АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Ми не одразу зрозуміли, що нас називають кіборгами», — «Гриня»

Олександр Животовський, боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади на псевдо «Гриня», нагороджений за участь в обороні Донецького аеропорту орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Він розповідає про те, як зберігав спокій посеред обстрілів:

— Я був на базі в Краматорську. Знав, що ідуть бої за аеропорт, але вони тоді були не такими запеклими. Але наприкінці вересня частину хлопців із моєї роти по тривозі підняли, тому що одразу два БТР втратили й треба було ці втрати закрити новими людьми. Була не моя черга, але коли я дізнався про загибель мого товариша і про те, що мої найближчі друзі теж їдуть, зайшов до начальника штабу і кажу: «Впишіть мене! Там усі мої друзі!»

Олександр Животовський, боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади на псевдо «Гриня». Фото: Олександр Животовський

Перед виїздом нам дали пару годин на збори, а в мене все було зібране, то я в Інтернеті читав усе, що було про аеропорт. Читав про втрати… В Інтернеті це все було так накручено, що коли ми туди заїжджали, то сприймали це як щось надзвичайне. Було багато хвилювань, переживань, а буквально через декілька днів ситуація настільки вже приїлася, що сприймалася легше.

«Систему захисту аеропорту під обстрілами створив комбат «Майк»»

— На початку в аеропорту були бійці різних підрозділів і якесь начебто здійснювалося офіційне командування всім процесом. Ніби були якісь командири, які за щось відповідали… Насправді це був великий хаос: ніхто не знав, що відбувається, одні мислили по-одному, інші — по-іншому. І велика роль у тому, що Донецький аеропорт не був втрачений іще тоді, належить саме нашому комбату з позивним «Майк» [2]

Я в захваті від нього як командира й пишаюся тим, що служив під його командуванням. Можливо, якісь особисті стосунки не так вдало складалися, але коли «Майк» нас веде — не вагаюсь, не хвилююсь, бо знаю, що командир уже все прорахував, усе продумав.

Так от, коли туди увійшов наш командир, він зрозумів, що в цій колективній відповідальності наступає велика колективна безвідповідальність. Ніхто ні за що не відповідає. І хлопці загинули, скажемо так, по дурості отих усіх командирів. Тож «Майк», побачивши це, зробив так, щоб зав’язати все командування обороною на собі.

Там був якийсь офіційний, номінальний керівник оборони, але він дистанціювався й нічого насправді не вирішував. Вересень, жовтень, листопад, початок грудня — там усім повністю керував наш комбат. Саме той час, коли ми стали кіборгами, коли нас так усі почали називати. Це сталося під його командуванням.

«Хто ті кіборги? Аж раптом розумію — це ми»

— Щодо кіборгів є цікава історія. Я пам’ятаю, дзвонить мій товариш і каже: «Ну що, кіборг, як справи?» У мене думка така пролітає: «Чому він мене так називає?», але не зупиняюсь, коротко розповідаю. Потім інший дзвонить: «Ну що там, кіборги, тримаєтесь?» Я думаю: «Це якась нова фішка, мабуть, пішла на гражданці, у великій Україні». А що вони саме мають на увазі — незрозуміло. Аж потім вдалося мені піймати більш-менш нормальний сигнал, заходжу я з телефону в Інтернет, читаю стрічку новин, а там: «Кіборги, кіборги, кіборги!» Думаю: хто вони такі — ці кіборги? Аж раптом розумію — це ми! Я був приємно вражений.

Я про це дізнався аж наприкінці жовтня. Зв’язок там поганенький, можна було дзвонити, а з Інтернетом трошки не складалося. Не завжди вистачало часу, можливості читати щось в Інтернеті. Тому так…

Командування контактувало з супротивником, а ми його тролили

— Найближча відстань, з якої я бачив ворога, — близько 15 м. Декілька разів. Я особисто ні з ким не контактував. Контактувало командування. Усе, що нам, простим бійцям, лишалося — це просто тролити деенерівців.

У нас стояв телевізор, і ми дивилися «Новості Новоросії» про те, які ми жахливі карателі і як з України масово тікають люди, один одного чавлять і кричать. А після цього давали оголошення про набір у «збройні сили Новоросії», «в ополчєніє». Ми дзвонили по вказаному телфону, а там кинули слухавку.

Пам’ятаю, такий самий «контакт» був з їхньою «міліцією». Було оголошення: «Якщо ви стали свідком правопорушень, дзвоніть на номер…» Після одного з боїв я дзвоню по тому номеру: «Алло, міліція? Тут якісь бандити стріляють!» Описую їм місцевість. А вони кажуть: «Це біля аеропорту? Так там, напевно, військові!» Кажу: «Ні, військові — це тут, а там — бандити!»

Ось такі були «контакти». В «Оплот» дзвонили, у «Кальміус», у міліцію їхню, у військкомат Новоросії. Так ми проводили весело час.

А от командири постійно контактували з супротивником. Після боїв, звичайна річ, бо треба забрати тіла. Нам потрібно забрати наші, а їм — їхні. Це такі справи: «враг повєржен» і поховати треба. Ми люди, розуміємо ці справи. Тому виходили на зв’язок.

Ще був випадок, коли один «новороський» підрозділ здав нам інший. У них були якісь конфлікти, не знаю, у чому причина, але була досягнута така домовленість: вони на нас не нападають, не обстрілюють, нічого нам не роблять, а ми відповідно теж по їхніх позиціях не стріляємо, натомість вони нам виказують точні координати позицій того підрозділу, з яким вони конфліктували.

Спочатку контрактники намагалися «відмазуватися»

— Я служив у Збройних силах строкову службу, потім учився на слідчого і постійно займався штурмовим альпінізмом і страйкболом. Тож що таке бій — у різній формі — якесь поняття мав. Не хотів бути в армії, бо армія того часу, до війни, це було щось дивне, незрозуміле і «зелене». Я не кажу про всіх, бо й тоді були фанати своєї справи. Вони ішли в армію і залишались на дійсній службі, вони були ідейні, переконані, вони були природженими військовими. Але таких було дуже мало, одиниці, а більшість — це були пристосуванці.

І це себе показало в перші місяці АТО, коли саме контрактники при будь-якій нагоді намагались «відмазатись», відмовитись від виконання обов’язків. Я не раз чув від них: «Коли я підписував контракт, я ж не знав, що війна буде!» Абсурд, але так було.

Зараз іще багато міфів про армію ходить. От, бачу, висвітлюється проблема з алкоголізмом в армії. Думаю, якби військові робили сюжети про цивільних, то було б таке саме: «Ось цивільні збили, була аварія, побутова п’янка, когось зарізали».

Армія — це зріз суспільства. Якщо в суспільстві є якісь проблеми, так само вони є і в армії, вони так само відсотково виражені.

У нас був сухий закон у батальйоні. Я сподіваюся, що в інших підрозділах так само. Я не сказав би, що проблема алкоголізму настільки сильна. Хоча можу помилятися, бо я мало контактував з іншими бригадами й формуваннями.

Де ми з’являлися, наш комбат спочатку попереджував магазини, що не можна продавати військовим алкоголь. Йому не потрібні були накази з Генштабу чи якийсь особливий закон — він просто казав: «Не можна!» Якщо все ж таки траплялись такі випадки, то існувала дієва система покарань. Людина, яка потрапила під цю систему, замислювалася, чи варто взагалі щось вживати.

А стресостійкість залежить від підготовки. Чим більше не готовий, тим більший у тебе стрес. У нас у батальйоні до підготовки серйозно ставилися. Деякі бої за рівнем обстрілів були легшими, аніж тренування на полігоні. Щільність вогню, гучність, постійно щось вибухає, стріляє. Моє вухо було до цього вже призвичаєне. Були такі бої інколи легесенькі, що я думав: просто пострілює щось там…

Олександр Животовський в аеропорту. Фото: Олександр Животовський

Але найбільший стрес — це втрати. До цього не підготуєшся. Повертаючись із завдання, у такі хвилини ми тихенько сідали й поминали хлопців, які не повернулися. На це, в принципі, закривалися очі, але ставилися рамки: ви собі посиділи тихо й лягли спати. Коли починається якесь шатаніє, броженіє і дурні речі, то буде покарання, про яке я казав.

На початку осені можна було б із того аеропорту розвивати наступ. Там не було стільки сил, скільки було пізніше. Я не знаю, чому цього не зробили. Можливо, мені «з моєї дзвіниці» чогось не видно і я чогось не розумію, але я бачив, що ми могли.

Усе це величезне місто — мільйонний Донецьк — було проти цього аеропорту з Пісками. Але всі їхні атаки були безуспішними. Усе пізнається в порівнянні: спочатку атаки здавались серйозними, але, згадуючи, що було пізніше, те, що було спочатку, видається «дитячим садочком». Ми могли б наступати, але чому наказу не дали — це їхня відповідальність.