АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Найжорстокіше в полоні було, коли поламаного доламували», — боєць 80-ї бригади

Олександр Машонкін, боєць 80-ї аеромобільної бригади, обороняв Донецький аеропорт в момент його підриву сепаратистами, потрапив у полон і провів там 197 днів. Він розповідає про ставлення бойовиків до заручників:

— У Донецькому аеропорту я був два тижні в січні 2015 року. З самого початку точилися запеклі бої, а потім нас підірвали. Перший вибух пережили, а от другий уже пережили не всі. Десять годин я пролежав під завалами, до мене ніхто не міг підлізти, і я не міг звільнитися. Було затиснуте все — голова, торс, руки. Врятували каска, бронежилет і думки про близьких. Це був один із тих моментів, коли я хотів покінчити з життям. Тоді все моє життя промайнуло перед очима. З-під завалів вдалося вибратись дивом. Не знаю як, але виліз.

Олександр Машонкін, боєць 80-ї аеромобільної бригади

Двадцять першого січня я потрапив у полон. Нас взяли з «трьохсотими» 14 чоловік. Закидали поломаних, побитих в «урал» і погнали. Довго возили: спочатку до «Гіві» повезли, до Захарченка, а потім у підвал до «Мотороли». Після підвалу — в захоплене Донецьке СБУ.

«Падати не давали. Якщо впав і не встав — добивали»

— Коли привезли до «Гіві», соком напоїли, щоб показати, який він добрий. Потім воду пили лише з крану. Більш-менш перев’язали «трьохсотих» і повезли до Захарченка. Нам укотре розповіли, хто ми є, поставили на коліна і знову перепитували, хто є хто. Забрали наші жетони.

Однак справжній кошмар почався, коли ми потрапили до «Мотороли». Там нас тримали в підвалі з 11-ї ранку до восьмої вечора. Коли били, то пропонували переходити на їхній бік. Але це було «для приколу», щоб зламати людей, щоб свій стріляв у свого. Це в них така форма морального тиску. Там і російські найманці були, кадирівці, найжорстокіші, і місцеві донецькі.

Били всім, що потрапляло під руки: трубами, табуретками, ніжками від столів — чим тільки не били. Били скрізь — по голові, по всьому тілу, у пах. Падати не давали. Якщо впав і не встав — добивали. Взяли гарячу праску — руку до стіни, попрасували праскою, щоб трішки пошкварчало. Але я біль не відчував уже, бо найжорстокіше було, коли поламаного доламували. Це словами не передати.

Мене ж поламало під завалами спочатку, ребра вже були поламані. І там доправили ще. Там просто били… Одних заводили і били. Виводили. Заводили других, третіх. І так весь день. Після 10 годин побоїв принесли каструльку супу, але їсти нам уже не хотілося.

А як вони можуть поводитися з військовополоненими, які не давали їм жити майже рік, коли вони всі ноги стерли біля того аеропорту?! Як вони можуть поводитися? Якщо чесно, мені тоді вже було все одно, що буде. Але я тримався, бо пообіцяв рідним, що повернуся.

«Російський журналіст запитував, як я ставлюся до того, що влада нас кинула»

— Потім перевезли в СБУ і там уже оформили. Повели до санчастини, надали допомогу, кому треба було, бо після підвалу було знову багато поламаних.

Нас помістили в камеру — колишній есбеушний архів у підвалі. Там були металеві шестиярусні полиці, на які раніше складали папки з документами, справами, — на них ми й спали. У санітарній частині нас перевдягнули, бо наша форма згоріла. Кому що дісталося: комусь жіноче пальто, комусь щось інше, — добре, що спідниць не роздавали.

Ми там у підвалі без вікон провели тиждень чи два. Двічі на день приносили їсти — кашу чи суп. Те, що залишалося на кухні, те й давали.

Уже в СБУ слідкували, щоб дуже не били полонених, бо нас «світили» на російському телебаченні. А перед приїздом журналістів старалися, щоб не було на нас синців. Пам’ятаю, як російський журналіст запитував у мене, як я ставлюся до того, що влада нас кинула. Я відповів, що не можу про це судити, бо вже стільки часу не читав новини.

«Казали, що ми — раби з України»

— Коли перевели у загальну камеру, там уже сиділи бійці ЗСУ, цивільні жителі. Усього нас було 44 чоловіки. Там нас постійно виводили на роботу — прибирання в місті, у комендатурах. Казали, що ми — «раби з України». Ми пересилювали себе, щоб не відповідати, бо то було б останнє, що б ми зробили.

Усе залежало від конвоїрів. Бувало, нап’ються — чудять. Намагалися нас усіляко морально ламати. Трохи легше стало лише в останні два місяці, коли їх замінили, але раз на раз не приходилося. Одні з розумінням ставилися: полонений, то й полонений. Інші — знущалися.

Приходили слідчі й давали телефон подзвонити рідним. Потім телефон тримали в підвалі — пару чоловік на день могли додому дзвонити, щоб родичі знали, що живі, поки не вбили.

Інколи ми слухали «Радіо 24», але вони його часто глушили. У камері дозволяли радіо, книжки дозволяли, газети, але які там газети — «Малоросія» — повна маячня.

Через місяць почали пускати волонтерів. Вони привозили медикаменти, воду, продукти, інколи посилки з дому передавали, але воно все одно до нас не доходило.

«Я зрозумів, що це не священик, а сепар у рясі»

— Я сподівався, що повернуся додому, знав, що там ніхто про мене не забуває. Також рятувала віра. Ми разом збиралися й молилися — ставало легше на душі.

Але був один момент, коли моя віра ослабла: ми були у «Мотороли», до нас прийшов священик у рясі з хрестом. Він бив нас цим хрестом по голові — можливо, думав, що так нам гріхи відпустить, казав, що ми не люди.

На комусь із пацанів цей дерев’яний хрест зламався. Потім повернувся з металевим хрестом і продовжував бити. Я такого священика хіба у фільмах жахів бачив. З часом я зрозумів, що це не священик, а сепар у рясі. І все стало по своїх місцях, стало спокійніше. Я постійно відчував Божу підтримку. Коли на душі погано, помолишся — і відпускає. Стає легше.

Молився кожного дня, але лише перед сном, бо тільки тоді був час. Там, у камері, з нами сидів священик, скоріш за все, волонтер-капелан. Ми зробили куточок: повісили на стіні ікони, тумбочку застелили рушником, поставили хрест, свічки.

Були й такі, що сповідувалися, я — ні, бо сповідь у загальній камері — те саме, що сходити до слідчого і йому посповідатися. Надто багато вух.

Тим більше що серед нас у камері були стукачі («шестьорки») — спочатку ніхто не зрозумів, де, хто і як. Як казав слідчий: «Заробляйте бали, щоб швидше попасти в обмін». Пару чоловік так і заробляли. Мабуть, заробляють і досі.

Я намагаюся про все це не згадувати, але так не виходить, постійно чіпляються якісь спогади. Хвилююся за пацанів, які лишилися в Донецьку, я-то вийшов, а вони — там. Тепер чекаю, коли знову обмін буде.

Я не знаю, як відбувався відбір на обмін, чому обрали мене. Ми були на роботах, вони приїхали, назвали прізвища і повезли. Ніхто нічого наперед не казав.

«Ми йшли, бо ворог порушив суверенітет»

— Коли прийшла повістка, я одразу пішов. Бо йшли молоді пацани по 18–20 років. Ішли ті, хто навіть не служив, а я що, мав сидіти й дивитися, як вони там помирають?

Нам бойовики постійно говорили, що ми зомбовані. Але мене не переконати, що чорне є білим, а біле — чорним. Казали: «Ідете проти свого народу». Але в нас було інше завдання, ми йшли в Донецьк не вбивати донеччан, і навіть не через те, що там повстало населення. Для цього СБУ є. Ми йшли, бо ворог порушив суверенітет.

Але їм цього не докажеш, вони дійсно дуже зомбовані. Для них українське радіо — брехня, їхнє — правда. Вони нічого там не будують, думають, що країна буде в країні. Хочуть бути в Росії й в Україні, хтось хоче бути в незалежній державі. Кожен говорить своє.

Додому приїхав 8 серпня. Звичка вставати з ліжка як із нар — з полиці й набік — досі залишилася. Мабуть, ще довго так буду підніматися. Але відкрию очі — бачу, що вже вдома, тоді заспокоююся.

Якщо чесно, ні на кого зла не тримаю, взагалі я не злопам’ятний, але ніколи цього не забуду. Вірю: настане момент — і кожен отримає по заслузі.