Історія держави і права зарубіжних країн

§2. Форми державного правління та їх розвиток після буржуазних революцій

Оскільки тривалий час (аж до ХХ ст.) головним елементом у системі форми держави була форма державного правління, перший параграф цієї теми присвячений розкриттю історичних процесів, пов’язаних із пошуком і встановленням оптимальних для епохи громадянського суспільства форм державного правління.

Пригадаємо, що форма державного правління — це структурно-інституціональна та функціональна система державної влади, зміст якої визначається порядком формування, правовим становищем та принципами взаємовідносин вищих органів державної влади.

До системи вищих органів входять глава держави (уособлює єдність державної влади), парламент (законодавчий орган), уряд (центр системи виконавчих, управлінських органів). Форма державного правління, власне кажучи, виражає структуру розподілу державної влади «по горизонталі» й охоплює лише систему законодавчої та виконавчої влади, оскільки судова влада суттєво на неї не впливає.

За наявною в юридичній науці традицією форма правління тієї чи іншої держави залежить насамперед від правового становища одного з вищих органів державної влади — глави держави. Залежно від того, хто стоїть на чолі держави і яким чином заміщується цей пост, визначаються дві основні форми правління: монархія та республіка. Історично такий підхід є більш характерним для визначення форми правління держав кастово-станового суспільства. Перехід від кастово-станового до громадянського суспільства, котрий супроводжувався появою і зміцненням інститутів народного представництва, привів до суттєвих змін в структурно-інституціональній системі верховної влади. Колишня «єдина і неподільна» монархічна влада під тиском народних мас змушена була «поділитись» на окремі гілки, які частково або ж повністю формуються цими масами. Правління в державі вже не є результатом дій однієї особи (інституту), а певної, як правило, законодавчо закріпленої системи влади, що складається з кількох інститутів: глави держави, парламенту та уряду, кожний з котрих, маючи окремі повноваження, вносить свою частку у процес державного правління. Тобто на зміну монархічній структурі влади приходить поліархічна, складовими якої є вже не один (моно), а багато (полі) інститутів влади і джерелом їх формування виступають теж багато (полі) учасників державного спілкування — громадяни-виборці.

Дослідивши процес поліархізації державної влади в епоху громадянського суспільства та аналізуючи зміст і сутність нової її структурно-інституціональної системи, один з авторів цього посібника (С. К. Бостан) дійшов висновку, що формою правління держави епохи громадянського суспільства має бути поліархія, яка закономірно витіснить з історичної сцени монархію — форму правління, характерну для держави кастово-станового суспільства. Основними типами форм державного правління у сучасному світі, на його думку, є монархія і поліархія, котрі у свою чергу мають свої види34. Наведена автором класифікаційна схема відрізняється від традиційної, однак ще не може бути узята за основу, оскільки ще не отримала повного визнання в науковому світі. Тому, при висвітленні історичних основ тих чи інших форм державного правління ми дотримувалися традиційних підходів щодо їх класифікації, а саме, поділ на монархію та республіку з її різновидами. Деякі з останніх дійшли до наших днів, інші залишилися в історії. Які це форми правління, як вони виникли, які етапи пройшли у своєму розвитку — про це мова йтиме нижче.

Також зауважимо, що в епоху громадянського суспільства форми державного правління нібито «роздвоюються» на дві частини (грані): формально-юридичну (система влади, закріплена у відповідних правових нормах) і політичну (система влади, яка існує на практиці). В ідеалі (теорії) вони мають збігатися, але на практиці, про що говорить історичний досвід, цього майже не буває. Тому в нижченаведеному матеріалі Ви маєте можливість ознайомитися з різними правовими й політичними проявами форми правління.

34 Див.: Бостан С. К. Форма правління сучасної держави: проблеми історії, теорії, практики. Монографія. — Запоріжжя: Юридичний ін-т; Дике поле, 2005. — 540 с.

2.1. Становлення парламентсько-монархічних форм правління та їх еволюція

Повалена в ході буржуазних революцій абсолютна монархія, як показує досвід основних «революційних» країн: Англії, США та Франції, поступилася республіканській формі правління. Але республіка змогла закріпитись тільки у Сполучених Штатах Америки, в той час як Англія та Франція у силу обставин, що склалися, змушені були повернутися до монархії. Обмежувана конституціями та представницькими установами реставрована монархія дістала назву конституційної монархії. Залежно від ступеня обмеження влади глави держави насамперед з боку парламенту, вона набувала різних політико-правових форм. В юридичній площині проявами такого розвитку були: дуалістична та парламентська монархії. «Повний» цикл еволюції монархічної форми правління в епоху громадянського суспільства можна спостерігати насамперед на прикладі Англії (Великобританії35), а частково — на прикладі Франції.

Становлення парламентсько-монархічної форми правління в Англії

Реставрація монархії в Англії. У попередній темі ми зупинилися на тому, що смерть Кромвеля в 1658 р. прискорила процес відходу назад до «законної влади», тобто реставрації монархії Стюартів. За задумом правлячого угруповання джентрі та буржуазії, ця монархія мала бути конституційною й гарантувати непорушність головних завоювань революції. Дійсно, у так званій Бредській декларації 1660 р. новий король Карл II обіцяв, що питання про утримання армії, землі роялістів, прощення учасників революції і про віросповідання залишаться в компетенції парламенту. Однак нова розстановка політичних сил у країні сприяла посиленню феодальної реакції. Учасники революції переслідувалися, організації пресвітеріан та індепендентів були ліквідовані. У той же час відновлювалися англіканська церква, Таємна рада й інші дореволюційні органи держави (за винятком найбільш реакційних — Зоряної палати й Високої комісії. — Л. Б., С. Б.), а також старий порядок їх формування.

Прагнення Карла II (1660—1685 рр.) та його спадкоємця Якова II (1685—1688 рр.) до відновлення абсолютизму, а також симпатії монархів до католицизму викликали широке невдоволення у країні. Парламент, як і раніше, став ареною політичного протиборства прихильників короля й опозиції. У цей час у парламенті складаються два політичні угруповання: представники придворної аристократії й частина джентрі, що орієнтувалися на Стюартів, а також духівництво склали партію торі. У свою чергу опозиція — купці, фінансова буржуазія і верхівка джентрі, що збагатилася в ході революції, яких підтримувала промислова буржуазія, — утворила партію вігів. Обидва угруповання були ще не оформлені в організаційному відношенні: і віги, і торі в подальшому пройшли через цілий ряд партійних розмежувань і переходів частини їх членів з одного угруповання до іншого. Проте їх тривала боротьба наклала значний відбиток на подальший політичний розвиток країни.

Значним успіхом опозиції в боротьбі за обмеження влади короля стало прийняття Habeas Соrрus Аmendment act («Акт про краще забезпечення свободи підданого і про попередження ув’язнення за морями») 1679 року. Цей закон був покликаний обмежити можливості таємної розправи короля з прихильниками опозиції, але набув більш загального значення. Він утілював у собі вимоги презумпції невинності, додержання законності при затримці, швидкого й оперативного суду, чиненого з належною процедурою і за місцем здійснення провини.

35 На початку XIX ст., у результаті оформлення унії із Шотландією (1707 р.) и Ірландією (1801 р.), Англія отримає нову офіційну назву Великобританія: Сполучене Королівство Великобританії і Ірландії.

Дуалістична монархія. Політика Стюартів, котра загрожувала зворотним перерозподілом церковних земель, захоплених буржуазією та джентрі, привела до короткочасного об’єднання вігів і торі. Відбувся палацевий переворот 1688 р., що одержав назву «Славна революція». У результаті цієї події в 1689 році на англійський престол вступив штатгальтер Нідерландів Вільгельм Оранський, який підписав «Білль про права» (у першому виданні — «Декларація про право»).

Головне значення Білля полягає в затвердженні верховенства парламенту в галузі законодавства. Король не мав права без згоди парламенту припиняти дію законів, звільняти будь кого з-під їх дії, дозволяти вилучення з законів. Він також не міг стягувати ніяких зборів на свою користь, набирати й утримувати війська без згоди парламенту. Вибори до парламенту мали бути вільними, в його діяльності мала забезпечуватися свобода слова; переслідування за виступ у парламенті заборонялося. Підданим королям надавалося право звертатися до нього з клопотаннями, і нікого не можна було переслідувати за такі клопотання. Білль забороняв вимагати надмірних застав, штрафів, застосовувати покарання, не передбачені законом.

Закріплюючи юридично широкі повноваження в галузі законодавства, «Білль про права» тим самим зробив перший крок до створення в Англії конституційної монархії. У той же час ще досить міцною в системі органів залишалася виконавча влада. Король мав значні повноваження у сфері виконавчої й судової влади, поряд з парламентом мав брати участь у законодавчій діяльності, йому належало право абсолютного вета.

На початку ХVІІІ ст. був зроблений наступний крок у становленні конституційної монархії. Так, у 1701 р. прийнято ще один найважливіший конституційний закон — «Акт про влаштування», або «Закон про престолонаслідування», в якому важливе місце відводилося питанню про порядок престолонаслідування після бездітних Вільгельма Оранського та його дружини. Але ключовими в законі були два положення, зміст яких свідчить про подальше обмеження королівської влади на користь парламенту. Одне з них встановлювало так звану контрасигнатуру, тобто процедуру, котра передбачала дійсність актів, виданих королем, тільки за умов наявності підпису (контрасигнатура — контрпідпис) відповідного міністра. Друге положення зводилося до встановлення принципу незмінюваності суддів. До цього часу судді обіймали свої посади, доки це було «завгодно королю», тепер же вони виконували свої обов’язки, доки «поводилися добре». Усунути їх з посади можна було тільки за рішенням парламенту: це правило мало велике значення, оскільки проголошувало відділення судової влади від виконавчої.

Таким чином, на початку XVIIІ ст. в Англії встановлюється обмежена (конституційна) монархія. Однак ми можемо говорити лише про перший, перехідний її різновид — дуалістичну монархію, тобто таку форму монархічного правління, в системі елементів котрої існує два (тому і дуалістична) органи державної влади: законодавчий, представлений парламентом, і виконавчий, уособлений королем, у руках якого був відповідальний перед ним уряд і право абсолютного вета щодо актів парламенту.

Становлення парламентської монархії. Подальша еволюція конституційної монархії та модифікація її форми пов’язані з глибокими соціально-економічними змінами, що відбувалися в англійському суспільстві протягом XVIII — на початку XIX ст.

У XVIII ст. головними напрямками еволюції британської монархії, котра заклала основи британської (вестмінстерської) моделі парламентаризму, були подальше обмеження королівської влади й затвердження нових принципів взаємин виконавчої і законодавчої влади — становлення так званого «відповідального уряду». Найважливішою особливістю цих змін стало те, що вони, як правило, не були оформлені якими-небудь новими конституційними актами, а склалися у процесі політичної практики як результат суперництва двох партій за право сформувати «уряд його величності». Саме конституційні угоди (звичаї), а не акти конституційного значення стали правовою основою нового різновиду конституційної форми монархічного правління.

Монарх продовжував залишатися главою держави, але поступово перетворювався фактично лише в номінального главу виконавчої влади. Перші прецеденти, що сприяли цьому, виникли вже в перші десятиліття XVIII ст., особливо за часів королів Ганноверської династії (з 1714 р.). Право короля відхиляти закони, прийняті парламентом, перестало застосовуватися з 1707 року. Король Георг I (1714—1727 рр.), котрий не знав англійської мови, перестав відвідувати засідання кабінету, що мало важливі політичні наслідки.

1. Таке «відчуження» короля від кабінету сприяло зосередженню функцій керівництва кабінетом у руках «першого міністра» короля. Кабінет став діяти від імені «його величності», але практично самостійно. Становище монарха надалі було визначено формулою «король царює, але не править». Щоправда, вплив монарха на політику кабінету нерідко бував дуже значним, а фактично втрачені королем повноваження юридично дотепер залишилися в його розпорядженні. Однак усе це стало винятком, а не практикою, «резервом» — на випадок надзвичайної ситуації.

2. Паралельно з концентрацією прерогатив монарха в руках кабінету зважувалося питання про відповідальність виконавчої влади перед парламентом. Тепер ця відповідальність могла бути перенесена з короля на його міністрів. Першим кроком до виникнення нової системи взаємин кабінету й парламенту були акти 1705—1707 рр. про посади, які, скасувавши відповідні положення Акту 1701 р., відкрили міністрам можливість обиратися в нижню палату парламенту й тим самим представляти в ній кабінет.

3. У 1708—1715 рр. став утверджуватися принцип формування кабінету на однопартійній (торі або віги), а не змішаній основі. Усе типовішою ставала ситуація, за якої кабінет не міг тривалий час перебувати при владі, не маючи підтримки (довіри) більшості в палаті громад. Партія, котра перемогла на виборах, мала таку більшість, формувала кабінет, а інша утворювала в парламенті організовану опозицію.

4. Наприкінці XVIII ст. починають встановлюватися ще два важливі правила. У разі втрати кабінетом довіри парламенту він міг:

1) піти у відставку в повному складі (солідарна відповідальність);

2) розпустити палату громад і призначити нові вибори.

Перший випадок колективної відставки кабінету мав місце в 1782 р. через поразку Британії у війні з американськими колоніями, а перший розпуск палати кабінетом — у 1784 р. Так виникла система взаємних стримувань палати громад і кабінету, в умовах якої кабінет мав оцінювати політичну ситуацію як у парламенті, так і у країні в цілому й у разі урядової кризи приймати одне з двох рішень.

Таким чином, протягом XVIII ст. у принципі сформувалися такі риси майбутньої системи британського парламентаризму, як партійне правління і регулярна зміна кабінету залежно від схвалення його політики в палаті громад. Однак багато з цих рис ще не набули завершеного вираження, а роль королівської влади й аристократичної палати лордів лишалася досить значною.

Подальший розвиток парламентаризму не міг відбуватися, доки сама система формування нижньої палати парламенту мала феодальний характер і забезпечувала джентрі командні посади в управлінні суспільством. З цією метою протягом XIX ст. в Англії проведена серія виборчих реформ (1832 р., 1867 р., 1884—1885 рр.), у результаті яких було покінчено з середньовічною системою формування вищого представницького органу — палати громад; відбулося розширення виборчого корпусу (виборче право в містах було поширено на дрібну буржуазію й на робітників).

У період виборчих реформ 30—60-х рр. відбулася організаційна перебудова двох головних партій. Віги остаточно стали партією промислової буржуазії, котра обстоювала принципи лібералізму. Торі виражали інтереси переважно землевласницької аристократії й фінансової верхівки. Партії стали тепер називатися відповідно ліберальна і консервативна. У зв’язку з уведенням порядку реєстрації виборців «для сприяння реєстрації» виникли партійні організації поза парламентом: у 1867—1868 рр. був заснований Національний союз консерваторів, а згодом, у 1877 р. виникла Національна федерація лібералів. Організація виборів остаточно перейшла від уряду до партій, які

стали грати вирішальну роль при формуванні парламентсько-урядової ланки державного механізму. Тим самим кінець ХІХ ст. можна вважати часом упровадження «партійного правління», а у зв’язку з тим, що воно асоціюється з парламентською формою правління, то й остаточного оформлення парламентської монархії у Великобританії. Основними її рисами є:

· повноваження глави держави і глави уряду здійснювалися різними особами і при цьому «центр їх ваги» перемістився від монарха до колишнього його першого міністра — вже прем’єр-міністра;

· уряд формувався партією, котра набирала більшість голосів у Палаті громад за номінальною участю глави держави. Акти монарха про призначення уряду та всі інші акти мали бути контрасигновані першим або відповідним міністром, що робило монарха невідповідальним за свої дії;

· уряд ніс солідарну (колективну) політичну відповідальність перед нижньою палатою парламенту, тобто в разі висловлення палатою громад недовіри кабінету він мав піти у відставку;

· депутатський мандат міг бути суміщений із посадою в кабінеті, тобто одночасно депутат міг бути і членом уряду;

· кабінет за допомогою глави держави міг розпустити парламент;

· монарх фактично, на основі звичайних норм, позбавлявся права вета, хоча формально таким правом він володіє до сьогодні.

Отже, мова йде про формування тих рис парламентської монархії, які в подальшому були взяті на озброєння іншими державами, в тому числі й колишніми колоніями Великобританії, які майже одночасно з формуванням вищезазначеної форми правління в метрополії здобули свою незалежність. Парламентська монархія, що встановилась у цих нових державах, набула певних специфічних рис і стала називатися домініоном. Домініон (англ. dominion — влада, володіння) — це фактично незалежна держава, котра формально залишалася у складі британської імперії і главою держави визнавала англійського монарха.

Домініони Великобританії. Першим домініоном Великобританії стала Канада, яка здобула незалежність у 60-х рр. XIX століття. У 1867 р. британський парламент прийняв Акт про Британську Північну Америку — конституцію Канади, що послужила зразком для конституцій наступних британських домініонів. Цей акт оформив об’єднання ряду провінцій і територій (Квебек, Онтаріо, Нова Шотландія і Нью-Брансуік) у єдиний федеральний домініон за назвою «Канада».

Акт про Британську Північну Америку втілив у собі основні риси британської конституційної практики в поєднанні з досвідом побудови федерації у США. За формою правління Канада була своєрідною монархією, оскільки главою держави проголошувався британський монарх, представлений у самому домініоні генерал-губернатором. Законодавча влада вручалася федеральному парламентові Канади, що складався з двох палат: сенату, призначуваного генерал-губернатором, і палати громад, що обиралася. Парламент мав право видавати нові закони з найважливіших питань життя федерації, а також приймати до конституції поправки, котрі стосувалися діяльності федерального уряду. Інші поправки до конституції могли здійснюватися британським парламентом тільки за вимогою парламенту Канади.

Виконавча влада в канадській федерації належала представникові британської корони — генерал-губернатору, наділеному дуже широкими правами, в тому числі правом призначення й розпуску в будь-який час палати громад, скасування будь-якого закону, прийнятого парламентом окремої провінції. Крім того, генерал-губернатор міг не затвердити законопроект, прийнятий федеральним парламентом, і представити його на розсуд британській короні. Однак таке співвідношення законодавчої й виконавчої влади незабаром перестало відповідати політичній практиці розвитку домініону. Як і в самій Великобританії, неписані конституційні звичаї значно змінили реальний розподіл прерогатив основних державних органів. Уже з кінця XIX ст. генерал-губернатор міг здійснювати свої повноваження лише після консультацій зі своєю урядовою Радою; усередині Ради виділився кабінет міністрів, котрий очолювався й формувався прем’єр-міністром за умови довіри з боку палати громад («відповідальний уряд»).

У 1901 р. в такий же спосіб був створений Австралійський Союз федеративна держава, що об’єднала кілька самоврядних колоній на території Австралії. Двопалатний федеральний парламент складався з сенату й палати представників, які обиралися населенням кожного штату. При цьому виборчих прав позбавлялися австралійські аборигени та особи афро-азіатського походження. У 1907 і 1909 рр. домініонами стали відповідно Нова Зеландія і Південноафриканський Союз.

Еволюція парламентської монархії у Великобританії у ХХ ст. Розвиток парламентської монархії у XX ст. відбувався шляхом посилення виконавчої влади. Основні передумови такої еволюції були закладені на рубежі XIX—ХХ ст., коли завдяки укріпленню принципу партійного правління англійський парламент починає поступово перетворюватись у «знаряддя уряду», що мав більшість у палаті громад. Цьому сприяла організаційна структура і внутрішня дисципліна партій, котрі передбачали підпорядкування депутатів кожної партії своєму лідерові. За дотриманням партійної дисципліни й забезпеченням потрібного уряду результату голосування стежили так звані парламентські «батоги».

Применшенню ролі парламенту сприяло також обмеження свободи дискусій. У 1882 р. (після того, як ірландські депутати використали свободу дискусій для зриву надзвичайних законів) палата громад прийняла білль «Про правила припинення дискусій». Це нововведення давало урядові можливість у будь-який час порушити питання про їх припинення, якщо вони розгорталися в несприятливому для нього напрямку. Таким чином, уряд, котрий володів більшістю в палаті громад, використовуючи право законодавчої ініціативи, систему «батогів» і правила припинення дискусій, визначав напрямок роботи палати громад і підкоряв своїм інтересам діяльність законодавчого органу.

Оскільки центр ваги з парламенту переноситься вже на уряд, роблячи тим самим його головним суб’єктом влади, парламентська монархія в політичній площині набуває «урядового» — міністеріального характеру, тобто з формально-юридичної точки зору вона залишається парламентською, а з політико-практичної стає міністеріальною монархією.

Наступний розвиток міністеріальної монархії пов’язаний із діяльністю партій (через парламент. — Л. Б., С. Б.) щодо її «юридизації», тобто її закріплення у відповідних юридичних нормах.

У 1911 р. був прийнятий «Акт про парламент», який обмежив повноваження палати лордів. Одночасно акт скоротив термін повноважень палати громад з 7 до 5 років. Реформа парламенту 1911 р. являла собою черговий варіант старого компромісу між буржуазією й аристократією. Буржуазні уряди, що вже підкорили собі палату громад, одержали можливість утілювати в життя фінансові заходи без перешкод з боку земельної аристократії. У той же час британська буржуазія не збиралася остаточно скасовувати архаїчну верхню палату, покладаючись на її «стримуючу» роль стосовно нижньої палати.

У роки першої світової війни були розширені законодавчі повноваження й фактична влада уряду. У перший же рік війни був припинений Хабеас Корпус Акт; у тому ж 1914 р. прийнято «Акт про захист держави», що передавав на законній підставі на час війни всю повноту влади до рук уряду. По закінченні війни цей акт було скасовано, однак ряд прав, наданих урядові як тимчасові та екстраординарні, застосовувалися й після їх офіційного скасування. Крім того, був покладений початок практиці видання актів, що надають урядові надзвичайні повноваження. У 1920 р. прийнято Закон про надзвичайні повноваження, котрий у 1939 р. був дещо модифікований. Приймаючи його, парламент надавав урядові можливість видання від імені короля указу про введення у країні надзвичайного стану, а також повноваження на видання розпоряджень, необхідних для забезпечення громадської безпеки, захисту держави, підтримки громадського порядку.

Наділяючи уряд надзвичайними повноваженнями, парламент не тільки сприяв посиленню його виконавчої влади, але й передав йому владу законодавчу. Це знайшло прояв у так званому «делегованому законодавстві», тобто в актах, які видавались урядом за формальним дорученням парламенту з метою «розвитку закону». Це практично призвело до втрати парламентом контролю над діяльністю органів управління. Двопартійна система36, що склалася на початку 20-х років, сприяла зміцненню провідної ролі уряду у здійсненні політичної влади. Право прем’єр-міністра в будь-який час домогтися розпуску парламенту значно посилило владу кабінету, котрий спочатку може діяти, а потім уже очікувати схвалення своїх дій з боку парламенту.

У 1949 р. лейбористським урядом була проведена нова реформа парламенту, внаслідок якої скорочувався термін можливого вета палати лордів щодо нефінансових біллів, що значною мірою послаблювало владу верхньої палати. Однак палата лордів продовжувала залишатися значною противагою палаті громад: у 1956 р., наприклад, лорди провалили законопроект про скасування страти; вони залишаються вищою апеляційною інстанцією для всіх судів Великобританії.

Чергова спроба послабити вплив консервативної верхньої палати була зроблена більш ніж через 40 років. У листопаді 1998 р. лейбористи, котрим на виборах минулого року поступилися консерватори, почали в англійському парламенті процедуру позбавлення права голосу в палаті лордів і зміни статусу однієї з категорій її депутатів (у палаті лордів такими є спадкоємні, довічні і духовні лорди, а також лорди-юристи. — Л. Б., С. Б.) і в наступному році досягли цього. Близько 700 членів власників титулів спадкоємних лордів по суті перетворилися в довічних лордів, і відтак, через певну кількість років верхня палата англійського парламенту має налічувати біля 400 членів. Розраховувати на повну її ліквідацію в найближчому майбутньому в архаїчній Великобританії навряд чи варто.

При завершенні розгляду процесу еволюції форми правління у Великобританії слід констатувати, що, оскільки боротьба за «юридизацію» міністеріальної монархії не закінчилася «повним» успіхом, юридично парламентська монархія зберегла свій статус.

На це вказують досить міцні «формально-юридичні» позиції парламенту та корони. За останньою формально зберігаються багато колишніх королівських прерогатив і найважливіша з них — право призначення прем’єр-міністра. Хоча цей вибір і обмежений тим, що новий прем’єр-міністр повинен мати у своєму розпорядженні довіру більшості палати громад і зуміти сформувати кабінет міністрів, однак, якщо лідер партії більшості не займає достатньо міцного становища, слово правлячого монарха має вирішальне значення. Зберігаються й інші повноваження монарха: жоден законопроект не може стати законом без королівської санкції, донині королева володіє правом абсолютного вета, тільки вона може подарувати титул пера. Монарх не зобов’язаний слідувати всім рекомендаціям радників: він має право відмовити у своїй згоді на таку політику, котра, на його думку, руйнує «базис англійської конституції». У зв’язку з цим корона може відправити кабінет міністрів у відставку, розпустити парламент, відмовити в затвердженні білля тощо. В сучасній Великобританії влада корони має прихований або «сплячий» характер, і в разі потреби завдяки своїм конституційним правам монархія може заявити про себе.

Але поки ці повноваження вважаються суто формальними, оскільки, відповідно до практики, що склалася у Великобританії в системі взаємовідносин між короною, урядом і парламентом, провідну (на відміну від початку минулого століття і більш підтверджену юридично. — Л. Б., С. Б.) роль відіграє кабінет міністрів. Це ще раз підтверджує факт існування на практиці в сучасній Великобританії так званої міністеріальної монархії. Британський досвід побудови юридичних парламентських й політичних міністеріальних монархічних форм використаний у багатьох державах світу: насамперед у її домініонах — Канаді, Австралії, Новій Зеландії, а також Бельгії, Голландії, Іспанії, Норвегії, Швеції, Японії тощо.

36 З 1923 р., коли на зміну лібералам прийшла утворена у 1906 р. Лейбористська (робоча) партія і по сьогодні основними партіями Великобританії є консерватори й лейбористи.

Монархічна форма правління та особливості її розвитку у Франції в 1814—1870 рр.

«Реставрація» монархії у Франції. Зачатки таких реставраційних процесів спостерігаються вже в часи т.зв. консульської республіки (1799—1804 рр.). У 1802 р., усупереч нормі Конституції 1799 р. про обрання консулів республіки, у тому числі і першого (згадаємо, ним був Наполеон), на 10 років, Наполеона Бонапарта було проголошено довічним консулом із правом призначення собі спадкоємця. Його влада, зовні зберігаючи республіканські риси, все більше набувала монархічного характеру, що призвело в 1804 р. до проголошення Бонапарта імператором французів. З цього часу не тільки виконавча, але практично й законодавча влада зосереджується в руках імператора. Це свідчило про фактичний кінець Першої республіки у Франції, реставрацію монархії, котра, однак, за своєю суттю була вже не дворянською, а буржуазною. Правда, термін «республіка» продовжував використовуватися в законодавстві, але він мав не більше змісту, ніж в імператорському Римі, і поступово виходив з ужитку. Проведені у зв’язку з цим історичні аналогії дозволяють зробити висновок, що період правління Наполеона І багато в чому нагадує (щоправда, в концентрованому вигляді процеси, котрі відбувалися у Римі в період падіння республіки і встановлення монархії (принципату й домінату). Повернення термінові «консул» його колишнього значення теж говорить про використання Наполеоном історичного досвіду Стародавнього Риму.

Історія наполеонівської Франції була заповнена безупинними війнами, серед яких і — війна 1812 р. з Росією, котра привела в 1814 р. до краху наполеонівської монархії й реставрації монархії Бурбонів. Але роялісти не могли вже не рахуватися зі змінами, які відбулися в країні. Король Людовик XVIII (брат страченого короля Людовика XVI) змушений був погодитися на уведення конституційного правління, котре було оформлене спеціальною Хартією, октройованою (дарованою) ним 4 червня 1814 р. після вступу на престол. Тим самим у країні відновлювалася так звана легітимна конституційна монархія (легітимна монархія в розгляданій ситуації розумілася як монархія, де знову правила «законна» династія Бурбонів. — Л. Б., С. Б.).

За традицією, що склалася після утворення конституційної монархії в 1791 р., Людовик XVIII проголосив рівність громадян перед законом, свободу віросповідання та свободу слова у межах закону. Водночас Хартія підтверджувала недоторканість власності, у тому числі і такої, що іменують «національною», забороняла будь-які висловлення проти «реставрації», проголошувала особу короля «священною й недоторканою». Той факт, що виконавча влада належала одному Людовику XVIII, а законодавча влада, де король мав «пропонувати закони», а палата перів та палата депутатів департаментів «мали право просити короля про видання законів», свідчить про те, що у Франції встановився такий різновид конституційної монархії, як дуалістична монархія із сильною королівською владою.

Дуалістична монархія у Франції та суперечливість її розвитку. Відновлення монархії Бурбонів зустріло гостре невдоволення у країні. Однією з головних причин цього було посилення сваволі і беззаконня з боку украй правих монархістів, які не втрачали надії відібрати у селян отримані ними в роки революції землі. Дворянська реакція досягла свого апогею в середині 20-х рр., коли на престол вступив Карл X. У червні 1830 р. уряд зробив спробу скасувати конституційний режим, встановлений Хартією 1814 р., прийнявши чотири ордонанси:

— про розпуск палати депутатів;

— про зменшення вдвічі числа депутатів у нижній палаті;

— про уведення додаткової цензури преси;

— про заборону зборів і маніфестацій.

Ордонанси викликали бурхливі протести у країні. У липні 1830 р. народ Парижу піднявся на збройне повстання, столиця опинилася в руках повсталих, яких підтримала провінція. Карл Х змушений був покинути країну. З «легітимною» монархією було покінчено назавжди.

Перемогою скористалася велика і, насамперед, фінансова буржуазія, представники якої і сформували так званий Тимчасовий уряд, котрий забезпечив проголошення королем Луї-Філіпа Орлеанського (представника молодших Бурбонів), тісно пов’язаного з найбагатшими банкірами країни.

Новий режим ознаменував своє народження конституцією, виданням чергової Хартії (1830 р.). За формою і змістом вона майже відтворювала Хартію 1814 року, але водночас розширювала роль парламенту; законодавча ініціатива надавалась обом палатам і королю. Певною мірою були знижені віковий і майновий цензи, що привело до невеликого збільшення виборців (до 240 тис.). Але найважливіші ланки державного механізму і цього разу не зазнали істотних змін.

У 40-х рр. XIX ст. опозиція режиму липневої монархії помітно збільшилася. Проти неї все активніше виступав робітничий клас Франції, підсилилося невдоволення з боку дрібної, а також промислової буржуазії. Криза 1847—1848 рр. сприяла створенню нової революційної ситуації. Лютнева буржуазно-демократична революція 1848 р., у перемозі якої вирішальну роль відіграв робітничий клас, призвела до падіння влади Луї Філіпа.

У 1848—1852 рр. знову була здійснена спроба встановлення у Франції республіки (про це більш докладно у наступному матеріалі), але обраний президентом країни Луї Бонапарт 2 грудня 1852 р. відновив монархію.

Бонапартистська монархія (Друга імперія. 1852—1870 рр.). Луї Бонапарт, коронований під ім’ям Наполеона III (1808—1873), був сином Гортензії Богарне, падчерки Наполеона І, і його брата Луї Бонапарта. Добрий і щедрий по натурі, він рано і фанатично повірив у своє особливе покликання й усюди демонстрував романтичне преклоніння перед дядьком і свою відданість наполеонівським ідеям. У молодості Луї Бонапарт захоплювався соціалістичними і демократичними ідеями. Думаючи, що робітничий клас варто зробити власником, він пропонував фантастичний план створення державних ферм, де будуть оселені незаможні (пролетарі). Потім його ідеалом стала поліцейська держава, що мала контролювати пресу, суди і парламентські вибори. У 60-х рр. у зв’язку із зростанням суспільного невдоволення та піднесенням робочого руху Наполеон III був змушений провести часткові ліберальні реформи (період так званої ліберальної монархії), які незначною мірою хоча й дозволили підсилитися буржуазно-республіканській опозиції, але основ монархії Бонапарта не торкнулися.

На військовому поприщі його спочатку супроводжував успіх — в Австрії, Китаї, Японії, Сирії, Мексиці. У 1866 р. Наполеон III недооцінив значення війни Австрії з Пруссією, що закінчилася блискучою перемогою останньої. До кінця 60-х рр. ХІХ ст. Францію охопила нова криза, вихід з якої імператор вбачав головним чином у новій війні, яку влітку 1870 р. він розпочав проти Пруссії. Проте зазнавши нищівної поразки під Седаном і потрапивши у полон, імператор був швидко позбавлений трону обуреними співвітчизниками.

Поразка Франції стала вирішальною причиною змін, що відбулися в державі: влада перейшла до представників колишньої опозиції в наполеонівському Законодавчому корпусі. Під тиском повсталого народу 3 вересня 1870 р. у Франції в черговий раз проголошується та встановлюється остаточно республіканська форма правління.