разі повторного притягнення до кримінальної відповідальності зазначений максимум штрафу подвоюється.

У разі ухилення від сплати штрафу він може бути замінений примусовим ув’язненням під варту. Примусове ув’язнення не застосовується до неповнолітніх та осіб старше 65 років. Ця міра не застосовується до тих, хто доведе свою неплатоспроможність, надавши довідку від податкового інспектора, мера або комісара поліції. Не можна призначити таку міру одночасно у відношенні чоловіка і дружини.

Серед поліцейських покарань провідне місце посідають штраф і покарання, що позбавляють певних прав або їх обмежують. Мінімальний розмір штрафу кодексом не встановлений, максимальний — за порушення 5 класу — до двадцяти тисяч франків у випадку повторного скоєння злочинного діяння.

Поряд із системою покарань для фізичних осіб у Франції існує система покарань для юридичних осіб. Ця система розроблена законодавцем з урахуванням специфіки нового для Франції суб’єкта кримінальної відповідальності. Основне місце в ній посідає штраф. Можуть бути також призначені інші покарання, які суттєво торкаються майнових інтересів юридичної особи: різні види конфіскації (в тому числі й загальна), заборона залучати внески населення, видавати чеки, закриття однієї або декількох установ юридичної особи, заборона здійснювати будь-який вид діяльності, позбавлення ліцензії тощо. Отже, система покарань, передбачених для юридичних осіб, — це здебільшого система майнових санкцій. Однак передбачено й покарання, що стосується репутації: афішування або інші форми поширення винесеного судом вироку (таке покарання передбачено для юридичних осіб і в США).

Припинення діяльності юридичної особи (ліквідація) призначається судом у випадку, коли ця особа була створена для скоєння злочину чи провини або відійшла від законної мети свого створення для скоєння злочину чи провини, за що для фізичних осіб передбачено виправне тюремне ув’язнення на термін понад 5 років. Вирок про припинення діяльності юридичної особи передається до державного органу, вповноваженого приступити до ліквідації цієї особи. Разом із тим слід відзначити, що таке покарання не може бути призначене юридичним особам публічного права, політичним партіям та профспілкам.

Поряд з повним припиненням діяльності юридичної особи передбачені покарання, які частково обмежують таку діяльність, зокрема, заборона здійснювати певний вид діяльності, у зв’язку з виконанням якої було скоєне злочинне діяння.

Афішування або поширення обвинувального вироку у пресі або іншим засобом аудіо-відео сповіщення може бути призначено юридичній особі за зловживання довірою, зазіхання на права особи, які виникають з ведення різного роду картотек або обробки інформації на ЕОМ, шахрайство, приховування викраденого, помилкове банкрутство, знищення або розкрадання предметів, на які накладено арешт, тощо. Афішування й оприлюднення вироку провадиться за рахунок юридичної особи.

Система покарань у КК ФРН формувалася протягом усього періоду становлення й розвитку сучасного буржуазного кримінального права. Так, у Кримінальному уложенні Північно-германського Союзу 1870 р., дія котрого була поширена на території всієї країни після утворенням єдиної Німеччини, передбачалися досить суворі покарання: смертна кара, ув’язнення в робітному домі, тюремне ув’язнення, обмеження у правах, штраф. Найбільш суворо карались особи, котрі скоїли державний злочин, злочин проти релігії, проти власності. Разом із тим в Уложенні можна побачити вплив ідей соціологічної школи кримінального права — саме, прагнення побудувати каральну систему з урахуванням особистості злочинця та злочину, який він скоїв.

Веймарська республіка зберегла чинність КК 1871 р., продекларувала свою прихильість до ліберально-демократичних принципів у кримінальному праві, яких, однак, не завжди дотримувалася, про що свідчать укази президента 1920—1923 рр., котрі уводили страту за «антидержавну діяльність» і посилювали покарання за заклики до страйку. У період 1933—1945 рр. були скасовані ліберально-демократичні принципи законності й фактично встановлювалася чинність надзвичайного законодавства, скасованого тільки після закінчення другої світової війни. З прийняттям Конституції 1949 р. почалася демократизація кримінального законодавства, зокрема, було скасовано смертну кару.

Сучасна система покарань за кримінальним законодавством ФРН репрезентована: основними, додатковими покараннями, наслідками як видом кримінально-правових заходів.

Єдине покарання у вигляді позбавлення волі з’явилось у КК ФРН з 1 квітня 1970 р. на підставі ст.4 Першого Закону про реформу кримінального права, замінивши наявні на той час 4 види: каторжні роботи, тюремне ув’язнення, поміщення під варту, арешт.

За чинним КК ФРН, покарання у вигляді позбавлення волі може бути довічним або призначеним на певний термін.

Довічне позбавлення волі може бути призначено за скоєння ряду злочинів, передбачених Особливою частиною КК ФРН: підготовка агресивної війни, державна зрада Федерації, зрада вітчизні, розбійний напад на водія автомобіля, напад на повітряний або річковий транспорт, геноцид, тяжке вбивство тощо.

Нижча межа покарання ув’язнення на певний термін становить один місяць, а верхня — п’ятнадцять років. При цьому загальне покарання у вигляді позбавлення волі, призначуване на певний термін при сукупності діянь, також не може перевищувати п’ятнадцяти років.

Грошовий штраф є іншим видом основного покарання, котрий призначається в денних ставках. Мінімальна кількість денних ставок грошового штрафу становить 5 повних денних ставок, а максимальне — 360 повних денних ставок, якщо закон не встановлює інше. Розмір денної ставки в кожному конкретному випадку також індивідуальний, оскільки суд визначає його з урахуванням особистого й матеріального становища особи.

Новий вид покарання в Німеччині — майновий штраф, призначається за корисливі злочини. Цей вид покарання був уведений Законом про боротьбу з нелегальною торгівлею наркотиками й іншими формами прояву організованої злочинності (від 15 липня 1992 року). Основною метою законодавця, що уводив норму про майновий штраф у КК Німеччини, було вилучення прибутку, отриманого в результаті злочинної діяльності організованих груп і запобігання своєрідної реінвестиції коштів у сферу організованої злочинності. Майновий штраф як вид покарання, передбачений КК Німеччини, застосовується за злочинні діяння, перелік яких суворо обмежений нормами Особливої частини КК ФРН: підробка грошових знаків, підробка знаків оплати, підготовка підробки грошових знаків і підробка бланків європейських чеків та європейських чекових карт, тяжкий випадок торгівлі людьми й сутенерство, крадіжка тощо.

Основна відмінність майнового штрафу від грошового полягає в тому, що майновий штраф не обчислюється системою денних ставок, а полягає у виплаті визначеної грошової суми, яка призначається судом. При визначенні розміру майнового штрафу суд виходить не з оцінки провини особи, котра скоїла злочинне діяння, а насамперед з вартості майна винного. Майновий штраф може призначатися тільки поряд з довічним позбавленням волі або позбавленням волі на термін понад два роки.

До додаткових покарань належить одне — заборона керувати транспортним засобом, яке призначається поряд з позбавленням волі на термін від одного до трьох років або грошовим штрафом у разі, якщо злочинне діяння було скоєне при використанні або у зв’язку з управлінням транспортним засобом.

Додатковими наслідками є ті, що настають для засудженого, як правило, без спеціального призначення цих заходів у вироку (автоматично). Подібний інститут існував у кримінальному праві Франції до моменту прийняття КК Франції 1992 року. Такі покарання іменувалися допоміжними й випливали з призначення деяких основних видів покарання. До додаткових наслідків у кримінальному праві Німеччини належать позбавлення права обіймати визначені посади, користуватися правами, отриманими в результаті публічних виборів, привселюдно обирати або голосувати, бути обраним, голосувати. Такий додатковий наслідок, як поразка в цивільних правах, з 1 квітня 1970 року виключене з КК ФРН.

Позбавлення правового становища і прав дійсні з моменту набуття вироком чинності. Цілям ресоціалізації служить правове розпорядження відновлення у правах, якщо фактично минула половина терміну або «суд очікує, що в майбутньому засуджений не скоюватиме більше навмисних злочинів».