АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Епілог

«Аеропорт здали через помилки солдатів і керівництва?»

Захисник Донецького аеропорту, який пройшов багато ротацій починаючи з весни 2014 року, аналізує особливості різних періодів захисту летовища. Він критикує Геншатаб, а також деяких командирів підрозділів за «прорахунки й безвідповідальність», що, на його думку, призвело до загибелі бійців (інформація у посиланні містить, зокрема, і оцінки, що не співпадають з думкою цього учасника подій):

— В аеропорту я був із самого початку, але з певною періодичністю. Уперше я туди потрапив після того, як 3-й полк почав бої за аеропорт — наприкінці весни чи на початку літа. Точніше сказати не можу, оскільки після цього були Іловайськ та Дебальцеве, які собою «вибили» спогади. Яскравіше за все пам’ятаю літо, осінь та зиму. Перші декілька заїздів були дуже короткими, тривали день або два.

Обстріл позицій перед новим терміналом ДАП. Кадр з Youtube. Відео: Арам Степанян

Я поїхав до аеропорту добровільно. Коли я туди заїжджав, ще не було великої інтенсивності боїв. Під’їзд-від’їзд були нормальними, до будь-якої точки оборони під’їжджали, виконували завдання та їхали назад. Нічого надзвичайного в той момент не було, лише локальні бої на певних ділянках місцевості. Спочатку перебував у старому терміналі на першому поверсі.

Наші війська тоді ще перебували в Донецьку й намагалися утримати місто. Але вже утворився відомий батальйон «Шашлик» із наших «колег» із ДНР. Це був період, коли становище з Донецьком було хитке та незрозуміле, наші просувалися вперед, а росіяни ще не зайшли. Аеропорт тоді особливо нічим не виділявся, нас не бомбили, не намагались атакувати. Ми їх відтісняли.

Аеропорт на початку літа 2014-го був просто стратегічною точкою, яку потрібно було утримати. Аеропорт став відомим восени, коли наприкінці літа з’явились росіяни зі зброєю та важкою технікою. А до цього, на мій погляд, це була звичайна точка, де велися бої.

«Сепари розуміли, що в української армії є вогнева перевага»

— Аеропорт був стратегічно дуже зручно розташований для нас. Піски — це висота, звідти просто було все контролювати. Загрози, що нас могли вибити звідти на початку осені, ще не було, допоки наприкінці літа не трапився Іловайськ і не почалася наступальна операція росіян.

Сепари тоді наступали на наші позиції, але, прозондувавши вогневі точки, зрозуміли, що в української армії є вогнева перевага. Коли підійшли російські підрозділи, стало зрозуміло, що був певний паритет, а потім перевага тієї сторони.

Почалася справжня м’ясорубка, яку погіршували українські високопосадовці, особливо начальник Генштабу й керівник АТО. Багато правильних кроків командира 93-ї бригади, полковника Мікаца, обмежували в штабі АТО — їм здавалося, що це небезпечно й спричинить втрату техніки. Та не враховувалася втрата людей. Тому що за техніку в Києві могли не «погладити по голові», а те, що люди, — у той час це нікого не цікавило.

У жовтні, листопаді й грудні вже ніхто не слухав вказівок згори, бо накази були тупі.

Наприклад, був наказ атакувати позиції бойовиків під аеропортом на монастирі, з якого обстрілювали нас та диспетчерську вежу, бо вже з жовтня в сепарів були там укопані пушки й танки. Туди послали цілу роту з 93-ї бригади з чотирма чи п’ятьма БМП з екіпажами, десантом усередині, по мінному полю зносити укріплення сепарів. Тоді буквально за пару хвилин загинуло чоловік 30 — їх послали йти по мінному полю, знаючи, що воно там є.

Це був наказ, зрозуміло, штабу АТО, тому що тоді був такий «застій», з нашої сторони не було ніяких плюсів і потрібно було щось зробити. Усі розуміли, що аеропорт ось-ось уже. Не було ресурсу по місцевості, будівлі розвалені. І щоб якось покращити ситуацію, як я розумію, було прийнято рішення взяти в лоб ці укріплені райони, які були викопані, та людей просто відправили як м’ясо.

В Україні солдат — це цифра. За власним досвідом можу сказати, що списати одного загиблого бійця в журналі бойових дій — це справа двох хвилин для офіцера рівня капітана. У графі «Причини» написати: «Мінометний обстріл»…

«ЗМІ винні, бо розігнали цей міф про кіборгів»

— У жовтні в аеропорту була складна ситуація, бо ми не використали момент, коли можна було йти вперед. Ми тоді самі себе загнали в кут. Те, що аеропорт має значення як злітно-посадкова смуга, — брехня. Військово-транспортний літак можна посадити на автостраду навіть десь за Донецьком. Крім того, є багато доступних місць у самому Донецьку, куди їх можна саджати. Та ми були в 3D-оточенні, на другому та третьому поверсі сепари, у підвалі — сепари, ліворуч, праворуч і спереду — теж сепари.

Мені здається, що провина за те, що люди туди їхали, лежить і на ЗМІ, включно з громадянами України. Вони дуже розігнали цей міф про кіборгів. Через це хлопці, які, наприклад, сиділи на блокпостах, хотіли зробити щось більше. Тож коли вони дізналися про Донецький аеропорт, вирішили, що туди потрібно їхати, бо «там кується слава і там кується честь…»

Провину за смерті, які були в аеропорту після жовтня, я покладаю на командування та на людей, які писали пости у Facebook про кіборгів. Такого не потрібно робити під час війни. Люди самі змушували хлопців їхати в це оточення.

Там усе було розбито та розвалено. Їхали туди тільки добровольці — нікого їхати не змушували. Той же «Правий сектор» та інші добровольчі угрупування пускали із задоволенням. Адже «списати» декількох своїх — це незручний момент для генерала, бо йому доведеться сказати матері по телефону, що вашого сина вбили через його накази. А «Правий сектор»…

Була ситуація, коли сепари взяли старий термінал і відбивати його попросили саме «Правий сектор», тому що кому вони потрібні? Відбивайте, мовляв, будь ласка, раз ви такі герої.

У жовтні були дуже інтенсивні обстріли, кожного дня величезну кількість разів. Іноді здавалося, що вони під наркотою — судячи з їхнього безглуздої біганини з РПГ, криків «ДНР», «Аллах акбар» і спроб узяти аеропорт голими руками. Вони робили так багато дурниць, які я, як людина військова, назвав би повним відльотом мозку. Стріляли кожен день з ранку до ночі. Перерви були з 12-ї до пів на першу ночі, до восьмої години ранку, поки всі відпочивали з тієї сторони. Але це не означає, що можна було ходити, як по Бродвею. Стрілянина продовжувалася, просто була не настільки інтенсивною. У той час було просто пекло.

«По характеру артпідготовки зрозуміло, що воюють російські військові»

— Але потім змінився характер ведення вогню та артпідготовки й стало зрозуміло, що в аеропорту з’явилися російські військові. Ми побачили танк Т-72, якого в Україні просто немає. Він є на озброєні тільки в однієї країни — у нашого «доброго» східного сусіда.

Коли прибули регулярні війська, атаки пішли за класичним сценарієм: підтримка артилерії, після артобстрілу підходила бронетехніка, після неї — піхота. Але стверджувати, що це точно були російські кадрові військові, я все ж на сто відсотків не можу.

Та ж сама ситуація була і в листопаді. У різний час я знаходився там по 14 днів, один раз був 20. Тиждень відпочивав — повертався назад. Якось у мене друг пропав, мені потрібно було хоча б тіло знайти чи здобути хоч якусь інформацію.

Командування нас не тримало. У той період ми стояли на в’їзді в Донецьк з іншого боку, у селищі Ясинувата, між Горлівкою та Донецьком. Там лупилися з сепарами з іншого флангу. Ті ж, хто хотів поїхати захищати Донецький аеропорт, могли їхати в будь-який момент.

Я абсолютно не ідеалізую аеропорт і людей, які там були, теж. Сорок відсотків приїздило туди на два-три дні, щоб зробити фото, використати факт перебування для якоїсь політичної кар’єри або просто зробити аватарку.

«Найстрашніше — дорога»

— Дорога — це найстрашніше, що може бути. Ті, хто ніколи не вірив, починав вірити в що завгодно. Було страшно: БТР під’їжджає до зруйнованого термінала, його з посадочних коридорів «гасять» сепари, а тобі треба встигнути за декілька хвилин, доки не з’явився їхній танк чи гармата, завантажити воду й усе необхідне. А потім у броні з боєкомплектом сісти в цей БТР, який розрахований на 12 осіб і в якому сидить екіпаж із чотирьох чоловік, і чекати, поки диспетчерська вежа не дасть добро на виїзд. Їм видно, виїхав танк чи ні, спалять нас заживо чи ні.

Хвилину-півтори ти на злітній смузі, поряд із терміналом, у БТР, весь у броні, чекаєш, коли в тебе влучать. І при цьому розумієш: якщо в тебе влучать, ти не загинеш швидко. Ти заживо згориш у цій броні з тими, хто поряд із тобою. І якщо той, хто біля дверей, може виповзти і згоріти на злітній смузі, то ти згориш усередині. Дуже страшно. Нічого страшнішого в житті не пам’ятаю.

Спочатку такої ситуації не було, поки була інша диспозиція сил. А потім щораз — то гірше. У жовтні було дуже погано, видавалося, що вони аеропорт фактично взяли. Було не зрозуміло: сьогодні вони на одній позиції, завтра ближче на 300 м, то вони ліворуч, то праворуч. Оточення було не лише по флангах, навіть із твоєї будівлі в тебе стріляли. Один з десяти, що тебе там не пристрелять.

«Коригуємо: «Сімсот ліворуч», — а міна летить на чотириста праворуч»

— А взимку вже нас кожен день «бомбили» у Пісках і Спартаку з того ж термінала, де ми раніше утримували позиції. Виїжджав танчик, стріляв по нас, а потім заїжджав назад. Так, як раніше сепари не могли достукатися до нас, бо ми були під будівлею, так і ми не могли їх дістати, бо вони ховалися в тій самій будівлі, де були ми.

Перед Новим роком стало трохи тихіше. Велику роль зіграв холод, бо бігати із залізом на 30-градусному морозі не хотілося ані нам, ані їм. Нам було важче, бо ми були в бетонній будівлі, яка повністю продувалася. Спали одягненими, взутими, у бронежилетах і касках. Так само ходили в туалет і мінімально милися — хоч щось, до чого дотягувалася рука.

Інтенсивність обстрілів зберігалася десь відсотків на сімдесят. Ми були в оточенні, і по нас стріляли танки. Ми весь час чекали, щоб у них влучили наші міномети.

Однак іноді видавалося, що більше шансів було дочекатися, доки той російський танкіст розсиплеться від старості. Наші мінометники — браві хлопці, і велике їм спасибі — не влучали.

Я думаю, треба мобілізовувати людей, які мають певну спеціалізацію. Щоб служити в військах радіоелектронної боротьби, у тій же артилерії, потрібно розуміти, що ти робиш. А часто бувало таке, що боєць коригує вогонь: «Сімсот ліворуч», — а міна летить на чотириста праворуч. Це свідчить про те, що був дуже низький рівень підготовки офіцерів.

Вогнева позиція українських мінометників біля селища Спартак. Фото: полковник «Німець»

«Ми сиділи в аеропорту й читали маячню, яку про нас писали»

— Особливої бойової задачі не було. Було своє місце, позиція. У мене вона називалася «телевізор» — пролом у стіні, пробитий танком. Була злітна смуга та підвальне приміщення, з якого вилазили сепари в ранні періоди, та потім їх замінували й підірвали. Я спостерігав за своєю позицією. Стріляв, коли доводилося стріляти. Ховався, коли доводилося ховатися. Останнім доводилося займатися частіше за все.

Там був Інтернет, і вдень (бо вночі не можна — через світло від екрану відразу відкривається вогонь), коли списувався з близькими, не раз читав у авторитетних виданнях, що «росіяни відбили старий термінал позавчора, а сьогодні український спецназ поклав 40 російських окупантів та відбив його». І це в той час, коли ми самі сидимо в аеропорту і бачимо, що такого і близько не було. Таку маячню писали, що ми там щось відбиваємо, ходимо в наступ… Насправді ж ми просто оборонялися заради амбіцій Петра Порошенка.

Зброю ми брали з собою. Командування не займалося нашим постачанням, не надавало якихось додаткових засобів для ведення бойових дій. Те, що ти на своєму горбі привіз, — те твоє. Якщо заходить рота і командир роти не взяв із собою два ящики цинку на кожного, то воюй з одним магазином. Ті, хто на цьому міфі про аеропорт заробляв зірочки, не хвилювалися про те, чи є в тебе вода, їжа, патрони чи каска. Це була задача тих, хто воював.

Іще один міф — про те, що кожного дня в аеропорту велися рукопашні бої із застосуванням саперної лопати. Якщо говорити чесно, то, окрім позицій снайперів та кулеметників на другому поверсі, які могли помітити рух, ті, хто знаходився на першому поверсі нового термінала, не могли бачити піхоту.

Піхота не заходила до аеропорту, не було «гри в сніжки» гранатами — все це брехня для героїзації тих людей, які потім у формі ходять на різні виставки. Нічого особливого там не було. Був бій. Виконувалась задача.

«Аеропорт здали через помилки військового керівництва»

— У січні вже було зрозуміло, що буде далі. Постійно були обстріли Водяного, що прямо навпроти злітно-посадкової смуги. На аеропорт звертали увагу, витискали позиції, дороги. Наші їздили на ротації через сепарські блокпости, провозили боєкомплекти — ховали під тентами, у запасках, знаходили варіанти того, як викрутися з ситуації, яку створило військово-політичне керівництво.

Солдат української армії їде воювати в аеропорт, а його шманає денеерівець або росіянин, у якого великими літерами написано «Російська Федерація» на шевроні… Я не хочу кричати, що нас злили, але те, що наша влада точно не за Україну і не за територіальну цілісність, а навпаки, з аеропорту було дуже добре видно.

Українські танки на околицях аеропорту. Кадр з Youtube. Відео: Арам Степанян

Не пам’ятаю точно, коли відсторонили командирів і Віктор Муженко взяв усю відповідальність на себе. Здається, після Нового року, але такі речі не запам’ятовуються. Запам’ятовується, коли пацани гинуть.

Те, що їх відсторонили… Сказати так прямо важко. Просто якісь їхні ініціативи не підтримувались. Саме ті ініціативи, які могли б вилитись не в контрнаступ, а у плацдарм.

У той час росіяни накопали собі протитанкових ровів, і, коли наші здуру пішли в атаку, наші «бехи» попадали в ті рови. Там за час «перемир’я» таку оборону зробили, що ми її не візьмемо з нальоту навіть при великому бажанні. Якби нам сказали: «Все, Росія не підтримує сепаратистів, забирайте Донецьк», — то ми б його не взяли. Сепаратисти, на відміну від нас, використали для себе «перемир’я» й інженерно підготувалися до наступу.

Генштаб від нас вимагав розповідати якнайменше, бо, мовляв, ми не бачимо всієї «широти». Як мені один генерал сказав: «Ти замкомвзводу — от якби ти був генералом, тоді б поговорили».

Так, я заступник командира взводу, я за другий період АТО не втратив жодної людини. І я на своєму рівні роботу виконав повністю. А якщо генерал її не виконує, то не можна списувати це на відсутність досвіду — він же не продавець у «Макдональдсі». Помилився — іди з цієї посади. Тільки не у відпустку, не на посаду нижче, а за ґрати. Нащо ти взяв на себе відповідальність, якщо ти нічого не вмієш?

Коли Муженко став керувати, посипалася система оборони. Це повністю неадекватно. Коли він узяв ініціативне керівництво в Іловайську, то виробилася певна систематика: усе, чим керує пан Муженко, у підсумку виливається в здачу наших позицій. Усе.

Він зарубував те, що місяцями виробилося в обороні: «А давайте спробуємо по-новому, а цього робити не можна, це провокує, це незаконно».

Я вважаю, що аеропорт здали через помилки військового керівництва, але не лише рівня Генштабу, а й тих, хто вирішував на місці. І косяки тих, хто був у самому терміналі. Бо пустили сепарів забрати своїх загиблих, а вони під цим приводом обвалили пацанам на голови спочатку перекриття верхнього поверху, а потім підвальні приміщення. Просто «склали» те місце, де знаходились наші.

Якби тоді не пустили сепарів, вони б і не підірвали… Купа різних «якби»: якби в нас була справжня армія, то ми б аеропорт спокійно утримували досі. Це сто відсотків.

Здача аеропорту — це косяк і солдатів, і офіцерів і, звичайно, на вісімдесят відсотків косяк Порошенко і всього Генштабу.

Помилкою було пропускати наших солдат через блокпости ДНР, де їх принижували. Це давало можливість росіянам і так званим спостерігачам ОБСЄ пронюхати всі вогневі точки, заходити в аеропорт, ніби забирати поранених, а насправді розвідувати перед тим, як почати операцію по знищенню наших бійців.

В ОБСЄ були співчуваючі «молодим республікам» люди. Там було багато росіян. Вони вживали термінологію з кремлівських ЗМІ, кидали косі погляди… Яким би я не був міжнародним спостерігачем, я буду за свою країну. Я буду проти Путіна, але я буду співчувати громадянам своєї країни. А військовослужбовці РФ, які були тоді в аеропорту, вони громадяни «моєї країни», якщо казати з позиції представника ОБСЄ.

Значення аеропорту

— Коли сепаратисти зайняли старий термінал, це вилилося в обстріли. Для них це досвід і плацдарм для наступу на наші позиції в селищах навколо Донецька.

Якщо я сепар, у мене гаубиця стріляє на 20 км і найближча позиція для стрільби на 30 — я не дістаю до «укропів». І якщо я заберу цю позицію і зможу стріляти на граничну дальність гармати, то для мене ця позиція вигідна.

Будь-яке місце важливе, але аеропорт не являв собою такого «олімпійського вогню», який із нього зробили.