Історія держави і права зарубіжних країн

§4. Основні інститути конституційного права в зарубіжних країнах

Важливим елементом структури конституційного права є його інститути. Серед них слід виділити три основні (загальні), котрі у свою чергу мають низку підінститутів. До загальних інститутів належать: а) інститут конституційного статусу особи; б) інститут начал організації держави. З вказаних конституційно-правових інститутів зупинимось докладніше на першому, тобто конституційному статусі особи, який є стрижнем конституційного права.

4.1. Інститут конституційного статусу особи

До загального інституту конституційного статусу особи, котрий відображає й закріплює правове становище індивіда в суспільстві, належать два головних конституційно-правових інститути: а) громадянство; б) основні права та свободи особи.

Громадянство

Громадянство було відоме як державно-правове явище ще в античній державі. Але сучасне поняття громадянства історично пов’язане з французькою революцією кінця XVIII століття. Політико-правова концепція «вільного громадянина» послужила обґрунтуванню ліквідації феодального ладу, розвитку нових політичних та економічних відносин. Ця концепція поступово замінила категорію підданства, яка за часів феодалізму позначала васальні відносини залежності окремого індивіда від держави, персоніфікованої в особі монарха.

У наші дні категорія підданства іноді застосовується в державно-політичній практиці країн з монархічними формами правління, а в розвинутих країнах за своїм юридичним значенням вона практично не відрізняється від громадянства і, по суті, лише фіксує відповідну форму правління.

Існують різні способи набуття громадянства, але головним є філіація, або набуття громадянства за народженням. Її зміст визначається двома принципами — «права крові» і «права ґрунту». Історично першим був принцип «права крові», прийнятий ще за римських часів. У феодальну епоху народження на території, підвладній конкретному суверену, призводило до встановлення правового зв’язку підданства. Звідси, у свою чергу, й виник принцип «права ґрунту», що домінував у Європі до кінця XVIII століття.

«Право крові» знову набуло значення після його закріплення у французькому Цивільному кодексі 1804 р. (Кодексі Наполеона). З часом у законодавстві про громадянство переважної більшості країн встановлюється змішаний принцип, за яким домінуючим є «право крові», що узгоджується з елементами «права ґрунту». Так, за «правом ґрунту» визначається громадянство дітей, батьки яких невідомі. «Право ґрунту» зберігає провідне або рівне з «правом крові» значення в латиноамериканських країнах, а також у країнах, право котрих історично походить від англійської правової системи.

З громадянством безпосередньо пов’язана правова регламентація одного з відправних людських прав — права на власне ім’я. Традиція підпорядкування імені загальним правовим приписам склалася ще в давньому Римі. Перші общинні реєстри у країнах Європи, що фіксували споконвічно імена та сімейну приналежність, з’явилися у XV столітті. Юристи XVI—XVII ст. визнавали свободу змінювати ім’я і прізвище на вибір людини, але з кінця XVIII ст. встановилася однозначна вимога застосовувати протягом свого життя тільки ім’я та прізвище, отримані при народженні (перший спеціальний закон з цього приводу був виданий у Франції в 1790 р.). Ім’я і прізвище, зафіксовані в акті цивільного стану, стали вважатися єдиною підставою для цивільних майнових і немайнових прав. У 1803 р. у Франції було визнано, що ім’я складає власність його власника й охороняється поряд з іншими майновими правами. Кримінальне законодавство стало встановлювати покарання за довільну зміну імені та прізвища. Зміна могла провадитися тільки з дозволу уряду.

У другій половині XIX ст. з’явилися перші ідентифікаційні документи, володіння якими встановлювало особистість громадянина. Їх уведення могло бути пов’язане з незвичайними обставинами. Так, у Франції вони з’явилися, оскільки в ході паризького заколоту 1871 р. згоріли записи актів цивільного стану. Тому на майбутнє перейшли до індивідуальних книжечок, подібних до записної. Наприкінці XIX ст. у побут міцно увійшли внутрішні паспорти, котрі містили основні відомості про ім’я, прізвище, прикмети громадянина (з посиланням на двох свідків). Паспорти для проїзду в інші країни були відомі з XVIII ст., але видавалися індивідуально відомствами іноземних справ і коштували дуже дорого. Остаточно система індивідуальних паспортів з єдиними визнаними законом і владою ім’ям та прізвищем стала загальноприйнятою на початку XX століття.

Основні права та свободи особи

У розвитку прав і свобод виділяють три хвилі, або три покоління. Перша хвиля бере свій початок ще з періоду народження конституціоналізму. Становлення конституційного правового ладу в XVII—XIX ст. було нероздільне з закріпленням у праві гарантій громадянських свобод. Багато революцій і політичних переворотів, у ході яких формувався новий державний уклад, починалися з декларацій про права та свободи громадян.

У більшості конституцій цього періоду закріплюється ідея про громадянську рівність, з якою новий соціальний лад скасував колишні станові порядки. У перших конституційних актах фіксувалися, як правило, дві групи прав і свобод, обумовлені дуалізмом громадянського й політичного суспільства: це громадянські права і свободи, що прийнято зазвичай іменувати особистими, насамперед недоторканість особи з її процесуальними гарантіями, і права та свободи політичні — свобода слова, друку тощо.

Особисті права й свободи людини. Особисті права людини першою юридично закріпила Англія. Одним з документів передреволюційної епохи, де знайшла відображення недоторканість особи, є «Петиція про право» (1628 р.). У ній було закріплено, що жодного з англійських підданих не можуть схопити, ув’язнити, позбавити землі чи вигнати без судового вироку. Подальшим етапним закріпленням цих прав був «Habeas Corpus act» або «Акт для кращого забезпечення свободи підданих і для попередження заточень за морем» (1679 р.), згідно з яким заарештований або його родичі одержували право вимагати від суду видання наказу про «Habeas Corpus act», тобто начальник в’язниці повинен був доставити потерпілого до суду, повідомивши про причини арешту.

Класичне втілення права на недоторканість житла теж знайшло закріплення у праві Англії. «Найбідніша людина може оголосити про непокору владі корони, знаходячись у стінах свого помешкання, — говорилося в парламентських звітах 1763 р. —... король Англії в неї увірватися не може. Уся його сила закінчується біля порогу старого житла». Представник влади міг примусово увійти до чийогось будинку, тільки спираючись на свідчення двох сторонніх людей про явні докази щодо порушення карного обвинувачення.

«Біль про права» (1689 р.) звертає нашу увагу на принцип свободи совісті. Слідом за Англією у XVІII ст. в ряді західних держав були прийняті перші закони, котрі гарантували віротерпимість у межах християнського сповідання (Данія, 1771 р., Австрія, Пруссія і Швеція — 1781 р., Франція — 1787 р.). Закінченого визнання принцип свободи віросповідання одержав у конституційних актах кінця XVIII — першої половини XIX ст., але потім, у силу різних причин, у багатьох конституціях було закріплено привілейоване чи єдино офіційне становище якого-небудь одного віросповідання: в Італії — католицизму, Данії — лютеранства, Греції — східного православ’я.

Найбільш послідовно принцип релігійної свободи громадянина виявилося можливим здійснити в межах відділення церкви від держави, хоча такий нейтралітет держави й викликав критику з боку церкви (насамперед католицької). У Європі одним із найрішучих у цьому плані став французький закон 1905 р., що поклав початок нового етапу релігійної свободи, котрий припав на XX століття.

Чималого значення у справі закріплення особистих прав і свобод набули положення «Декларації незалежності США» (1776 р.), в якій стверджується, що «жодна людина і ніяка влада чи група людей не мають права на якісь переваги чи привілеї. Все населення в політичному відношенні повинно мати однакові права». У плані закріплення прав і свобод особливе значення має не сама Конституція США 1787 р., а саме перші десять поправок до неї, котрі були прийняті й відповідним чином ратифіковані в 1789—1791 рр. та увійшли в історію як «Біль про права». Перша з цих поправок закріплює права на свободу совісті, слова і преси, на вільні збори; інші містять положення про недоторканість особи, житла, власності та відповідні процесуальні гарантії їх захисту.

Але головним досягненням епохи боротьби за практичне втілення прав і свобод людини справедливо вважається французька Декларація прав людини і громадянина (1789 р.). У ній сформульовані основні принципи ставлення держави до людини: людина являє собою самостійну цінність, вона наділена природно обумовленими правами, що не можуть бути обмежені; держава ж покликана служити знаряддям захисту невід’ємних прав людини. Саме під час французької революції права людини набули універсальної цінності й значущості. Ця Декларація, що увібрала попередній досвід у галузі прав і свобод людини (зокрема, англосаксонських традицій), надалі справила величезний вплив на процес боротьби проти «старого режиму» в усьому світі, за повсюдне визнання й захист прав людини і громадянина. Вона стала новою сторінкою в розвитку правової рівності, в історії прав людини і громадянина.

Весь подальший розвиток конституційної теорії і практики в галузі прав людини і громадянина, правової державності, панування права так чи інакше відчувало і продовжує відчувати на собі сприятливий вплив цього історичного документа. Декларація 1789 р. набула всесвітнього значення, авторитетно позначивши магістральний напрямок у визнанні й захисті прав та свобод людини і громадянина. І, мабуть, не випадково, що в тому ж Парижі в 1948 р світовим співтовариством була прийнята «Загальна декларація прав людини», котра узагальнила накопичений державами досвід у цій сфері і надала нового імпульсу післявоєнному конституційно-правовому розвиткові.

Політичні права та свободи людини і громадянина. У переліку політичних прав головне місце посідає право людини на участь у формуванні державних органів, яке гарантується нормами виборчого права.

Виборче право. Характерною рисою еволюції виборчого права як інституту конституційного права було те, що цей процес відбувався під впливом боротьби за юридичне закріплення та впровадження у практику демократичних принципів виборчого права.

Першим із них був принцип загального виборчого права, який означає, що право обирати мають усі дорослі та психічно здорові громадяни держави. Боротьба за загальність виборчого права відбувалася за кількома напрямками.

По-перше, боротьба за наділення виборчими правами жінок, котрих на початку становлення конституційного права до уваги не брали. У деяких країнах (Норвегія, Франція) стали допускати жінок до виборів в училищні ради; в Англії їх почали обирати в місцеві органи.

Вважається, що активне виборче право, тобто право обирати, вперше було надане жінкам у США. Але насправді воно стосувалося тільки жінок шести штатів, які отримали це право в період з кінця XIX ст. до Першої світової війни. У межах усієї країни першими право голосу отримали жінки Нової Зеландії (1893 р.).

На початку XX ст. права брати участь у виборах за жінками визнала Австралія, а на європейському континенті — Норвегія та Фінляндія, причому у двох останніх країнах жінки могли не тільки голосувати, а й балотуватися на виборах. Після Першої світової війни почався процес відповідного розширення виборчого корпусу і в інших країнах. Він був досить тривалим і для багатьох розвинутих країн завершився лише після Другої світової війни. Так, якщо в США на федеральному рівні виборчі права були надані жінкам у 1920 р., то в цілому ряді європейських країн це було зроблено після другої світової війни, а у Швейцарії — в 1971 р. У наш час формальних обмежень виборчих прав за ознаками статі в розвинутих країнах практично не існує, за винятком деяких країн Латинської Америки та Близького Сходу.

По-друге, боротьба за скасування так званого майнового цензу, що певний час домінував у виборчому праві Європи та Америки на основі концепції виборчої дієздатності, запропонованої теоретиками XVIII ст. В Іспанії, Бельгії, Нідерландах та інших державах умовою активного виборчого права був визначений податок; в Угорщині право власності на будинок (принаймні з трьома кімнатами); в Італії — прибуток, сплата за квартиру та вміння читати й писати; у Португалії і Бразилії — прибуток тощо. На основі майнового цензу була побудована вже згадувана раніше прусська куріальна система, що її запровадили у себе Саксонія, Румунія, Росія та інші держави. У Берліні на одній із виборчих дільниць (1893 р.) представники першої курії складали 0,3 % голосуючих, другої курії — 3,7 %, третьої — 96 %, а з 443 депутатів ландтагу Пруссії в 1913 р. депутати першої курії складали 4 % населення, другої — 16 %, третьої — 60 %. Тому не раз траплялося, що за браком людей, котрі володіли максимальним цензом (перша курія), депутатів не вибирали, а призначали. Сам Бісмарк визнавав, що «в жодній державі не придумано більш безглуздого і жалюгідного виборчого закону, аніж в Пруссії»53.

53 Цит. за: Котляревский С. А. Конституционное государство. Опыт политико-морфологического обзора. — СПб., 1909. — С. 113.

Однак з другої половини XIX ст. загальна картина поступово почала змінюватися. У ХХ ст. обмеження майнового характеру були поступово скасовані або зведені нанівець (з розвинутих країн використовується в Бельгії для кандидатів у сенатори).

По-третє, боротьба за зниження вікового цензу для активного виборчого права. Спочатку в більшості європейських країн відповідний віковий ценз становив 21—25 років. Такий підхід об’єктивно обмежував політичну активність молоді. Тільки у другій половині XX ст. динаміка суспільно-політичного життя призвела до змін у цій сфері. У 1969 р. у Великобританії він становив 18 років. Наступного року такий саме ценз законодавчо визначили ФРН і США, а згодом — Франція, Італія, Швеція, Іспанія, Греція та інші країни. Однак у Туреччині, Швейцарії та Японії відповідний ценз і нині дорівнює 20 рокам.

Поряд із принципом загальності поступово в конституційну практику входило таємне голосування, яке найраніше встановилося у Франції (у 1848 р.).

Свобода слова — ще одне з найважливіших політичних прав. У конституційному праві воно затверджувалося як відмова від примусового регламентування преси, що стало однією із важливих вимог у загальній політичній боротьбі проти абсолютизму і старого режиму. Першою країною, де фактично встановилася свобода друкувати без цензури, стала Англія: у 1695 р. «Акт про обов’язкове ліцензування» не був більше відновлений, і практика попередніх дозволів відпала. Однак це не означало повної відсутності обмежень на друковане слово: законом 1819 р. спеціально було уведено посилене переслідування бунтівницьких пасквілів, що призводили до хвилювань, заборонялося використовувати друк для шантажу приватних осіб.

У XVIII ст. з’явилися перші закони про друк загального значення: шведський закон 1766 р. і датський указ про межі свободи преси 1799 року. Власне в них уперше пролунала й загальна ідея свободи друку. Однак розумілося це тільки як звільнення від попередньої цензури та від ліцензування видавництва. Разом із тим розглянутими законами вперше були визначені правові межі існування друку: обов’язок авторів і видавців, редакторів, порядок спростування публікацій у суді приватними особами тощо.

Наприкінці XVIII — першій половині XIX ст. у зв’язку з загальним поворотом до конституціоналізму майже повсюдно в Європі, Америці як одне з найважливіших політичних прав громадян законодавство закріпило свободу друку від цензури: США — 1791, 1801 рр.; Норвегія — 1814 р., Італія і Голландія — 1848 р., Австрія — 1867 р., Німеччина в цілому — 1874 р., Швеція — 1877 р., Іспанія — 1887 р. тощо.

На початку XIX ст. визначилося особливе становище періодичної преси (газет, журналів) у межах загальної свободи друку. Як правило, закони, навіть звільняючи друк від цензури та ліцензування, зберігали дозвільну практику (уряду, міністерств внутрішніх справ тощо) щодо преси. А до кінця XIX ст. свобода друку від цензури стала загальновизнаним конституційним правилом, закріпленим спеціальними законами.

Багато теоретиків того часу виходили з того, що кожна людина має право висловлювати будь-які думки і судження з будь-якого питання і що в дійсно демократичній країні має існувати «вільний ринок ідей». Але, запобігаючи можливої «анархії» свободи слова, зловживанню ним, загальним правилом стає те, що свобода висловлення думок аж ніяк не розглядається як абсолютне право. Верховний суд США ще в 1931 р. ухвалив: «Свобода слова і свобода преси... не є абсолютними правами, і держава може карати за зловживання ними». Виходячи з цього законодавство США передбачило покарання за наступні види зловживань свободою висловлення думок: за наклеп і образу, за непристойність, за підбурювання до здійснення злочину чи правопорушення, за образу суду, за заколотні заклики.

З кінця XVIII ст. уперше — також в Англії — певним чином визнається свобода мітингів і петицій. Але збори обмежувалися кількістю учасників і мали проходити на відкритому повітрі. У цілому свобода зборів виявилася тісно пов’язаною з іншим принципом — свободою асоціацій, широке визнання котрої в конституційному праві припало вже на XX століття.

Соціально-економічні та культурні права і свободи людини і громадянина. Активне впровадження цих прав і свобод, котрі уособлюють друге покоління (хвилю) прав і свобод людини, характерно для періоду: 1917 — 60-ті рр. ХХ ст.

На конституційному рівні соціально-економічні права в найбільш поширеному вигляді були закріплені в прийнятій 31 січня 1917 р. в Мексиці (офіційна назва держави — Мексиканські сполучені штати. — Л. Б., С. Б.) Політичній конституції. Вона набагато раніше, ніж в розвинених капіталістичних країнах, визнала такі важливі соціальні права трудящих, як восьмигодинний робочий день, особливі умови праці для жінок і підлітків, щотижневий день відпочинку, щорічні відпустки, післяпологову відпустку для жінок тощо (ст. 123). Уперше проголошувалося право робітників об’єднуватися в профспілки і їх право на страйк. Конституція надавала державі можливість експропріювати приватну власність в інтересах суспільства, активно втручатися в економічні і соціальні процеси.

Ще різноманітніше був перелік соціально-економічних та культурних прав і свобод, закріплений згодом на конституційному рівні в Німеччині. Веймарська конституція (11.08. 1919 р.) містила спеціальний розділ (в другій частині конституції) «Основні права й обов’язки німців», який складався з 90 статей. Їх норми окрім таких основних прав людини, як право на недоторканість особи і житла, свободу слова і друку та ін. закріплювали право людей на рідну мову, еміграцію, право на захист німецьких громадян за кордоном.

Ряд принципово нових положень Конституції стосувалися основ соціально-господарського життя. Це насамперед право людини на гідне для людини існування, що було теоретично сформульовано в німецькій літературі ще наприкінці XIX ст. і уперше включено в конституційний текст. У ньому зокрема говорилося, що лад господарського життя має відповідати початкам справедливості, метою якої є гарантувати для всіх людей гідне існування. У цих межах Конституція забезпечувала господарську свободу окремої особистості та визначала, що законний примус припустимий тільки для здійснення прав, яким загрожує небезпека, або заради вищим вимогам загального блага (ст. 151). Це принципове положення доповнювалося ще однією важливою вимогою:

«Власність зобов’язує. Користування нею водночас має бути служінням загальному благу» (ст. 153). Тут також проголошується, що «лихварство забороняється», «угоди, що суперечать добрим вдачам, недійсні», а «примусове відчуження може бути розпочато тільки для блага суспільного цілого і на законній основі» (ст. 152—153).

У Веймарській конституції сформульований ряд соціально-економічних прав і свобод: «свобода об’єднання з метою збереження і поліпшення умов праці і господарства... для всіх осіб і професій»; «право на вільний час, необхідний для здійснення публічних громадянських прав» зі збереженням прав на винагороду (ст. 159, 160). Окремі з цих прав мали забезпечуватись зусиллями держави: «Для охорони здоров’я і працездатності, для охорони материнства і для попередження економічних наслідків старості, слабості і різних життєвих випадків держава створює широко поставлене страхування, у якому ті, хто застраховані, приймають вирішальну участь» (ст. 161). Держава приймає також «участь у міжнародному врегулюванні становища робітників, прагне до встановлення для працюючого класу всього людства загального мінімуму соціальних прав». В наступних статтях була позначена структура організацій і установ по забезпеченню соціальних і господарських інтересів усієї маси робітників та службовців: «Робітники та службовці покликані на рівних з підприємцями правах брати участь у встановленні умов заробітної плати і праці, а також у загальному господарському розвитку продуктивних сил... Робітники та службовці одержують для захисту своїх соціальних і господарських інтересів законне представництво у вигляді робочих рад підприємств, а також окружних робочих рад для окремих господарських областей і робочої ради імперії» (ст. 165).

Деякі норми Конституції стосувалися духовних прав і свобод громадян, зокрема свобода совісті, що історично виникла як віротерпимість, тобто визнане державою за кожним громадянином право сповідувати будь-яку релігію. Конституція проголошувала відділення церкви від держави, свободу викладання. У ст. 148 закріплювалося, що «у всіх школах повинні прагнути до моральної освіти, насадженню духу громадянськості, особистої і професійної придатності в дусі німецької народності і примирення народів. Застерігалося про образу почуття інакомислячих при викладанні в публічних школах.

Правове закріплення соціально-економічних та культурних прав і свобод в конституціях Мексики та Німеччини, згодом в СРСР змусили розвинуті ліберально-демократичні країни, які досить неохоче йшли на юридичне регулювання економічних і соціальних питань, нарешті піти на це. Однією з причин було те, що після Другої світової війни соціально-економічні та культурні права людини, поряд з особистими та політичними, дістають визнання в міжнародно-правових документах (Загальна декларація прав людини 1948 р.; Міжнародний пакт про соціально-економічні та культурні права 1966 р.) і стають міжнародними стандартами у зазначеній сфері регулювання конституційно-правових відносин.

Трете покоління (хвиля) прав і свобод зумовлена загостренням у другій половині XX ст. глобальних проблем, серед яких однією з найактуальніших стала екологічна, що обумовила потребу захистити право людини на здорове навколишнє середовище; зі вступом найбільш розвинутих країн в епоху інформатизації — права на інформацію тощо. Більш предметно ці аспекти сучасного конституційного права розглядатимуться у навчальному курсі «Державне право зарубіжних країн».