Історія держави і права зарубіжних країн

2.2. Основні тенденції розвитку конституційного права у XIX столітті

Другий етап — XIX — поч. ХХ ст. — характеризується ліквідацією феодальних пережитків у регулюванні державно-правових відносин, затвердженням конституціоналізму у значній частині країн західної цивілізації й набуттям інститутами конституційного права більш менш сучасного змісту.

Характерною рисою цього періоду розвитку конституційного права є певна однобічність у розвитку його інститутів. Це, зокрема, знайшло своє відображення в тому, що в основних законах держави (та й у законодавстві в цілому), в першу чергу закріплюються інститути, безпосередньо пов’язані зі здійсненням публічної влади. Тобто на цьому етапі продовжує, як і раніше, домінувати тенденція політизації конституційного права. Конституції декларували громадянські (особисті) та політичні (публічні) права і свободи людини та громадянина (у Франції в 1848 р. вперше запроваджується таємне голосування. — Л. Б., С. Б.), а з соціально-економічних — звичайно тільки право власності. Природно, що в конституційному порядку встановлювався устрій державної влади, її поділ на законодавчу, виконавчу й судову, визначалися взаємини між цими гілками влади. У федеративних державах конституції регулювали відносини між федерацією в цілому та її суб’єктами, визначали статус цих суб’єктів. Такі, в основному, тодішні об’єкти регулювання нормами конституційного права. Є, щоправда, деякі винятки з цього правила (наприклад, перша французька Конституція, прийнята в 1791 р., визначала окремі задачі державної соціальної політики), однак протягом XIX ст. такі винятки помітного поширення не набули.

Поряд із політизацією вже у XIX ст. проявляється інша тенденція — демократизація конституційного права. Найбільш яскраве своє вираження вона отримала в поступовому переході від цензового до загального й рівного виборчого права. Це було результатом політичної, і насамперед класової боротьби, в ході якої правлячі сили усвідомлювали необхідність демократичних реформ, котрі дозволили в багатьох випадках уникнути громадянських воєн.

На цьому відтинку часу по суті завершилася дискусія про назву галузі права між захисниками державного права як вияву необмеженої, бюрократичної, монархічної влади держави з одного боку, і прихильниками конституційного права як демократичного обмеження державного свавілля конституцією — з іншого.

Представники німецької юридичної школи, котрі абсолютизували роль держави й зосереджували увагу на ідеї її примату щодо права, зупинилися на «державному праві», а британці, американці та французи, які вихідними для цієї галузі вважали ідеї природного права та конституціоналізму, демократії й законності, — на «конституційному праві». Крім цих принципових позицій, вибір назв-термінів обумовлений також певними традиціями слововживання. Наприклад, для романо- та англомовних країн характерним стало вживання терміна «конституційне право», а для германських — «державне право». Тому майже в усіх країнах англо-американської та романської правових сімей використовували термін «конституційне право», а в германській (у ХХ ст. і колишніх соціалістичних країнах) усталився термін «державне право».

Якщо подивитися на становлення й еволюцію конституційного права, можна відразу ж помітити, що первинне коло повноправних суб’єктів конституційно-правових відносин, та й сфера застосування норм конституційного права у ХІХ ст. були значною мірою обмежені. Тільки в наступному столітті в цьому напрямку був зроблений значний крок уперед.