Історія держави і права зарубіжних країн

§2. Джерела кримінального права

2.1. Джерела кримінального права країн англо-американської правової сім’ї

Джерела кримінального права Англії (Великобританії)

Розвиток кримінального права в Англії і, зокрема, його пристосування до умов капіталістичного суспільства відбувалося особливими шляхами, що було зумовлено незавершеним характером англійської буржуазної революції XVII століття. На відміну від пізніших буржуазних революцій, вона, власне кажучи, не торкнулася феодального права, яке залишалось незмінним у своїй основі навіть до початку XIX століття.

Загальне право. Основним джерелом права залишалися судові прецеденти, і кримінальне право Англії значною мірою продовжувало ґрунтуватися на рішеннях судів, висновки яких публікувалися в судових звітах протягом попередніх семи століть. Перші записи такого роду під назвою «Щорічники» були рукописними, а з появою друкарства стали друкованими, із вказівкою укладачів. Приблизно з середини XIX ст. «Збірники судових звітів» почали видаватися під іменами укладачів — відомих англійських юристів (Крос, Плауден та ін.). З 1864 р., починає виходити щомісячна серія звітів за назвою «Law Reports», які видавалися вже не приватними видавцями, а під контролем особливої ради, котра мала права юридичної особи.

Розвиток загального права ґрунтувався на сформованих у судовій практиці правилах застосування прецеденту: подібні справи вирішуються подібним чином, тобто суддя при розгляді останньої за часом справи зобов’язаний брати до уваги вже відомі норми і принципи прецедентного права, у той час як у деяких інших правових системах вони служать лише матеріалом, що його суддя може враховувати при винесенні власного рішення.

Сьогодні найбільш відомими й авторитетними є щотижневі Всеанглійські судові звіти («All England Reports»), а також «The Criminal Appeal Reports», у яких публікуються рішення з кримінальних справ.

Уся сучасна англійська система прецедентів зводиться до таких положень: у кожній справі суд зобов’язаний виходити з рішення більш високого в ієрархії суду, а апеляційні суди зв’язані своїми попередніми рішеннями. Виняток становить Палата лордів, котра з 1966 р. залишає за собою право змінити практику, відступивши від колишнього рішення, на власний розсуд. Дія доктрини прецеденту залежить від ієрархії судів. Вищий суд може скасувати рішення нижчого суду і — в деяких випадках — свої попередні рішення. Крім того, будь-яка правова норма, в тому числі і прецедент, може бути змінена парламентським актом.

При розгляді загального права як джерела англійського кримінального права необхідно назвати також роботи відомих юристів різних поколінь, авторитет яких продовжує залишатися дуже високим .Умовно можна виділити два основних види таких робіт:

1) стародавні посібники, що використовуються як первинне джерело загального права (наприклад, «Інституції» Е. Кока). Такого роду праці являють собою зібрання обов’язкових норм;

2) сучасні навчальні посібники, що не є збірками обов’язкових норм, хоч їх нерідко цитують, а їх автори користуються повагою. «Водорозділом» між цими працями прийнято вважати «Коментарі до законів Англії» Блекстона, опубліковані в 1765 р., на цю роботу часто посилаються як на обов’язкове джерело, і у той же час від неї беруть початок усі сучасні підручники з англійського права.

Статутне право. Норми загального права, що розвивалися протягом століть, постійно доповнювалися або замінялися нормами статутного права. Однак не можна сказати, що судовий прецедент при цьому був витиснутий. Хоча деякі важливі питання Загальної частини й одержали своє законодавче розв’язання, значна їх частина і до сьогоднішнього дня лишається в тому вигляді, в якому вона була сформульована в судових прецедентах.

Відповідальність за деякі злочини встановлюється за загальним правом. Це означає, що їх визначення можна знайти не в парламентському акті, а в рішеннях суддів. Деякі статути встановлюють покарання за злочини за загальним правом. Наприклад, тяжке та просте вбивства є злочинами за загальним правом. На визначення цих злочинів не натрапляємо в жодному статуті, однак покарання за них передбачені в Законі про злочини проти особистості 1861 р. та інших законодавчих актах. При цьому слід пам’ятати, що суди не мали права встановлювати кримінальну відповідальність за діяння або розширювати вже існуючі склади злочинів. Це було підтверджено у 1972 р. палатою лордів, яка відмовилася підтвердити наявність такого повноваження у судів. Як бачимо, судовий прецедент і парламентський акт існують як два рівноправних, тісно переплетених джерела права.

Статутне право, як уже відзначалося, є другим основним джерелом кримінального права. І з часом у системі джерел роль статутів порівняно з загальним правом помітно зростає. На початку XIX ст. із затвердженням капіталізму англійське кримінальне право стало піддаватися все гострішій критиці. Для самих правлячих кіл ставало очевидним, що побудована виключно на жорстокості карна політика не приносить бажаного результату. Тому англійський парламент провів на початку XIX ст. серію законів, розрахованих на те, щоб шляхом пом’якшення покарань зміцнити існуючий правопорядок. У 1817 р. було скасовано публічне висічення жінок, у 1816 р. — виставлення біля ганебного стовпа, у 1823—1827 рр. уряд провів у життя серію актів, що різко обмежили застосування страти. З 1826 по 1861 рр. в Англії число злочинів, караних стратою, зменшилося з 200 до 4. За Актом 1848 р., навіть у випадку «ведення війни проти короля у його королівстві» призначалася не страта, а довічна висилка.

Особливо підсилився вплив статутів з другої половини XIX століття. Тільки в період між 1830 і 1880 рр. у результаті послідовного видання окремих парламентських актів була здійснена справжня реформа кримінального законодавства, що в основному пристосувала кримінальне право до потреб капіталістичного суспільства. У ході реформи було скасовано кілька сотень застарілих статутів, що були замінені так званими консолідованими актами, які передбачали відповідальність за окремі групи злочинів (крадіжка, підробка, ушкодження майна, фальшивомонетництво, злочини проти особистості). Були скасовані страта за майнові злочини (окрім тих, котрі супроводжувалися застосуванням насильства), калічницькі й ганебні покарання (таврування, виставлення біля ганебного стовпа тощо), хоч і збереглося публічне висічення злочинців. У 1857 р. було скасовано як міра кримінального покарання висилання в колонії, головним чином через протести з боку економічно й політично зміцнілої буржуазії колоній (наприклад, Австралії). Замість цього законодавчо закріплювалася система місць позбавлення волі всередині країни, основними елементами якої стали каторжні роботи й тюремне ув’язнення.

Як у змісті реформи англійського кримінального законодавства, так і в методах її здійснення (поступовість, половинчастість, небажання цілком відмовитися від минулого, підкреслена повага до «традицій», розтягнутість у часі тощо) позначилися специфічні для Англії прийоми управління суспільством. Серед чинних на той час англійських кримінальних законів певну частину складали акти, прийняті в ході реформи 1830—1880 рр. і після неї, хоча й були до останнього часу більш ранні (найстаріший з них — Закон про державну зраду 1351 р., скасовано у 1999 р.).

На сучасному етапі розвитку статутного права привертає до себе увагу величезна законопроектна робота, яка здійснюється Комісією з реформи права, заснованою в 1965 році. Ця комісія підготувала проекти багатьох законів з різних галузей права. Крім неї, розробкою законопроектів займаються спеціальні королівські комісії та Комітет з перегляду кримінального законодавства, створений ще до Другої світової війни.

Розвиток кримінального законодавства в Англії з кінця 60-х рр. відбувався насамперед шляхом видання законів, що регулюють Особливу частину кримінального права. Закони, в яких порушені тим чи іншим способом питання Загальної частини, починають видаватися з середини 70-х років: Закони про кримінальне право 1967 р. і 1977 р., Закон про кримінальний замах 1981 р., Закон про злочин (покарання) 1997 р. тощо.

Слід зазначити, що дуже часто норми матеріального кримінального права містяться в законах кримінально-процесуального характеру: Закон про компетенцію кримінальних судів 1973 р., Закон про магістратські суди 1980 р., Закони про карну юстицію 1982 р. і 1991 р., Закон про поліцію і докази з кримінальних справ 1984 р., Закон про поліцію 1997 р. та інші акти. Як бачимо, немає жодного законодавчого акту, котрий містив би тільки матеріальні або процесуальні норми.

Крім спеціальних кримінальних законів, в Англії видається велика кількість актів з різних галузей права, які містять норми кримінально-правового характеру, встановлюють відповідальність за конкретні правопорушення. Офіційно законодавчі акти публікуються Королівським видавництвом у вигляді видання окремих актів або щорічних збірок парламентських актів, що з’являються під назвою «Закони про кримінальне правосуддя» (наприклад, 1948, 1967, 1982, 1988 і 1991 рр.).

Делеговане законодавство. Крім статутів, до джерел сучасного англійського кримінального права відноситься делеговане законодавство. Як відзначають англійські юристи, перевага делегованого законодавства полягає в тому, що воно дає можливість швидко приймати і змінювати постанови, не подаючи їх на затвердження парламенту. Делеговане законодавство є дійсним лише тоді, коли воно не виходить за межі повноважень, наданих парламентом, у протилежному ж випадку воно визнається недійсним. Вищою формою делегованого законодавства є «наказ у Раді», яким набувають чинності багато законів. Фактично «наказ у Раді» видається урядом і санкціонується Таємною Радою. «Накази в Раді» та інші делеговані акти публікуються видавництвом Її Величності у збірнику Statutory Instruments.

У кримінальних статутах нерідко містяться відсилання, що надають Державному секретареві повноваження, пов’язані з застосуванням таких актів. Ці повноваження можуть, наприклад, стосуватися виконання окремих видів покарань. Іноді делеговане повноваження може торкатися дуже важливого питання: так, у Законі про дітей і підлітків 1969 р. міститься норма, котра встановлює вік настання кримінальної відповідальності — 14 років (за загальним правом кримінальна відповідальність настає з 10 років).

Однак у дійсності цей параграф може набути чинності лише після видання відповідного наказу Державного секретаря.

Як уже зазначалося, особливістю англійського кримінального права є відсутність єдиного кримінального кодексу. Спроби кодифікувати кримінальне право Англії та Уельсу мають давню історію. Перші кроки в цій сфері зроблені вповноваженими з питань кримінального права у 1833—1849 роках: було підготовлено два законопроекти, що охопили злочини проти особистості й крадіжку, які, хоча й були прийняті парламентом у 1853 р., на думку англійських юристів, не принесли великої користі. У наступні роки також проводилася робота, спрямована на підготовку кримінального кодексу, проте складений у 1877 р. відомим юристом Дж. Стіфеном за дорученням лордаканцлера і генерального атторнея проект парламентом не розглядався.

Результатом роботи комісій з підготовки кримінального кодексу стало видання в Англії в різні роки великої кількості кримінальних законів, частина яких цілком складалася з матеріальних норм, а інша частина включала також процесуальні норми. Ці закони являли собою своєрідні кодекси, що охоплювали деякі галузі кримінального права. Наприклад, Закон про злочини проти особистості 1861 р. (з подальшими змінами) передбачив відповідальність за протиправну поведінку, спрямовану проти особистості, і, крім встановлення покарання за просте і тяжке убивства, увів кримінальну відповідальність за тяжкі тілесні ушкодження, отруєння, напад, викрадення дитини, двоєжонство та незаконний аборт. Законом про крадіжку 1968 р. і Законом про кримінальне заподіяння шкоди 1971 р. була встановлена відповідальність за велику кількість злочинів проти власності.

Починаючи з 1981 р., в Англії розгорнулася робота над черговим проектом кримінального кодексу, що в 1984 р. був представлений на обговорення фахівців, а в 1989 р. після доробки направлений лорду-канцлерові. У його Загальній частині враховані норми і статутного, і прецедентного права, що регулюють відповідні правові інститути. Особлива частина є в основному систематизацією чинного кримінального законодавства з певних категорій злочинів. Але й по сьогодні немає його схвалення британським парламентом, хоч і вважають суттєвим аргументом на користь його прийняття наявність кримінальних кодексів у США, Канаді, більшості штатів Австралії та в інших країнах, що входять до системи загального права.

Джерела кримінального права США

Здобуття незалежності колишніми англійськими колоніями на американському континенті протягом національно-визвольної боротьби останньої чверті ХVШ ст. І «повне розірвання будь-якого політичного зв’язку» з Великобританією не спричинили за собою відмови від англійського права, що діяло там. Більше того, Конгрес поширював його дію на інші території в міру їх «освоєння» та включення до складу держави.

Рецепція права колишньої метрополії, що являла собою здебільшого сукупність норм прецедентного, або так званого загального права (Common law), і його додатка — законодавства або так званого статутного права (Statutory law), здійснювалася по-різному: шляхом включення окремих частин англійського загального права до статутів, використання його норм у судовій практиці і прийняття загальних статутів або конституційних положень, якими санкціонувалося застосування основної маси англійського права за станом на якусь конкретну дату.

Так, у штаті Вірджинія континуїтет (лат.— «безперервність») дії старого права (англійського загального права й актів парламенту, прийнятих на додаток до нього до 4-го року правління короля Джеймса I), що мали загальний, а не суто англійський характер, підтверджувався ордонансом 1776 року. А у ст. 35 першої конституції штату Нью-Йорк, прийнятої в 1777 р., проголошувалося право цієї колонії за станом на 19 квітня 1775 р., яке складалося з загального права та англійських статутів, а також актів законодавчого органуколонії, за умови його можливої зміни та доповнення. Навіть у штаті Луїзіана, де переважною була континентальна, в основному французька система права, законом 1805 р. англійське загальне право визнавалось основним джерелом як матеріального, так і процесуального кримінального права.

Однак збереження, а подекуди й уведення англійської правової системи не означало, що надалі США її копіювали. Розвиток їх кримінального права показує, що в силу різних причин там склався свій, американський варіант англійської правової системи.

Чинне американське кримінальне право — явище дуже своєрідне і складне, що є результатом взаємодії таких основних факторів. По-перше, в США, так само як і в Англії, співіснують загальне і статутне право. Однак, на відміну від англійської системи з її консервативним прагненням зберегти старі норми й інститути, в США пішли шляхом «гнучкої правотворчості»: це стосується насамперед діяльності Верховного суду країни. Крім того, сфера дії загального права там у цілому є більш вузькою.

По-друге, в США немає єдиної кримінально-правової системи, що зумовлено особливостями американського федералізму; там існують 53 самостійні системи — 50 штатів, федеральна, Округу Колумбія, де розташована столиця країни, і «вільно приєднаної держави» Пуерто-Рико. Це породило для кримінально-правової системи характерну для американського права в цілому особливість — правовий дуалізм, який означає, що на території кожного штату діє право цього штату, а за певних умов застосовується федеральне право.

Джерела федерального кримінального права. Основними джерелами федерального кримінального законодавства є Конституція 1787 р., акти Конгресу, підзаконні акти.

Конституція США не дозволяє чітко розмежувати компетенцію федерації і штатів у галузі кримінального законодавства. У розділі 8 ст.1 після перерахування питань, з яких «Конгрес має право» приймати рішення (встановлювати покарання за підробку державних цінних паперів, визначати і карати морський розбій тощо), відзначається, що він також може «видавати всі закони, що будуть необхідні для здійснення як вищевказаних прав, так і всіх інших прав, якими дійсна Конституція наділяє Уряд Сполучених Штатів, його Департаменти й посадових осіб». Очевидно, це конституційне положення послужило підставою для надзвичайно інтенсивного розвитку федерального кримінального законодавства: спочатку на федеральному рівні існувало лише кілька кримінальних законів, основна їх частина була прийнята у штатах.

Конституція США містить ряд положень як безпосередньо кримінально-правового характеру, так і таких, що мають стосунок до кримінального права. Серед них, наприклад, заборона на видання законів, що мають зворотну силу, на застосування жорстоких і незвичайних покарань, на позбавлення життя, волі і власності без законного судового розгляду та інші. У Конституції (розділ 3 ст.111) навіть закріплено визначення такого злочину, як зрада.

У США немає федерального кримінального кодексу в його загальноприйнятому розумінні. Федеральне кримінальне законодавство вперше було кодифіковано в розділі «Про злочини» виданого у 1873—1877 рр. Зводу законів США, потім у суттєво зміненому вигляді знову систематизовано в 1909 р. і, нарешті, реформоване в 1948 році. Актом Конгресу від 25 червня 1948 р. основна маса раніше чинного законодавства була, як сказано в ньому, «переглянута, кодифікована» і включена у формі закону до розділу Зводу законів США «Злочини і кримінальний процес». Частина 1 цього розділу («Злочини») нараховує 86 глав, хоча номер останньої глави — 123: інші глави пропущені. Формально вона не має ні Загальної, ні Особливої частини. Фактично ж перший розділ («Загальні положення») — міні-загальна частина, оскільки вона складається всього з 22 статей, більшість з яких містять дефініції використаних у зазначеному розділі термінів. Крім того, три статті (§2, 3 і 4) присвячені інституту співучасті, а одна (§17) — неосудності. Інші глави розташовані за абеткою, тому на початку виявилися статті про відповідальність за зазіхання на тварин і рослини (гл. 3), у середині — про вбивство (гл. 51), а наприкінці — про відповідальність за тероризм (гл. 113 В), зраду (гл. 115) і військові злочини (гл. 118).

Однак далеко не всі кримінально-правові норми, навіть загального характеру, зібрані в ч. І розділу 18 Зводу законів. Наявні вони в частині II цього розділу, де розглядаються питання покарань (апробації — випробування, штрафу і тюремного ув’язнення — гл. 227, а також страти — гл. 228), розкидані майже по всіх інших 49 розділах Зводу законів США. Їх близько 3000. Така величезна кількість кримінально-правових положень є результатом казуїстики, норм описового характеру, наявності застарілих і навіть архаїчних положень та в цілому — невпорядкованості законодавства.

Зазначені та інші недоліки федерального кримінального законодавства зумовили спроби його подальшого вдосконалення. У середині XX ст. у ході руху за реформу кримінального законодавства штатів вагому роль відіграв Зразковий кримінальний кодекс (1962 р.), підготовлений Інститутом американського права. Цей документ не набув офіційного характеру: він був призначений лише послужити «єдиним орієнтиром» для назрілого відновлення та зближення кримінальних кодексів штатів. Зразковий КК в основному виконав своє завдання, оскільки увібрав у себе досвід розвитку американського кримінального права й витлумачив його в досить ліберальному дусі, а з урахуванням високого рівня його юридичної техніки на нього неминуче орієнтувалися укладачі всіх проектів КК, пропонованих законодавчим зборам штатів ще від 60-х років.

У 1984 р. адміністрація Р. Рейгана провела через Конгрес так званий Комплексний закон про контроль над злочинністю, що в дусі твердої кримінальної політики передбачає заходи боротьби з небезпечними злочинцями та рецидивістами, регулює інші питання. Частина цього закону — Закон про Реформу покарань, на підставі якого була створена Комісія з покарань. Вона розробила «Основні напрямки щодо призначення покарань», опубліковані у формі Посібників (керівництв), покликаних усунути різнобій у призначенні покарань за федеральні злочини. У 1994 р. прийнято закон про боротьбу з насильницькою злочинністю, котрий газета «Нью-Йорк Таймс» схарактеризувала як найрепресивніший у сучасній історії США: він збільшив число випадків застосування страти до 60.

Велику роль у регулюванні кримінально-правових відносин на федеральному рівні відіграють підзаконні акти, видавані Президентом, міністерствами й відомствами федерального уряду. Як правило, ці акти деталізують, конкретизують норми федеральних законів. Але іноді й самі вони встановлюють кримінальну відповідальність за ті чи інші діяння.

Дія федерального кримінального законодавства є обмеженою. По-перше, воно застосовується у випадку скоєння злочинів з так званим «федеральним елементом» стосовно до федеральних посадових осіб (наприклад, убивство, заподіяння тілесних ушкоджень, перешкоджання виконанню службових обов’язків) або зловживання ними у зв’язку з виконанням своїх службових обов’язків (наприклад, хабарництво й розкрадання; злочини, що торкаються інтересів декількох штатів (наприклад, викрадення автомобілів і перегін їх з одного штату в інший, збут наркотиків); посягання на федеральні установи та служби (наприклад, пошти) або Сполучених Штатів у цілому (зрада, шпигунство тощо).

По-друге, воно застосовується в разі скоєння будь-якого злочину, але скоєного на територіях федерального значення: національні парки, заповідники, судна, що плавають під американським прапором у відкритому морі, а також перебувають у польоті в повітряному просторі над відкритим морем, військові об’єкти тощо. Якщо на цих територіях відбувається посягання, які федеральним законодавством не передбачаються, то за аналогією «підганяється» право штату, де такі території розташовані (§ 13 розділу 18 Зводу законів).

Сучасним джерелом федерального кримінального права продовжує залишатися й судова правотворчість прецедентне (загальне) право. Незважаючи на те, що ще у 1812 році Верховним судом країни було ухвалено заборону карати за злочини, які не визнані Конгресом, федеральні суди фактично займаються правотворчістю, здійснюючи тлумачення законодавства, заповнюючи його прогалини, виправляючи інші недоліки. Особливо велика роль у цьому належить Верховному судові США, рішення котрого з відповідних питань обов’язкові для всіх судів країни.

Найважливішим об’єктом впливу з боку Верховного суду була й залишається Конституція США. Утлумачуючи ті чи інші положення Конституції, іноді прямо протилежні, Верховний суд значно впливає на карну політику у країні. Так, у 1972 р., розглянувши апеляцію у справі Фурмена, він ухвалив, що винесення смертного вироку (страта) являє собою жорстоке і незвичайне покарання, що суперечить VIII і XIV поправкам до Конституції, а в 1976 р., у зв’язку з розглядом справи Грегга, вирішив, що «страта сама по собі не складає порушення Конституції».

Відомо, що Верховний суд США, привласнивши собі право здійснення так званого «судового конституційного контролю» (оскільки воно не випливає ні з Конституції, ні зі звичайного розуміння судової влади), може, визнавши неконституційним будь-який акт Конгресу або легіслатур штатів, позбавити його юридичного захисту. І таке нерідко відбувалося на практиці, в тому числі з кримінальними законами.

У США немає єдиного загального права. На території кожного штату силу обов’язкового судового прецеденту мають рішення, винесені федеральними судами всіх інстанцій і верховним судом цього штату; рішення судових органів інших штатів мають лише силу «переконувального прецеденту». Однак в останні десятиліття починаються спроби зближення і норм загального права окремих штатів.

Джерелом федерального кримінального права США є також укладені ними договори. Наприклад, тільки при наявності угоди про екстрадицію (видачу), укладеної США з відповідними державами, можлива видача особи, що скоїла передбачений федеральним законодавством міжнародний злочин (піратство, викрадення літака, незаконна торгівля наркотиками тощо).

У дуже обмежених справах джерелом кримінального права США є право індійських племен (§1152 розділу 18 Зводу законів).

Джерела кримінального права штатів. Основними джерелами кримінального права штатів є: Конституція США, конституції штатів, кримінальні закони, і насамперед кримінальні кодекси, та підзаконні акти.

Жоден нормативний акт, виданий у штатах, не може суперечити Федеральній конституції. Стосовно кримінального права конституції штатів мають як спільні з нею риси, так і відмінні. Спільне полягає в тому, що вони, як правило, закріплюють перераховані вище положення Конституції країни, відмінності — наявність більш детальної їх регламентації, або положень, яких у ній немає.

Законодавство штатів приймалось у різні часи, що зумовило строкатість чинних кримінально-правових норм. Під упливом ідей відомого англійського мислителя І. Бентама, а також при особистій участі американців Е. Лівінгстона і Е. Філда вже в XIX ст. багато штатів прийняли кримінальні кодекси: Нью-Гемпшир (1801 р.), Луїзіана (1820 р.), Делавер (1852 р.), Орегон (1864 р.), Каліфорнія (1872 р.), Небраска (1873 р.), Юта (1876 р.), Айова та Вісконсін (1878 р.), Нью-Йорк (1881 р.).

Слід зазначити також, що в південних штатах країни вже після закінчення громадянської війни діяли так звані «чорні кодекси», що під загрозою найжорстокіших репресій дозволяли плантаторам тримати негритянське населення у постійній покорі, у напіврабському стані. Для досягнення цієї мети широко використовувався суд Лінча, а також ку-клукс-клан та інші організації.

Процес кодификації кримінального права продовжувався і в першій половині XX століття (хоча «кодифікацією» його можна було назвати дуже умовно). Реформа кримінального права назрівала, і поштовхом до її проведення стала діяльність представницької комісії Інституту американського права, що була створена в 1951 р., а з 1953 р. почала публікувати матеріали своєї роботи, в такий спосіб ніби спонукаючи штати орієнтуватися на ці матеріали. Але ще більший вплив на подальший розвиток кримінального права зробив підготовлений і опублікований нею в 1962 р. остаточний 13-й варіант проекту Зразкового кримінального кодексу, котрий, однак, офіційного статусу не набув.

Одним із перших, хто найбільшою мірою відгукнувся на його появу, був законодавець штату Нью-Йорк: прийнятий там у 1965 р. КК (набув чинності у 1967 р.) зазнав значного впливу Зразкового кримінального кодексу. Новий КК Нью-Йорка, на відміну від КК 1881 р. (у ред. 1909 р.), більш компактний: нараховує 401 параграф, тобто майже в 5 разів менше. Він має чітку і просту структуру, складається з чотирьох частин:

1. Загальні положення. 2. Покарання. 3. Конкретні зазіхання. 4. Адміністративні положення. Власне КК — це три перші частини, хоча в останні роки окремі кримінально-правові положення були включені до четвертої частини (наприклад, про відповідальність за «відмивання» грошей). Формально матеріал кодексу на Загальну й Особливу частини не поділяється, що є взагалі характерним для американського кримінального права. Але такий розподіл на частини 1 і 2, які включають у себе 76 параграфів, і склав Загальну частину, частина 3 — Особливу. Матеріал розташований не в алфавітному, як у старому КК, а у предметно-логічному порядку.

Поява цих актів значно посилила потребу в реформуванні кримінального права в загальнодержавному масштабі. На сьогодні реформа кримінального права проведена в більшості штатів країни: за різними джерелами, у 33—37 штатах були прийняті й набули чинності нові кримінальні кодекси. Звичайно, не всі вони є результатом докорінного перегляду кримінального права в дусі рекомендацій Зразкового КК. У деяких штатах обмежилися незначними змінами, зберігши при цьому досить широкі сегменти загального права. Як і раніше в законодавстві штатів зберігаються розходження, нерідко значні (наприклад, немає двох кодексів, де б системи Особливої частини збігалися), але, як підкреслюють американські вчені, Зразковий кримінальний «кодекс дав юристам у масштабі всієї країни спільну мову та єдине розуміння кримінально-правових питань». Реформу кримінального законодавства штатів не можна вважати завершеною, але зроблено значний крок у напрямку його впорядкування.

Досить поширеною у штатах є практика регулювання кримінально-правових відносин за допомогою підзаконних актів. При цьому такі акти видаються не тільки вищими органами виконавчої влади, насамперед губернаторами, але й місцевими органами влади — у містах та округах. В останніх видаються акти, якими не тільки конкретизуються, адаптуються до місцевих умов норми законів, але нерідко й самостійно передбачається кримінальна відповідальність, іноді в досить високих межах. Така практика ґрунтується на відповідних законодавчих положеннях: так, у п.1 §10.00 КК штату Нью-Йорк сказано, що кримінальне діяння — це поведінка, заборонена під страхом покарання «будь-якою нормою права цього штату, місцевим правом, будь-яким наказом або правилом, інструкцією, що були прийняті будь-яким урядовим закладом...».

Поряд із законодавством джерелом сучасного кримінального права США як на федеральному, так і на рівні штатів залишається загальне право. Спочатку й ще досить довго в його основі лежало англійське кримінальне право. Надалі воно розвивалося все самостійніше, стаючи все більш «американським», хоча й дотепер помітний його зв’язок з англійським правом, особливо з доктриною судового прецеденту. У більшості штатів в силу існуючих там судових заборон (як, наприклад, у штаті Нью-Йорк), а частіше законодавчих (наприклад, у штаті Огайо, Кентуккі) — карати за нормами загального права не можна. Такому вирішенню питання (у всякому разі в деяких штатах), сприяли положення Зразкового КК: «Ніяка поведінка не складає посягання, якщо вона не є злочином або порушенням за чинним кодексом або іншим статутом цього штату».

З іншого боку, навіть до прийнятого нового кримінального законодавства таких штатів, як Нью-Мексико, Вашингтон та Вірджинія, включені спеціальні положення про збереження загального права. У найширших межах це, очевидно, допускає КК Флориди, де сказано, що загальне право «діє в цьому штаті без будь-яких обмежень». У цих та деяких інших штатах суди не тільки здійснюють карну репресію за нормами загального права, але й визначають нові злочини, тобто займаються прямою нормотворчістю, підмінюючи собою законодавчі органи.

У більшості ж штатів, де злочини загального права скасовані, законодавство містить різного роду застереження, доповнення або винятки, які дають підстави вважати загальне право джерелом кримінального права. Найчастіше застереження стосуються таких питань, як обставини, що виключають кримінальну відповідальність (самооборона, примус, крайня необхідність), вік кримінальної відповідальності, неосудність. Але навіть у штатах, законодавство котрих не містить ніяких застережень, судді для з’ясування використаних у ньому термінів (тяжке або просте вбивство, пограбування, напад, зґвалтування тощо) змушені вдаватися до відповідних положень загального права. Іншими словами, воно широко застосовується для тлумачення і практичного застосування кримінального законодавства, зокрема, для визначення ознак конкретних злочинів, лише названих, але не розкритих у ньому.