Історія держави і права зарубіжних країн

4.2. Трудове право і соціальне законодавство

Правове регулювання праці виникло порівняно недавно — з розвитком капіталістичного засобу виробництва, тоді, коли панівною формою організації праці стала наймана праця, коли робітничий клас організовано почав вимагати від держави регулювання трудових відносин, і держава змушена була піти на поступки й розпочати регулювання окремих питань трудових відносин.

Тому історично трудове право являє собою результат боротьби робітничого класу за свої економічні і соціальні права. Саме боротьба трудящих за свої права й зумовила дві тенденції правового регулювання праці:

1) тенденцію до поступок, проведення під тиском вимог трудящих часткових реформ. Правові норми, що відбивають цю тенденцію, створюють «соціальне законодавство», за максимальне розширення й точне дотримання якого ведуть боротьбу ліві партії та професійні спілки;

2) тенденцію до насильства, відмови держави від будь-яких поступок, заперечення необхідності проведення реформ. Норми, що відбивають цю тенденцію, отримали назву «антиробітниче законодавство» (воно має відкриту антидемократичну спрямованість на скасування раніше проведених поступок).

Соціальний та антиробітничий види законодавства не становлять різних категорій правових норм, а є двома методами, двома лініями у правовому регулюванні праці. Досить часто норми права, котрі мають антиробітничий і соціальний характер, тісно переплітаються між собою, вміщуючись в одному й тому ж законодавчому акті. Від співвідношення політичних сил у країні залежить, який з цих видів законодавства переважає.

Формування капіталістичного ладу та його зміцнення в усіх країнах відбувалося майже однаково: держава, звільнивши працівника від кріпацької залежності, водночас звільнила його й від засобів виробництва, внаслідок чого створилася вільна робоча сила. Крім того, виникло правове становище, при якому працівник змушений був, але «вільно» і на свій «розсуд», продавати власникові засобів виробництва єдиний належний йому товар — робочу силу.

Наприкінці XVIII ст. буржуазна революція у Франції проголосила свободу праці, чим було забезпечено свободу попиту й продажу робочої сили. З цього моменту трудові відносини складалися без порушення інтересів буржуазії, оскільки, залишившись без засобів виробництва, працівник змушений був погоджуватися на запропоновані йому умови. Оскільки при цьому формально «права та обов’язки» визначались угодою сторін, державу трудові відносини не цікавили.

У цих умовах трудові відносини регулювалися лише за допомогою цивільного права, нормами, що відносилися до свободи умов та рівності сторін. Договір найму, або, як його називав законодавець, — договір про найом послуг (ст. 1779 Кодексу Наполеона) розглядався як звичайна цивільно-правова угода, предметом котрої виступав особливий товар — робоча сила.

Робоча сила, що розглядалась як товар, не завжди знаходила попит: з’явилися перші безробітні. Нелегально стали створюватися робітничі організації, влаштовувалися страйки, які спочатку були спрямовані проти машин, а не підприємців. У цих умовах буржуазна держава змушена була зробити деякі поступки робітничому рухові, прийнявши низку правових норм, спрямованих на регулювання трудових відносин.

Трудове право, що виникло в таких умовах, виявилося досить чутливим до будьяких змін у соціально-політичній сфері й чималою мірою цим визначаються деякі риси трудового законодавства більшості економічно розвинутих країн. Трудове право нестабільне: зміст його інститутів нерідко змінюється в бік як розширення, так і значного звуження демократичних прав трудящих; окремі його інститути виникають поступово й різночасно; втілення в життя його демократичних положень багато в чому залежить від сили профспілкового або іншого масового руху трудящих.

Трудове законодавство в основному зосередилося на питаннях: зарплати, робочого часу, охорони праці, визнання профспілок і їх права на укладення колективних договорів, на страйк і демократичний порядок вирішення трудових суперечок. При наявності спільних рис у трудовому праві ці питання в різних країнах розв’язуються по-різному.

Трудове право Великобританії

Англійське трудове право ґрунтується на прецедентному праві, що формується в ході судового розгляду трудових суперечок, а також на законодавстві. Перші закони про працю в Англії нового часу являли собою безпосереднє продовження робітничого законодавства Тюдорів і характеризувалися надмірною жорстокістю. Примусове державне регулювання умов праці лишалося характерною рисою протягом усього ХVІІІ століття. З посиленням економічних позицій підприємців потреба в жорсткому регулюванні трудових відносин втратила своє значення. На початку ХІХ ст. були скасовані старі закони про регулювання заробітної плати, що зробило можливим для господарів диктувати робітникам свої умови. Проголошення політики економічного лібералізму не призвело до урівняння у правах господарів і робітників, лишалося кримінальне переслідування робітників у разі порушення ними трудового контракту. З’явилися чисельні заборони, обмеження, які встановлювались у зв’язку з появою та зростанням робочих об’єднань. Але поступове зростання організованості й активності робітничого класу протягом усього ХІХ ст. дозволило йому постійно впливати на позицію англійської держави в питаннях регулювання праці. Фабричне законодавство торкнулося насамперед жіночої та дитячої праці. Закони 1802, 1803 рр. регламентували робочий час дітей, умови його контролю, а в 1842 р. було заборонено підземну працю для жінок і дітей віком до 10 років.

У другій половині ХІХ ст. з’явилися перші закони, які передбачали відшкодування збитків робітникам у разі виробничих травм. Важливою віхою в розвитку трудового законодавства став закон 1911 р., котрий поряд з соціальним страхуванням на випадок хвороби, інвалідності, пологів передбачив страхування по безробіттю.

Основи сучасного трудового законодавства в Англії склалися після другої світової війни. Його характерною рисою було те, що провідну роль у регулюванні важливих аспектів трудових відносин: умови праці, заробітна плата, час відпочинку, відіграли колективні договори. Окремі з цих актів були видані в ті роки, коли у влади знаходився уряд лейбористів, і тому сприяли зміцненню профспілок, їх упливу на державні справи, наданню тим, хто працював, більших прав.

Інші акти, надто ж ті, що були прийняті в роки правління консерваторів, хоч і зберігали багато соціальних завоювань трудящих, з ряду питань суттєво обмежували права профспілок. У 1980-і роки при консервативному уряді М. Тетчер було видано ряд важливих актів у сфері трудових відносин, у тому числі закони про зайнятість 1980, 1982 і 1988 рр., про профспілки 1984 р., про заробітну плату 1986 р. і нормативні акти про пікетування 1980 р., про закритий цех 1980 і 1983 рр. та інші. Цими постановами знову були дещо обмежені права профспілок і право трудящих на пікетування і страйки, зокрема визнані незаконними політичні страйки і страйки солідарності.

Особливо бурхливого розвитку після другої світової війни набуває система соціального забезпечення: створена мережа установ, через які фінансуються відповідні програми (національна служба охорони здоров’я, національне страхування від нещасливих випадків на виробництві). Ці та інші численні фонди формуються за рахунок внесків працівників, підприємців, коштів муніципальних органів, а також державного бюджету. З них виплачуються пенсії за старістю, утримання по безробіттю, інвалідності, хворобі, багатодітності, на материнство, а також на освіту, оплату житла тощо.

Одним із центральних у цій сфері є Закон про національну службу охорони здоров’я 1977 р., що консолідував більшість раніше виданих актів. Ряд важливих доповнень до нього внесені Законом про охорону здоров’я 1980 року. У сфері пенсійного законодавства велике значення мають Закон про соціальне забезпечення 1985 р. і Закон про нещасні випадки на виробництві і професійні хвороби 1975 р., у яких консолідовані положення багатьох раніше виданих актів. Зберігає самостійну дію Закон 1970 року про хронічних хворих та інвалідів.

Трудове законодавство США

Становлення трудового законодавства в США пройшло тривалий і важкий шлях у силу особливих історичних умов формування робочої сили в США, організації профспілки. Протягом ХІХ ст. у країні склалася судова доктрина, згідно з якою діяльність профспілки, організація робітничих страйків визнавалися незаконними. Американські підприємці широко використовували для боротьби з організованим робітничим рухом «свободу договору», тобто договірні методи тиску на робітників. Спроби Конгресу заборонити таку договірну практику як яскраво виражену антиробітничу заперечувалися Верховним судом США, котрий розглянув прийняття такого закону як неприпустиме втручання у відносини власності, що є неконституційним.

Якісні зміни у трудовому праві США почали відбуватися лише з 30-х років ХХ ст. У результаті активізації федеральної політики у сфері трудових відносин, побудованій на принципі соціального миру і створення справедливих умов праці.

У період «нового курсу» Ф.Рузвельта були прийняті закони Норриса Ла Гардія (1932 р.) і Вагнера (1935 р.), Закон про справедливі умови праці (1938 р.), якими гарантувалися права робітників на створення профспілок, укладання колективних договорів з підприємцями, страйки тощо.

Після Другої світової війни, в період наступу монополій на права трудящих були видані закони про трудові відносини Тафта-Хартлі (1947 р.) та Лендрама-Гриффіна (1959 р.). У деяких випадках закони штатів, у тому числі видані незабаром після прийняття Закону Тафта-Хартлі, містили більше обмежень прав профспілок, ніж федеральне законодавство. Поряд із цим федеральні закони, прийняті в 1960-х рр., багато в чому відбивали інтереси трудящих і гарантували рівну оплату за рівну працю, проголошували заборону дискримінації в галузі праці з міркувань расової належності, походження, релігії, статі тощо. Чинні закони забороняють участь профспілок у політичній боротьбі та проведенні виборчих кампаній, систему «закритих цехів» (прийом на роботу тільки членів профспілок), містять ряд інших обмежень профспілкової діяльності. Органи міністерства праці мають право контролювати фінансову та організаційну практику профспілок.

Трудове законодавство — як федерації, так і штатів — визначає лише загальні напрямки і правила боротьби за встановлення умов праці. Самі ці умови та норми праці регулюються в колективних договорах. Таким чином, колективні договори посідають вагоме місце у трудовому праві і в самій профспілковій практиці. Важлива роль у процесі укладання колективних договорів належить Національному управлінню з питань трудових відносин та відповідним спеціалізованим адміністративним органам штатів.

У період «нового курсу» були закладені й основи чинної в США системи соціального забезпечення (федеральний Закон про соціальне забезпечення 1935 р. та інші акти). Вона включає насамперед засоби соціального страхування, пов’язані з трудовими відносинами, фінансованими за рахунок внесків працівників і підприємців: виплату пенсій за віком, з інвалідності, через втрату годувальника, утримання по безробіттю та у зв’язку з нещасними випадками на виробництві. До системи соціального забезпечення входять також заходи соціальної допомоги, що надається незаможним сім’ям, матерям-одиначкам з недостатнім прибутком, особам, що бідують у тривалому лікуванні, індіанцям та іншим категоріям осіб.

Здійснення таких заходів набуло значних розмірів у 1960-х рр., за часів правління президента Джонсона, коли під гаслом побудови суспільства «загального благоденства» були прийняті багатомільярдні програми надання допомоги нужденним, у тому числі шляхом роздачі безкоштовних талонів на придбання продовольчих товарів, безкоштовної чи пільгової медичної допомоги. У подальшому асигнування за цими програмами піддалися великим скороченням, але продовжують залишатися дуже значними.

Боротьба проти расової дискримінації, за рівноправність негрів, іспаномовних американців та інших меншостей у галузі праці, освіти, наймання житла тощо, яка з новою силою розгорнулася після Другої світової війни, знайшла відбиток у ряді принципових актів Верховного суду США (за справами Брауна — 1954 р., Браудера — 1956 р., Тернера — 1962 р. тощо), а також у федеральних законах про цивільні права — 1964 і 1968 р., про справедливе наймання житла — 1968 р. і ін. У липні 1990 р. був прийнятий Закон про інвалідів, спрямований на значне розширення прав фізично або розумово неповноцінних громадян: закон забороняє дискримінацію їх при найманні на роботу чи просуванні по службі.

У самостійну галузь правового регулювання законодавство про працю та соціальне забезпечення перетворилося й у Франції, хоча глибоких історичних коренів воно не мало. Більш за те, перші акти французької революції мали яскраво виражений антиробітничий характер: прийнятий у 1791 р. закон Ле Шапельє був спрямований на заборону союзів робітників однієї й тієї ж професії.

В умовах політичних потрясінь ХІХ ст. французький уряд поступово узаконює вільне утворення робочих союзів, виявляє готовність до незначних поступок у питаннях регулювання умов праці.

Як складові частини французької правової системи трудове і соціальне законодавство беруть свій початок лише у ХХ столітті. Помітним явищем на цьому шляху став прийнятий у 1910 р. перший кодекс про працю та соціальне забезпечення.

Значні успіхи були досягнуті французькими трудящими при уряді Народного фронту в 1936 р., а потім безпосередньо після Другої світової війни, коли до преамбули Конституції 1946 р. були включені норми, котрі проголошували право на працю, створення профспілок, страйк, участь працівників у колективному визначенні умов праці тощо. У цій же преамбулі проголошувалися гарантії соціального забезпечення для дітей, матерів та літніх, на випадок хвороби, інвалідності й безробіття.

На цій правовій базі французьким трудящим вдалося домогтися видання численних актів у галузі правового регулювання праці та соціального забезпечення. Прийняття більш сприятливих для них законодавчих актів здійснювалося найчастіше тоді, коли влада перебувала в руках уряду лівих сил, особливо після парламентських і президентських виборів 1981 року.

У 1973 р. було видано чинний і сьогодні Кодекс законів про працю. Він складається з дев’яти книг, кожна з яких регулює важливий самостійний інститут трудового права: трудовий договір, колективний договір, заробітну плату, профспілки, трудові конфлікти тощо. У 1981—1982 рр. численні його положення були викладені в новій редакції, при цьому істотно розширені права профспілок на підприємствах. Відтепер підприємці повинні радитися з делегатами персоналу та комітетами підприємств стосовно доцільності підвищення цін на продукцію і з багатьох інших питань. У 1982 р. встановлена чинна зараз процедура врегулювання конфліктів, що виникають у зв’язку з укладанням і виконанням трудових договорів. Контроль за розв’язанням цих конфліктів покладений на Національну комісію з трудовихдоговорів.

Сучасна система соціального забезпечення у Франції почала складатися після Другої світової війни й постійно вдосконалювалася, охоплюючи все більш широкі категорії громадян. Її регулювання здійснюється на основі Кодексу соціального страхування 1956 р. з подальшими змінами та додатками. За своїм змістом цей кодекс містить дві групи норм, які складають у цілому соціальне право: по-перше, право соціального забезпечення, по-друге, право сім’ї та соціальної допомоги. Перша група норм гарантує все більшому колу осіб захист на випадок «соціального ризику»: травматизму, хвороби, безробіття, пологів, інвалідності, старості, втрата годувальника тощо. Розміри соціальних виплат і пенсій регулярно (двічі на рік) індексуються відповідно до змін середньої заробітної плати. Вони фінансуються, головним чином, за рахунок внесків підприємців і працівників, обумовлених у відсотках від фонду заробітної плати, а також за рахунок дотацій з боку держави.

Закріплений у Кодексі соціального страхування 1956 р. вік виходу на пенсію за віком у 65 років був знижений ордонансом 1982 р. і становить тепер 60 років — однаково для чоловіків і для жінок, за наявності стажу виплати страхових внесків у 37,5 років. При цьому поряд з основними передбачені й додаткові пенсії, котрі виплачуються цілком за рахунок підприємців. У 1983 р. у межах широкої реформи в галузі соціального страхування був укладений договір про зміну системи додаткових пенсій між Загальною конфедерацією власників невеликих і середніх підприємств та інших об’єднань підприємців, з одного боку, і Загальною конфедерацією праці й інших об’єднань трудящих — з іншого.

Право соціальної допомоги передбачено особам, які опинились у скрутному становищі: залишені діти, літні самотні люди, особи, які позбавлені засобів для існування, біженці тощо. Основним джерелом цієї допомоги виступає державна благодійність.

Трудове право Німеччини

Характерною рисою розвитку німецького права наприкінці ХІХ ст. стає його поступова соціалізація, що знайшло відображення в появі цілого комплексу норм, які регулювали укладення угод між підприємцями та найманими робітниками з питань визначення робочого часу й умов оплати праці. Цей комплекс отримав назву тарифних угод, котрі з часом разом з іншими нормами сприяли появі нової галузі права — «трудового права». Перша така угода була укладена в 1873 р. і поклала початок легалізації профспілок, їх законодавчому закріпленню, що стало можливим унаслідок активної політичної діяльності соціал-демократів.

Новим етапом у розвитку трудового права став період існування Веймарської республіки. Основним питанням була подальша розробка інституту тарифних угод, котрі набули рис певної автономії і стали розглядатись як єдиний правовий акт, котрий регулював взаємовідносини між власником підприємства та робітниками.

Після Другої світової війни в 1949 р. у ФРН було прийнято Закон про тарифні угоди, який заклав законодавчу базу для визначення умов організації й оплати праці. Згодом були прийняті: у 1969 р. — Закон про сприяння здійсненню права на працю (з часу його видання було внесено кілька десятків змін), 1952 р. — Закон про мінімальні умови праці, в 1953 р.— Закон про мінімальні відпустки працівникам, у 1980 р. — Закон про рівність чоловіків і жінок на робочих місцях і багато інших нормативних актів.

За час існування ФРН були прийнятий акти (Закони про структуру підприємств 1952 і 1972 рр.), що передбачають участь працівників в управлінні підприємствами та об’єднаннями шляхом представництва у виробничих радах, причому у вугільній і сталеливарній промисловості представники працівників мали становити половину членів виробничої ради, а один працівник — входити до ради керівників. У ФРН проголошений принцип «свободи колективних договорів» дозволяє профспілкам від імені працівників укладати з підприємцями угоди про ставки заробітної плати й інші умови праці (у ряді випадків колективний договір поширюється й на працівників, котрі не є членами даної профспілки).

Право утворити профспілку з метою «охорони й поліпшення умов праці та економічних умов», як і відповідне право підприємців створювати свої об’єднання, закріплене в Основному Законі (ст. 9). У свою чергу право трудящих на страйки лише виводиться з зазначених та інших положень Конституції ФРН, але прямо в ній не згадується (це право зафіксоване в конституціях деяких земель). Критерії, за якими визначається «законність», правомірність страйку, як і реальний юридичний статус її організаторів та учасників, встановилися у ФРН головним чином на основі рішень Федерального суду з трудових справ. Ці рішення визнають незаконними страйки, що підривають «загальне благо», політичні страйки, страйки солідарності, страйки державних службовців тощо. Важливим елементом регулювання трудових відносин у ФРН є «заборони на професію», встановлені в урядових постановах 1972 і 1976 рр. та у Спільній заяві федерального канцлера і прем’єр-міністрів земель. Вони передбачають відмову у прийнятті на державну службу і звільнення з неї особам, котрі належать до партій, що переслідують «антиконституційні цілі».

Водночас з нормами, які регулювали взаємовідносини між роботодавцями і найманими робітниками, в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. у Німеччині розвивався особливий комплекс норм, що отримали тут окрему назву — «соціальне законодавство». Першим соціальним законом став Закон 1871 р. про матеріальну відповідальність, який встановлював особливу відповідальність власників залізничних підприємств за нещасні випадки на виробництві.

Вісімдесяті роки ХІХ ст. позначилися прийняттям цілої низки законів про соціальне страхування, котрими було закладено основу для створення в Німеччині високоефективного соціального законодавства й розвиненої системи страхових організацій у ХХ ст. На цьому шляху важливе місце посіла постанова про імперське (державне) страхування, яка з’явилась у 1911 р., і пізніше отримала назву Соціального кодексу. Значне за обсягом, це видання обіймало всі чинні на той час соціально-правові норми, в тому числі і прийнятий у тому ж році закон про пенсійне страхування службовців.

Реформи соціального законодавства, проведені в 70-ті роки ХХ ст., зумовили появу сучасного Соціального кодексу, що складається з десяти книг, які набули чинності протягом 1975—1982 років. Зберігають також самостійне значення закони про соціальне забезпечення (у редакції 1982 р.), про федеральні виплати на дітей (у редакції 1986 р.), про соціальну допомогу (у редакції 1987 р.).

Розвинена нині система соціального страхування та забезпечення фінансується з фондів, утворених частково з коштів державного бюджету, частково з внесків підприємців і значною мірою — шляхом утримань із заробітної плати працівників (існують також інші, менш суттєві джерела поповнення цих фондів).

Законодавство ФРН передбачає виплату різного роду утримувань по безробіттю, сприяння в перекваліфікації тих, хто втратив роботу, заходи заохочення для підприємців, що відкривають нові робочі місця. Діє система пенсій за віком для робітників та службовців, а також сільських працівників, пенсій через інвалідність, професійне захворювання й нещасні випадки на виробництві. Виплачуються утримання через тимчасову непрацездатність, вагітність і пологи, утримання на виховання дітей. За певних умов провадяться доплати особам, котрі знімають житло, здійснюється соціальна допомога молодим людям і тим, хто потрапив у важкі життєві умови. Законодавство з усіх цих питань являє собою складний конгломерат актів, серед яких і декотрі джерела трудового права, зокрема Закон про сприяння здійсненню права на працю 1969 р. (у ньому викладені заходи допомоги безробітним тощо).

Як можна було побачити, разом із загальними рисами в розвитку трудового права та соціального законодавства розвинутих західноєвропейських країн у кожній є свої відмінності. У той же час посилення інтеграційних процесів у світовій економіці обумовило появу тенденції до уніфікації трудового законодавства. У Західній Європі цей процес став більш інтенсивним у зв’язку з утворенням Загального ринку.