АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Ця війна розділена на два етапи — до аеропорту й після», — Натан Хазін

Один із засновників і керівників волонтерського проекту «Аеророзвідка» Натан Хазін розповідає, як їхні дрони допомагали кіборгам тримати оборону Донецького аеропорту та як виявляли тих, хто імітував виконання завдання. На його думку, кіборги змінили хід подій, показавши, що Україна здатна себе захистити:

— Ми почали відстежувати ситуацію в районі Донецького аеропорту приблизно з вересня — жовтня 2014 року. Наш підрозділ тоді проїжджав уздовж умовного кордону АТО. А особливу увагу аеропорту ми приділяли аж до кінця січня, співпрацювали з різними бригадами і з «Правим сектором».

Командир спецпідрозділу «Аеророзвідка» Натан Хазін. Фото: Натан Хазін

Наші дрони дозволяли виявити вогневі точки й відстежувати передислокацію ворога. Ми виявляли танки, що блукали по лісосмугах. З нашою допомогою знищували ворожі БТР.

Утім, із січня нас дуже жорстко «чавили» в аеропорту. Були такі ситуації, коли ми не могли літати, бо наше обладнання глушили. Ми мали втрати і серед наших «пташок».

«Дрон бачить усе»

— Було таке, що ми за допомогою стаціонарних камер побачили, як український танк виїхав на «відпрацювання» у район аеропорту і протягом більше ніж півгодини відстрілював боєкомплект у 200 м від цілі. Заради «галочки» і «зірочки» в нікуди відстрілявся, замість того щоб зняти реальну вогневу позицію. І командир цього підрозділу доповів про виконане завдання.

І нічого не сталося. За більше ніж рік війни в нашій армії ніхто не притягнутий до кримінальної відповідальності за невиконання завдань, за загиблих, яких могло не бути. При відході з Дебальцевого дуже важливе обладнання не підірвали, а залишили в мастилі — ворогу. Це тенденція.

«Кіборги переламали хід війни»

— Захисники аеропорту так довго утримували свої позиції виключно за рахунок свого героїзму, волі та відданості тих, хто їх підтримував. Мужність українських воїнів не піддається сумніву.

Адже зазвичай воюють за те, у чому є якась економічна складова, якісь енергетичні або інші стратегічні інтереси. Тут такої складової немає, а відтак поведінка захисників аеропорту нічим, окрім бажання довести свою правоту, не пояснюється.

Усім потрібна легенда, всім потрібна історія, і, на жаль, не важливо, за яку ціну. Як і в будь-якій війні, є певного роду рубікон, який не можна залишати, не можна було переступати. Це був, мабуть, один із переломних у цій війні моментів, переломних на нашу користь. Неймовірними зусиллями та ціною великих втрат ми будемо рухатися вперед.

І коли мене питають, чому я беру участь у цій справі, то сьогодні — це вже особисте питання. Не питання політики, геополітики, економіки, навіть безпеки країни. За минулі півроку я втратив трьох своїх найближчих друзів. І чотири місяці тому — найближчого свого друга, засновника «Розетки» Володимира Кочеткова-Сукача. З цього моменту війна переросла для мене в особисте. І для мене не важливі домовленості. Я буду воювати, поки Україна не буде вільною незалежною державою. Кров моїх братів кличе мене до сплати цього боргу, ми будемо стояти і робити цю роботу — захищати Україну. З їхнього благословення.

Коли ми починали понад рік тому, то патріотів в армії були одиниці. Ми трималися за таких людей обома руками, допомагали, щоб людина не пішла з армії, щоб залишилася на відповідальній керівній посаді. І щоб сама армія змінювалася. Сьогодні саме зусиллями добровольчого руху і цих людей ситуація докорінно змінюється. Я бачив у багатьох бригадах, як старші офіцери формують бойовий скелет, збирають навколо себе людей, готові стояти до кінця. Це небо і земля порівняно з тим, як було раніше.

Диспетчерська вежа ДАП. Кадр з відео, знятого дроном «Армії SOS» 15 січня 2015 року

«Тепер у нас є армія. Погана, але боєздатна»

— Аеропорт поступово із сучасної будівлі перетворювався на каркас. Думаю, що таких танкових дуелей у XXI столітті ще не бачили. Люди чіплялися за залишки металу й тримали оборону, відвойовуючи висоти та поверхи. Я думаю, що Донецький аеропорт — вже предмет вивчення тактики бою в закритих приміщеннях.

З таким напливом «орди» ніхто і ніколи не стикався. Будь-яка агресивна оборона змушує супротивника задуматися, використовувати інші тактики. Тут же п’яні й обколоті зеки із насолодою йшли на нас із різною стрілецькою зброєю.

А в бетоні й гіпсокартоні аеропорту не було нічого надприродного, нічого такого, що б захищало. Але люди продовжували стояти, часто всупереч здоровому глузду. І бойовий дух не падав. З атаками він посилювався. Це безпрецедентно, не має аналогів, у сучасній історії точно. Хіба, може, Брестська фортеця. Ну, по суті, мабуть, так.

Представники НАТО і США дуже складно уявляють собі нашу ситуацію і карту бойових дій. Адже сучасна армія має такі складові: 65 відсотків — це служба тилу, 25 відсотків — це бойові тактики й тактичні рішення чи техніка застосування і тільки 3 відсотки особистого героїзму. В українській армії все навпаки: 70 відсотків особистого героїзму й одиниці — постачання. При всіх розмовах про військову допомогу Україні — її немає. Україна покинута сам на сам із величезним ворогом. У неї немає ні стратегічного запасу, ні власного сучасного озброєння. Цілеспрямоване руйнування армії тривало мінімум десяток років. На початку 2014 року ми мали знищену армію із знятими із танків приладами нічного бачення. Україна фактично була без нічого. Нас знеструмили. Де-факто за рік ми — погана, але боєздатна армія.

«Наша перевага в тому, що ми захищаємо свою державу»

— Щодо світосприйняття людей, які перебувають на лінії вогню, то треба врахувати декілька ефектів, які перетворюють цивільну людину на воїна. Це ефект першої атаки, це ефект першого снаряду, що впав поруч, це ефект першого, поруч загиблого товариша.

З цим шоком, з цим болем, з цим жахом доводиться жити. Шокова терапія в одну секунду перемикає людину. Скільки небитих дають за одного битого? Я сказав би 30 за 1.

Бояться всі. Не бояться лише дурні. Коли ти три доби під обстрілом, вже по звуку розрізняєш де «саушка», де гранатомет, у тебе вже є відчуття цього всього на рівні підсвідомості. Ти вчишся спати при цьому. Ви розумієте, що таке спати при артобстрілі?

Я, на жаль, спостерігав саме біля аеропорту, коли кадрові офіцери в одну секунду губилися. А поруч стояв інженер чи клерк, який прийшов добровольцем, і ця людина збирала себе в кулак і діяла так, як вимагала ситуація.

Є психологічний переломний момент. Коли людина потрапляє в ці важкі умови, тумблери особистої безпеки на якомусь етапі перестають працювати. Я бачив, як поряд з аеропортом людина ходить без каски.

До аеропорту відчуття в нас були типу: «Зараз прийде російський десант, кантемирівці. Зараз присуне їхній танк». Таке собі очікування великого ворога, знаєте?

В аеропорту ми зіткнулися з цим віч-на-віч. І те, що кіборги змогли стримати натиск, цілодобово оборонялися, самі виходили з оточення, — це все змінило хід цієї війни. Цього в нас уже не забрати. Ця війна розділена на два етапи — до аеропорту і після аеропорту.

Ми зрозуміли, що ворог так само горить, як і ми, так само гине, як і ми, так само стогне від поранень. Той, хто проти тебе, навіть якщо в нього є якась більша вогнева сила, він теж лише людина.

Найважчим для мене був пошук людей після виходу. Я з групою друзів шукав одного з кіборгів. Три тижні по моргах у Донецьку. Через людей, через розвідку. Не було більшого дива для нас, ніж його знайти, ціною неймовірних зусиль отримати тіло і поховати в лютому, через три тижні після аеропорту.

Розумієте, це гібридна війна, вона відрізняється від інших своєю нещадною нелогічністю. Більшість воєн ведуться через релігійні конфлікти, за території, за ресурси. Тут усі ці пояснення відпадають. Спочатку мало хто розумів, з ким ми воюємо, який наш ворог, як його упізнати серед мирних мешканців.

Наша перевага в тому, що ми захищаємо свою державу, ми не прийшли в Ростов, ми не окупували Таганрог. Вони прийшли до нас, вони накрутили місцевих маргіналів, щоб ті взяли зброю в руки й воювали з людьми, які нічого поганого їм не хотіли. Уся ця конфронтація між російськомовними й україномовними, донецькими і західними — це штучне. Це міфотворчість. Більшість моїх колег російськомовні, але для них тепер «Слава Україні! Героям Слава!» — як для мене, це привітання.

Нашому ворогові не потрібен ні Донецький аеропорт, ні Маріуполь, ні Запоріжжя. Це не мета нашого ворога. Його мета розділяти й владарювати.

Окрім цього, у Росії немає нічого, ні свого стилю, ні своєї національної доктрини, ні своєї заповітної мрії. Але при цьому й немає Заходу, який би це розумів, якого цікавить життя людей тут, немає Заходу, який розуміє, що ми захищаємо Європу від варварства, яке прийде туди, якщо ми не зупинимо. Якщо Путіна не зупинити, у нього з’явиться ще більший апетит.