Історія держави і права зарубіжних країн

§4. Органи судової влади та їх еволюція в епоху громадянського суспільства

Органи судової влади, або юстиція (лат. justіtia — «справедливість, правосуддя») у системі органів державної влади епохи громадянського суспільства посідають одне з провідних місць, відіграючи головну роль у системі стримувань і противаг, формування котрої було результатом реалізації одного з основних принципів епохи громадянського суспільства — принципу розподілу влад. В необхідних і встановлених правом межах юстиція може змусити виконати свої рішення не тільки виконавчу, через суди загальної юрисдикції (лат. jurisdictio— «судочинство, межі дії судового органу»), а навіть й законодавчу владу через конституційні суди.

Звернемо Вашу увагу на те, що в цьому параграфі ми висвітлимо процес еволюції різних судових органів, за винятком конституційних. Історичні засади сучасної конституційної юстиції вважаємо доцільним розглянути в наступній темі, присвяченій історичним аспектам становлення та розвитку конституційного права.

4.1. Судові органи Англії (Великобританії)

Революція XVII ст. і політичний лад наступної конституційної монархії в Англії в цілому зберегли старий уклад судоустрою. Англійська юстиція відрізнялася багатоланковою структурою, заплутаністю апеляційних порядків, неясністю підсудності. Крім Англії, свої судові системи зберігали Шотландія й Ірландія.

Суди кримінальної юрисдикції

Кримінальна юстиція здійснювалася: а) королівськими суддями; б) судами за участю присяжних у вигляді Великого і Малого журі; в) вищими судами загального права. Поряд із судами загальної юрисдикції трьох вищевказаних підвидів існували суди спеціальної юрисдикції за категоріями справ, а також місцеві суди.

Спроби спрощення й централізації судової системи не могли бути послідовно реалізовані через неможливість зруйнувати історично сформований судоустрій. Він був пов’язаний з поданням позовів, які можна було висунути тільки в точно визначених судових інстанціях, котрі охоронялися «загальним правом». Реформуванню судоустрою заважав також принцип незмінюваності суддів, затверджений на початку ХVIII ст. Замість раніше діючого правила, згідно з яким судді залишаються на своїх посадах доти, «доки це завгодно королю», було встановлено, що вони незмінювані «доки поводяться добре». Це основне правило англійського правосуддя рівною мірою характеризувало як карний, так і цивільний судоустрій. Призначалися судді всіх рівнів відомством лордаканцлера від імені його влади. Вищий контроль за судами залишався у віданні парламенту.

Найнижчою інстанцією був суд магістратів на місцях (мирових суддів), у повноваження котрих входила перевірка законності арештів, вирішення незначних справ, з яких призначалися покарання у вигляді декількох днів ув’язнення, арешт і відсилання обвинувачуваних до судів більш високої компетенції.

Основна маса кримінальних справ вирішувалася в судах ассизів — традиційних роз’їзних судах загального права. Двічі на рік судді трьох вищих королівських судів об’їжджали особливі округи (їх було 8 на графства Англії й Уельсу) на підставі загальних доручень корони. За деякими традиційними такими дорученнями (встановлювати мирові угоди, вислуховувати й закінчувати справи, перевіряти в’язниці) вони й розглядали кримінальні справи у складі колегії 2 суддів.

Рівне з судами ассизів значення одержав новий, заснований у 1834 р. Центральний карний суд. Тут розглядалися справи Лондона та деяких центральних графств, а також спрямовані проти державних інтересів і центральної адміністрації. Головував у ньому лорд-мер Лондона, до складу суду входили лорд-канцлер і судді трьох вищих королівських судів. Збирався суд раз на місяць, вирішуючи справи також за участю присяжних. Вищі суди розглядали, як правило, особливої важливості справи, а також обвинувачення від імені корони. До їх числа належали: 1) особливий суд коронної юрисдикції, що складався з шести суддів вищих судів загального права; 2) Суд королівської лави;

3) Суд казначейства; 4) Суд лорда-сенешала. Крім особливих випадків, усі ці суди були апеляційними інстанціями. Суд казначейства також розглядав апеляції на рішення Суду королівської лави, а Суд лорда-сенешала, що складався з 24 лордів, розглядав обвинувачення проти лордів королівства.

Найвищою інстанцією залишалася Палата лордів. Їй належала привілейована юрисдикція стосовно до перів (і пересс) королівства з приводу обвинувачень у державній зраді й фелонії. В іншому вона була вищою апеляційною інстанцією.

Суди цивільної юрисдикції

Система судів цивільної юрисдикції відрізнялася такою ж заплутаністю підсудності і тривалим збереженням середньовічних пережитків.

Велике значення в рішенні цивільних справ зберігали церковні суди — тривалий час виключно їм були підсудні шлюбно-сімейні спори і справи про спадщину. Разом із тим багато історичних установ цивільної юстиції існували тільки номінально. Практично вийшла з використання юстиція нижчих судів — маноріальних і сотенних, оскільки в їх компетенції був розгляд спорів між сеньйорами та вільними власниками земель. Така ж доля спіткала й суди містечок.

Основою судової реформи середини XIX ст. стало створення судів графств (1847 р.) — місцевих судів, на котрі покладалася основна цивільна юрисдикція. Цим судам були підсудні майже всі приватні спори з меншою 20 фунтів (з 1850 р. — менш 50 фунтів) сумою позову, крім справ про власність, про заповіти, спадщини, порушення шлюбно-сімейних обов’язків, суди одержали право арешту щодо неспроможних боржників. З 1850 р. при обопільній згоді сторін ці суди одержали право розглядати позови з будь-якою сумою претензії. Згодом вони стали основними в цивільній юстиції.

Вищі суди (історична система судів загального права) зберегли свої основні повноваження й компетенцію. У них могла розглядатися будь-яка справа, навіть із сумою позову меншою від 50 фунтів. Однак процес у цих судах був дуже дорогим, до того ж існувало правило: якщо сума поданого в цьому суді позову менш 20 фунтів, то відповідача ніколи не примушували до сплати судових витрат. Суд королівської лави розглядав переважно справи, в яких однією зі сторін виступала корона, а також цивільні позови, що виникли внаслідок карних злочинів. До його складу входили 5 суддів, призначуваних короною, на чолі з лордом — верховним суддею Англії. Суд міг засідати в будь-якому місці королівства, особливо після того, як у 1856 р. було скасовано закон XIII ст., котрий наказував канцлерові та суддям іти за королем. Суд Загальних Позовів (також у складі п’яти суддів-лордів) розглядав звичайні цивільні процеси. Суд казначейства (у складі лорда-голови і 4 баронів) розглядав спори, пов’язані з королівськими прибутками, сплатою податків тощо.

Крім цих судів, цивільні справи розглядали історичні суди справедливості. Вони застосовували як правила загального права, так і норми статутного — «права справедливості», віддаючи перевагу останньому. У XVIII ст. система судів справедливості обмежувалася тільки канцлерським. Це зробило практично неможливим розгляд поданих до нього позовів через їх кількість. Для прискорення розгляду справ у другій половині XVIII ст. додатково був створений Суд віце-канцлера; у 1813 р. заснована друга посада віце-канцлера, 1841 р. — третя. Зберіг своє значення і власний Суд лорда-канцлера. Також на допомогу йому був заснований додатковий Суд апеляційної канцелярії (1851 р.) у складі лорда-канцлера і 2-х суддів. Суд розглядав справи в остаточному рішенні або переносячи їх на розгляд Палати лордів. Найвищою інстанцією, як і з кримінальних справ, був суд Палати лордів.

Ця громіздкість англійської судової системи об’єктивно привела до необхідності реформи цивільного правосуддя. Початок їй було покладено організацією судів графств. Перший крок до загальної реформи був зроблений перетвореннями 1850-х рр., що привели до створення спеціальних судів пробату й у справах розлучень. Заново організований суд пробату (1857 р.) одержав виключну компетенцію розгляду справ про спадщини — як у першу інстанцію, так і апеляції на суди графств. Практично тільки зі створенням цього суду в сімейному праві стали реально можливими розлучення. У 1852 р. низкою законодавчих актів були зближені процесуальні порядки в судах канцлера й у судах загального права.

Другий і найрадикальніший крок був зроблений під час судової реформи 1872—1875 рр. У 1873 і 1875 рр. були прийняті Закони про судоустрій, що привели до повної реорганізації системи вищих судів королівства. Замість колишніх судових установ створювався єдиний Верховний Суд Правосуддя, якому передавалися повноваження більшості канцлерських і всіх трьох вищих судів загального права. Верховний суд мав два підрозділи: Високий суд і Апеляційний суд.

Високий суд увібрав у себе компетенцію колишніх судів, а також суду канцлера, судів пробату і у справах про розлучення, адміралтейства та історичних судів ассизів. Високому судові було доручено й розгляд апеляцій на рішення місцевих судів графств. Формувався він з п’яти відділень: 1) канцлерського; 2) у справах про спадщини, розлучення та в морських справах; 3) королівської лави; 4) загальних позовів; 5) казначейства. З 1880 р. кількість відділень скоротилася до трьох (четверте і п’яте були злиті з Відділенням королівської лави). Усі відділення мали практично рівну компетенцію, а суддя одного відділення міг одночасно засідати в будь-якому іншому. Певна спеціалізація склалася у зв’язку з традиційним розходженням позовів загального права і права справедливості.

Апеляційному судові була передана юрисдикція декількох канцлерських судів, особливих місцевих і спеціальних, а також Юридичного комітету Таємної ради. До складу Апеляційного суду входили кілька посадових суддів, а також лорд-охоронець судових архівів та лорд-головний суддя. Первісними повноваженнями суду був розгляд скарг на рішення Верховного суду. Однак надалі апеляційна сфера суду все більше розширювалася: у 1890 р. він отримав право приймати позови про новий судовий розгляд справ у порядку повного перегляду. У XX ст. ця тенденція матиме своє продовження: Апеляційний суд дістав право приймати апеляції на рішення судів графств (1934 р.) та у кримінальних справах узагалі (1966 р.).

Зазнала змін і юрисдикція Палати лордів: її судова роль була пов’язана тільки з історичними традиціями й не відповідала новим умовам, і тому протягом XIX ст. неодноразово робилися пропозиції скасувати судові функції палати. Спочатку це було зроблено за Законом про судоустрій 1873 року. Однак палата збереглася, причому окремо від Верховного суду. Було прийнято компромісне рішення про уведення до Палати лордів нових членів з юридичною освітою (1876 р.) і про те, що лорди, котрі не мають такої освіти, не можуть брати участі у винесенні рішень.

Судова система, що склалася у Великобританії в результаті цієї реформи, в основному збереглася і в подальшому: створивши центральну єдину судову установу з широкою компетенцією і правами апеляційного перегляду будь-яких справ, вона фактично покінчила з попередньою розрізненістю правосуддя. Реально зменшилися розбіжності між загальним правом і правом справедливості. Верховний суд одержав право самостійно виробляти процесуальні правила. На підставі закону ще в 1852 р. до практики єдиного суду ввійшли правила й накази, котрі раніше застосовувалися тільки в судах канцлера. Подвійність юрисдикції, коли за однією справою могли бути пред’явлені в різні суди дві різних вимоги, була виключена. Також з обігу виведено багато архаїчних юридичних процедур. Можливі збережені колізії були прямо передбачені законом, і їх наказувалося вирішувати на основі пріоритету права справедливості.

У ХХ ст. судова система Великобританії не зазнала суттєвих змін. Судові реформи 1971 і 1981 рр. зумовили реорганізацію Верховного суду Великобританії, котрий був поділений на три палати: Високий суд, який розглядав, зазвичай, цивільні справи; суд Корони, що спеціалізувався на кримінальних справах; Апеляційний суд. Вищою судовою інстанцією, як і раніше, продовжує залишатися Палата лордів.