Історія держави і права зарубіжних країн

§3. Форми політичного режиму зарубіжних країн

У теорії держави і права політичний режим розглядають як систему форм, методів і засобів здійснення політичної влади. Оскільки серед видів політичної влади основним є державна влада, то нерідко політичний режим називають державним. Ставити знак рівності між ними, на нашу думку, не зовсім вірно, тому що останній являє собою сукупність насамперед закріплених у юридичних нормах форм та методів здіснення влади державними органами, в той час як політичний режим є проявом рівня: а) розвиненості політичної демократії у країні; б) забезпечення на практиці в ній прав і свобод індивіда. З урахуванням цих критеріїв сучасні політичні режими зазвичай поділяються на демократичні та недемократичні.

3.1. Демократичний режим

Демократичний режим як один із базових елементів громадянського суспільства, став поступово впроваджуватись у країнах, котрі виявили прагнення будувати таке суспільство. Серед них насамперед Великобританія, США і Франція, які змогли створити такий порядок у політичному житті суспільства, при якому:

— дотримується демократична конституція;

— гарантується здійснення прав і свобод громадян та національних меншин;

— допускається легальна діяльність різних партій;

— державна влада здійснюється на основі вільної й рівної участі громадян та їх об’єднань в управлінні державою.

Процес становлення демократичного режиму відбувався протягом тривалого часу і залежно від історичних обставин набував різних проявів.

В одних країнах, де політична влада здійснювалася способами і методами, зумовленими традиційними інститутами, законами, звичаями, що устоялись у свідомості суспільства, держави та особи, такий режим набував демократично-консервативних форм. Яскравим прикладом держави з таким різновидом політичного режиму була і залишається Великобританія, де упродовж всієї історії домінував консерватизм як ідеологія і практика, що орієнтуються на збереження і підтримку форм державного і суспільного життя, передусім його морально-правових засад, котрі історично сформувалися і втілилися в нації, релігії, шлюбі, сім’ї, власності. Але ж на певному етапі, коли абсолютизація минулого почала гальмувати процес відмови від застарілих і віджилих форм і переходу до нових, демократично-консервативний режим пережив певний процес трансформації у неоконсерватизм, котрий в останні десятиліття на Заході проявляється у тому, що у політичній сфері визнається необхідність функціонального посилення політичної системи, пошуку ідей і підходів у створенні гнучкіших структур влади, зміцнення законності й порядку, відродження моральних традиційних цінностей.

Своєрідною протилежністю вищезазначеного режиму є демократично-радикальний режим. З країн, історія держави і права котрих більш глибоко висвітлюється у цьому посібнику, зазначений режим знайшов практичне втілення на певних етапах історичного розвитку у Франції, Німеччині, інших країнах, насамперед в більшості країн СНД після набуття незалежності. При такому режимі суб’єкти політичної влади намагаються ввести нові форми, методи і засоби управління політичною системою, державою та економікою. Для нього характерним є прагнення до кардинального оновлення форми державного устрою, форм правління, методів і способів реалізації державної влади, адміністративно-територіального управління тощо. Як показує досвід, така «квапливість» у країнах, що не дозріли до використання демократичних способів і методів політичного керівництва, породжує кризові явища.

Демократично-ліберальний режим — це результат здіснення політичної влади представниками соціально-політичних сил, які проповідують парламентський лад, демократичні свободи і вільне підприємництво. Одна з головних ідей лібералізму — свобода людини, її діяльності, вчинків, необхідність підтримки і гарантування цієї свободи системою законів, перед якими всі рівні. Лібералізм виник у Європі у XVIII—XIX ст., в період боротьби буржуазії, що народжувалася, проти абсолютизму, а потім найбільшого поширення набув у США до кінця 20-х рр. ХХ ст. Прибічники лібералізму вимагали обмеження прав монарха парламентом, встановлення конституційного ладу, допущення вихідців із третього стану до управління державою, запровадження демократичних свобод, скасування привілеїв духівництва і дворянства. Однак домігшись цього, ліберали бажали більшого: в економіці — максимальної свободи підприємництва, в політиці — перетворення держави на «нічного охоронця (вартового)». Це сприяло трансформації буржуазії в капіталістів, які у погоні за прибутками привели до анархії виробництва, до масштабних криз. Тому не випадково, що в роки самої руйнівної за весь час існування капіталізму світової кризи 1929—1933 рр. з’являється неолібералізм. Своє практичне втілення він дістав у політиці «нового курсу» Ф.Д. Рузвельта, котрий знайшов засоби насамперед інституціоналізації нових форм державного втручання в економічне та суспільне життя, повернув втрачену державою значимість як головного елементу політичної системи.