АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Ми бачили у бінокль розп’яті тіла наших хлопців», — кіборг «Дім-Дім»

Боєць 90-го окремого десантно-штурмового батальйону 95-ї аеромобільної бригади з позивним «Дім-Дім» розповідає про те, як у кросівках пішов захищати Україну, як разом із побратимами долав страх, як забирав тіла з поля бою, як сепаратисти-бойовики знущалися навіть над загиблими та навіщо було тримати Донецький аеропорт:

— До війська я потрапив після перепідготовки. Тоді ще ніхто не думав, що це підготовка до справжньої війни. Крим уже був окупований, і всі орієнтувалися саме на проведення визвольних дій на півострові, аж ніяк не боїв на Донбасі.

Через 10 діб, коли навчання завершилися, нам дали вибір: якщо хочете — залишайтеся, не хочете — можете йти по домівках. З понад тисячі бійців добровільно в армії лишилося чоловік триста. Півроку я служив водієм БТР-80 у складі 2-го батальйону 95-ї бригади. З ними воював у Слов’янську, Краматорську та Лисичанську.

Нам платили, як звичайним строковикам, — сім чи вісім гривень на день. Це практично нічого. Хоча ми розуміли, для чого нас тренували й нам казали: «Рєбята, по-любому щось буде, треба тренуватися». А потім ми поїхали в Донецьк.

Боєць «Дім-Дім» (праворуч) із побратимом в Донецькому аеропорту

Мій перший бронежилет мені купила однокласниця. Людина, з якою я не бачився 10 років, дізналася, де я, і допомогла мені. Коли призвався, десь тижні три ходив у кросівках; люди в туфлях ходили, у гумових шльопках. Пізніше видали берці — один більший, другий менший. Їх нашвидкуруч шили, ніхто не очікував, що різко потрібно буде стільки взуття. Ну, нічого, походив — у того поміряв, з тим помінялися.

На той час іще не було такого потужного волонтерського руху. На добу на вісім чоловік давали літр води. Хочеш — умивайся, хочеш — чисти зуби, хочеш — пий. Коли дощі йшли — збирали різними способами. Бувало, і з калюж пили, коли неможливо було підвезти.

Бувало, стоїш на блокпості, жара 40 °C, а буквально метрів за 300–400 — чудове озеро. Але там можуть бути сепари, а можуть і не бути — це лотерейка. І вже коли доходить до того, що плювати на все, ідеш через це поле, піднявши автомат, щоб свої не шмальнули, покупаєшся, а потім сидиш і думаєш: «На фіга я це робив? Так життям ризикував, щоб сполоснутися».

«Коли перестаєш боятися, що вб’ють, бій проходить без жодної подряпини»

— У Донецькому аеропорту я був на двох ротаціях вже у складі новоствореного 90-го окремого десантно-штурмового батальйону спеціального призначення. Я туди у вересні перевівся кулеметником ПКМ. Більшість особового складу тоді були свіжими призовниками, зовсім необстріляними, тому я та хлопці, які вже бували на Сході, вчили новачків усьому вже фактично в бою.

Першу ротацію, на початку осені, я провів у новому терміналі. Коли ми його тримали, можете уявити: сепари були на паркінгу, на третьому поверсі, у старому терміналі та навіть позаду — у зеленці. А наші тримали лише перший та другий поверхи. Більше того, їх диверсійні групи з’являлися й на наших поверхах, балконах, ганяли «рукавами». Тобто ми тоді мали прямий контакт, ти постійно їх бачиш і взаємодієш.

Служили зі мною різні люди, були такі, що відсиджувалися, але не можна їх корити за це, бо там було дійсно страшно. Мені теж, та я себе переломлював і робив те, що мав.

Були люди, що не могли себе змусити до дій, але їм просто потрібен був час. Ми давали їм добу, аби ті звикли, що в них стріляють, звикли до небезпеки. І через добу вони самі вставали і робили все, що від них вимагали.

Коли до нас на ротацію приїхали нові бійці, серед них був теперішній мій товариш. Я бачив, наскільки йому було важко та страшно, — він навіть голову не міг підняти. Але його страх себе виправдовував: проґавиш постріл на посту — і буде здано все. Він був кулеметником, тому я доручив заряджати йому патрони, бо так він міг відчувати себе в відносній безпеці, допоки страх не пройде. І на диво, так швидко, як він, більше ніхто не заряджав. Хвилина-півтори — і «цинку» на 200 патронів немає.

Я вирішив йому допомогти: змусив пробігти десять разів від штабу до позиції. Я розумів, що це небезпечно, але інакше він би ніяк не зміг пересилити свій страх і не зміг би захистити навіть себе. Тепер ця людина знаходиться у найгарячіших точках передової.

Якщо хочеш жити, починаєш усьому вчитися на ходу. Після першого обстрілу навіть окопи рити починаєш правильно, не по коліно, а такі, що можна, сидячи на коні, стріляти з них.

Мені страшно до того моменту, поки я себе жалію. Проте я пересилюю себе тим, що краще загину героєм, аніж боягузом. Коли ти перестаєш боятися, що тебе вб’ють, бій проходить без жодної подряпини.

Так я рік воював, без жодної подряпини. Проте цього разу у мене було передчуття, я знав, що мало щось статися. Хлопцям сказав, що до дембеля не дослужуся. Мене поранили під час другої ротації, 18 січня, на диспетчерській вежі.

«Коли ми приїхали на позицію, то зрозуміли, що це справжня движуха»

— Почалось усе з того, що наша група з п’ятьох чоловік мала з тилу прикривати відхід 93-ї бригади, що йшла на штурм «дому з хрестом», у якому закріпилися сепари. Проте коли ми приїхали на позицію, то зрозуміли, що це зовсім не тил, там справжня движуха. На той час 93-я бригада вже потрапила в засідку, сепари їх чекали і влаштували хлопцям справжнє пекло. Їх тоді просто «кинули».

Коли хлопцям на допомогу йшли наші танки — хоп, а там рів протитанковий. Тобто під час так званого перемир’я, коли до аеропорту навіть півмішка піску не привезли і нам доводилось укріплюватися сміттям, сепаратисти переганяли техніку й окопувалися п’ятиметровими ровами.

Я взагалі сухпайками укріплював свій пост. Це дуже гарний будматеріал, особливо коли нема чим укріплювати барикади. Замерзла банка чудово захищала.

І пацани відступали. А куди їм іти? Звичайно, відступали до вежі. Коли ми приїхали туди, то побачили купу «трьохсотих», від роти практично нічого не залишилося, поранений був навіть командир. Ми майже всіх завантажили на один БТР — можете уявити, скільки їх там дійшло після бою.

Декілька чоловік, які більш-менш вціліли, не встигли у всій цій метушні влізти на БТР і залишилися з нами. І слава Богу, що вони не поїхали, без них узагалі була би жесть. Нас п’ять чоловік, ми фактично на передовій, і в нас не вистачає людей, щоб навіть усі пости обставити. До того ж ми не знали периметра, не могли орієнтуватися в темряві. Нас просили протриматися до ранку, казали, надішлють підмогу. Потім сказали, що техніка не може проїхати, бо все обстрілюється.

«Я просто пообіцяв собі нікого не залишати на полі бою»

— Коли слідкував за територією, побачив через тепловізор два тіла в полі. Якщо чоловік мертвий, він білого кольору, живий — жовтого. Не рухаються, але й не мертві, бо дух виходить. Я розумію, що хлопці поранені, їх треба забрати. Інакше до ранку не доживуть або ще гірше — їх заберуть сепари й за тіла вимагатимуть гроші. І це найслабше, що вони можуть зробити.

З голови не виходить одна картинка. Коли ми з 93-ю бригадою зайшли, відбили старий термінал, то, спостерігаючи, побачили в бінокль за метрів 500–600 від позиції розіп’яті тіла наших солдатів. Пацани дивилися в бінокль і впізнавали своїх побратимів, називаючи по іменам: от Саня, там той, там той. Найжахливіше було те, що ми не могли піти і зняти їх.

Після всього побаченого я просто пообіцяв собі нікого не залишати на полі бою. Загинути не настільки страшно, як те, що над тобою будуть глумитися. Тому врешті-решт за пораненими вирішили вийти я та мій друг «Вась-Вась». Але пройшли ми недалеко, на нас чекала засада. Пролунала автоматна черга, але я, як то кажуть, у сорочці народився — кулі влучили в ногу, перебили кістку. І я лежав, і Васька лежав, він почав відбиватися.

Я вже не бачив, але відчував, що все летіло в ногу. Я нею прикрився, бо черги продовжувалися. Пізніше поряд вибухнула граната, полетіли осколки, але то вже крапля в морі. Коли трохи стихло, «Вась-Вась» узяв мене за шкибарки та почав відтягувати до вежі. Секунд на 10 я від болю втратив свідомість і відкрив очі, коли мене вже затягнули.

Як людина, яка вже провоювала рік, я прекрасно знав, що сепари влаштовують засади, що можуть гранату підкласти під труп. Але не піти туди, не витягнути хлопців…

Боєць «Дім-Дім» під час лікування у госпіталі

Лише встигли перев’язати ногу джгутом, вкололи знеболювальне, почалася атака. Найстрашніше — коли ти лежиш поранений, тобі боляче і ти нічим допомогти не можеш. Лежиш, стискаєш у руці гранату і лише чекаєш, хто зайде перший — свої чи сепари. У такій ситуації немає часу на роздуми. От зараз лежиш, думаєш: «Ну потрапив би в полон, ну викупили б, вибрався б якимсь чином». А тоді ти про це не думаєш, краще «бах» — і все.

Десять годин я тоді пролежав на вежі поранений, а потім мене разом із хлопцями з 93-ї бригади завезли в Селідово. Холодно було, не міг навіть ворухнути ногою, а коли зняли берці, побачили, що вона вже синя, почала відмерзати. Думав, відріжуть, бо зовсім її не відчував. П’ятнадцять сантиметрів кістки було роздроблено, гомілка розірвана. Але лікарі все ж «склали пазл», пощастило. Того ж вечора мені поставили апарат Єлізарова і на гвинтокрилі евакуювали до Харкова на операцію. А вже за кілька днів перевели до київського госпіталю.

Дуже багато моїх друзів тоді в полон потрапило. Хорошого товариша Ігоря Брановицького застрелили в голову просто за те, що він кулеметник. За те, що він не захотів танцювати під їхню дудку, не захотів говорити те, що вони хотіли почути.

Чи був сенс тримати аеропорт? Бачте, на все є сенс. Кожен сантиметр землі тримати є сенс. Навіть якщо на нашій, донецькій землі стоїть, вибачте, туалет вуличний, навіть його треба тримати, бо то наша земля!

«Героїчні вчинки — звичайна річ на передовій»

— На передовій кожну секунду людина робить якийсь подвиг. Навіть не замислюєшся над цим, просто робиш те, що треба.

Люди йшли в аеропорт, коли він уже був оточений, коли залишався один пост, купа «трьохсотих», коли нас витравлювали газом і залишався під нашим контролем клаптик землі розміром не більше ніж палата в госпіталі, з усього аеропорту… Люди йшли туди і розуміли, що йдуть в оточення, у саме його ядро. А що робити, як треба було йти?

Деякі пропонували його знести, підірвати — і все, аби сепаратистам не дістався, та це було б зробити непросто. Аби завалити перший поверх, було закладено близько чотирьох тон тротилу. І після вибуху завалилася лише підлога, а сам аеропорт стояв. І ми стояли.

Там не було людей, якими б я не пишався. Кожен із тих, з ким я служив, для мене герої. Декого з цих людей уже нема серед живих, дехто й досі в полоні, хтось уже вдома з сім’єю, а багато хто й досі на передовій. Проте кожного дня вони робили і роблять учинки, які змушують ними пишатися. Але героїчні вчинки — звичайна річ на передовій.

Я звичайний солдат і виконував свою роботу, а офіцери виконували свою. Я довіряв їм своє життя, бо вони були компетентними людьми. Звичайно, був час, коли вони, як у 1945 році, не рахували людей. Але потім усе змінилося, берегли нас, не давали навіть злітною смугою пересуватися. Однак якщо давали команду, то її треба було виконувати, якою б вона не була, бо інакше навіщо ми туди приїхали?

Я дуже пишаюся командиром взводу «Халком», він майже всіх вивів з аеропорту під обстрілами. Він узяв усе під свій контроль, коли там усе було вже зруйновано, пішло під землю. Коли люди були деморалізовані, розкидані по території, довкола були лише брухт, каміння та пилюка, звідусюди лунали крики і навіть жоден офіцер не показувався, з ями вискочив «Халк» з ПМ (пістолет Макарова. — Ред.) і почав усіх вишиковувати, саме тоді всі зібралися, заспокоїлися й знову стали одним цілим.

Пишаюся своїм старшиною, Толіком «Спартанцем», який потрапив у полон, бо коли всі пішли, він відбивався до останнього, прикриваючи відхід, а сам залишився з важкими «трьохсотими». І другом своїм пишаюся, який спочатку голову підняти боявся, але пересилив свій страх і досі воює на «передку».

От Васька — людина, з якою ми з першого дня воюємо. Коли був вибір, він так само, як я, лишився. Коли ще ніхто не вимагав, коли всі тікали. У нас і позивні такі, бо ми два дуже близькі друзі — кулеметник «Дім-Дім» і снайпер «Вась-Вась».

Коли я був уже в госпіталі, мені приходить така вісточка, що «Вась-Вась» вже три дні вважається зниклим безвісти. Під час виходу з вежі він зник, чи в полоні, чи помер — жодних відомостей. Було так важко, наче брата втратив. І коли я його вже подумки поховав, оплакав, він з’являється! Згодом з’ясувалося, що під час відходу був густий туман, він відбився й загубив групу.

Чотири дні чувак бродив полями. Чотири рази виходив на злітну смугу, контрольовану сепарами. Каже: «Ходжу-ходжу, йду. Блін, аеропорт! Куди йти?!» У тил до них зайшов, знайшов якісь склади. І при цьому каже: «При мені тільки чотири «ріжки»». Автомат утопив десь». Так він бродив, поки не прибився до 79-ї бригади з їхніми «трьохсотими», і вийшов, відвоювавши разом іще добу.

«Мені сняться мої хлопці»

— У принципі, всі, хто хотів піти в армію, вже пішли. Зараз лишився невеличкий відсоток тих людей, які ще не відвоювали, але дійсно хочуть. Ловити людей — це неправильно. Не хоче — не треба, йому потім із цим жити. Хтось скаже: «Та пофіг, ну і буду з цим жити». Я би не зміг.

І якщо завтра в Житомирі до мене прийдуть додому та скажуть: «У нас буде ЖНР», — чи що там уже вони придумають, я просто цього не переживу.

Пам’ятаю, була зима, сидимо зі знайомим. І він мені каже: «Збирай речі. Якщо вони підуть далі, я тебе кудись вивезу, у мене родичі в Закарпатті, сидітимеш там». А я кажу: «Знаєш, Жень, я от з цією сумкою до тебе в Широкине приїду».

Там і тут — зовсім різні світи. Люди настільки не переймаються… Приїхав у Житомир, люди спокійно ходять по магазинах, а ти від кожного з них чекаєш ножа в ребро, головою крутиш навколо осі. От зараз ця жінка з сумочкою, яка прогулюється в міні-спідниці, дістане «калаша» і почне по тобі… Це тяжко. Але потім якось так із часом розумієш, що там війна, а тут мир…

Про війну я намагаюся не говорити навіть із рідними, не те що з друзями, бо найбільше нервую я. Коли людину не цікавить, де ти, що ти, а питають: «Ти багато вбив?», «А скільки ти людей вбив?»

Може, хтось розповідає, є такі, що хваляться, але для мене це вічна травма. Я не хочу про це говорити. Ніколи.

Інколи ще питають: «А тобі не сняться вони?» Я скажу так: мені сняться мої хлопці. Мені сняться мої друзі, яких немає вже тут. Реально сняться. Буває, що з ними спілкуюся.

Більше ніхто мені не сниться. Я не хочу про це розповідати. Я кулеметник. Я не рахую.

Ви знаєте, я дуже захоплююсь творчістю Шевчука — «ДДТ». Вважаю його достойною людиною, яка завжди підтримує Україну і виступає проти цих деенерів. У нього є пісня з такими словами:

«Вопрос «Зачем и почему?» оставим без внимания.

Мудрец сказал: «Господь дает по силам испытания».

Пускай мы стали пьющими моральными калеками,

А все же, брат, не гнидами, а все же человеками».

Головне — лишатися людиною. Це все не забудеться ніколи, звичайно. Те, що ти прожив, пережив, — це вже твій тягар.

Ті люди, які цим вихваляються, насправді ніде не були, вони нічого не бачили, бо цим не можна вихвалятися.