АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Коментарі військових та експертів з безпеки, закордонних журналістів

http://bukva.mobi/tmp_images/ad_242_i_190.jpg

Руслан Хомчак, генерал-лейтенант, заступник командувача Сухопутних військ України; за його наказом про посилення охорони розпочалася оборона Донецького аеропорту:

— Якщо б ми не взяли Донецький аеропорт під охорону, його б могли захопити терористи. Навесні 2014 року я очолював оперативне командування «Південь». Я не все можу вам розказати, тому що війна ще не скінчилася, навіть про Другу світову ми й досі не все знаємо.

Навесні 2014 року я виконував обов’язки командувача оперативного командування «Південь» й ухвалював рішення з охорони військових, стратегічних та державних об’єктів у кількох областях: Луганській, Донецькій, Дніпропетровській та ін.

Зокрема, у Донецькому аеропорту ми посилили охорону 1-го чи 2-го квітня. Це було моє рішення. Це ж аеропорт. Хто завгодно міг там з’явитися, наприклад авіатерористи.

З того часу на території самого аеропорту виконував військові задачі 3-й полк спеціального призначення. Вони справилися із завданням винятково добре, я це кажу як військовий.

Коли вони там перебували, термінал іще працював, аеропорт функціонував. У квітні й у травні рейси виконувалися у звичайному режимі. Та і в Донецьку ще працювала українська державна влада. Щоправда, вже були бандформування на території міста, і якби не спецназ, то аеропорт захопили б бандити.

Тож спецпризначенці взяли під контроль усю територію аеропорту, але вони мали не заважати роботі авіарейсів. Навіщо напружувати ситуацію, якщо в нас навіть офіційно війни немає в державі? Навіщо в нормальному громадському аеропорту військова присутність? Поруч охорона була, але не в новому терміналі.

Тим і скористалися в травні так звані сепаратисти та бандитські формування, коли спробували взяти аеропорт штурмом. Спочатку ніхто не думав, що доведеться стріляти, але довелося відтісняти нападників з аеропорту. Зрозуміло, що якщо б ми аеропорт не взяли під контроль, то його б захопили якісь «безлери». Такі люди тоді лише почали з’являтися на арені, але травневий бій продемонстрував, що вони спізнилися.

Тоді про відступ з Донецького аеропорту навіть думки не було. Ми мали перекрити кордон та підсилити охорону об’єктів.

Але виявилося, що Донбас був підготовлений до цієї війни. Наші колони блокували, люди продавалися за 50 гривень і перекривали дорогу бронетранспортерам. Ми спочатку не могли повірити, що нас будуть атакувати й нам доведеться застосовувати зброю на своїй території. Але такі, як Безлер та інші ватажки бойовиків, зробили так, що загинули сотні й тисячі людей.

Олег Мікац, генерал-лейтенант, начальник 169-го навчального центру Сухопутних військ Збройних сил України, один із керівників оборони Донецького аеропорту, на той час комбат 93-ї механізованої бригади:

— До того як на територію Донецького аеропорту зайшли бійці 93-ї окремої бригади, об’єкт утримували лише бійці спецпризначення. Вони зайшли в термінал ще в травні 2014 року й були там фактично заблоковані. Усе необхідне їм привозили повітрям.

Періодично спецпризначенці робили вилазки, відбивали атаки в районі Авдіївки та боронили позиції роти радіолокаційного зв’язку, але де-факто український спецназ перебував в оточенні.

Забрати Донецький аеропорт сепаратисти почали намагатися майже одразу, але безуспішно. Спецпризначенцям допомагала українська артилерія, зокрема моя бригада.

Коли звільнили Піски, командування ухвалило рішення провести деблокаду Донецького аеропорту. Ця задача була поставлена 5-й роті 93-ї бригади. Підрозділом командував капітан Сергій Колодій. Пізніше він загинув у тому ж аеропорту.

До жовтня 93-та бригада утримувала аеропорт разом із спецпризначенцями, а потім до нас приєдналися десантники. Масових атак не було фактично до Іловайська, а точніше, до підписання Мінських домовленостей. Після цього бойові дії велися фактично лише в аеропорту.

«Бойовики не забирали загиблих інших підрозділів»

— Тоді ж до аеропорту підійшли підрозділи так званого «Гіві». Він активно працював на публіку, намагався багато разів взяти аеропорт, але кожного разу безуспішно. За моєю інформацією, за кожну атаку їм платили. «Гіві» й сам говорив, що матеріально зацікавлений у захопленні цього об’єкта.

Кожного разу противник фактично не думав про людей та зазнав великих втрат.

До того як їм почали платити за атаки, «Гіві» та його поплічники розпилювали літаки та вивозили кольоровий метал із терміналів. У монастирі в районі Веселого зробили казна-що — чи то склад, чи то гуртожиток.

Вогонь та коригування вогню бойовики робили з багатоповерхівок неподалік від аеропорту. Іноді навіть виходили із нами на зв’язок та говорили: «Зараз буде по вас стріляти міномет, а ви не відповідайте — там мирні мешканці». Я їм відповідав: «Що це означає — не відповідайте? Ви ж по нас стріляєте!»

Проти нас воювали різні банди. Постійно були лише підрозділи «Гіві», «Мотороли» та «Абхаза». Усі інші мінялися, один за одним приходили, намагалися взяти об’єкт, втрачали людей та відходили.

Припустимо, ватажок кожної з цих банд отримував 100 тисяч гривень за штурм: чим більше в нього загине, тим краще — на меншу кількість людей гроші ділити.

Постійно були ситуації, коли я пропонував після атаки, щоб вони забрали своїх загиблих, а мені відповідали: моїх там немає. Тому, коли зараз знаходять загиблих, по 10–15 тіл під завалами, я знаю, що це не мої бійці, а їхні.

Іноді вони навіть на своїх відео говорять, що українці спеціально своїх загиблих у російську форму одягають та залишають.

Головні втрати в них були в монастирі, у готелі, на Путилівському шляхопроводі. Артилерія знищувала цілі підрозділи. Біля Ясинуватої чи шахти Дутовка вони своїх людей навіть не ховали — просто скидали десь.

Петро Порошенко вручає полковнику Олегу Мікацу орден Богдана Хмельницького III ступеня (Указ Президента України № 167/2015 від 23 березня 2015 року)

«Без артилерії по периметру аеропорт би не втримали»

— Важливо пам’ятати, що оборона аеропорту — це не лише люди в терміналах та на вежі. Це й солдати в населених пунктах, які формують периметр об’єкта, — Піски, Водяне, Опитне, Авдіївка. Це й артилерія, яка стояла в інших місцях, але за запитами бійців працювала по бойовиках, які йшли в атаку. Спочатку в самому аеропорту також тримали танки та БТР, але пізніше бойовики їх почали спалювати.

Якщо б не артилерія, утримати аеропорт було б неможливо. Капітальними будівлями були лише старі будівлі готелю та вежі керування польотами, усе інше прошивалося вогнем наскрізь.

У самому терміналі перебувала лише посилена рота — більше людей там не було де ховати, не було де відпочивати.

Обороняти аеропорт не можна було й без підвезення боєприпасів, харчів та води — за це відповідав підрозділ 93-ї бригади під командуванням бійця із позивним «Адам».

«Миротворча операція в Іраку порівняно із АТО — курорт»

— Під час оборони довелося дуже швидко вчитися воювати сучасними методами. Наприклад, тепловізорів у нас в армії взагалі не було, лише прилади нічного бачення. З’явилися також нові засоби зв’язку, безпілотні літальні апарати.

До нас регулярно приїжджали групи «Армії SOS» та «Аеророзвідки» — вони нам цілі показували, ми по них відпрацьовували.

Артилеристи вперше почали користатися планшетами — командир артилерії вперше побачив, куди його батареї влучають, та міг коригувати прицілювання.

Дуже важливими в цій справі були панівні висоти, які ми утримували, — термінал та вежа управління польотами. Також завдяки волонтерам у нас з’явилося багато тепловізорів та нічних прицілів.

Коли до аеропорту зайшли десантники, нам почали активно допомагати Юрій Бірюков та Тетяна Ричкова. Вони вперше привезли камери, щоб спостерігачу не треба було постійно сидіти на позиції: камеру поставив, увімкнув і стежиш за сектором.

Площа терміналів колосальна — туди проникали диверсійні групи, вони могли пройти через коридори чи підвали, які ми не контролювали, заритися в сміття та сидіти так скільки потрібно. Але це вже було ближче до кінця оборони — спочатку їх на підході розстрілювали.

Ми утримували аеропорт із мінімальними втратами, там бойовиків можна було просто відстрілювати. Якщо б не цей об’єкт, їхні сили розтягнулися б по всьому фронту. Коли аеропорт як об’єкт утримання зник, майже одразу виникли Широкине, Маріуполь, потім Мар’їнка, Авдіївка, Верхній Торез та ін.

Я брав участь у миротворчих місіях в Іраку — це був п’ятизірковий курорт порівняно з нашою війною.

«Не всіх захисників треба називати кіборгами»

— В аеропорту одразу було зрозуміло, хто на що спроможний. Ті, кого в мирний час вважали найкращими солдатами, часто воювали дуже погано. А ті, кого зазвичай називали кіпішними, могли і людей організувати, і не боялися.

Після оборони Донецького аеропорту кіборгами називають майже всіх. Але я особисто вважаю, що так можна називати лише тих спецпризначенців, які там були спочатку, мою 5-у роту й підрозділи десантників, які пізніше туди зайшли. Хочу відзначити своїх бійців: «Адама», «Щуку», «Кощея», «Оптика» та ін.

Щоправда, дехто з тих, хто був лише в Пісках чи Авдіївці, також кличуть себе кіборгами.

Навіть серед тих, хто утримував термінали, були різні люди, і не всі з них, я вважаю, заслуговують на ім’я «кіборг». Були герої, наприклад капітан Сергій Колодій, який загинув у власній БМП, відбиваючи атаку бойовиків. Чи командир спецпризначенців «Редут», якого майже силою витягували пораненого з позицій. Чи десантник із позивним «Майк», який організовував оборону аеропорту.

Але й були ті, хто не хотів іти в атаку та сидів у підвалі.

Пам’ятаю, як в аеропорт заходили мобілізовані десантники. У січні у Водяному построїлася колона з десантників середнього віку. І тихо стоять, готуються йти в аеропорт. І один із них, десь 45 років, говорить: «Ну що, хлопці, пішли? Якщо нам написано на роду загинути, то загинемо. За ВДВ!» Обнялися й пішли воювати.

Добровольчі підрозділи воювали хто як. Наприклад, батальйон ОУН в аеропорт не заходив, лише на метеовежі були. А, наприклад, «Карпатська Січ», «Січ», «Правий сектор», «Дніпро-1» в аеропорту були. Утім, головна їхня функція була тримати периметр, відсікати противника на далеких підступах.

Щодо нагород, то вони находять героїв із затримками. А є й такі, яких нагороджувати не треба було. Наприклад, тих, хто отримав поранення через власну дурість, коли не одягнув бронежилет чи вийшов з окопу під час обстрілу.

Люди там воювали не за медалі, не за нагороди, але ж боляче, коли ти проводиш в окопах півроку та нічого не отримуєш, а хтось уже за два тижні в зоні бойових дій отримує медаль.

«Аеропорт утримували не для наступу і не через злітну смугу»

— Аеропорт утримували зовсім не для наступу — там неможливо наступати. На об’єкт заходить дві дороги — зі сходу та з півдня, якщо їх перекрити, будь-який наступ провалиться. З одного боку насип та шляхопровід, з іншого — болото. Навіть якщо зібрати там, припустимо, три повні бригади, які потрібні для захоплення Донецька, їх там одразу розстріляють буквально кількома «смерчами».

Та й бойовикам він не був потрібний як плацдарм — і Піски, і Водяне, і Опитне, і окружна дорога знаходяться вище, ніж аеропорт, а наступати вгору їм немає сенсу.

З нашого боку це був об’єкт, де люди масово проявляли героїзм та завдавали великих втрат противнику, а з іншого боку вважали, що аеропорт має належати їм. Хоча посадити туди військовий літак неможливо — потрібно заходити з того боку, який контролюють українські військові.

«Січневі бої врятували українські війська від нового «котла»»

— До 3 січня ми їздили на ротацію в аеропорт через блокпост бойовиків — усього було кілька таких ротацій. Це було зроблено, щоб не допускати зриву домовленостей.

Бойовики дуже боялися, що ми їх атакуємо, тому були певні обмеження щодо кількості боєприпасів. Утім, ми їх завозили з іншого боку, окремо від особового складу.

Під час перевірок було ясно, що вони всі оброблені програмами Кисельова — вважали, що ми можемо усадити бійців у машину із вибухівкою та підірвати їхній блокпост. Самих солдатів допитували: «Ти точно з 93-ї? Не десантник? Не спецпризначенець?»

Нам таке ставлення було на руку, ми укріпляли північний бік аеропорту, у нас не було людських втрат. Але потім бойовики знахабніли, почали дізнаватися, скільки в нас людей у терміналах.

Ми сказали, що так співпрацювати не будемо, зробили вогневий коридор, подавали вогневі розрахунки противника та почали проводити ротації з боями, як і раніше.

Уже в грудні в командування була інформація, що противник підтягує резерви, щоб піти в наступ, взяти кілька населених пунктів, зокрема Авдіївку, та створити два кільця навкруги українських військових: мале кільце замкнути на Піски, а велике — аж на Курахове. Планували дійти до Червоноармійська.

Командування прийняло рішення зірвати їхню операцію, аж тут стався вибух на другому поверсі.

Як підірвали цей другий поверх? Сказали, що хочуть забрати поранених та загиблих, наше командування дало дозвіл. Забираючи загиблих, бойовики заклали вибухівку та підірвали поверх.

Якщо не наша контроперація, ми могли б втратити і Курахове, і Червоноармійськ — бойовики підтягнули значні сили. Ми навіть зафіксували використання противником літаків — над Донецьком ми бачили два реверсних сліди, — вони йшли на нас, потім розвернулися та полетіли. Також у нас є відеозйомка, як по Путилівському лісу стріляє ударний безпілотник противника. Це було в січні—лютому.

Мобільні телефони є в усіх. Припустимо, я планую операцію, а потім дзвоню додому: «Мамо, ми завтра йдемо о шостій годині атакувати Піски, але ти не переживай, два дивізіони артилерії вже стоять, вони нас прикриють».

До Донецка 1,5 км, усі телефони прослуховуються. Зливів через нерозумне поводження було багато.

«Росіянам вдалося взяти термінал лише завдяки тактиці «спаленої землі»»

— Старий термінал штурмували професіонали: працювали злагоджено, двійками. Стріляли в падінні, стріляли на звук, усі із засобами зв’язку. Це російські специ були, не місцеві. Через двері навіть не йшли — підривали стіну, потім всередину пару залпів з реактивного вогнемета «Шмель», що дає об’ємний вибух. Потім повторювали цю схему, скільки було потрібно. Таким чином і захопили старий термінал, і, щоб не втрачати людей, командування наказало його залишити.

Росіянам тоді сильно дісталося: за добу втратили 29 спецпризначенців, при тому що всього за історію підрозділу в них сім «двохсотих» було. І артилерію російську ми чули — слухали їхні переговори в ефірі, військова поліція була також із росіян.

Коли з російськими військовими спілкуєшся, вони й самі не розуміють, навіщо обороняють маріонеткову державу. Але наказ є наказ, вони ж військові.

Звісно, якщо б рішення про відхід прийняли раніше на тиждень, усе було б інакше — і людей би не завалило, і Кузьміних зі своїм підрозділом у полон не потрапив. Але, як то кажуть, заднім розумом усі розумні.

Загалом моя 93-тя бригада втратила 198 бійців, з яких 128 загинуло в Іловайську. Іще 70 людей загинули в період з 3 січня по 21 квітня 2015 року — і в аеропорту, і під час виконання інших бойових завдань.

Найбільший подвиг робить звичайний солдат, який виконував накази та втілював плани командування в життя. Я також страждав морально і був під обстрілом. Але найбільший тягар виносить солдат.

Михайло Щербина, начальник відділу впровадження служби в резерві мобілізаційного управління Генерального штабу ЗСУ, входив до складу Центру з припинення вогню на Донбасі

— Я виконував завдання в складі об’єднаного Центру з координації припинення вогню. Його було створено генеральними штабами Збройних сил України та Збройних сил Російської Федерації, але також туди входили по дві особи від так званих ДНР — ЛНР. Ми їх називали «ОРДО» та «ОРЛО» — окремі райони Донецької та Луганської областей. Жоден з них не був самостійним, один навіть пізніше втік до Харкова та виступив із заявою, що більше не хоче захищати ДНР.

Головне завдання Центру — координація та виконання Мінських угод, які були підписані ще у вересні. По-перше — припинити вогонь, по-друге — відвести важку техніку, а по-третє вже — робити подальші кроки з реалізації домовленостей.

Я перебував у зоні АТО взимку 2014–2015 років. Під керівництвом генерал-лейтенанта Володимира Аскарова ми досягли припинення вогню з 9 грудня 2015 року. Інтенсивність обстрілів зменшилася в три-чотири рази. Якщо раніше було 100–120 обстрілів на добу, то після 9 грудня — близько 30, а в деякі дні і зовсім не було. Змінилася також і техніка, з якої стріляли: до 9 грудня це була артилерія й ракетні системи залпового вогню.

Утім, головною проблемою залишався район Донецького аеропорту. Мирні домовленості Росії не потрібні, поки вона не зробить Україну своїм сателітом, сподіватися на мир марно. А для бойовиків Донецький аеропорт залишався як кістка в горлі — вони неодноразово намагалися взяти його штурмом. Вони там нічого не досягали, але бої продовжувалися, тому що їм потрібно було демонструвати «досягнення».

Бої за аеропорт були для бойовиків елементом пропаганди. Їх легко зупиняли російські генерали. Якщо команду припинити вогонь бойовикам давав російський генерал, за 5—10 хвилин усе припинялося. Це виглядало як якась гра. Але, коли вони дійсно йшли в атаку, люди гинули сотнями, їхні втрати були в десятки, якщо не в сотні разів більшими.

«Для сепаратистів це був чисто пропагандистський хід»

Для сепаратистів це був чисто пропагандистський хід: без постійних бойових дій утримувати під своїм контролем армію, особливо таку недисципліновану, як у них, неможливо. Якщо армія не воює 10 днів, моральний дух починає падати. Тому в аеропорту нам і не вдалося зупинити повністю вогонь. Їм постійно потрібно місце, де воювати. Спочатку аеропорт, потім Широкине, Мар’їнка і т. д.

Самі бойовики неодноразово заявляли, що за Мінськими угодами аеропорт мав бути під їхнім контролем. Я точно сказати не можу, але, мабуть, це дійсно було так. Я пам’ятаю, що в нашому центрі були розмови, що, якщо противник залишить території, які захопив після перших Мінських угод, українська армія може відступити від Донецького аеропорту. Але це були просто розмови, дискусії між офіцерами.

Якщо б не було політичної уваги, аеропорт би не мав такого резонансу.

Стратегічної ролі термінали не мають, навіть якщо б ми там планували наступати. І бойовики, захопивши їх, також нічого не досягли — наша артилерія продовжує утримувати позиції в Пісках, Водяному та інших населених пунктах.

У Донецькому аеропорту ми користувалися БПЛА (безпілотний літальний апарат. — Ред.) іще радянської розробки — «Стрижами» та «Рейсами». Вони схожі на винищувачі, тому нас кілька разів звинувачували у використанні артилерії.

«Утримувати аеропорт далі можна було, лише розширивши плацдарм»

— Версія про те, що аеропорт утримували, щоб не допустити посадки військових літаків, є надуманою. По-перше, навіщо це потрібно, якщо противник контролює кілька сотень кілометрів кордону? По-друге, смуга за необхідності ремонтується за два-три тижні, по-третє, військові літаки можна посадити в набагато гірших умовах. Ну і, нарешті, ми ж прострілюємо цю територію.

Аеропорт мав політичне значення, та й самі захисники не хотіли звідти йти. Бійці продовжували утримувати його навіть після того, як впала вежа та захопили частину термінала. Узагалі, ми мало говоримо про тих, хто утримував термінал в останні дні.

Захарченко особисто говорив мені, що останні українські бійці, яких завалило вибухом, не здалися в полон та підірвали себе, коли закінчилися набої.

З військової точки зору плацдарм захоплюється для розширення та наступу, його не можна утримувати безкінечно. Противник підтягував та підтягував сили, і нам довелося піти. Якщо би ми хотіли його утримувати і далі, нам треба було просуватися далі, фактично всередину міста. А така поведінка не відповідає Мінським домовленостям.

У січні українські війська прорвалися в Донецьк, дійшли до Путилівського мосту. Можу припустити, що таким чином ми намагалися зрозуміти, чи можливо розширення території, яку ми утримуємо в аеропорту. Утім, я не брав участі в плануванні цих операцій і не можу бути впевнений.

Я хотів би згадати про підрозділ повітряних сил, який перебував у колишньому командному пункті зенітно-ракетного полку між Авдіївкою та Опитним. Це зведений підрозділ повітряних військ, серед яких є й офіцери штабу командування, але під час оборони аеропорту вони виконували бойові завдання звичайного мотострілкового підрозділу. Також вони допомагали підірвати злітно-посадкову смугу. Крім того, саме в цьому підрозділі перебував начальник генерального штабу Віктор Муженко, коли брав участь в обороні аеропорту.

Я думаю, що під час тих подій багато хто почав розуміти, що відбувається насправді. Наприклад, у складі російської групи Центру припинення вогню був полковник, який виконував обов’язки начальника оперативного відділу. Під час наших бесід він визнав, що Росія агресор, що його власна країна не мала права так себе поводити. І це людина, яка тричі була в Чечні. Він говорив: «Я солдат, я маю наказ». А ми йому: «Та, звісно, солдат, але пам’ятай про Нюрнберг, а у вас буде Гаага».

Пізніше росіяни почали за ним стежити, щоб він не передав нам ніякої секретної інформації. Але до цього, звісно, не дійшло.

Утім, були й інші офіцери. Наприклад, у донецькому відділі нашого Центру був такий собі полковник Козлов — він узагалі майже не був на території Центру, тому що постійно перебував у штабі супротивника.

Дуже багато говорили про так звані ганебні ротації через блокпост бойовиків, але треба пам’ятати, що в плануванні цих ротацій брали участь командири підрозділів, які захищали Донецький аеропорт, і їхні вимоги були враховані.

Було два варіанти — або втрачати людей та техніку під вогнем під час кожної ротації, або проходити через їхні блокпости. Наш центр з 9 грудня намагався припинити там вогонь, тому другий варіант був кращим.

Звісно, були неприємні моменти, зокрема з обшуками, коли наші бійці намагалися провезти більше боєкомплектів, ніж домовлялися, чи додаткову зброю. Це при тому, що, за моєю інформацією, там вистачало боєприпасів.

Усього через блокпост бойовиків ми проходили тричі — востаннє 6 січня. Того дня ніяких обшуків уже не було, лише зовнішній огляд. Там також були люди, які розуміли, що таке офіцерська честь. Наприклад, заступник начальника Донецької поліції на прізвище Шпігель. Я з ним доволі довго спілкувався, він висловлював думки, що треба припиняти війну, що Донецьк має бути в складі України, що потрібно шукати компроміс. Чув, що пізніше його заарештували.

Серед бойовиків багато місцевих, але Росія надає їм величезну кількість техніки, а командують Захарченко й російські генерали.

Узагалі, з того боку воювали різні підрозділи — є цілком сформовані з людей, які воюють для свого задоволення, наприклад батальйон «Восток», а є і «Спарта», де люди простіші й можна побачити місцевих. Серед бойовиків дуже багато людей, яким просто мозок одурманили, у тому числі з Росії багато таких приїхало, зокрема серед донецької поліції такі є.

Кадрових російських солдатів ховають в окремих приміщеннях та намагаються не випускати в місто.

Складно сказати, яке співвідношення місцевих і приїжджих у бойовиків, але місцевих там багато. Іде війна, люди гинуть, роботи немає. Багато хто йде в ряди бойовиків заради харчування, але я впевнений, що головною ударною силою є російські військові — або діючі, або у відставці.

Коли був у Донецьку, я бачив, як вулицями їздять РСЗВ «Смерч», колони САУ, новітніх танків. Усі танкісти були в однаковому новому камуфляжі.

Коли я сидів у кабінеті Захарченка, там разом із нами було три людини — усі в однаковій російській формі «горка» без знаків розрізнення. Поводили вони себе як господарі, були без військової екіпіровки, яку не знімають бойовики. Пізніше я впізнав одного з тих господарів — це був російський генерал Олексій Завізьон.

Захарченко — звичайний бандит. Багато людей на Донбасі стикаються із криміналом з дитинства. Але із Захарченком, я вважаю, можна було хоч якось домовлятися. Він відкрито говорив про свої цілі, визнавав, що фактично контролюється Москвою.

На відміну від луганських ватажків, він контролював усі збройні формування на своїй території й намагався стати там диктатором. Сам він розказував, що в Москві його називають Олександром Непокірним.

Я не бачу сенсу в загибелі людей під час перемир’я — ми маємо або наступати, або припиняти бойові дії й якось домовлятися.

Ігор Романенко, генерал-лейтенант запасу, професор, заступник начальника генерального штабу ЗСУ (2006–2010):

— Оборона Донецького аеропорту розпочалася з бою місцевого тактичного значення, а переросла в епічну битву, яка завдяки мужності оборонців набула особливого значення й символізму для всіх українців.

Сам по собі аеропорт був важливим стратегічним об’єктом як засіб швидкого постачання зброї, живої сили та ресурсів для так званої ДНР, а отже, і забезпечення стратегічних завдань з розширення зони сепартизму. А те, що аеропорт розташований практично впритул до Донецька, надавало обороні ще й великого віськовополітичного значення.

Під час боїв за аеропорт з обох сторін застосувалися нові практичні підходи й зразки зброї. Аеропорт атакували не лише сепартисти й бандити різних сортів і калібрів, у боях безпосередньо брав участь спецназ збройних сил Російської Федерації. Елітний підрозділ хотів отримати досвід ведення бойових дій у надскладних умовах.

З українського боку воювали десантники, представники інших підрозділів різних бригад ЗСУ, а також представники «Правого сектору» та батальйону ОУН.

Оцінюючи ефективність оборони, я хочу нагадати, що, за одінією з версій, саме супротивник назвав захисників аеропорту кіборгами, оскільки, на думку сепартистів, звичайні люди в тих умовах так діяти не могли.

Доказом того, що особливу увагу боям за Донецький аеропорт приділяв і Путін, є те, що керівництво сепаратистського угруповання і керівники російських регулярних частин неодноразово доповідали головнокомандувачу ЗС РФ, що аеропорт взяли, хоча аеропорт стояв і українські воїни продовжували тримати оборону.

Усі 242 дні оборони Донецького аеропорту виявилися нищівним ударом по одній з основних тез інформаційної війни щодо фактичної відсутності в Україні боєздатної армії.

Апологети агресора Росії та їхніх сателітів бойовиків-сепартистів на всіх можливих інформаційних рівнях тиражували тезу, що «недодержава Україна не має армії й не може захищатися». Захисники Донецького аеропорту довели протилежне.

Тому значення боїв навколо Донецького аеропорту для підйому бойового духу української армії та консолідації українського суспільства проти агресора колосальне.

Подвиг оборонців Донецького аеропорту, безперечно, увійшов в історію України як надзвичайного значення державотворчий момент. Це те, про що пам’ятатимуть, те, про що розповідатимуть.

Віктор Ягун, генерал-майор, заступник голови Служби безпеки України (2014–2015):

— Я фахівець у сфері державної безпеки. Як людина, яка мала стосунок до отримання оперативної інформації, стверджую: оборона Донецького аеропорту мала особливе значення. Це фактично були ті Фермопіли, які показали здатність української армії зупинити навалу, яка йшла зі Сходу.

Тривалий успішний захист Донецького аеропорту знищив ейфорію підтримуваних Росією сепаратистів. Оперативні перехоплення розмов бойовиків показували, як швидко зруйнувався міф про те, що українці не хочуть і не можуть оборонятися.

У перший період поява кадирівців сприймалася як додатковий фактор психологічного тиску на українські підрозділи, і те, що кадирівські бойовики одразу зазнали втрат — майже чотири десятки убитими, — показало, що надалі все просто для агресорів не буде.

В аеропорту народилося нове військове братство, співдружність підрозділів і добровольчих батальйонів. Саме під час захисту аеропорту кристалізувалося ядро нової української армії, яку, сподіваюся, будемо мати в найближчі роки, і саме на тих прикладах — на мужності й героїзмі оборонців аеропорту — можемо виховувати захисників України.

Полковник Джордж Петролекас (George Petrolekas), член ради директорів Інституту «Конференція оборонних асоціацій» (Канада):

— Аеропорти завжди були стратегічно цінними локаціями та цілями, оскільки вони забезпечують сполучення фронту з тилом. Вони потрібні для евакуації та для постачання боєприпасів та інших потрібних на війні речей.

Щодо історії Донецького аеропорту, то можна провести паралелі з аеропортом Сараєва. Той відігравав напрочуд важливу роль, коли кільце оточення міста замкнулося (облога столиці Боснії та Герцеговини тривала з 5 квітня 1992 року до 29 лютого 1996 року). По суті, лише через нього можна було здійснювати постачання Сараєва. У деяких конфліктах аеропорт був першим об’єктом, який захоплювали, і це визначало подальший перебіг подій. Приміром, на Кіпрі 1974 року ООН одразу взяла під свій контроль аеропорт Нікосії. Відтак, жодна з ворогуючих сторін не могла на нього претендувати. Або, скажімо, у секторі Газа ізраїльтяни насамперед зруйнували саме летовище, щоб унеможливити ембарго. І таких прикладів є чимало в історії війн.

У Донецькому аеропорту цінність мали не стільки термінали, ангари чи будівлі, скільки злітно-посадкові смуги, бо важко уявити, що можна посадити великий транспортний літак поза ними.

Операцію в Донецькому аеропорту можна порівняти з обороною морських портів. Мені пригадується випадок середземноморського порту Тобрук під час Другої світової війни.

Це були ключові морські ворота для доправлення елементів постачання для армій у Північній Африці. У квітні 1941 року його оточили німецькі та італійські війська. Захищали Торбук тоді британці спільно з австралійцями. Порт кілька разів переходив то до однієї сторони, то до другої. Ще один приклад — боротьба за Роттердамський порт під час Другої світової. Німці намагалися його захопити, щоб роз’єднати союзницькі сили та припинити їхнє постачання.

Я б процитував Наполеона, щоб узагальнити значення оборони таких об’єктів, як Донецький аеропорт: аматори говорять про тактику, професіонали — про логістику.

Важко сказати, чи цей аеропорт був фактором впливу на перебіг Мінських угод, але контроль над ним однозначно давав перевагу тій чи іншій стороні.

Рубен Ґзірян, дослідник Програми вивчення питань тероризму при Інституті міжнародних досліджень Міддлберрі (США):

— Якщо аналізувати з української перспективи, то битва за Донецький аеропорт мала лише один позитив — появу легенди про кіборгів, що стали втіленням рішучості України в боротьбі з агресією сепаратистів, підтримуваних Росією.

Але навіть цей «продукт» битви за Донецький аеропорт дещо неправильно витлумачений. Було очевидно протягом усього конфлікту, зокрема після битви за Іловайськ у серпні 2014-го, що в українських військах є якісна прірва між старшими офіцерами й офіцерами середньої ланки. Офіцери нижчої ланки є здібнішими.

У той час як захист Донецького аеропорту мав би посилити переконання, що в українському війську спострігається очевидний брак якості вищого керівництва, він, навпаки, показав завзятість українського солдата.

Щодо сепаратистів, то 242-денна битва за аеропорт стала свідченням — як це було в Іловайську й у Дебальцевому в січні—лютому 2015-го, — що основу військових досягнень сепаратистів склала російська участь. Більше того, це довело, що самі сепаратисти не можуть витримувати тривалі наступи чи атакувати добре захищені ділянки без військової підтримки Росії. Це пояснює, чому — попри численні заяви сепаратистів — Маріуполь ніколи не був реалістичною ціллю без військової підтримки Росії.

Тож у певному сенсі битва за Донецький аеропорт створила один міф — про українських військових-кіборгів — і спростувала інший — про ефективність у бою доморощених сепаратистів.

Поворотним моментом в українському конфлікті була «перемога» сепаратистів у Дебальцеві. Аналіз, що є у відкритому доступі (ідеться про звіт International Crisis Group за 1 квітня 2015 року), свідчить, що вирішальним фактором у капітуляції України в Дебальцевому була російська участь. На мою думку, недоречною є бравада ватажків сепаратистів після підписання «Мінська-2», бо це вже було занадто для президента Росії Володимира Путіна. Заяви з натяками на подальше захоплення територій, які робив лідер угруповання ДНР Олександр Захарченко, лише посилили віру Путіна в те, що вже досить. Це пояснює, чому, попри спорадичні бої біля лінії фронту вже після підписання «Мінська-2», в українському конфлікті більше не було такого рівня протистояння, який спостерігали у січні—лютому 2015 року.

Крім того, у багатьох складається враження, що після Дебальцевого й підписання «Мінська-2» Путін досягнув, образно кажучи, кінця гри. Будь-яка перспектива «республік» приєднатися до Росії зараз виглядає не більше ніж фантазія найзавзятіших сепаратистів. Замість цього тепер майже очевидно, що «республіки» залишаться в майбутньому такою собі скалкою в боці єдиної України.

За відсутності масштабних наступів з лютого 2015 року на Донбасі більше не існує конфлікту. Замість конфлікту є дипломатична криза, приправлена ситуативними боями. За таких умов конфлікт перетворився на питання, ізольоване всередині України, замість того щоб бути міжнародною кризою, що спричиняє виклики для ідеалів суверенітету. Адже рішучість Заходу у вигляді публічних заяв про демократичні цінності знизилася за час дії «Мінська-2».

Нарешті, членство в НАТО є не більше ніж просто прагненням на цей момент. Попри опис довготривалого шляху назустріч членству в НАТО в оновленій військовій доктрині за 2 вересня 2015 року, Україна не приєднається до НАТО у близькій перспективі. Не лише тому, що членство України в НАТО може провокувати Росію й спричинити побоювання, що Росія збільшить військову підтримку сепаратистів, але також створить додаткову напругу у співпраці з Росією з питань Сирії та Ірану. Простіше кажучи, членство України в НАТО пропонує Заходу дуже мало вигоди і не варте клопоту. Побачимо, як це змінюватиметься в майбутньому, але поки Захід не продемонстрував ніякої мотивації для того, щоб змінити свою думку.

Дивлячись об’єктивно на український конфлікт, можна сказати, що всі сторони, крім України, цілком щасливі залишатися там, де вони є зараз. Росії гарантована хронічна дестабілізація в Україні, сепаратисти задоволені, що «Мінськ-2» продовжує визнавати їхнє існування, Захід задоволений, що «перемир’я» триває. Усе це — у час, коли Україна «застрягла» у тому, щоб якось впоратися з внутрішнім і зовнішнім тиском.

Ігор Козак, незалежний військовий експерт, офіцер Збройних сил Канади у відставці, колишній військовослужбовець структур НАТО, був в Афганістані, в Іраку, колишній Югославії, займався військово-дипломатичною роботою на Кавказі:

— Донецький аеропорт був потрібний сепаратистам, щоб розвивати наступ на інші області України. Їм треба було від чогось відштовхуватись, від якоїсь бази, їм треба кудись саджати свої літаки. Донецький аеропорт для них мав значення як стратегічний об’єкт з військової точки зору.

Коли бойовики хотіли захопити аеропорт, вони думали, що їм вдасться це зробити легко і швидко. У сепаратистів було відчуття переваги, бо вони думали, що все пройде, як у Криму. Тож коли українці організували в терміналах аеропорту потужний опір, це змінило уявлення бойовиків про те, з ким вони мають справу.

Оборона аеропорту затягнулася на довгі місяці, і супротивників України дуже турбувало, що бойовики при повній підтримці Росії, при новітньому озброєнні й необмеженій кількості боєприпасів не можуть вибити звідти якусь групку добровольців, більшість з яких у минулому взагалі не мали жодного стосунку до військової справи й не були спеціально треновані.

Цей морально-психологічний вплив затятої оборони Донецького аеропорту є набагато важливішим, аніж військовий.

У Донецькому аеропорту українці показали, що вони хочуть і можуть боронити свою землю. Я думаю, це дало великий поштовх для добровольчих батальйонів і для Збройних сил України. Це також вплинуло на «Путіна і компанію». Якщо на початку кампанії проти України в Кремлі були переконані, що зможуть забрати Донбас так само легко, як забрали Крим, і піти далі, то оборона Донецького аеропорту показала, що цього не буде. Вони отримали шалений спротив. Я гадаю, що аеропорт, у принципі, був головною причиною, чому в них це не вийшло. Український народ у тому місці зупинив Путіна.

На Заході, коли Крим віддали без жодного пострілу, це викликало негативний резонанс. Мовляв, якщо українці не хочуть боротися за своє, то який сенс їм допомагати?

Ви звертаєтесь по допомогу до світу, ви хочете військової й фінансової допомоги, ви хочете, щоб ми накладали санкції й робили якісь інші кроки, і в той же час не готові боронити свою землю самі, тим більше що у вас є озброєння.

Україна до початку цього конфлікту входила у десятку найбільших експортерів зброї у світі. І хоч не йдеться про новітні високоточні технології, але в цілому Україна не була цілковито беззахисною. Тому резонанс від такої здачі Криму був дуже негативним.

Коли ми лобіювали на Заході питання допомоги Україні, нас завжди питали — а чи готова Україна себе боронити? Якщо ми дамо зброю, де гарантія, що вона не потрапить до рук ворога?

І от, коли почався потужний спротив на сході України, коли захисники Донецького аеропорту щодня відбивали атаки, думаю, це стало тим сигналом, що голос України варто почути. Усі побачили, що Україна має націю, яка може оборонятися від російської агресії, незважаючи на те, збирається Захід надавати підтримку чи ні.

Це був позитивний сигнал і принципова позиція. Тільки на таких принципових позиціях можна далі будувати стратегію міжнародної підтримки України.

Я можу сказати, як колишній військовий НАТО, що західні військові — надзвичайно професійні військові, які були в багатьох гарячих точках, — напевно, не змогли б працювати в таких умовах, у яких перебували Збройні сили України, — без підтримки, без належного забезпечення, без високоточної зброї.

Українські бійці та офіцери просто творять дива. Вони тримають оборону та у надзвичайно важких умовах ще й знаходять можливість проводити військову підготовку. Бойовий дух дуже високий, а той героїзм і мужність, які проявили оборонці Донецького аеропорту, підняв авторитет української армії у світі.

Ігор Кабаненко, український військовий експерт, адмірал запасу:

— Щоб зрозуміти, як вплинула оборона Донецького аеропорту на розвиток подій, на мій погляд, доцільно насамперед згадати загальну оперативну картину на фронті у серпні—вересні 2014 року, яка характеризувалася масштабним вторгненням російських військ в Україну.

Замисел російського командування передбачав активізацію дій на всьому фронті, водночас головним напрямом був Донецький, іншими — Маріупольський і Первомайський. Мета агресора, імовірно, полягала в проведенні бліцкригу в західному напрямку, насамперед шляхом розгрому українських сил біля Іловайська й розширення зони окупації навколо Донецька. За цим, очевидно, планувалося — за підтримки спецпідрозділів — захоплення Маріуполя, а далі, разом із зустрічним ударом кримського угруповання, завоювання сухопутного коридору на Крим.

На тлі цього стійкість і героїзм захисників Донецького аеропорту дали можливість тактичними діями вирішити важливе оперативне завдання — у критичний з точки зору реалізації планів російського наступу період — не дозволити противнику організувати перекидання повітрям військ і техніки, зв’язавши його бойовими діями.

Багатомісячна оборона Донецького аеропорту мала також величезний морально-психологічний ефект, що посприяв гуртуванню армії й населення України для опору агресору. Героїзм захисників Донецького аеропорту вплинув не лише на свідомість українських військових, а й на ставлення до армії цивільних.

Проте, слід пам’ятати, що в Кремлі ніколи не рахували людей заради ефемерної політичної доцільності. Прикладів цього в історії багато. Про один з них згадує Девід Ллойд Джордж у відомій книзі про Першу світову війну «Військові мемуари»: «Коли на одному із засідань Думи запитали російського генерала про причини величезних втрат російських солдат під час однієї з військових кампаній, він відповів: «Не турбуйтеся, дякуючи Богові, ми маємо достатньо чоловіків»».

Вочевидь, з Москви вимагали скорішого захоплення Донецького аеропорту. Навіть значні втрати в живій силі й техніці не зупиняли Кремль. На взяття аеропорту направляли все нових і нових спецназівців зі складу елітних російських підрозділів. І це продовжувалося, навіть незважаючи на те, що доцільність захоплення аеропорту постійно знижувалася, оскільки просування «Русского мира» було зупинено, ворог втратив ефект раптовості дій і час. До того ж втрати супротивника в аеропорту з військової точки зору були несумірно високими.

Тривала оборона Донецького аеропорту невеликою групою українських бійців дала зрозуміти російському керівництву, що повторення спецоперації «Крим» не буде. Це, вочевидь, вплинуло на коригування планів Кремля й подальший перебіг подій, оскільки для офіційної Москви завжди пріоритетом була і продовжує бути політична доцільність.

Росія багато втратила в стратегічному вимірі, адже запекла оборона Донецького аеропорту показала, що українці зовсім не чекають «Русский мир» і готові на все, щоб його зупинити.

Безумовно, у Донецькому аеропорту Росія багато втратила в стратегічному вимірі. Про події в Донецькому аеропорті писали зарубіжні ЗМІ, у Європі й США спостерігали, чи здатна Україна чинити опір. Саме в той час на Заході почали розуміти, хто реально стоїть за військовим конфліктом і що зрив Мінських домовленостей інспірований Москвою для створення хаосу й розділення України. Слід згадати активізацію «нормандського формату», формування пакету санкцій, допомогу Україні з боку США та інших країн.

І хоча процес формування Заходом адекватної відповіді на агресивні дії Кремля відбувався не так швидко, як того вимагала ситуація, усе ж таки радари для ведення антибатарейної боротьби і багато іншого вкрай необхідного для оборони України обладнання надійшло саме під час оборони аеропорту.

Захист Донецького аеропорту разом з іншими вагомими факторами послужив поштовхом для інтенсифікації впливу міжнародного політичного ком’юніті на врегулювання ситуації в Україні. Хоча ризики активізації бойових дій залишаються високими, є надія на врегулювання ситуації невійськовими методами.

Посприяла оборона Донецького аеропорту й зміцненню волонтерського руху, завдяки якому в тісному зв’язку із закордонними колегами було організовано постачання необхідного обладнання. Громадянська дипломатія в підтримці оборони України виявилася дуже ефективною.

І хоча, на мою думку, не існує якогось одного виміру такого роду подій, поза сумнівом, захист Донецького аеропорту — це яскравий приклад тактичних дій зі стратегічним ефектом. А вони завжди мають комплексний характер за впливом і наслідками.

Події в Донецькому аеропорті були однією з головних тем інформаційних повідомлень, про них говорили в окопах, на блокпостах і в тилу. Такі події не проходять непомітно, вони залишаються в головах і серцях людей, гуртують і мотивують націю.

Про захисників Донецького аеропорту треба писати книги й знімати кіно. Вони в складі невеликої групи, у конкретному місці, у конкретний час зробили неймовірне — на довгий час зупинили одурманеного пропагандою й озвірілого від опору супротивника, який переважав українські сили за чисельністю й озброєнням.

Олександр Гольц, російський військовий оглядач, заступник головного редактора «Ежедневного журнала»:

— На Донецький аеропорт обидві сторони дивилися як на найважливіший стратегічний об’єкт. На мій погляд, відкритим залишається питання, чи був він таким насправді. Але обидві сторони вважали, що це ворота в Донецьк, які дозволяють одній з протиборчих сторін у разі потреби почати швидку висадку військ. Тому боротьба за аеропорт набула настільки запеклого характеру.

На другому етапі, коли було вже зрозуміло, що в результаті бойових дій ніякої висадки статися не може, аеропорт набув символічного характеру, як, наприклад, Будинок Павлова у Сталінграді. І можна сказати, що надалі бої за аеропорт мали вже ідеологічний характер.

Олексій Мельник, директор програм з питань зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова (Київ):

— Бої за Донецький аеропорт уже стали однією з найважливіших, іще не завершених сторінок історії тривалої боротьби України за незалежність. Це не були бої за аеропорт, це була битва за Україну.

У мене немає однозначної відповіді стосовно військово-тактичного значення цього об’єкта, але видається, що загрози його використання військово-транспортними літаками Росії чи появи на донецькій бетонці бойової авіації Новоросії були небезпідставними.

Разом із тим нейтралізувати таку загрозу можна було й в інший спосіб — для цього існують тактичні ракети та гаубиці з бетонобійними зарядами. Я припускаю, що обороняти аеропорт так, як це робили кіборги, спочатку не входило в плани Генерального штабу України. Але на війні, як відомо, дуже швидко все починає жити за своїми законами.

Захисники аеропорту зробили те, чого не очікували від них ні вороги, ні власне високе керівництво. Відносно невелика ділянка фронту стала епіцентром конфлікту й опинилася в центрі уваги не лише української, а й світової спільноти. Звичайно, це не могло не відіграти своєї ролі в суспільно-політичних і дипломатичних процесах.

Чи вплинула тривала оборона аеропорту на плани Кремля щодо України, на позиції партнерів України, на хід переговорів у Мінську? Очевидно, що так. Але найголовніша заслуга кіборгів полягає в тому, що вони показали приклад того, якою повинна бути справжня боротьба з ворогом. Адже гібридність цієї війни полягає не лише в підступності методів агресора, а й у гібридності дій політиків, які хочуть і війну виграти, і торгувати з ворогом.

Під час кульмінації боїв часто звучало питання від зарубіжних колег (дипломатів, журналістів, експертів) про доцільність таких жертв заради утримання зруйнованого аеропорту. До речі, подібні питання ставилися і про Дебальцеве, і про Широкине. Зовсім не важливо, якою була моя відповідь. Насправді важливо те, що кожен воїн, який ризикував своїм життям, напевне, мав свою, абсолютно чітку й переконливу відповідь на це питання.

Олексій Їжак, заступник директора Дніпропетровської філії Національного інституту стратегічних досліджень (Україна):

— Бої за Донецький аеропорт, розпочавшись навесні 2014 року з протидії терористам, за 242 дні поступово набували іншого значення та впливу. Загалом же оборона аеропорту стала історією військового успіху України, попри жертви та трагізм останніх днів.

Розпочиналася оборона аеропорту як типова антитерористична операція. Навесні 2014 року бойовики намагалися знаскоку отримати контроль над аеропортом як важливим для гібридної війни об’єктом.

Був ризик, що аеропорт міг бути використаний для розширення російського вторгнення. Але й без цього контроль над такими об’єктами, як аеропорти, порти, електростанції, вузли зв’язку та ін., є природним рефлексом держави, якими б не були конкретні цілі нападників.

Перша атака бойовиків катастрофічно провалилася, і почався перший період тривалої оборони українськими силами Донецького летовища. Він тривав до прямого російського військового вторгнення в серпні 2014 року й початку переговорів. У цей період бої за аеропорт не були настільки інтенсивними, щоб суттєво вплинути на наміри Росії. Вони змінювалися під впливом інших чинників.

Патріотична реакція Дніпропетровської, Харківської, Запорізької, Одеської областей звела нанівець перспективи «Русской весны». Інтенсивні бої на інших напрямах у зоні антитерористичної операції стали болісними для Росії. Зовнішній тиск і падіння цін на нафту знизили її рішучість щодо можливості військової окупації України. Ризик використання аеропорту для перекидання російських сил повітрям знизився до мінімального. На цьому фоні утримання українськими військовими Донецького аеропорту було подразнювальною, але не головною проблемою для сепаратистських лідерів та їхніх російських спонсорів.

Після підписання на початку вересня 2014 року протоколу «Мінськ-1» значення оборони Донецького аеропорту змінилося. Вона перетворилася на сильну переговорну позицію України в рамках визначення лінії розмежування. Був попередньо узгоджений розмін аеропорту на інші території. Однак проросійські сили не змогли виконати свою частину зобов’язань — відійти з визначених територій — і вирішили захопити аеропорт як трофей. Їх спонукала та обставина, що аеропорт був фактично частиною Донецька, і надихала пам’ять про Іловайський котел.

У вересні—жовтні 2014 року оборона аеропорту перетворилися на тактичну військову операцію з контролю над важливим плацдармом. У той час у суспільній думці як України, так і Росії було помітне нерозуміння, чому Донецький аеропорт перетворився на точку інтенсивного військового напруження після досягнення начебто компромісної угоди в Мінську.

Ходили чутки, що під злітною смугою є якісь важливі для виживання сепаратних територій запаси. Але в сухому залишку це був конфлікт щодо проходження лінії розмежування.

Десь із жовтня 2014 року значення оборони аеропорту ще раз змінилося. Питання стало принциповим у політичному і військовому аспектах. Волі України й Росії до перемоги зіткнулися в цій конкретній географічній точці. Ситуація на полі бою піднялася на вищий політичний рівень. Українські військові повною мірою відчули смак честі й доблесті.

На цьому етапі оборона Донецького аеропорту стала для України школою військової майстерності, через яку пройшла ціла низка підрозділів регулярних військ і добровольчих формувань. Народилася легенда про кіборгів. Для Росії це стало ідеологічною проблемою — вона не могла допустити появи в Україні історії перемоги, яка б увійшла до шкільних підручників і про яку б через роки знімали кінострічки. Це руйнувало російський міф про штучність української державності.

Союзники України на міжнародній арені в цей період почали ставити змістовні запитання щодо оборонних питань: як вам допомогти? Летальну зброю Україна не отримала, однак допомога в бойовій підготовці й технічному забезпеченні перестала бути символічною. Важко сказати, які фактори були визначальними для такої зміни, але оборона Донецького аеропорту свою роль зіграла.

Але успіх мав зворотний бік. Мені здається, що на певному етапі в листопаді—грудні 2014 року в Україні почалася надмірна політична експлуатація героїзму кіборгів і їхніх командирів. Долучитись до їхньої слави намагалося занадто багато людей, які далеко не завжди привносили в цей важливий, але локальний успіх «додану вартість».

На цьому етапі необхідно було визначитися зі стратегією оборони — скільки її тримати, на яких умовах можна перейти в наступ або її припинити. У грудні вже йшли політичні консультації щодо початку нових переговорів. Для Росії було вкрай важливо завдати Україні поразки в Донецькому аеропорту до них. Тимчасове припинення вогню в грудні використовувалося проросійськими силами для підготовки рішучої атаки. Новий термінал аеропорту, у якому кіборги тримали оборону, оточували, лінії постачань поступово брали під контроль.

Мені здається, інерція відчуття успіху не дозволила тим, хто мав би приймати рішення щодо стратегії оборони аеропорту, прагматично оцінити ситуацію й створити умови для нового успіху. У середині січня 2015 року, коли проросійські сили почали останню рішучу атаку, Україна насилу уникнула ситуації, яку б можна було розглядати як поразку. Новий термінал здали тому, що від нього нічого не залишилося, окрім руїн. Українські сили зберегли свої опорні пункти навколо аеропорту.

Однак контроль над більшою частиною його території втратили. Було багато загиблих і полонених.

На мою думку, нищівним результатом успіху оборони Донецького аеропорту була б ситуація, коли б Україна його утримувала під час переговорів «Мінськ-2». Цього не сталося. Тому цей епізод відбиття російської агресії слід вважати просто успіхом. Україна відчула, що таке військові перемоги, навчилася тактиці війни, отримала велику кількість нових військових професіоналів, вписала героїчний і успішний епізод у свою історію.

Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння:

— Захист Донецького аеропорту був фактично переломним моментом в усвідомленні самим українським військом і суспільством, що ми маємо потужну, сильну армію і можемо захищатися навіть від такого сильного ворога, яким є Російська Федерація.

Тому, незважаючи на сентенції щодо недоцільності захисту аеропорту чи невеликої ваги цього об’єкта в стратегічній військовій перспективі, те, що відбулося, — подія надзвичайна. Оборона Донецького аеропорту переконала українське суспільство, що ми готові й можемо захищати країну від російського ворога.

Більше того, я переконаний, що захист Донецького аеропорту надзвичайно вплинув на позицію Кремля. У тому, що 9 травня 2015 року Росія фактично змінила свою стратегію на сході України, події навколо Донецького аеропорту відіграли свою роль.

Путін, схоже, відійшов від плану силового захоплення України й сфокусував зусилля на дестабілізації ситуації всередині України та на шантаж і «торгівлю» із Заходом.

Захист Донецького аеропорту показав Путіну й іншим ідеологам війни проти України, що їхні уявлення про швидкий та легкий перебіг операції проти України хибні. З дня на день захисники Донецького аеропорту переконливо доводили Путіну, що він узявся не за ту справу і що задумане ним є неможливим.

Звісно, не треба забувати, що коли маємо справу з такою людиною, як Володимир Путін, ми не можемо розраховувати, що якась одна подія матиме генеральний вплив і кардинально змінить його позицію. Однак у низці різних подій і в переліку різних чинників саме аеропорт став певною точкою відліку збереження України.

Ясно, що санкції й позиція Заходу є вагомим і тривалим чинником, який Кремль змушений враховувати. Змінилася ситуація і всередині російських еліт, коли після вбивства Бориса Нємцова почали виразніше звучати голоси про те, що політика Путіна веде Росію в глухий кут. Усе це, безумовно, також вплинуло на Путіна.

Але ми з самого початку наголошували, що серед усіх чинників, які могли вплинути на рішення кремлівської верхівки відносно України, саме стійкість українського війська є головною. Усе інше є похідним і швидше наслідком бажання українців себе захищати.

Адже перебіг подій в Україні західні фахівці дуже ретельно відслідковують, і влітку 2014 року навіть з’явилася думка в західному експертному середовищі, що українська армія не здатна оборонятися. Сюди приїжджали різні фахівці й висловлювали побоювання, що українська армія не зможе вистояти. Це навіть було одним з аргументів, щоб не надавати військово-технічну допомогу Україні, бо, мовляв, зброя може бути відбита і російська сторона отримає аргументи для шантажу. Ми ж доводили, що українська армія отямиться після жахливих наслідків Іловайського котла, бо пішли колосальні зрушення у свідомості армії, тектонічні зсуви в ментальності й українське військо почало відроджуватися знизу — на рівні батальйонів. Фактично армія стала дуже швидко відновлюватися, а сам захист Донецького аеропорту став символом, кульмінаційною точкою початку цього відродження.

Передусім у самих Збройних силах України з’явилося відчуття потужної сили. Фактично тривала й затята оборона Донецького аеропорту була дзеркалом, у якому кожен боєць, кожен українець побачив перспективу миру не через капітуляцію й окупацію Росією. У цьому плані роль оборони Донецького аеропорту вирішальна.

Захист аеропорту дуже вплинув на морально-психологічний стан усієї української армії, усіх військових, не тільки тих, які перебували в зоні бойових дій і вели війну, а на усіх, де б вони не були — у штабі, на заході чи на півдні країни. Кожен із цих військових отримав меседж, що Україна є й буде боротися, і кожен має докласти зусиль, щоб закріпити цю ідею, щоб унеможливити іншу думку.

Оборона Донецького аеропорту — це віха у створенні українського війська, і я гадаю, що вона увійде в історію і в українські підручники. А це дуже важлива складова базового сприйняття потреби бути готовим захищати країну, зокрема й зі зброєю в руках.

Адже одна з проблем української армії — це те, що її фактично весь час роззброювали й не приділяли їй належної уваги. Українським військовим нав’язувався пацифізм, його постійно насаджали російські спецслужби, фахівці й дипломати. Пам’ятаю, як колишній посол Росії в Україні Віктор Черномирдін казав, що Чорноморський флот Росії боронить українські південні кордони, і багато хто з наших чиновників і військових чинів із цією тезою погоджувався. А таких заяв були тисячі.

Це дуже вагома причина того, що Україна зазнала атаки від східного сусіда й отримала війну. Реальність, на жаль, досі така, що дієвим запобіжником проти війни є демонстрація постійної готовності дати відсіч.

Оборонці Донецького аеропорту знищили думку, що Україна може програти війну з Росією. З’явилося переконання, що бойовий дух й усвідомлення справедливості оборони своєї землі може чинити спротив технологічно й організаційно сильнішому противнику. Той факт, що Росія має технологічні переваги, краще озброєння і тримає на кордонах регулярні війська, які можуть втрутитися, — усе це вже не міняє ситуації.

Завдяки 242 дням оборони Донецького аеропорту Україна довела російському Генштабу, що нахрапом, навіть за рахунок того 40-тисячного війська, яке Росія створила на Донбасі зі своїх підрозділів, найманців із певним залученням місцевих жителів, нічого кардинального зробити не може.

Тож Росія взяла курс на переговори, тиск на Захід і внутрішню дестабілізацію ситуації в Україні, на політично-дипломатичне розв’язання цього конфлікту.

Для України дуже важливо протягом декількох років створити професійну армію й забезпечити її здатність вести безконтактну війну, тобто війну покоління «4+» або навіть «5». Це потребує колосальних грошей, політичної волі й консолідації зусиль усього суспільства, але іншого шляху захиститися від Росії немає.

Цілком очевидно, що військова сила й вага Росії спонукають європейських політиків загравати з Путіним. Це виразно проявляється в ході переговорів, і в «нормандському форматі» також. Та й те, що Путін виступав з трибуни ООН, свідчить, що можливостей його блокувати немає й фактично антипутінської коаліції ще не створено.

Однак Захід побачив, що українське військо здатне боротися, чинити спротив навіть у таких умовах, де відступають вишколені й оснащені професіонали. І це теж вплинуло на тональність переговорів щодо України.

Те, що відбулося під час Мінських переговорів, — таке «мистецтво можливого», і в тому форматі, який існував, досягти чогось більшого навряд чи можна було. Хоча якби українська сторона наполягала, щоб учасниками таких перемовин були Сполучені Штати, можливо, результати були б іншими.

Головна проблема для України — це те, що західні і, особливо, європейські лідери очікують більших компромісів з боку України.

І тому кожного разу за результатами переговорів Україна отримує більш ризиковану позицію, аніж Росія, у відносинах із Заходом.

Переговори важливі, але це лише переговори. Ми маємо пам’ятати історію. Наприклад, Брестський мир. Домовилися до одного, а потім ці позиції змінилися завдяки військовій силі.

«Головне для України зараз — розбудувати армію»

Головне для України зараз — розбудувати армію. Не займатися створенням 300-тисячного війська радянського зразка, а швидко створити нову армію, яка за чисельністю в невоєнний час мала б не більше 150 тисяч, але ця чисельність підтримувалася б потужними стратегічними системами: невелике, але професійне військо з дуже потужними оборонними системами.

Зрозуміло, що під час війни Україна змушена мати 280 тисяч, як звітував Міністр оборони. Однак, якщо вдасться конфлікт заморозити, треба дуже швидко піти шляхом створення професійного війська. На це треба чотири-п’ять років. Це розуміння є в Президента Порошенка. Необхідний чіткий меседж суспільству, що Україна піде курсом професійного війська.

І тут оборона Донецького аеропорту висвітила цей надзвичайний дисбаланс. Захисники аеропорту вели бої, тримали оборону, як висококласні професіонали, але держава їх забезпечувала не як професіоналів. Цей дисбаланс між здатністю українців ефективно воювати і поганим забезпеченням треба швидко подолати.

Якщо усі ці процеси, спусковим механізмом для яких послужила оборона Донецького аеропорту, будуть розвиватися далі, то наростатиме консолідація західного суспільства в боротьбі з Путіним, спротив усередині російського суспільства, і врешті-решт Путін зникне з російської влади. Але це тільки за умови, що Україна затято оборонятиметься, Захід триматиме санкції й сформує консолідовану позицію.

Путін це теж розуміє, тому головним завданням ставить підірвати довіру суспільства до влади, щоб спробувати привести через вибори своїх людей. Він сподівається через дестабілізацію ситуації в Україні збільшити шанси для проросійських сил, «окопатися» в українській владі й у такий спосіб протидіяти розбудові армії й зміцненню патріотизму.

Охоронці Донецького аеропорту показали, що патріотизм — велика сила. Аеропорт, як маяк, висвітив дорогу до перемоги. Саме там, у Донецькому аеропорту, Україна утвердилася як держава, і, незважаючи на те що ми маємо окуповані території, я гадаю, що через певний час Україна зможе відновити свою цілісність.

Ерик Морс (Eric Morse), співкерівник програми дослідження безпеки в Королівському військовому інституті Канади:

— У такій війні, як на Донбасі, коли задіяні нерегулярні збройні сили, бойові дії розгортаються там, де прийдеться. Часом доводиться обороняти об’єкти тільки тому, що там у принципі можна тримати оборону. Це траплялося під час усіх великих війн. Приміром, Сталінград ніколи не був стратегічним об’єктом, але згадаймо, як його захищали.

Сепаратисти на момент боїв у Донецькому аеропорту здавалися сильнішими в артилерії. З іншого боку, це летовище добре збудоване, завдяки чому там можна було тримати оборону без додаткових фортифікацій і за слабкіших артилерійських позицій. Це мені нагадувало оборону з території тракторного заводу в Сталінграді. Великі урбаністичні споруди є, по суті, органічними фортифікаційними спорудами за своєю природою. Важливим показником є також щільність військової сили. На мою думку, сепаратистам доводилося вдаватися до цілодобових обстрілів упродовж 242 днів через те, що вони не могли здійснити фронтальної наземної атаки. Їм просто не вистачало для цього сил.

Я маю сумніви, що ситуація в Донецькому аеропорту могла вплинути на перебіг переговорів у Мінську. Я взагалі підозрюю, що саме Путін визначив зміст і хід цих перемовин. І ми побачили, що перемовини з одного боку і реальна ситуація на фронті — з іншого існували нібито окремо, і вже після «Мінська-2» сепаратисти спромоглися вибити українську армію з Дебальцевського котла.

Узагалі, нам дуже мало відомо про тактичний та операційний рівень того, що відбувається на сході України. Частково це обумовлено тим туманом, який свідомо напускає навколо всіх цих подій Путін. І це все на додачу до того об’єктивного хаосу, який неминучий у такій війні.

Робляться часом якісь незалежні спроби прояснити події. Приміром, журналіст Елліот Хіггінс створив сайт Bellingcat, який містить результати аналізу соціальних медіа, зокрема аматорського відео, знятого в зоні конфлікту. Завдяки цьому вдається простежити рух російської зброї з Росії на Донбас — приміром, переміщення того ж «Буку», з якого збили малайзійський авіалайнер MH17. Але такий аналіз є можливим лише після боїв, а не під час їхньої гарячої фази. Тому нам так мало відомо про той же Донецький аеропорт.

Ніколя Мілетич, директор Московського бюро агентства «Франс Пресс» (AFP):

— Я працював у зоні конфлікту на сході України. Коли нарешті вдалося потрапити до самого аеропорту, ми побачили щось схоже на день — наступний після атомної катастрофи. Майже нічого не залишилося! Я можу про це судити, оскільки на самому початку війни я кілька разів прилітав саме в Донецький аеропорт.

Напевно, спочатку, поки стояв аеропорт, можна було його використовувати або сподіватися на те, що його можна буде використати в майбутньому. Тоді це був важливий об’єкт.

Після боїв абсолютно неможливо було зрозуміти, що це те саме місце. Дивне видовище! Якісь шматки літаків, згорілі танки — картина майже нереальна.

Ми пам’ятаємо, що це була перша яскрава й дуже важлива реакція Збройних сил України, коли деенерівці-сепаратисти приїхали, щоб узяти аеропорт. Це була, по суті, перша різка відповідь Києва і свого роду знак, що для України це важливий стратегічний об’єкт. Тому спочатку для обох сторін було важливо й утримувати аеропорт, і спробувати його забрати. Але по ходу боїв аеропорт усе більше перетворювався на символ. Там була найзапекліша, найтриваліша боротьба.

Навіть тоді, коли від аеропорту нічого не залишилося, у прилеглих до летовища районах стрілянину чутно було щодня — у Пісках, Куйбишевському і Петровському районах, у Спартаку. І це було нам не зрозуміло.

Від того, що Київ більше не контролює Донецький аеропорт, принципово нічого не змінилося. Тепер, по суті, взагалі не важливо, хто контролює летовище.

Ще були бої за Луганський аеропорт. Там теж було дуже гаряче. Але вже зрозуміло, що саме Донецький аеропорт залишиться одним із символів цієї війни.

Сергій Лойко, військовий фотокореспондент, кореспондент «The Los Angeles Times», з інтерв’ю Радіо Свобода від 11-го січня 2015-го року:

— Коли я потрапив в аеропорт, видавалося, що це якась потойбічна реальність. Спочатку тобі здається, що ти потрапив на якийсь полігон дизайну постапокаліптичної стрілялки. Потім ти розумієш, що ні, це, швидше за все, павільйон Голлівуду, де знімається якийсь «Saving Private Ryan» («Врятувати рядового Райана»), і зараз вийде Стівен Спілберґ, скаже: «Cut» («Знято»). Але нічого цього не відбувається, а навколо реальні страждання, кров і смерть. На тлі всього цього надмірного за своєю військовою переконливістю антуражу у вразливої людини, як я, виникає відчуття такої собі епічності, нового прочитання толкінівського «Володаря кілець», де відбувається велика боротьба добра зі злом. З одного боку це світлі сили, з іншого — страшні «орки».

Звісно, я розумію, знаю, що не буває чорного й білого. Усе дещо складніше. Але те, що я там побачив, — ці вершини чистоти, щирості, відданості, братерства — я не бачив цього людського виміру в жодному з військових конфліктів. Може, я так глибоко в це не влазив. Але в Донецькому аеропорту я це побачив впритул.

Наголошую, конфлікту всередині України, тим паче етнічного конфлікту, не було зовсім, це все вигадане, привнесене ззовні. Це російське телебачення підсовує якісь страшні міфи про те, що руйнуються міста, що розпинаються діти, що когось їдять, і цією жорстокістю зомбує населення. Величезна кількість людей просто ковтає все, що вони бачать у «зомбоящику».

Сергій Лойко, військовий фотокореспондент

Я ж розповідаю про те, що бачив на власні очі. У Донецькому аеропорту я бачив людей, які захищали не аеропорт, бо його захистити неможливо, а щось більше на війні, якої немає. При цьому вони всі добровольці. Вони самі туди приїхали. Командири отримали наказ і запитали бійців, хто хоче поїхати, а вони підвели руки й приїхали туди.

Я, чесно кажучи, давно не був у такій приємній, культурній компанії. Найстаршому з воїнів було років 45, наймолодшому — років 20. Там панувала атмосфера дружби, братерства. Там не було хамського ставлення командира до підлеглих. Для того щоб почути мат, мав статися вибух чи якась смертельно небезпечна ситуація. Оперативна мова спілкування по рації в них була російська.

Наведу приклад, які там люди. Коли я приїхав в аеропорт на бронетранспортері, його розвантажували під вогнем — просто скидали речі на злітну смугу, щоб потім забрати під покровом темряви. Одні солдати прикривали вогнем, інші скидали речі й сідали у бронетранспортер — так відбувалася ротація. І так сталося, що мій рюкзак з усіма моїми речами, спальником, з усім причандаллям, крім камери, яку я завжди ношу з собою, поїхав назад, бо його просто не відв’язали. І я сказав командиру, що там мій спальник і щоб, якщо буде можливість, вони мені привезли мої речі, бо я там був чотири дні.

Це почули десь десять бійців, які були в тому приміщенні. Після цього до мене підійшли семеро з них і запропонували свої спальники. Один із них, Ігор — такий високий статний красень, — подумав, що я американець, бо їм представили мене як американського журналіста. Він підійшов до мене й доброю англійською сказав: «Excuse me, sir. I’m going into the battle now. But in the meantime you can have my sleeping bag»[6]Я був дуже зворушений.

Ще одне безперечне свідчення людських якостей тих людей — випадок з евакуацією останків танкіста, якого вони особисто навіть не знали. Командир сказав: «Хлопці, там лежать останки танкіста, їх знайшли. Двох ми вже евакуювали, два тіла, але цього розкидало вибухами. Я розумію, що ви всі хочете, щоб танкіста відправили додому, але це пов’язано зі смертельним ризиком. Потрібні добровольці (а вони всі добровольці). Розумієте, ви будете ризикувати життям, щоб урятувати останки вже мертвої людини. Хто хоче піти, підведіть руки». Руки підвели всі.

Потім два молоді хлопці вискочили на злітне поле під час перестрілки, інші хлопці бронетранспортерами відволікали на себе вогонь. Ці хлопці впродовж 30 секунд знайшли ящик від патронів, відкрили його, поклали туди відірвану ногу танкіста, закрили, прикрутили дротом до бронетранспортера. Увесь цей час вони відкривали себе для ворожого вогню і були в смертельній небезпеці. Це справжні герої. І таких прикладів героїзму там було дуже багато.

Батько одного молодого захисника аеропорту — полковник російської армії. Батьки розлучилися, але син із батьком спілкувався. Хлопець подзвонив йому перед тим, як їхати в аеропорт. Батько сказав йому: «Синок, ти що, не розумієш, у кого ти будеш стріляти? У своїх братів?» Він йому відповів: «Я все розумію, але ніхто цих братів сюди зі зброєю не запрошував». Цей хлопець мені сказав: «Я розумію, що захищати цей аеропорт немає сенсу. Але для мене важливо своєю присутністю врятувати якогось іншого солдата, який там зараз перебуває».

Там були люди з однією, з двома вищими освітами. Там був один кандидат у депутати, який замість кампанії приїхав туди — це було перед виборами. Він казав: «Моя виборча кампанія тут, я маю бути зі своїм народом». І він був зі своїм народом в аеропорту, і він цю кампанію програв.

Там був справжній полковник Олег Зубовський, який не повинен був туди їхати, але він приїхав і перебував під вогнем зі своїми хлопцями. Він казав, що якщо він буде там, то, можливо, буде менше жертв. Він свого домігся, командував, і всі, хто був із ним, залишилися живими.

Я не спав жодної секунди. І бійці там не спали, це неможливо, тому що тривають постійні обстріли. Усе хитається навколо, усе падає, сиплеться. Підвал і третій поверх термінала, коли я перебував у Донецькому аеропорті, були під контролем сепаратистів.

Був момент, коли один із сепаратистів біг «рукавом» для висадки пасажирів. Цей рукав складався тоді лише з іржавих рам. Раптом у сутінках ним пролітає, немов у комп’ютерній грі, якийсь чорний силует і починає впритул стріляти в українських військових. Вони падають, пригинаються. Один із них — якщо ми говоримо про кіборгів, то він якраз і є втіленням кіборга, — вибігає і впритул починає стріляти в цього сепаратиста, але сепаратист стріляє у відповідь і тікає. Командир дивиться на свій задимлений пістолет і каже: «Я не можу зрозуміти, який же я кіборг, коли не влучив? Я ж відчував його дихання». А потім тиша. Оцей момент тиші після вибухів і пострілів, коли ти думаєш, що оглух. Раптом у цьому оглухлому світі командир просто виходить на злітну смугу й кричить: «Сепар, сепар, повернись!» Тут усе — і відчай, й іронія, і затятість.

Цей командир і його бійці воювали там без сну в страшному холоді. Вони харчувалися бозна-чим, там усюди страшні протяги при мінусовій температурі. Відпочивали в касках і бронежилетах. Будь-яке приміщення прострілювалося.

Це була «фортеця» в облозі, де облога була, але не було мурів, не було фортеці.

І ось у цьому страшному приміщенні, у трьохмірному оточенні, у постійній війні ці люди тримали оборону, жили у війні, отримували поранення й гинули у той час, коли в мирному шикарному Києві, чистому й охайному, якийсь офіцер у штабі АТО щодня одягав нові костюми, немов він вішак, і тим самим сумним, невиразним голосом розповідав про те, що відбувається на війні. Бо для нього це була не війна, це АТО.

Потрібно було речі назвати своїми іменами. Потрібно було або віддати цей аеропорт, або розширюватися, адже чим довше тривала облога, тим більше прекрасних людей гинуло.

Захисники Донецького аеропорту — це ж сіль української землі. Я зробив галерею портретів цих хлопців. Подивіться у їхні очі. Для хлопців аеропорт, навіть попри те, що так мало було відомо, що там відбувається, перетворився на якесь епічне, легендарне місце, коли тисячі солдатів у Пісках поруч із аеропортом чекали й не могли дочекатися, коли зможуть потрапити туди. Тому що там, у Донецькому аеропорту, тривала війна за незалежність України.

В Україні внаслідок усіх цих подій почалася справжня вітчизняна війна. Люди самі, за покликом серця, незалежно від того, у якому стані перебуває їхня армія, пішли захищати свою Батьківщину. Що довше це протистояння триватиме, то більше українців у ньому будуть брати участь.

Донецький аеропорт тут відіграв чи не головну роль і набув особливого магнетизму. З одного боку, оборона ДАП — це епічно, красиво, а з іншого — це страшенно небезпечно.

У романі Стругацьких «Пікнік на узбіччі» та у фільмі Тарковського «Сталкер» є така кімната, потаємна, у такій собі «чорнобильській зоні», де здійснюються бажання. В аеропорту не здійснюються бажання конкретних людей, там панує смертельна небезпека, але в тому просторі, у цій кімнаті, яка прострілюється з усіх боків, де панує єгипетська темрява і вдень і вночі, український чоловік зрозумів, чого він вартий.

Юрій Костюченко, експерт з питань безпеки, провідний науковий співробітник Наукового центру аерокосмічних досліджень НАН України:

— «Гібридна війна» — популярний термін, що описує використання в рамках мережевого багаторівневого управління сукупності традиційних військових, повстанських і диверсійно-терористичних засобів та заборонених військових практик. Ці засоби використовують замасковані серед цивільного населення військові, найманці та рекрутовані місцеві з метою досягнення суспільно-політичних цілей. Такого роду конфлікти є змаганнями між конкуруючими моделями хаосу, і програє в них той, хто виявляє більшу вразливість відносно моделі світу й системи цінностей, запропонованих противником.

Тобто за терміном «гібридна війна» ховається насамперед війна смислів. Перемоги і поразки в цій війні відбуваються здебільшого не на полі бою, а в ідеологічному просторі. Тому й описувати так процеси слід переважно не в термінах тактичних, а в термінах етичних, ціннісних. Адже саме за цінності йде змагання.

Більше того, за великим рахунком, з військово-політичної точки зору майже неможливо прийнятно відповісти на питання, за що ми б’ємося й гинемо. Бо війна сама по собі є найбезглуздішою справою у світі. І виправдати її раціонально неможливо.

Життя у спокої й мирі є найбажанішим для людини. Але для вільної людини, за словами Гілберта Честертона, є речі важливіші за мир — це людська гідність і право бути собою. Це не виправдання війни, але виправдання жертв — усупереч міфологізації й героїзації війни, притаманних імперський ідеології.

Отже, запекла оборона Донецького аеропорту — це захист цінностей, гідності й способу життя.

Руїни Донецького аеропорту поховали імперські міфи про єдиний народ і непереможних геерушників. Не лише 300-річний імперський міф про єдиний народ згнив на злітній смузі Донецького аеропорту, а відбулося дещо більше. Безумні «орки» та позаморальні російські «відпускники», що зробили своїм звичним інструментарієм заборонені методи ведення військових дій і систематичні військові злочини, допомогли українцям вийти з антропологічної пастки, коли дії агресора помилково аналізують, керуючись загальнолюдською логікою.

Ті, хто атакував Донецький аеропорт, усі 242 дні доводили, що вони не люди в нормальному, загальнолюдському розумінні. Етична, культурна й цивілізаційна прірва між «ними» і «нами» стала наочною для всіх, так само як і ціннісна спорідненість українців з іншим світом.

Оборона аеропорту сприяла розвінчанню мілітаристських міфів сучасної Росії про непереможність підрозділів кадирівської гвардії, осетинських найманців та професіоналів зі спецпідрозділів ГРУ та ФСБ. Усі вони були знешкоджені вчорашніми будівельниками, вчителями та студентами.

Оборона Донецького аеропорту, що розпочалася 26 травня 2014 року, — це історія організації спротиву противнику, який переважав українські сили, через розбудову системного ресурсу знизу.

Ми довели світові, що варті свободи, що наша гідність зростає на ґрунті не лише самовідданості й самопожертви, а й взаємодії, кооперації й самоорганізації, які дозволили нам вибудувати ефективну мілітарну структуру й протистояти агресору.

Оборонці Донецького аеропорту переконали світ у рішучості України і в тому, що вона варта допомоги.

Водночас, тривалі безуспішні спроби захопити аеропорт істотно відбилися на морально-психологічному стані російсько-терористичних угруповань: їхні настрої змінювалися від злої зухвалості до приреченості й стійкого небажання брати участь у цьому безглуздому для них конфлікті.

Це зламало й традиційну переговорну тактику Кремля. Ще з часу конфлікту навколо Тузли 2003 року тактика офіційної Росії полягає в активному проведенні протизаконних дій з одночасним їх невизнанням і тотальною брехнею, а потім силуванні до переговорів із позиції де-факто незаконно отриманих преференцій. У разі ж отримання активного спротиву Кремль розгублюється, а конфлікт стає відносно керованим.

Зважаючи на початкові умови й задіяні ресурси, роль оборони Донецького аеропорту в процесі упокорення агресора важко переоцінити.

Епопея оборони Донецького аеропорту, між іншим, значною мірою зламала російсько-терористичну концепцію гібридної війни, яку вони вважали абсолютно ефективною, змусивши нашого противника повернутися до традиційних тактик управління військами. Маски було зірвано, злочинця викрито, явища нарешті отримали справжні імена.

Ми заплатили за це високу ціну, але воно було того варте: правда перемогла, всім у світі стало ясно, хто з ким воює на Донбасі. Кремлівська концепція таємної спецоперації, гібридної війни розсипалася, напоровшись на надзвичайну стійкість українських бійців.

Під час написання цих рядків іще зарано робити глобальні висновки, але цілком можна припустити, що оборона Донецького аеропорту як визначний епізод цієї війни стала індикатором того, що світова концепція безпеки встояла перед викликами гібридних загроз новітнього варварства.

У Путіна виявилося замало сил, щоб зламати світову структуру безпеки, бо вона вибудувана на спільних цінностях, а не на зброї чи кількості військ. А цінності — це те, чого «Русский мир» путінського розливу запропонувати не в змозі.

Саме ґрунтуючись на спільних для вільного світу цінностях, за 242 дні оборони Донецького аеропорту з ініціатив, що народжувалися у ході боїв, в Україні почали вибудовуватися засади стратегії оборони й розбудови війська, а згодом й ефективної протидії агресору в рамках міжнародної коаліції.

Для українського суспільства злітна смуга Донецького аеропорту виявилася місцем перевірки на міцність суспільних цінностей, розбудови нових комунікаційних інструментів та підйому нової мілітарної культури, а для Путіна — поверненням у реальність.

Інтерв’ю начальника Генерального штабу ЗСУ генерала армії Віктора Муженка від 16 жовтня 2015 року Радіо Свобода

З якою метою у Донецький аеропорт були направлені спецпризначенці?

— Враховуючи ключове значення аеропорту як вузла комунікацій, на його прикриття було перекинуло близько 150 спецпризначенців.

Але керівництво аеропорту заборонило бійцям взяти під контроль будівлю нового термінала, щоб не лякати пасажирів міжнародних авіарейсів озброєними людьми та не заважати роботі персоналу.

У результаті цього в ніч на 26 травня 2014 року новий термінал і підходи до аеропорту були без бою захоплені ударними формуваннями російських спецслужб в Україні — батальйоном «Восток», загонами Бородая, Пушиліна, Здрилюка й «Оплоту» із числа колишніх і діючих співробітників спецпідрозділів ГРУ та ФСБ РФ, у тому числі чеченців, загальною чисельністю до 300 чоловік.

Що стало «спусковим механізмом» початку протистояння?

— Після зайняття аеропорту терористами їм було ультимативно запропоновано звільнити будівлю аеропорту. Адже їхнє перебування становило загрозу для життя та здоров’я наших військовослужбовців. Визначений був час — 30 хв. Після невиконання цієї вимоги були нанесені вогневі удари по аеропорту. Протягом двох діб будівля була очищена від терористів і взята під контроль нашими силами.

Чи атакували українські військові житлові квартали Донецька?

— Збройні сили України — це регулярні військові формування, які апріорі не можуть воювати з мирним населенням. Добре це усвідомлюючи, терористи завжди прикривалися місцевим населенням, розташовуючи свої вогневі засоби в житлових кварталах поблизу шкіл, дитячих садків, на технічних майданчиках промислових підприємств.

Вогневе ураження у відповідь наносилося виключно поодинокими, вибірковими ударами. Ніколи українським підрозділам не ставилося завдання ведення вогню по житлових кварталах. Якщо цілі знаходилися у безпосередній близькості від житлових кварталів, ми відмовлялися від ведення вогню.

Які підрозділи брали участь в обороні аеропорту?

— За майже вісім місяців безпосередньо до оборони Донецького аеропорту на ротаційній основі залучалися переважно підрозділи високомобільних десантних військ та спеціального призначення 79-ї, 95-ї, 80-ї, 81-ї аеромобільних бригад, 25-ї окремої повітряно-десантної бригади та 3-го окремого полку спеціального призначення. Також в обороні аеропорту брали участь механізовані й танкові підрозділи 93-ї механізованої бригади. У січні 2015 року у боях за аеропорт також брав участь підрозділ 30-ї механізованої бригади.

За рахунок чого вдалося так довго утримувати ДАП?

— Інфраструктура аеропорту, його технічні приміщення та комунікації являли собою добре підготовлений опорний пункт.

Крім того, ми контролювали практично всі панівні висоти довкола аеропорту. Це дозволяло нам наносити вогневе ураження по бойовиках, які здійснювали обстріли позиції наших підрозділів або намагалися їх атакувати.

Але основним фактором стійкості аеропорту були люди — українські віськовослужбовці. Їхні мужність, героїзм та самовідданість. Тому еліта російського спецназу понесла колосальні втрати, рахунок яких іде на сотні людей.

Чому «йти в ДАП» не наказували, а пропонували й бійці ухвалювали рішення добровільно?

— Аеропорт став символом героїзму наших воїнів. Бажаючих його захищати було дуже багато. Тому відбирали наймужніших і найпідготовленіших.

У чому специфіка оборони Донецького аеропорту?

— Аеропорт був передовою позицією наших військ на донецькому напрямку, і його утримання не давало можливості противнику вийти на оперативний простір. Якщо можливо так висловитися, він був «пробкою в пляшці». Саме це пояснює численні спроби терористів при підтримці спецпідрозділів Російської Федерації будь-якою ціною захопити аеропорт. Навіть до останнього часу найбільша кількість обстрілів позицій наших військ була саме в районі аеропорту.

Не слід розглядати оборону Донецького аеропорту як оборону лише будівель терміналів та вежі управління. Оборона аеропорту здійснювалася як оборона стратегічного об’єкта, територія якого разом з об’єктами інфраструктури — це десятки гектарів. Щоб покращити становище, нам необхідно було взяти під повний контроль Авдіївку, Піски, Опитне, Водяне, зайняти панівні висоти та забезпечити надійне прикриття донецького напрямку. Нам це вдалося. І незважаючи на те що ми залишили аеропорт, сили АТО і по цей час продовжують його контролювати.

Яких командирів і рядових Ви хочете відзначити окремо? За що?

— Аеропорт дав нам дуже багато героїв. Тих, кого хотілося б відзначити, сотні і навіть тисячі. Усі воїни, які пройшли через термінали, вписали яскраву сторінку в оборону аеропорту. А якщо говорити про командирів, то це полковник Мойсюк — командир 81-ї бригади, полковник Зубовський — нинішній командир 28-ї бригади, герой України полковник Трепак, комбат 79-ї бригади підполковник Миргородський, полковник Котенко, генерал, а тоді полковник Олег Мікац, солдат Зінич, якому було присвоєно звання Героя України посмертно, Євген Меживікін, теж Герой України. Та ще десятки і сотні інших.

Чи була проблема зі зв’язком між усіма підрозділами, які здійснювали і забезпечували оборону ДАП?

— Коли починалася оборона Донецького аеропорту, дійсно були проблеми зі зв’язком. На початковому етапі це була одна з основних проблем всієї АТО. Але згодом вдалося вирішити ці проблемні питання. Іноді внаслідок відсутності досвіду або несприятливих погодних умов виникали проблеми з системою розпізнавання.

Як вплинули Мінські домовленості на ситуацію щодо захисту ДАП?

— Під час усіх зустрічей в рамках Мінських домовленостей Донецький аеропорт завжди залишався спірним питанням. Від контролю за аеропортом залежало накреслення лінії розмежування сторін, а від неї — відстані відведення важкого озброєння.

З якою метою ухвалили рішення й домовилися про проїзд кіборгів у термінали через блокпост сепаратистів? Чи це себе виправдало?

— Коли противник у черговий раз порушив відповідні домовленості, то на трасі, по якій підвозили особовий склад і боєприпаси, з’явилися додаткові блокпости, що створило нові проблеми. Проїзд кіборгів у термінали через блокпост сепаратистів здійснювався не на постійній основі. Ми забезпечили постачання боєприпасами і продуктами в аеропорт, до термінала, з Опитного та Водяного.

Як сепаратисти використовували перемир’я?

— Режим припинення вогню дозволив терористам встановити додаткові блокпости, побудувати нові та удосконалити існуючі укріплення. Було і таке, коли терористи просили про перемир’я, щоб забрати вбитих і поранених.

Чому не вдалося розширити контроль над територіями навколо ДАП і побудувати фортифікаційні споруди?

— Донецький аеропорт розташований практично у межах міста. На сході ДАП межує з житловими кварталами, в яких і були зосереджені бойовики. Саме з них вони робили свої вилазки під час спроб звільнення аеропорту і туди ж ховалися, отримавши відсіч. Для розширення контрольованих територій необхідно було наносити по бойовиках вогневе ураження, крім того, це були б бої в місті, а це вже передбачає інший формат операції. Для проведення таких дій необхідно було мати резерви, яких на той час не було.

Під час захисту аеропорту наші підрозділи як оборонні позиції використовували приміщення терміналів, технічні приміщення та комунікації.

Копати протитанкові рови в землі, яка складається з будівельного сміття, під постійним вогнем бойовиків не було можливості.

Чому сепаратистам вдалося викопати протитанкові рови та побудувати інші укріплення?

— Бойовики будували свої укріплення по околицях житлових кварталів під прикриттям місцевого населення. Активно використовували Мінські домовленості, оскільки знали, що ми не будемо стріляти.

Як і чому бойовикам вдалося замінувати й підірвати термінал?

— Постійні бої в аеропорту призвели до того, що будівлі були майже вщент зруйновані, що створювало серйозні труднощі для ведення оборони.

Після атаки переважаючих сил противника наші бійці зайняли оборону на другому поверсі нового термінала. Бойовики не могли їх звідти вибити, тому замінували опори і підірвали їх.

Проросійські бойовики заявляли, що «українська сторона проти своїх кіборгів застосовувала хімічну зброю». Захисники аеропорту розповіли Радіо Свобода, що бойовики запустили через пробитий у стелі отвір газ, схожий за дією на хлорпікрин. Що Ви можете сказати з цього приводу?

— Інформаційна війна проти України не припинялася ні на хвилину. Вона триває і зараз. У цій війні російська пропаганда використовує всі брудні прийоми, навіть якщо вони суперечать здоровому глузду, — як цей, наприклад.

Що стосується газу, то бойовики його дійсно застосовували в Донецькому аеропорту, але що це був за газ, я сказати не можу.

Чому в січні 2015-го операція з деблокування кіборгів не була успішною? Чому українські танки, які йшли на допомогу, виїхали на протитанкові рови сепаратистів?

— Усі під’їзні шляхи, вся територія навколо аеродрому була замінована бойовиками. Кожна ділянка місцевості прострілювалася. Погана видимість внаслідок густого туману ускладнювала, а іноді робила неможливими просування та маневр підрозділів, що здійснювали деблокування.

Не вистачало ресурсів. Єдиним резервом, який на той момент у нас був, була батальйонна тактична група 30-ї окремої механізованої бригади. Крім того, загострювалася обстановка навколо Дебальцева.

Незважаючи на це, силам АТО вдалося частково виконати поставлені завдання:

— знищити Путилівський міст, через який здійснювалося постачання бойовикам боєприпасів, озброєння та військової техніки;

— частково зруйнувати злітно-посадкову смугу Донецького аеропорту, що унеможливило її використання за призначенням;

— взяти під повний контроль населений пункт Піски;

— покращити оперативне положення шляхом взяття під контроль шахти Дутівська та залізничного мосту поблизу неї.

Подальше утримання приміщення нового термінала було недоцільним внаслідок його повного руйнування.

Так, від аеропорту відійшли, але противник поніс дуже серйозні втрати. Ми позбавили його потенціалу для ведення подальших активних наступальних дій. А плани противника були набагато більшими, враховуючи інформацію, яку ми отримали. Планувалося оточення нашого угрупування із замкненням в районі Очеретяного. Але завдяки мужності наших бійців і жорсткому утриманню зайнятих рубежів і позицій противник далі не пішов. Ми залишили вузьку смугу землі у 1,5 км і відійшли до наших опорних пунктів.

Чому захисників аеропорту не вивели раніше, якщо вже й «бетон» не витримував?

— Якщо відійшли б від аеропорту, то з’явилася б загроза для Авдіївки. А якщо б ми, не дай боже, залишили Авдіївку, втративши коксохімічний комбінат, то Маріуполь фактично перетворився б у місто безробітних. Це створило б у місті сильну соціальну напругу, дестабілізувало б обстановку. Ми зупинили ворога на рубежі, який ми займали. Ми не дали йому просунутися ні на метр вперед, за винятком самої будівлі термінала, яку вже неможливо було утримувати через повне руйнування.

Скільки воїнів загинуло під час захисту ДАП? Скільки отримали поранення?

— У ході бойових дій у Донецькому аеропорту — за 242 дні оборони ДАП — загинув 101 військовослужбовець, поранень зазнали 440 людей, 9 — пропали безвісті. З-під завалів аеропорту 15 жовтня дістали тіла трьох людей.

Скільки захисників Донецького аеропорту потрапили в полон? Скількох визволили? Скільки досі перебувають у полоні?

— Протягом 2014–2015 років під час оборони Донецького аеропорту представниками незаконних збройних формувань було захоплено та протиправно утримувалося 32 військовослужбовці Збройних сил України. З них станом на середину жовтня 2015-го визволено 27. Продовжують перебувати у бойовиків солдати Колодій Т.М., військова частина А0284; Ляса І.А., Костенко Д.М. та Пантюшенко Б.В., військова частина А1815; Михайлюк О.В., військова частина В1611. Переговори щодо їхнього звільнення тривають.

Крім того, диверсійно-розвідувальною групою незаконних збройних формувань 30 липня 2015 року поблизу населеного пункту Новолуганське Артемівського району було захоплено захисника Донецького аеропорту майора Гречанова А.А., військова частина В4745 (позивний «Рахман»).

Який сенс був у тому, щоб так довго обороняти приміщення ДАП?

— Передчасно залишити ДАП ми не могли, це однозначно. Ми повинні були утримувати аеропорт як стратегічний об’єкт. Це дозволило нам взяти під повний контроль Авдіївку, Піски, Опитне, Водяне, покращити оперативне положення та не допустити подальшого просування бойовиків на цьому напрямку. Повторюся, ми не дали ворогу просунутися далі вглиб країни. А в нього були саме такі плани.

Як оборона ДАП вплинула на дух армії та підтримку її населенням України?

— Оборона Донецького аеропорту була прикладом для всього особового складу. Прикладом того, що невелике за чисельністю угрупування спроможне протистояти переважаючим силам ворога, посиленим елітними російськими спецпризначенцями. І не тільки протистояти, а завдати противнику таких втрат, що він вимушений просити про перемир’я, щоб забрати своїх убитих і поранених.

Те, що зробили кіборги, їхній подвиг відродив бойовий дух української армії й створив образ нового українського воїна — непереможного і незламного.

Який вплив оборона ДАП мала на хід бойових дій та бажання супротивника розширювати відвойовані в України території?

— Утримуючи аеропорт, ми змусили противника відмовитися від подальших наступальних дій. Це було головне завдання, і ми його виконали. Якби при першій загрозі починали відводити війська, то невідомо, на якому рубежі ми могли б сьогодні бути. Це наша земля, і наш священний обов’язок її захищати.


Примітки

1

Боєприпаси для підствольних гранатометів.

2

Командир аеромобільного десантного батальйону 79-ї бригади десантних військ, підполковник Максим Миргородський, перший в Україні повний лицар Ордена Богдана Хмельницького.

3

Святослав Горбенко, 19 років, загинув 3 жовтня 2014 року.

4

Боєць з Дніпропетровська, рятував товаришів, виносив на безпечне місце, загинув від осколка міни; у нього залишилися троє дітей.

5

Елітний район на захід від Москви з найдорожчою в Росії землею та дачами, резиденціями.

6

Пане, вибачте. Я зараз іду до бою. Тим часом ви можете скористатися моїм спальником.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст