АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

Вересень — листопад

«Аеропорт дав упевненість, що ми можемо перемогти», — кіборг «Кока»

Боєць 79-ї аеромобільної бригади з позивним «Кока» — один із тих, хто встановив український прапор на вежі Донецького аеропорту. Він розповідає, як його взвод подолав психологічний бар’єр після загибелі товаришів і вдало відбув першу ротацію в аеропорту. Під час другої ротації «Кока» виніс з аеропорту свого пораненого друга Андрія Горбаня, якого вважає справжнім героєм:

— У Донецькому аеропорту я був двічі. Перший раз у вересні наказ надійшов, коли ми були в районі Краматорська. Наш взвод був у наряді, і ми охороняли табір. А третій взвод — це були ті, хто виїжджає за першим сигналом. Тобто якщо є якесь завдання, то вони швидко збираються і вирушають на його виконання.

Боєць 79-ї аеромобільної бригади з позивним «Кока»

Тож, отримавши завдання, вони повантажилися й поїхали. Нам повідомили, що вони їдуть в аеропорт, завдання не сказали, лише зазначили, що це бойовий виїзд. А потім ми дізналися, що вони заїхали, і заїхали дуже невдало. БТР підбили, в одному хлопці згоріли одразу — семеро, заживо. З другого БТР люди встигли врятуватися.

Потім ці хлопці розповідали, що забігли до термінала й сиділи там, зустрівшись у точці збору. Хтось був поранений, хтось контужений, хтось більш-менш міг іще пересуватися. Хлопці, які були в терміналі, прийняли їх, надавали медичну допомогу. Через деякий час їх звідти вивезли.

Незабаром і нам дали завдання негайно їхати до аеропорту. Звісно, знаючи про те, що сталося й скількох людей втратили, ми не змогли себе примусити одразу виїхати. Дуже важко було усвідомити й прийняти те, що відбулося. Ми трохи почекали в розташуванні, щоб просто психологічно заспокоїтися. Потім прийшов наказ, щоб поїхали інші люди замість нас.

Ми ще тиждень побули в таборі і також поїхали в аеропорт. Ми вирушили на світанку. Десь о дев’ятій ранку наблизилися до аеропорту і довго чекали в посадці.

Слухали радіо й почули, що в аеропорту хлопців почали «крити й ворожа піхота наступає». То ми люки закрили й стрімголов «полетіли». Швидкість була величезна. Сказали собі: вже все, не звертаємо, їдемо до аеропорту. Сухий пайок, воду, боєприпаси, усі речі поставили на правий борт, бо з лівого боку все прострілювалося.

Пам’ятаю, що відкрив люк, побачив вежу, далі — новий термінал. Там саме «зльотка» була, а з правого — цей новий термінал розбитий і «рукави», за якими ми ховалися. Так от, три БТР заїхали чи чотири, точно не пам’ятаю. Ми швидко вивантажилися, і тільки все швидко поскидали — почався обстріл.

На щастя, стріляли не по нас, але десь поряд мінометами почали працювати. Ми всі речі почали переносити, ховати, щоб уночі вже не вилазити. Вивантажувалися ну дуже вже швидко… Коли все позаносили, то засіли в терміналі. Потім наші БТР вдало від’їхали, і ми чекали до четвертої ранку, аби перейти зі старого термінала до нового.

Лежали на землі, у темряві. Ліхтарики не можна було вмикати, тому що одразу починали стріляти снайпери, адже все видно через розбиті стіни. Отак і лежали на сирій землі. Незрозуміло було взагалі, де хто. Говорили пошепки. Пам’ятаю, що навіть коли підпалювали сигарету, то ховали вогник сірника, щоб не засікли.

Сепаратисти мали гарну оптику, тому ми намагалися якомога менше рухів робити. А от ми вночі більше на слух орієнтувалися, бо не вистачало тепловізорів.

Отаким був перший заїзд. Було дуже страшно, бо суцільна неясність.

А от коли ми вже виїжджали, у нас уже такий спокій був… Ну стріляють по нас, ну мінометами криють — нехай! Вони все одно нічого не зможуть зробити. Якщо їхати на великій швидкості, то влучити в машину складно. Щоправда, сильно сікли «Утёсами». Дехто намагався влучити з РПГ, але лише пару коліс підбили БТР.

У нас були решітки на машинах, які волонтери допомогли зробити. Багато машин ці решітки врятували.

«Спочатку бачиш згорілі БТР і думаєш: «Тільки б додому повернутися!»

— О четвертій ранку надходить команда: збирати всі речі, ділитись на взводи, щоб не одною групою переходити, оскільки багато людей було, а двома.

Перша група проходить… Усе добре — пройшли. Через п’ять хвилин ми пішли, і перед самим нашим виходом сепаратисти почали ВОГ[1] працювати. Можливо, коли перша група проходила, то вони їх помітили, що рух якийсь.

Ми присіли і думаємо: «Усе, почалося!» Сидимо мовчки. Довкола тиша. Слава богу, це був лише один ВОГ. Може, це вони так перевіряли, запустили і чекали на продовження. Як усе стихло, дали команду йти далі.

Коли ми вперше йшли, то взагалі не уявляли, як воно там. Ідеш, купа заліза валяється довкола, скло, згорілі БТР наших хлопців, які були тут. Проходиш повз них, а в голові одна думка: «Тільки б додому повернутися». Такі думки були. Перший раз було дуже страшно.

Знищена техніка перед терміналами ДАП. Кадр з фільму «Ніхто, крім нас»

Потім ми дійшли до входу у старий термінал. Там нас зустріла наша розвідрота. Нас завели в самий центр віп-зали. Розташували і сказали: «До шостої-сьомої години ранку спіть. Завтра покажемо вам усе». Ми відпочили, і зранку нас почали розставляти по позиціях.

В одного з наших, у нашого сержанта, того ж вечора влучив ВОГ. Сепаратисти влучили поруч із ним, біля входу в двері, і уламки застрягли в руці та нозі. Тож коли змінювали розвідроту, хлопці забрали й нашого пораненого, вивезли. От, загалом, за першої ротації в нас більше і не було втрат.

Далі день від дня не відрізнявся. Зранку прокинувся, раз удень поїв — тушонку. Їсти не хотілося взагалі. Лише куриш і воду п’єш, та й усе. Загалом нормально було.

Другий раз я поїхав вже в листопаді, там уже сніжок трошки випав. А 10 грудня я вже був на ротації вдома.

«Найстрашніший бій — коли поранили друга, Андрія Горбаня»

— Це була друга ротація, тоді в аеропорту були жорстокі бої. Тоді там кадирівців поклали, писали навіть, що це були спецназівці з «Вимпела».

Ми постійно бачили, як бойовики перебігають другим поверхом, вони по нас із «Мух» гатили. Ми нікого не брали в полон, і наші в полон не потрапляли. Був лише «двохсотий», якого ми довго не могли дістати з-під обвалів, та потім усе ж вдалося.

Я чув крики кадирівців на поверхах, то «Аллах акбар», то «Укроп, тобі гаплик» і таке інше. А потім пішов поголос про те, що 28 бійців «Вимпела» та кадирівців у підвалі завалило. Я особисто їх не рахував, але знаю таку інформацію.

На п’ятий-шостий день нашої ротації був найстрашніший бій. Бойовики почали лізти з другого поверху, навіть є фото таке. Були сходи ближче до нас, а були сходи за позицією, от через них вони і почали пробиратися. Там було всього-на-всього пару розтяжок. Ті сходи треба було просто підірвати, але так сталося, що ніхто тим не займався, бо боялися, що відкриємо велику територію для обстрілу.

Усе почалося з того, що о дев’ятій ранку ми з моїм уже загиблим другом, командиром відділення Андрієм Горбанем, виходили обстрілювати сепаратистів туди, де був готель. Тож ми вчотирьох вийшли на позицію за сходами, знайшли кімнату для укриття і почали обстрілювати готель «мухами», бо звідти по нас вели вогонь.

Відстрілялися ми й вийшли через ту позицію на відпочинок. За дві години прибігає солдат з 74-ї бригади — вони тримали оборону там вчотирьох — і каже, що «вилізло якесь «тіло» у береті й тільнику з «Мухою» і влучило в нас». От «Тополь» і каже: «Андрійку, йди подивись, що там сталося». І Андрій швиденько — ні броника, ні каску не вдягнув — вибіг і «попав». Дуже жорстоко «попав»…

Я саме перезаряджався, тому не побіг із ним, бо випустив майже всі магазини. Аж чую по радіостанції, що в нас «трьохсотий». Я схопився, а «Тополь» мені кричить: «Сядь на місце, ти один лишився на позиції, позицію тримати!»

І бачу — заносять Андрія. Нога поранена в друга, думаю: «Нічого, загоїться, усе буде гаразд, житиме, але бачу — рана дуже велика». Мене одразу тіпати почало.

Надали йому допомогу, пройшло дві години, і бачимо, що треба його евакуювати. І мені командир каже: «Побіжиш і ще одна людина з тобою».

Андрій був на ношах — і тут команда: «Готуйся виносити!» «Тополь» нам дав стрічку з молитвою — мені і хлопцю іншому, Сергію Чайковському, з позивним «Людоєд» — і каже: «З Богом». Так і винесли ми Андрійка, з величезним бажанням врятувати йому життя…

Повернулися вже під вечір з боєприпасами. Отам точно не їли, навіть не пили, лиш курили. Багато адреналіну, злість за Андрія… Це дало сили.

Пам’ятаю, як хлопці з 74-ї прийшли десь на п’ятий день. У нас тоді вже «двохсотий» був, поранених купа, і ми почали просити про допомогу новий термінал. От вони і вислали нам 10 чоловік. Вони прийшли вдень, під обстрілом. Навіть на душі легше стало тоді.

Як підняли прапор на вежі аеропорту

— Я, правда, не хотів розповідати, але… Бачила той прапор, який підняли над головною вежею Донецького аеропорту? То це зробили ми. Я, Андрій Горбань, Сергій Чайковський «Людоєд», а знімав Женя.

Боєць 79-ї аеромобільної бригади (позивний «Кока») з прапором, який вони встановили на над новим терміналом ДАП

Ми довго виношували цю ідею, ще з першого заходу в аеропорт, проте ніяк не виходило її втілити. Потім, коли вдруге повернулись у Донецький аеропорт, я кажу: «Андрію, давай прапор поставимо, покажемо, що ми тут є. Нехай дивляться і зляться, що ми така непереборна сила». Прапори наші їх сильно драконили.

Ми знайшли палку, таку, щоб підходила, Андрюха свій прапор дав, такий великий… Я кажу, давай візьмемо з собою ще когось. Пішли по поверхах, але ніхто не зголошувався, тож пішли вчотирьох. Женя знімав нас, бо ми хотіли мати для себе на згадку.

Тож ми вилізли, подивились, чи все чисто, я поставив прапор, але він упав, тоді Андрій підхопив його, знайшов дірку від кулі і просунув палку з прапором у неї. Після цього ми одразу втекли з даху. Нас переповнювали адреналін та гордість за свій учинок. Оце мене надихнуло.

Кадр з відео «Киборги вновь водрузили флаг Украины над Донецким аэропортом». Опубліковано 10 грудня 2014 року

Нам дуже пощастило, що ми підняли його і змогли нормально спуститися. Бо за п’ять хвилин сепаратисти вже почали його обстрілювати. Я не витримую, бігом спускаюся донизу, кричу, що стріляють по прапору: мовляв, давайте відстрілюватися!

Наші одразу не зрозуміли, про що я, бо не знали, що ми прапор усе ж підняли. Коли пояснив, то всі одразу вхопилися за зброю, так і заглушили їх, і ті більше не стріляли. А наступного ранку почався штурм…

Згодом ми дізналися, що брат Андрія відео оприлюднив. У нього був телефон Андрюхи, на який ми і знімали.

Андрій Горбань з позивним «Німець» завжди ходив без броні і без каски. Він нічого не боявся і був чудовим командиром. Він справжній кіборг.

Я завжди казав йому: «Андрію, вдягни каску, вдягни броню! А він не слухав. Я навіть з ним був трошки посварився через це, але він усе одно не вдягнув. Постійно ходив від старого до нового термінала по воду і харчі, у той час як інші боялись. Він був безстрашним й іншим сміливості додавав.

От, пригадую, був бій, Андрюха тільки-но прокинувся й одразу їсти. Усі воюють, а він каже: «Я голодний». Ми кажемо: «Андрію, давай швидко, а то тут вже лізуть». А він: «Ви відстрілюйтесь, я поїм, а потім підключусь».

Андрій був гарним другом. Не можу змиритися, що його вже немає.

Я підготував себе до того, що вмирати не страшно, до власної смерті я був готовий. Але не до того, що буду втрачати друзів. Це найстрашніше. Заспокоюю себе думками про те, що нашим товаришам там, напевно, краще, ніж мені тут.

При розумному командуванні жертв було б менше

— Не все було правильно, ні. Я тоді був командиром відділу… Коли ми чекали на відступ зі старого термінала, нас тоді штурмували вже вдруге, ми просили дати команду про відхід, бо ми втрачали людей. Уже було кілька «двохсотих» і треба було виносити «трьохсотих»… Ми просили «наглядача» термінала, казали, що треба виходити. Він лише повторював «ні», а ми чекали.

Дочекалися того моменту, коли вже все почало палати. Я одразу, як вивіз третього пораненого, повернувся ввечері, приніс боєприпаси — дивлюся, а всюди дим.

Бачу, п’ятеро стоять уже на ґанку біля входу в старий термінал. Я питаю, що вони тут роблять, а вони показують, що, мовляв, усе палає. «А чому ви не йдете?» — питаю, а вони мені: «Немає команди». Я їм сказав, що піду за рюкзаком, подивлюсь, яка ситуація, і якщо що, то виведу. Пішов, бачу — купа «трьохсотих». Думаю, треба їх витягати. Хапаю рюкзак — і раптом чую вибух.

Вибігаю назад у цей прохід і бачу, що всі п’ятеро лежать, контужені, але пощастило, всі живі. Я підбігаю до солдата, він лежить обличчям додолу, піднімаю, бачу — Максим Сотников. А він мене не впізнає — така контузія в нього сильна. Кричу: «Максим, це я, «Кока»», а він не чує. Я сказав командиру, що я його витягну, і ми з Сергієм з моєї роти Максима на ноші — і понесли. Поранених, що могли самі йти, також за собою повели. А через 15 хвилин головного у віп-кімнаті, «Тополя», контузило, і тоді вже всі пішли з термінала.

Тепер я думаю, що можна було врятувати більше наших бійців, можна було уникнути такої кількості жертв.

Тоді була втрачена більша частина термінала, другий поверх вже був не наш. Увечері, коли я заходив, нашими були лише дві кімнати: одна з «трьохсотими», а в іншій, яку ми називали «віп», горіли БК.

Десь навіть було відео, де сепаратисти кидали гранати в підвал і кричали, що ми звідти не вийдемо. Вони не знали, що з іншого боку, у підлозі віп-кімнати, була дірка, звідки ми вилізли по драбині. Вони кидали гранати зі словами: «Укроп, виході, нічєго тєбє не будєт!», а нас уже давно там не було.

Звичайно ж, варто було утримати аеропорт. Оборона терміналів дала Україні час для підготовки. Аеропорт став стіною — буфером між двома світами. Аеропорт давав нам надію на те, що ми зможемо відстояти свою країну. Якщо його і потрібно було знищити, то лише при відході, разом із сепарами.

Оборона аеропорту дала упевненість, що якщо нас менше «продаватимуть», а почнуть виявляти зрадників, що перебувають у генеральних штабах і зливають інформацію Росії, то ми зможемо перемогти.