Історія держави і права зарубіжних країн

§4. Форми державно-територіального устрою та їх розвиток

У теорії держави форма державного устрою розглядається як форма організації державної влади, що відображає взаємини між центральною владою держави і владою його складових територіальних частин. У силу можливості свого широкого тлумачення (наприклад, устрій держави) така назва, яка бере свій початок ще зі сталінської Конституції СРСР 1936 р., є невдалою. Конституціоналісти деякою мірою її «ревізували» й увели у науковий обіг такі поняття, як «форма державно-територіального устрою», форма «політико-територіального устрою» та інші.

Форма державно-територіального устрою, на відміну від форми правління, являє собою своєрідну «вертикальну» систему влади, котра відображає ступінь її розподілу в державі на різних територіальних рівнях. Залежно від кількості ланок цієї вертикалі влади, їх правового статусу й порядку взаємодії між ними, форми державно-територіального устрою поділяються на складні і прості.

4.1. Складна форма державно-територіального устрою та її розвиток

Складна форма державно-територіального устрою в епоху громадянського суспільства знайшла свій прояв у таких видах: імперія, конфедерація та федерація. З них такою, що відповідає принципам громадянського суспільства, показала себе тільки федерація. Конфедерація не набула значного поширення, оскільки вона є тимчасовою, перехідною формою, котра закономірно розвивається у бік федерації або ж унітарної держави, а імперія є рудиментом старої епохи.

Імперія

У «спадок» від станово-кастової епохи новій епосі дісталась імперія. Ця форма державно-територіального устрою продовжувала існувати, щоправда, у двох проявах: класичному і колоніальному. Класична імперія успадкована від станово-кастової епохи часів стародавнього світу і раннього середньовіччя, колоніальна — з часів відкриття нових земель за межами Європи. Однак за своєю сутністю вони одна від одної нічим не відрізнялися: та і інша є формами державно-територіального устрою, які утворилися в результаті насильницького об’єднання територій і народів під владою більш могутніх держав. Така форма державно-територіального устрою, де завойовані народи не користувалися рівними з жителями так званої метрополії правами та свободами, не могла не увійти у протиріччя з основними принципами громадянського суспільства. У ХХ ст. процес розпаду імперій стає незворотним. Своєрідним каталізатором цього руху виступили дві світові війни. Після Першої світової війни до свого закономірного фіналу прийшли чотири європейські класичні імперії: Австро-Угорська, Німецька, Османська і Російська, а після Другої (у 50—60-х рр.) відбувся крах колоніальної системи. Таким чином, імперія як форма державно-територіального устрою, проіснувавши багато століть, у ХХ ст., по суті, йде з історичної сцени. На тому, як відбувався цей процес, зупинимося дещо докладніше.

Класична імперія. З вищезгаданих класичних імперій західної цивілізації предметом нашого розгляду є Російська, Австро-Угорська та Німецька імперії.

Російська імперія. Імперські амбіції російської монархії особливо проявилися за роки царювання Петра І. Його прагнення до розширення території і зміцнення міжнародного становища Росії реалізовувалося у двох напрямках: південному і північному. Наприкінці ХVII ст., тобто на початку правління Петра І, стратегічним для Росії був південь, де панувала Османська імперія. Однак, не домігшись істотних результатів у боротьбі з Туреччиною, Петро І переорієнтував свою зовнішню політику на північ. У 1700 р. починається Північна війна, в якій основними протиборчими силами були Росія і Швеція. Зазнавши кілька поразок на початковому етапі війни, у 1708 р., під Полтавою, Петро І здобуває перемогу, у результаті чого під владою росіян опиняється узбережжя Балтійського моря від гирла Західної Двіни до Виборга. Згодом, у 1714 р., до цих територій додається захоплена росіянами після розгрому шведського флоту під Гангутом Фінляндія.

Після смерті шведського короля Карла XII, у 1719 і 1720 р. російські війська висадилися у Швеції і примусили її підписати у 1721 р. Ништадський мир, який остаточно закріпив позиції Росії на Балтиці. З прийняттям 11.11. 1721 р. Петром І титулу «імператора і самодержця всеросійського» Росія проголошувалася імперією. Цей акт, що ставив російського царя поруч з єдиним на той час імператором «Священної Римської імперії Германської нації», викликав протест з боку багатьох європейських держав. Першими визнали новий титул російських правителів Пруссія, Нідерланди і Швеція, потім Туреччина (1739 р.), Великобританія (1742 р.), Франція та Іспанія (1745 р.), Польща (1764 р.).

Після смерті Петра I розширення території Російської імперії продовжувалося. У 1733 р. Росія вступила у війну на боці Австрії і Польщі проти Франції, а через два роки разом з Австрією і Персією — проти Туреччини. Друга війна виявилася вдалою для Росії — її війська увійшли в Крим, підкорили Азов, Очаків, а 1739 р. зайняли Яси і Хотин, а також Молдавське князівство. Росія зажадала від турків усі татарські землі від Кубані до гирла Дунаю і Крим, а також надання незалежності Молдавії і Валахії. Однак реальні результати успішної війни виявилися незначними: за Бєлградським миром 1739 р. до Росії відійшов Азов; на Чорному морі Росія не мала права тримати ані військові, ані торгові судна. Істотно позиція Росії на Чорному морі, у тому числі й у Криму, зміцнилася в роки правління Катерини II (70—80-і рр. XVIII ст.).

У цей же час Росія взяла участь у т.зв. двох останніх розділах Польщі (другий — у 1793 р., третій — у 1795 р.; перший, згадаємо, відбувся ще в 1722 р.), у результаті яких її територія на тривалий час виявилася розділеною між Росією, Австрією і Пруссією. Наполеонівські війни дещо змінили цю ситуацію, однак за рішенням Віденського конгресу 1815 р., що закріпив устрій Європи після перемоги над Наполеоном, велика частина герцогства Варшавського була передана Росії. Спочатку Польща, що одержала після приєднання до Росії назву Царства Польського, мала достатньо широкий державно-правовий статус: свою конституцію («Конституційну хартію»), «парламент (сейм)», армію, офіційну державну мову — польську, католицьку релігію, що була оголошена як таку, що використовується «особливим заступництвом уряду»; герб Царства Польського, введене в 1808 р. на зразок кодексу Наполеона цивільне законодавство. Але після польського повстання 1830 р. становище змінилося — був виданий «Органічний статут», який, скасовувавши конституцію та Сейм, оголосив Польщу невід’ємною частиною імперії, управління котрою доручалося Адміністративній раді на чолі з намісником імператора.

Після чергової війни Росії зі Швецією в 1809 р. до Росії остаточно відійшла Фінляндія, яка мала деякі атрибути державності: офіційну назву — Велике князівство, органи влади, у тому числі і сейм, незалежну від Росії судову і правову систему. У 1813 р. було розроблено навіть проект Конституції Фінляндії, однак вона не набула чинності. Титул великого князя фінляндського перейшов до імператора Росії, особу якого у Фінляндії представляв генерал-губернатор.

Розширилися межі Російської імперії і на Кавказі. На самому початку XIX ст. до складу Росії увійшли Східна Грузія, слідом за нею була приєднана і Західна Грузія: у 1804 р. — Мегрелія та Імеретія, а в 1810 р. — Гурія. У ці ж роки до Росії приєднаний також Північний Азербайджан, а наприкінці двадцятих років (1828 р.) — Єриванське і Нахічеванське ханства, на базі яких потім була утворена Вірменська область. Із завершенням входження Закавказзя до Російської імперії, державність, що існувала тут раніше, поступово скасовувалася. Управління Грузією було довірено командиру окремого Кавказького корпусу, який водночас був «головноуправляючим Грузії». Державність у Північному Азербайджані не збереглася. Його територію було розділено на провінції, а пізніше — на магалі. В той час як на чолі провінції стояли російські чиновники, магальне управління здійснювалося зазвичай за допомогою місцевих феодалів.

У 1812 р., після чергової поразки Туреччини у війні з Росією, до останньої була приєднана Бессарабія. Нова територія набула особливого статусу, який не припускав елементів державності, але надавав місцевому населенню, переважно феодалам, певні права на управління краєм.

У першій половині XIX ст. до складу Російської імперії увійшов весь Казахстан. На початку казахські хани мали певні права, але згодом їх влада усе більше слабшала: встановлювався порядок, за яким обрані місцевими султанами хани повинні були затверджуватися російським урядом, пізніше і це було скасовано — Казахстан був включений до загальної системи управління імперією. Водночас це управління зберігало свої суттєві особливості, пов’язані з кочовим господарством і родоплемінною організацією: західні і східні області Казахстану керувалися на основі різних спеціальних законів.

Що стосується територій Сибіру, то для її народів у 1822 р. було видано спеціальний статут, підготовлений М. М. Сперанським. Відповідно до положень цього статуту, усі «інородці» (неросійські народи) Сибіру поділялися на осілих, кочових і бродячих. Осілі прирівнювалися у правах і обов’язках до росіян, залежно від їх станової приналежності. Кочові і бродячі інородці підпорядковувалися системі родового управління: стійбище чи улус (не менш 15 родин), очолюваних старостами. Для деяких народностей створювалися степові думи, очолювані родовою знаттю.

Розширення території відбувалося й у Середній Азії, де в зіткненнях з ханствами Туркестану (Бухарою, Хівою, Кокандом) у 60-х рр. XIX ст. завойовується й утворюється нове Туркестанське генерал-губернаторство. Росія висунулася до кордонів Індії, Китаю, Афганістану і хребтам Гіндукушу і Тянь-Шаню. У 1914 р. під протекторат імперії було прийнято Урянхайський край (тепер — територія Республіки Тува).

Отже напередодні Першої світової війни Росія стає однією із самих потужних світових імперій з понад 130 млн населенням, 100 народами, 57 % з них становили неросіяни. Її територія в 22,4 млн км2. поділялася на 81 губернію і 20 областей. Частина губерній та областей була об’єднана в генерал-губернаторства (Варшавське, Іркутське. Київське, Московське, Приамурське, Степове, Туркестанське, Фінляндське). Українські землі у складі Російської імперії поділялися на 9 губерній.

За формою правління Росія часів імперії тривалий час була абсолютною монархію на чолі з імператором, який мав верховну самодержавну владу, а його особа вважалася «священною та недоторканною». Імператор одноосібно здійснював законодавчу владу та управляв державою через Державну раду. Самодержець оголошував стан війни, укладав договори з іноземними державами, був головнокомандувачем армії та флоту. У ХІХ ст. Російськамонархія стає основною контрреволюційною силою в Європі, її «обер-поліцмейстером». Революція 1905—1907 рр. суттєво послабила самодержавство, перетворивши його на конституційну монархію, а Лютнева революція 1917 р. ліквідувала і її, встановивши республіку. Так закінчилася історія однієї із найпотужніших в Європі та світі імперії — Російської. Згодом таким же закономірним шляхом пішли Німецька та Австро-Угорська імперії.

Німецька імперія виникла на руїнах колишньої «Священної Римської імперії Германської нації» (ця імперія розпалася під тиском військ Наполеона І у 1806 р. — Л. Б., С. Б.), а остаточно зміцніла як окрема держава у третій чверті ХІХ ст. Це сталося у процесі протиборства Австрії та Прусії за роль гегемона об’єднання країни під владою одного із німецьких монархів. Війна, котра почалася між ними, закінчилась у 1866 році поразкою Австрії, після чого вона була виключена з Німецького союзу.

Перемога над основним супротивником дозволила Пруссії створити об’єднання частини німецьких держав під власним управлінням. У 1866 р. було утворено Північнонімецький союз, що об’єднав двадцять одну німецьку державу, а 1867 р. прийнято Конституцію Союзу. Президентом Північнонімецького союзу Конституція визначила прусського короля, який отримав всю повноту виконавчої влади, що безпосередньо здійснювалася відповідальним тільки перед президентом союзним канцлером. Створювалися також дві палати: рейхстаг, котрий обирався населенням, і союзна рада з представників окремих держав. Відтак під гегемонією Пруссії було об’єднано частину Німеччини.

За межами створеного Північного Союзу залишалися розташовані на південно-західній частині країни німецькі держави. Оскільки Франція не була проти приєднання їх до себе, у 1870 р. Пруссія розпочала війну, яка завершилася її перемогою. Шлях до приєднання південно-німецьких територій до Північного Союзу був відкритий 18 січня 1871 р. коли Вільгельма І у Версалі було проголошено німецьким імператором. Так виникла нова (друга) Німецька імперія.

16 квітня 1871 р. установчий рейхстаг прийняв Конституцію Німеччини. Союзна територія складалася з двадцяти двох монархій і трьох вільних міст. Конституція передавала всю повноту суверенних прав Німецькій імперії в цілому. Імперському законодавству підлягали такі важливі справи, як зовнішні відносини, військо і військовий флот імперії, митне й торгове законодавство, законодавство про податки, що мали йти на потреби імперії, визначення системи мір і ваги, законодавство про цивільне, кримінальне право та судочинство тощо.

Окремі держави, котрі входили до складу імперії, зберігали свої конституції, ландтаги, уряди, але їх автономія була дуже обмеженою.

Імперське законодавство здійснювалося рейхстагом і союзною радою (бундесратом). Союзна рада складалася з представників союзних держав, призначених їх урядами. Усього було 58 депутатів. Кожна держава отримувала певну кількість голосів — від одного до шести: але Пруссії було надано 17 голосів. Поряд з рейхстагом союзна рада брала участь у законодавстві, утворювала постійні комітети. Вона могла засідати самостійно, рейхстаг же такої можливості не мав. Бундесрат мав право передавати імператорові своє рішення щодо розпуску рейхстагу.

Конституція забезпечувала панування Пруссії у Німецькій імперії. Основний закон досить чітко відбивав гегемонію Пруссії у Союзі. Про це свідчило те, що главою імперії був Німецький імператор (кайзер) — король Пруссії. Йому належало право скликати й закривати рейхстаг і союзну раду; він призначав уряд, інших чиновників, а в разі необхідності давав розпорядження про їх відставку; йому підпорядковувалась армія.

Армії, після створення Німецької імперії, приділялася надмірна увага: Німеччина в силу свого своєрідного шляху розвитку капіталізму опинилась осторонь від розподілу територій, що дісталися Англії, Франції та США. Вільних територій не залишилося, тому слід було готуватися відібрати їх у своїх суперників силою. З кінця ХІХ ст. підготовка до війни стає основним напрямком діяльності всіх державних структур імперії. До цього приєдналася також Австро-Угорська імперія, котра разом з Німецькою почала війну проти країн Антанти. Наміри цих держав у результаті Першої світової війни територіально розширити свої імперії призвели до зворотного ефекту: самі вони самоліквідувались унаслідок подальших буржуазних революцій.

Перша світова війна ще більше загострила революційну кризу в усіх країнах, які воювали. Розвиток подій прискорили революції, що спалахнули в 1917 р. в Росії: Лютнева та Жовтнева. Під впливом останньої 1918 р. в Німеччині все більше зростала революційна ситуація. У першій декаді листопада (9 листопада 1918 р.) у Берліні перемогло повстання робітників та солдат, кайзер Вільгельм втік до Голландії, влада перейшла до соціал-демократичного уряду, на чолі котрого був Фрідріх Еберт.

Таким чином, листопадова революція 1918 року у Німеччині за своїми наслідками була набагато глибшою, ніж революція 1848 року. Вона покінчила з так званою Другою імперією 1871—1918 рр., хоча збереження у Веймарській конституції 1919 р. офіційної назви «Німецька імперія» стало формальною основою для її відновлення під час правління Гітлера. Але вже після його поразки Німеччина обрала, здається, назавжди одну з форм державно-територіального устрою, котра відповідає принципам громадянського суспільства, — федерацію.

Австро-Угорська імперія. Держава із такою формою державно-територіального устрою виникла на південно-східних німецьких землях у 1867 р., після поразки у війні з Пруссією.

Метою створення Австро-Угорської імперії було пом’якшення австро-угорських суперечностей за рахунок пригнічення інших народів, зокрема, слов’янських. Серед останніх були й українці, і саме цим зумовлено звернення до досвіду Австро-Угорської імперії.

Кордон між двома частинами Австро-Угорщини проходив по р. Лейті (звідси назва Австрії — Ціслейтанія, Угорщини — Транслейтанія). До складу Ціслейтанії входили власне австрійські землі, Чехія (Богемія), Моравія, Силезія, Гарц (Гориця), Далмація, Галичина, Буковина, Крайня, Істрія, Трієст. Транслейтанія включала власне угорські землі, Трансільванію, Хорватію, Славонію, Банат, Словаччину, Карпатську Україну (сучасну Закарпатську область України. — Л. Б., С. Б.), порт Фідме (Рієка).

За формою правління Австро-Угорщина була дуалістичною монархією — на основі закону від 21 грудня 1867 р. складалася з двох рівноправних частин: Австрійської імперії та Угорського королівства, об’єднаних владою одного монарха. У кожній частині монархії існували окремі вищі законодавчі установи (парламенти) та кабінети міністрів. Загальнодержавну законодавчу владу здійснювали Делегації парламентів Австрії та Угорщини (по 60 депутатів від кожного), які почергово засідали у Відні та Будапешті.

В Австрії виконавча влада належала імператорові (цісару), який керував через призначуваних ним міністрів. Законодавчу владу здійснював рейхсрат, що складався з палати панів (останніх призначав монарх) і палати депутатів. Палата панів складалася з членів імператорської родини, представників дворянства й духовенства; палата депутатів обиралася на основі змішаної і складної (куріальної, прямої або багатоступеневої) виборчої системи. Тільки в січні 1907 р. було запроваджене загальне виборче право для чоловіків, котрі досягли 24 років.

В Угорщині виконавча влада належала королю (він же — австрійський імператор), який керував через місцевий кабінет міністрів. Законодавчу владу здійснював сейм у складі двох палат. Склад верхньої — палата магнатів — був майже таким, як у Австрії, але включав ще представників хорвато-славонського сейму. Палата депутатів (нижня) обиралася населенням на 5 років і складалася з 413 членів і 40 делегатів від хорвато-славонського сейму. Для активного виборчого права вимагався майновий ценз.

Наприкінці ХІХ ст. в Австро-Угорщині було проведено ряд реформ, що сприяли розвитку капіталізму. Цей процес, однак, гальмувала наявність значних феодальних пережитків, що особливо проявляли себе на окраїнних землях. Імператорська влада штучно гальмувала їх індустріальний розвиток, використовувала як аграрно-сировинний придаток метрополії.

Прагнучи зберегти клаптикову імперію, Габсбурги розпалювали суперечності між народами, які входили до її складу, давали певні пільги панівним верствам окремим національним меншинам. Українці ж, котрі в 1910 р. становили 8 % населення Австро-Угорщини, були позбавлені багатьох політичних прав. Так, в українській частині Галичини австрійський уряд передав управління Галицьким сеймом польській верхівці. У 1868 р. угорський сейм закріпив панування угорців у Карпатській Україні, оголосивши все населення краю єдиною угорською нацією. Національна мова і культура на українських землях зазнавали переслідувань. Офіційною мовою у Галичині була польська, на Буковині — німецька, в Карпатській Україні — угорська.

Зовнішня політика Австро-Угорщини дедалі більше підпадала під уплив Німеччини. У 1879 р. було укладено австро-німецький союз, спрямований насамперед проти Росії та Франції, а в 1882 р. — союз Австро-Угорщини, Німеччини та Італії. Імперська політика Австро-Угорщини особливо чітко проявилася в 1908 р., коли вона анексувала Боснію й Герцеговину. Під час Першої світової війни Австро-Угорщина виступала в союзі з Німеччиною, і наслідки їх поразки у цій війні були однаковими.

У результаті жовтневої буржуазної революції 1918 р. монархію Габсбургів було повалено, а імперію — ліквідовано. На її колишніх територіях виникли незалежні держави: Австрія, Угорщина, Чехословаччина; частина земель увійшла до Югославії, Румунії, Польщі. Карпатська Україна опинилася у складі Чехословаччини, Буковина — Румунії, Західна Україна — Польщі.

Колоніальна імперія. Процес становлення колоніальних імперій почався ще наприкінці XV — поч. XVI століть. Першими країнами, котрі стояли у витоків, були такі могутні морські держави, як Іспанія та Португалія, які, встановивши свою владу над місцевим населенням більш як на три століття, перетворили в колонії величезні території Латинської Америки. Визвольна війна 1810—1826 рр. призвела до втрати португальцями й іспанцями майже всіх своїх колишніх колоній (за винятком острівних володінь — іспанська частина Сан-Домінго, Куба та Пуерто-Рико) і створення 10 незалежних держав: Аргентини, Бразилії, Болівії, Великій Колумбії, Мексики, Парагваю, Перу, Центрально-Американської федерації, Чилі, Уругвай.

Зі здобуттям незалежності іспанських та португальських колоній верховенство в колоніальному світі перейшло до Великобританії та Франції — країнам, які, хоч і стали на шлях розбудови громадянського суспільства, тривалий час зберігали імперські амбіції. Британська колоніальна імперія. Найбільшою колоніальною імперією була Великобританія. Після «втрати» своїх 13 колоній у Північній Америці, що в кінці ХVІІІ ст. утворили США, Великобританія взяла своєрідний реванш: у ХІХ ст., захоплюючи або відбираючи у своїх колоніальних конкурентів силою нові території, вона стала найбільшою колоніальною імперією світу. Її колонії були на всіх материках: в Америці — Канада; в Африці — Нігерія, Гана, Кенія, Родезія та ін.; в Азії — Індія, Бірма, Цейлон, Малайя (деякі суверенні держави цього регіону — Афганістан, Кувейт, Іран, Ірак — були перетворені у протекторати — держави з такою формою колоніальної залежності, за якої вони зберігають лише деяку самостійність у внутрішніх справах); у Європі — Ірландія, Гібралтар, Мальта, а також Австралія, Нова Зеландія та численні острови в морях і океанах.

Після Першої світової війни Великобританія ще більше посилила свої позиції в колоніальному світі, зокрема, через значне розширення своїх територій. В Африці вона захопила німецькі колонії: Того, Камерун, Танганьїку, Південно-Західну Африку. До Британії відійшла також німецька частина Нової Гвінеї, архіпелаг Бісмарка. Від Туреччини були відторгнуті Месопотамія (Ірак), Палестина й територія за рікою Йордан.

Щоб утримувати колоніальні володіння в покорі, застосовувалося відверте насильство. Але загострення національно-визвольної боротьби, досвід війни за незалежність у Північній Америці змусили метрополію шукати більш ефективних форм управління колоніями.

Організація колоніального управління визначалася поділом Британських колоній на «завойовані» і «переселенські». На чолі «завойованих» колоній, що були зовсім позбавлені політичної автономії, стояли генерал-губернатори або губернатори, котрі управляли колоніями від імені корони. Тут панували британські чиновники, поліція, судді. Місцеве населення не брало участі в управлінні. У деяких з таких колоній створювалися представницькі органи як дорадчі установи при генерал-губернаторі. Такими колоніями були африканські володіння — Нігерія, Кенія, Золотий Берег та ін.

Інша система управління склалася в колоніях, де переважною частиною населення були переселенці з самої Англії та інших європейських країн. Такими були північноамериканські колонії, Австралія, Нова Зеландія. З самого початку вони перебували у більш сприятливих умовах, і тут поступово утворився режим адміністративної, а з часом і політичної автономії.

У середині XVIII ст. в таких колоніях почалося створення представницьких органів самоврядування. Однак колоніальні парламенти були обмежені у своїх правах, оскільки вища законодавча, виконавча й судова влада залишалась у британських генерал-губернаторів. Першою з переселенських колоній фактичне самоврядування здобула Канада, в окремих провінціях якої з’являється інститут відповідального уряду. Якщо колоніальний парламент виносив вотум недовіри колоніальному урядові, роль котрого виконувала Рада при губернаторі, то уряд міг бути розпущеним. Поступово представницьке правління з відповідальними міністерствами набували й інші переселенські колонії.

Важливе значення для всіх цих колоній мав виданий 1865 р. Акт про дійсність колоніальних законів, згідно з яким акти законодавчих органів переселенських колоній можна було визнати недійсними тільки в разі, якщо вони суперечили актам британського парламенту, котрі стосувалися цієї колонії. Крім цього, законодавчі органи колоній одержали право засновувати судові органи й видавати акти, які регулювали їх діяльність. Цей акт підштовхнув процес створення на базі деяких англійських колоній фактично незалежних держав — домініонів (Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканський союз), котрі, як уже зазначалося, лише формально зберегли зв’язок із метрополією.

20—30-ті роки ХХ ст. це «початок кінця» британської колоніальної імперії. Боротьба за незалежність йшла як з боку «переселенських» колоній, переважна більшість з яких здобули статус домініону, так і з боку «завойованих», насамперед протекторатів.

Взаємини з домініонами Великобританія вирішувала через імперські конференції. Проведені в 1926 і 1930 рр. такі конференції визначили, що домініони є «автономними державними одиницями всередині Британської імперії», рівними за статусом, що вони вільно об’єднуються «як члени Британської співдружності націй». У рішеннях конференцій підкреслювалося, що генерал-губернатори в домініонах повинні розглядатись як представники короля, а не уряду Великобританії, а це значно обмежувало їх права й можливості. Рішення вищезазначених конференцій були закріплені у Вестмінстерському статуті 1931 р., що його інколи називають Конституцією Британської співдружності націй.

Вестмінстерський Статут проголошував вільний союз членів Британської співдружності націй, об’єднаних «загальною вірністю короні». Відтепер дія законів, прийнятих британським парламентом, поширювалася на домініони лише за їх згодою. Ніякі закони, що приймалися парламентами домініонів, не могли вважатися недійсними, оскільки вони суперечили англійському законодавству. Парламенти домініонів отримали можливість самостійно вирішувати питання зовнішньої політики. Генерал-губернатор у домініонах віднині призначилися короною з місцевих уродженців за порадою уряду домініону. Так, ще до Другої світової війни Канада, Австралія, Південно-Африканський союз, Нова Зеландія домоглися значної незалежності від метрополії, але повністю зв’язків з Великобританією не поривали.

Інші члени британської колоніальної імперії домагалися незалежності через національно-визвольні війни. У результаті Великобританія була вимушена підписати відповідний договір з Афганістаном (1921 р.). У 1922 році формально був визнаний суверенітет Єгипту, в 1930 році — Іраку. Унаслідок війни за незалежність статус домініону в 1921 р. отримала Ірландія. Однак майже вся територія ірландської провінції Ольстер під назвою Північна Ірландія залишилася у складі Британської держави. У 1937 році ірландський уряд відмовився від статусу домініону. Парламент Ірландії приймає Конституцію і проголошує утворення незалежної держави Ейре, яка у 1949 р. вийшла з Британської співдружності націй.

Новий, ще відчутніший підйом національно-визвольного руху відбувався після Другої світової війни. Каталізатором цього процесу стала Індія. У 1947 р. Великобританія була змушена прийняти Закон про незалежність Індії і створити на її території два домініони: Пакистан та Індію. У 1950 р. Індія була проголошена республікою і, таким чином, британська імперія втратила одну з найбільших своїх колоній. Слідом за нею здобувають незалежність інші колонії й напівколонії в Азії та Африці: Єгипет (1953 р.), Ірак і Судан (1956 р.); Гана (1957 р.), Танганьїка (1961 р.), Уганда (1962 р.), Кенія (1963 р.), Замбія (1964 р.). Останнім був Цейлон, котрий у 1972 р. ліквідував залежність від Англії й перетворився на Республіку Шрі-Ланка.

Колоніальна імперія, яку століттями вибудовувала Британія, була остаточно зруйнована.

Французька колоніальна імперія бере свій початок ще з XVI ст., але свого «розквіту» вона досягла після Великої буржуазної революції. До тих територій (в Латинській Америці, Індокитаї), що входили до цього у склад імперії, в ХІХ ст. Франція «додала»: Алжир (1830 р.), Кхмер (Кампучію) та Мавританію (серед. XIX ст.), Туніс, Марокко, Сенегал, Гвінею, Французьке Конго й інші африканські території (кінець ХІХ ст.). На рубежі століть Франція стає другою, — після Великобританії, — колоніальною імперією у світі.

З розширенням колоніальних володінь збільшувався побудований на командно-бюрократичній основі центральний та місцевий апарат колоніального управління, на чолі котрого з 1894 р. було поставлено спеціальне міністерство колоній. Система управління в окремих колоніях стала визначатися їх правовим статусом.

Історично в особливу групу виділилися так звані старі колонії (Гвіана, Мартініка, Гваделупа, Сенегал, Реюн’он, Кохінхина), де, як і в Алжирі, французький уряд проводив політику насильницької асиміляції, розглядаючи їх територію як складову частину самої Франції. У старих колоніях діяло законодавство метрополії, створювалися «повноправні комуни» й суди, котрі входили до загальної адміністративно-судової системи Франції. Верхи населення цих колоній брали участь у виборах до французького парламенту.

В інших колоніях Франції (так званих анексованих територіях, чи нових колоніях) система управління була позбавлена навіть зовнішніх ознак демократизму й будь-яких форм представництва. Колонії керувалися губернаторами, котрі зосередили у своїх руках військову та цивільну владу. У ряді випадків кілька колоній об’єднувалися в генерал-губернаторство.

Нові колонії розпадалися на більш дрібні адміністративно-територіальні одиниці — округи, на чолі яких стояли чиновники з метрополії. У нижчі ланки адміністрації колонізатори нерідко призначали представників місцевої релігійної та племінної знаті (вождів), що допомагали їм підтримувати порядок і забезпечувати виконання повинностей населенням колоній. Таким чином, у цих колоніях діяла система так званого прямого колоніального управління (на відміну від англійської системи непрямого колоніального управління. — Л. Б., С. Б.).

У період Третьої республіки до кінця XIX ст. у відносинах «метрополія — колонії» більшого поширення набули протекторати (Марокко, Туніс та ін.). Збереження у протекторатах традиційної феодальної чи племінної системи управління (на чолі з султанами, беями) дозволяло колонізаторам залучити на свій бік місцеву традиційну правлячу верхівку й використовувати її вплив для зміцнення свого панування. Крім того, створюючи систему протекторатів, французький уряд ніс менше витрат з утримування колоніального управлінського апарату. В усіх протекторатах діяльність традиційної влади була повністю підконтрольна особливому французькому чиновникові (генеральному резидентові, верховному комісарові).

Після Першої світової війни національно-визвольний рух охопив усі частини Французької колоніальної імперії. Протягом певного часу французька реакція боролася з ним, однак стримати прагнення народів до самостійності було неможливо: незалежності домоглися Марокко, Туніс, Гвінея та інші колишні французькі колонії в Африці.

З прийняттям Конституції Франції 1946 р. відбулися певні зміни у структурі колоніальної імперії. Конституція проголошувала створення Французького Союзу, до котрого входили метрополія з «заморськими територіями та департаментами» й «території та держави, що приєдналися» (протекторати). Управління «заморськими територіями» (Французька Західна Африка, Нова Каледонія та ін.) зосереджувалося в руках губернатора, який призначався французьким урядом.

Але цей своєрідний «косметичний ремонт» не дав бажаних результатів. У 1954 р. в Алжирі під керівництвом Фронту національного визволення спалахнуло повстання, що привело Францію до гострої політичної кризи і, відповідно, до зміни Четвертої республіки на П’яту. Конституція П’ятої республіки 1958 р. утворює іншу схему об’єднання — Союз, до складу котрого мали увійти 17 африканських колоній, що отримали місцеву автономію. Решта територій зберігала свій колишній статус. Конституція проголошувала самоврядування для держав, що входили до Союзу, водночас обмежуючи їх у питаннях зовнішньої політики, оборони, грошової системи тощо. Президентом Союзу був президент Франції, котрий мав верховних комісарів у кожній державі, що входила до Спілки.

Держава — член Союзу після рішення законодавчих зборів і референдуму могла стати незалежною та вийти з об’єднання. Зробити це в 1958 р. спромоглася лише Гвінея, але за нею пішли й інші. Особливо бурхливим для французьких колоній стає 1960 рік — рік визволення основної маси колоній: Судану, Мавританії, Габону, Камеруну, Того, Центральноафриканської Республіки, Конго та ін. Проголошення в 1962 р. після майже восьмирічної національно-визвольної війни незалежності Алжиру ознаменувало крах ще однієї світової колоніальної імперії ХХ ст. — Французької.

Федерація

Федерація союзна держава, складові частини якої мають певну політичну та юридичну самостійність. З тих країн західної цивілізації, що є предметом нашого безпосереднього вивчення, федеративну форму державно-територіального устрою сприйняли США та Німеччина.

Розвиток американського федералізму. Про створення федерації в США та її зміст на початковому етапі державотворення говорилося в попередній темі, тому коротко зупинимося на основних тенденціях подальшого розвитку американського федералізму.

Незважаючи на свої, зовні демократичні форми й буржуазну сутність, США одразу після створення звернули свій погляд на інші території: з часу прийняття Конституції і до початку Громадянської війни в 1861 р. їх територія збільшилася в кілька разів за рахунок купівлі та прямої агресії. У 1803 р., скориставшись сприятливою ситуацією, Т. Джефферсон за 15 млн дол. купив у Наполеона величезну територію — Луїзіану, яка простиралася від Мексиканської затоки до Канади. Ця угода, укладена всупереч конституції й Конгресові, збільшила первісну територію США. У результаті американо-мексиканської війни 1846—1848 рр. Мексика віддала Сполученим Штатам Техас, Каліфорнію, Аризону, Нью-Мексико, Неваду, Юту й частину Колорадо, площа яких перевищувала території Німеччини і Франції.

У подальші десятиліття США здійснювали територіальну експансію тими ж методами. У 1867 р. цар Олександр II продав величезну Аляску (її площа майже втричі більше від території Франції) американцям за незначну суму (7,2 млн дол.). У результаті іспано-американської війни 1898 р. США, захопивши Пуерто-Рико, о. Гуам, Філіппіни, окупувавши формально оголошену незалежною Кубу, перетворилися у колоніальну імперію. Таким чином, у США, як і у Великобританії та Франції (про них мова йтиме нижче. — Л. Б., С. Б.), встановлюється специфічна форма державно-територіального устрою з «подвійним обличчям»: у межах внутрішніх кордонів держави — федерація; зовнішніх, з урахуванням колоній, — імперія. Отже ми маємо справу зі своєрідною «федеративно-імперіальною» формою державно-територіального устрою, котра за своїм внутрішнім змістом не відповідала принципам громадянського суспільства й рано чи пізно мала «самоліквідуватися». Так, у ХХ ст. Філіппіни (1946 р.) і Куба (1958—1959 рр.) здобули незалежність і створили свої суверенні держави.

Характерною рисою розвитку «внутрішнього федералізму» у США була боротьба тенденцій централізації та децентралізації в умовах суворого конституційного розмежування компетенції союзу і штатів. Ця боротьба протягом понад двовікової історії розвитку американського федералізму велася здебільшого навколо проблеми взаємин, розмежування компетенції між федеральними органами та органами окремих штатів. Зміни, що відбувалися в цій сфері, знаходили висвітлення головним чином у рішеннях Верховного суду, котрий фіксував їх з урахуванням потреб часу, політичної доцільності, розстановки соціально-політичних сил у країні.

Результатом цього стало те, що, пройшовши через усі труднощі в пошуках ефективної взаємодії, шляхів легітимного подолання напруги між владними органами всіх рівнів, американський федералізм набув форми «кооперативного федералізму», що виходив з прагматичних принципів «корисності і вигоди» для країни і максимальною мірою виключає непримиренне «перетягування канату» в боротьбі за владу. Це говорить про досить вдале розв’язання питання щодо розмежування відповідної компетенції органів влади союзу та суб’єктів федерації, котре побудоване на основі принципу виключної компетенції федерації, коли сфера компетенції суб’єктів утворюється шляхом передачі їм так званих залишкових повноважень — повноважень, які не віднесені конституційним законодавством до виключно федеральних. У подальшому в такий же спосіб це питання було вирішене в деяких латиноамериканських державах, наприклад, у Бразилії та Мексиці.

У той же час історія державного будівництва інших зарубіжних країн дає приклади й інших принципових підходів до побудови взаємовідносин між органами влади федеративних держав. Цікаво, що різноманітні приклади цього дали домініони Великобританії, котрі, не прийнявши форми державно-територіального устрою метрополії, стали федераціями. Якщо Австралія за взірець узяла США, то найближча до останніх Канада започаткувала новий принцип побудови федеративних відносин — принцип двох сфер виключної компетенції: сфера федерації і сфера суб’єктів федерації. Для цього було встановлено два переліки питань, віднесених відповідно до повноважень федерального парламенту й законодавчих органів провінцій. Як і в США, тут визнаний принцип, за яким усі нові за змістом питання, що виникають у державно-політичній практиці і стають предметом законотворчості, мають бути віднесені до компетенції федерації. Пізніше, в середині ХХ ст., федеративна Індія це питання вирішила вже на основі трьох предметних сфер компетенції: виключної компетенції федерації, виключної компетенції штатів і спільної (конкуруючої) компетенції федерації та штатів.

Майже водночас з Індією дещо по-іншому вирішує питання федеративних відносин Німеччина. У Конституції 1949 р. це робиться шляхом визначення виключної компетенції федерації і так званої конкуруючої компетенції, у межах котрої приймати рішення можуть як федеральні органи, так і органи земель. Цей конституційний принцип визначає й федеративний устрій нинішньої Німеччини, основи якого були закладені на початку ХХ століття.

Німецький федералізм. За Веймарською Конституцією 1919 р., державно-територіальний устрій Німеччини зберіг традиційну назву «імперія», нова держава визнавалася федерацією вісімнадцяти земель. Кожна земля «повинна мати республіканську конституцію». Законодавчий орган — ландтаг — обирався на основі загального, рівного, прямого й таємного виборчого права. Уряд землі повинен був «користуватися довір’ям народного представництва». Однак права земель були досить обмеженими: всі важливі питання — зовнішні відносини, армія і флот, податки, монетна справа, митна справа тощо — належали тільки до законодавства імперії. З усіх інших питань імперське право мало «перевагу над правом земель». Виняткову роль у цьому відношенні мала стаття 48 Конституції, відповідно до котрої, якщо яка-небудь земля не виконує покладених на неї Конституцією або імперськими законами обов’язків, то «президент імперії може примусити її до цього за допомогою збройної сили». Тобто ми маємо справу з певним різновидом федерації, що його умовно можна було б визначити як «централізованафедерація».

У роки правління А. Гітлера, надто ж після захоплення територій інших держав, Німеччина й на практиці прийняла закріплену в конституції форму — імперію. Але ще раз було доведено, що для громадянського суспільства така форма державно-територіального устрою неприйнятна. Поразка нацистів у війні поставила питання про форму державно-територіального устрою майбутньої німецької держави, яке вирішувалося союзниками, зокрема СРСР, США та Англією в декілька етапів.

На першому етапі були узгоджені позиції щодо тимчасової окупації Німеччини. Це питання було вирішене на конференціях глав урядів трьох держав у Криму (лютий 1945 р.) і Потсдамі (17 липня — 2 серпня 1945 р.). На виконання цих рішень до створення самостійного центрального німецького уряду в Німеччині уводився тимчасовий окупаційний режим. Територія країни поділялася на чотири зони: радянську, американську, англійську і французьку. Відповідно до цього, Берлін також було поділено на чотири сектори. Управління окупованою країною зосереджувалося в Союзній контрольній раді. Для підготовки мирного врегулювання «німецького питання», згідно з Потсдамською угодою була створена Рада міністрів закордонних справ великих держав.

На другому етапі між колишніми союзниками виникли протиріччя, Потсдамські рішення порушувалися. Так, у грудні 1946 р. було введено сепаратне управління американською та англійською зонами, внаслідок чого утворилася Бізонія зі своїми спільними органами: Економічною радою, Радою земель, Адміністративною радою. У 1948 р. після приєднання до Бізонії французької окупаційної зони з’явилася Тризонія. Тим самим було порушено ідею Потсдамських угод про єдину демократичну Німеччину.

Фактичний розкол Німеччини на західну і східну частини започаткував третій етап у її державному будівництві, який ознаменувався конституційним оформлення цих територіальних частин. Як відомо, Боннська Конституція (травень 1949 р.) проголосила утворення на базі Тризонії Федеративної республіки Німеччини, а Берлінська Конституція (жовтень 1949 р.) на базі радянської окупаційної зони — унітарної Німецької Демократичної Республіки.

До основних конституційних принципів нової держави Боннська Конституція віднесла «розподіл влади» і «федералізм». Останній знайшов своє практичне втілення у тому, що територія Німеччини складалася з десяти земель, самостійних у своєму бюджеті і незалежних одна від одної. Кожна земля мала свою Конституцію, свій ландтаг, свій уряд, свій земельний суд і користувалася значною автономією. Одночасно Конституція стверджувала, що «федеральне право має перевагу над правом земель» і що федеральний уряд може вжити необхідних заходів, «щоб спонукати землю в порядку примушування федерацією до виконання своїх обов’язків» (ст. 37). Звертаємо увагу на те, що відповідна стаття (48) Веймарської Конституції давала право «примушувати» землю в таких випадках за допомогою збройних сил. Як уже зазначалося, взаємовідносини між союзними органами та органами суб’єктів федерації стали вирішуватися на основі принципу двох сфер компетенції: союзної та конкуруючої. Землі здійснювали своє представництво в центральних органах влади через верхню палату парламенту — Бундесрат, котрий формувався з призначених урядами земель уповноважених. При вирішенні деяких питань (зміни конституції, кордонів земель тощо) бундесратові було надане право абсолютного вета. На таких засадах будується й сучасна Німецька держава, федералізм якої зазнав деяких структурно-організаційних змін у кінці 80-х рр. минулого століття. Ці зміни дають можливість виділити ще один етап у його розвитку.

Основною рисою четвертого етапу розвитку державно-територіального устрою було вирішення питання про майбутню його форму у зв’язку з розпадом соціалістичного табору, членом якого була НДР. Пропонувалися різні шляхи — від поступового зрощування ФРН і НДР у нову німецьку державу з новою конституцією до простого входження НДР до складу ФРН, відповідно до статті 23 Боннської Конституції.

Більшу підтримку одержав другий варіант. У травні 1990 р. був укладений перший державний договір між ФРН і НДР про валютний, економічний та соціальний союз; у кінці серпня цього ж року — другий державний договір про механізм входження НДР до ФРН, котрий набув чинності з жовтня 1990 року. У зазначений термін НДР, утворивши ще 6 земель, увійшла до складу ФРН. З цього часу німецька федерація складається вже з 16 рівноправних суб’єктів федерації50 на основі федеративних принципів, підвалини яких закладені ще Веймарською (1919 р.) та Боннською (1949 р.) конституціями.

50 Така федерація конституціоналістами визначається як симетрична на противагу асиметричним, де суб’єкти федерації мають різний правовий статус.