Історія держави і права зарубіжних країн

§2. Основні тенденції розвитку буржуазного права

Подальший розвиток буржуазних і капіталістичних відносин через поширення ринково-економічних зв’язків по всій земній кулі призвів до інтернаціоналізації не тільки економічного, а й правового життя. Однією з перших стала проявлятися тенденція подолання колишньої самоізоляції правових систем різних країн, посилення їх взаємодії, інтеграції та створення світових правових сімей.

2.1. Становлення світових правових сімей

Взаємодія правових систем набуває різноманітних форм. Вона здійснювалася шляхом:

а) широкої рецепції (запозичення) цілих національних правових систем;

б) насильницького впровадження іноземного права;

в) трансплантації принципів права одних країн у правові системи інших країн.

Як відомо, певні умови для інтернаціоналізації права склалися вже в середні віки, але їх остаточне утворення пов’язане саме з процесом утвердження панування капіталізму в Англії і Франції, перетворенням їх у найбільші колоніальні держави світу. На цій

базі виникають дві великі групи держав, правові системи яких склали т.зв. «правові сім’ї» або «правові системи світу» й дістали назви англосаксонської (острівної) та континентальної.

Англосаксонська (англо-американська) правова сім’я

Процес створення англосаксонської правової сім’ї тісно пов’язаний з колоніальною політикою. Оскільки зміст і форма англійського права були складними й недоступними для більш-менш широкого сприйняття в інших частинах світу, англосаксонська правова сім’я перетворилася у світову систему не в результаті рецепції, а шляхом трансплантації або насильницького впровадження основ англійського права в ході колоніальної експансії.

Трансплантації англійського права сприяли дві судові доктрини, які з’явилися на початкових стадіях англійської колоніальної експансії. Відповідно до першої з цих доктрин, англієць, котрий вирушає за кордон, «бере з собою» англійське право. Тим самим англійський суд так би мовити гарантував англійцеві, який знаходиться в англійських колоніях («за морями»), збереження всіх свобод і демократичних інститутів, що існували в самій метрополії.

Відповідно до другої доктрини, сформульованої у 1693 р., у випадку освоєння англійцями «незаселених» земель місцеве індійське й інше туземне населення не мало прийматися як «нецивілізоване». У цих колоніях вважалися чинними всі закони Англії. Термін «закони Англії» у колоніальній практиці включав у себе не тільки статути, але й «загальне право» і «право справедливості», тобто прецедентне право, що запроваджувалися в судах, створюваних англійськими колоністами.

Уведення в дію положень англійського права в колоніях переселенців здійснювалося не тільки на основі зазначених судових доктрин, але й шляхом видання спеціальних королівських хартій, а також законів парламенту. Спеціальними актами англійське право було уведене в північноамериканських колоніях, пізніше поширилося на Канаду, Австралію, Нову Зеландію, Південну Африку, на базі яких згодом оформилися англійські домініони. Нормативними актами королів англійське право впроваджувалося «згори» і в нових колоніях в Азії та в Океанії.

Як правило, англійці не знищували цілком у колоніях традиційне місцеве право (наприклад, індуське, мусульманське, звичаєве), а визначали за допомогою англійського законодавства чи колоніальної влади межі його застосування. Це призвело до виникнення своєрідних змішаних правових систем, що складалися з елементів англійського та місцевого права.

З певними застереженнями до країн з такою правовою системою можна віднести і Сполучені Штати Америки, право яких, при всіх його генетичних зв’язках і структурній подібності до англійського права, в ході історичного розвитку набуло своєрідних рис.

1. Воно не сприйняло деякі англійські судові рішення, що мали суто середньовічне походження (у галузі земельної власності, спадкування тощо). У той же час в американському праві зародилося чимало нових прецедентів (наприклад, у праві корпорацій, договірному праві), орієнтованих на саморегулювальні сили в економіці. Прецедентне право США починає відігравати самостійну роль у системі загального права, тому багато західних юристів вважають за необхідне розрізняти дві системи загального (прецедентного) права — англійську та американську.

2. Норми загального права в його буквальному, суто англійському розумінні, застосовувались американськими судами в порівняно обмежених сферах (наприклад, при розгляді зобов’язань із заподіяння шкоди тощо). Але загальне право в широкому розумінні, як «право, створене суддями» зберігало важливе місце у правовій системі США. Воно виступало й виступає не стільки як сукупність прецедентів, скільки як своєрідний суддівський метод регулювання суспільних відносин, як особливий стиль юридичного мислення, для котрого притаманний високий ступінь правотворчої активності судів.

3. На відміну від англійського загального права, де діє суворе правило прецеденту, загальне право в США створювалось як гнучка і здатна до змін система. Суди федерації і штатів керувалися рішеннями, винесеними більш високою інстанцією, але не вважали себе зв’язаними у своїх власних рішеннях.

4. Казуальний характер права, що складається «від справи до справи», успадкований американським суспільством ще від колоніальної епохи, в США XIX—XX ст. проявився значно сильніше, ніж в Англії — «родоначальниці» прецедентного права.

5. На відміну від Англії, в США загальне право не стало єдиним для всієї країни і має істотні відмінності по штатах. З формально-логічної точки зору загальне право в США ніколи не було загальним, оскільки воно застосовувалося в різних штатах диференційовано, по-різному конкретизувалося в судовій практиці.

Таким чином, англосаксонське право суттєво було доповнене американським, що в подальшому зумовило появу більш вдалої назви цієї правової сім’ї — англо-американської. При наявності певних особливостях їй притаманні такі риси:

визнання верховенства права, а не закону. Для цієї системи не характерна наявність кодифікацій як засобу галузевої організації правових норм. Останні виступають не стільки у вигляді загальної й абстрактної норми поведінки, скільки у способі вирішення судових позовів;

важливе місце посідає прецедентне, суддівське право, для якого процесуальні моменти самого ведення судових справ (пред’явлення й оцінка доказів, заслуховування показань свідків тощо) нерідко мають більше значення, ніж з’ясування істини;

право має процедурний і казуальний характер, а не законодавчий і системнологічний;

— відмова від широкої рецепції римського права в цій системі як результат має безліч юридичних конструкцій і термінів;

відсутній її розподіл на публічне і приватне право.

Континентальна (романо-германська) правова сім’я

На відміну від англо-американської, континентальна правова сім’я формувалася під безпосереднім впливом правової системи Франції, і особливо наполеонівських кодификацій, здійснених ще на початку XIX століття. Спочатку ця сім’я містила в собі правові системи ряду країн європейського континенту, які успадкували основні поняття, конструкції, а також загальний дух римського права. До цієї сім’ї належали правові системи таких «романських» держав, як Франція, Голландія, Бельгія, Іспанія, Італія, а також Німеччина. Німецький фактор, що відбив синтез варварського (німецького) і римського права, став настільки суттєвим, що сама континентальна система стала називатися романо-германською правовою сім’єю.

Континентальна система права у своєму розвитку рано вийшла за межі європейського континенту. Через уплив римсько-іспанських правових традицій її вже в XIX ст. сприйняли практично всі латиноамериканські держави, де рецепція французького і римського права була особливо глибокою. Основні елементи структури й окремі положення континентальної системи були трансплантовані в XIX і на початку XX ст. численних африканських та азіатських колоній Франції, Бельгії, Голландії, Німеччини. У другій половині XX ст., коли ці колонії отримали незалежність, їх правові системи виявилися «прив’язаними» до романо-германської правової сім’ї.

Романо-германська (континентальна) правова сім’я має низку структурних і техніко-юридичних особливостей, які сягають римського права і середньовічних правових традицій.

По-перше, у створенні права держав цієї групи вирішальну роль відігравала не судова практика, а законодавчі й інші нормативні акти королів, у тому числі засновані на римському праві. Буржуазні революції сприяли подальшому зростанню авторитету закону, який перетворився в головне джерело права й інструмент створення єдиного національного правового порядку.

У країнах континентальної системи склалися спеціальні юридичні конструкції, що забезпечують визнання верховенства закону. Закон розглядався тут як акт верховної влади, наділений правом встановлювати норми, що мають вищу юридичну силу. На законі стала ґрунтуватися й ієрархія всіх супідрядних і нижчих за своєю правовою силою нормативних актів.

З формально-юридичної точки зору в континентальній системі будь-яке рішення суду повинно було ґрунтуватися на писаному праві, на законі, а не на попередніх судових рішеннях. Судді в межах континентальної системи могли лише застосовувати право, а не створювати його, як це робили їх англійські колеги.

По-друге, іншою специфічною рисою континентальної правової сім’ї є кодифікованість його законодавства, що розглядалась як необхідна умова галузевої організації правових норм. Кодекси, на думку юристів XIX ст., повинні були чітко розмежовувати заборонене і дозволене.

По-третє, континентальна правова сім’я відрізняється від англосаксонської не тільки своїми формами, але й внутрішнім змістом, структурою, юридичною технікою. Правова норма розглядається як абстрактне розпорядження, як вище правило поведінки для громадян і державних органів. Чимало структурних особливостей права континентальної системи породжені рецепцією римського права.

По-четверте, пристосування римського права до умов нової епохи виявилося в розподілі права на публічне і приватне. Перше пов’язане з публічним, суспільним інтересом, поєднуючи приватних осіб під егідою державної влади в єдиний колектив «заради блага всього суспільства». Друге зорієнтоване на окремих індивідів і пов’язує приватних осіб у процесі захисту своїх особистих інтересів, у тому числі від державного втручання.

Таким чином, інтернаціоналізація правового життя різних країн і народів призвела до структурування національних правових систем, групування їх навколо найбільш впливових держав та формування світових правових спільнот — сімей права. На рубежі ХІХ—ХХ ст. весь світ по суті поділений на чотири основні правові сім’ї: далекосхідна (китайсько-японська), мусульманська, англо-американська та романо-германська. Якщо перші дві виникли, як відомо, ще в ранньому середньовіччі на ідеологічно-релігійних засадах, то останні дві були передусім відповіддю на економічні потреби нового суспільства.

Утвердження панування капіталізму в західних країнах зумовили тенденції правового розвитку, не властиві попередньому, буржуазному періодові епохи громадянського суспільства. Новий стан суспільства, зберігаючи «каркас» права, основи котрого були закладені під час буржуазних революцій, спричинив видозміну деяких його сутнісних та формальних якостей.