АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Операція з деблокування була сумбурною, накази не відповідали обстановці», — боєць «Багдад»

Руслан Боровик, гранатометник 1-ї роти 90-го батальйону із позивним «Багдад», двічі стояв на обороні Донецького аеропорту. Колишній миротворець добровільно пішов до військкомату, потрапив у збірний 90-й батальйон, який готували для заходу в аеропорт. «Багдад» розповідає про останні дні оборони Донецького летовища, а також висловлює власне бачення причин невдачі операції з порятунку кіборгів:

— Ми потрапили в аеропорт як раз у той момент, коли працювати було найбільш складно. Одночасно штурмували і старий, і новий термінали.

Заїхали ми зранку 29 листопада. У старому терміналі були інші підрозділи, але до вечора там уже практично не було кому обороняти. Ми евакуйовували бійців, виносили поранених і загиблих.

Вийшли 6 грудня. Потім нас замінила наша 2-га рота. Через якийсь час після їхнього заходу в аеропорт оголосили перемир’я, здається, були другі Мінські угоди. Перестрілки були, але таких штурмів, як раніше, не було.

Руслан Боровик, гранатометник 1-ї роти 90-го батальйону із позивним «Багдад», у Костянтинівці перед виїздом у ДАП

«Операція з самого початку була приречена на провал»

— Шістнадцятого січня ми вдруге зайшли в аеропорт. Тоді ж, пізно ввечері, почалися активні дії з нашого боку. До цього хлопці з 80-ї і 93-ї бригад тримали оборону в розваленій диспетчерській вежі й у терміналі.

Нашим завданням було штурмувати церкву і монастир — укріпрайон бойовиків, щоб відтягнути на себе основні сили сепаратистів з термінала. Треба було його захопити, протриматися до ранку й чекати підкріплення.

Ця задача, може, і була реальна, але була максимально непідготовлена. Усе робилося швидко і сумбурно. Ми говорили вищому командуванню, що так робити не можна, бо хлопці, які були на диспетчерській вежі, бачили їхні позиції й казали, що так їх не взяти… Але солдату мало хто вірить, вони вважали за потрібне вчинити саме так.

Місце висадки біля 1-го посту нового термінала. Фото: Руслан Боровик

Нас було півроти — 40 чоловік. Ми мали чотири бойові машини, дві бронемашини без озброєння і два танки для прикриття. Планувалося, що наноситься артилерійський удар по церкві й монастирю, у тому числі з реактивних установок — «Смерч», «Ураган», «Град». І поки бойовики відступають, нас на бойових машинах мали б швидко підкинути до цих будівель і висадити під вогневим прикриттям танків.

Нам чотирма групами треба було взяти ці дві будівлі, зробити всередині зачистку і закріпитися. Бойовики, які знаходилися в терміналі, пішли б на нас, а інша група могла зайти туди й забрати поранених.

Але бойовики знали про цю операцію, бо прослуховували рації. Взагалі-то, у нас мала бути окрема хвиля, але її не було. Бойовики нас чекали, в результаті ми навіть не дійшли до їхнього укріпрайону. Мабуть, добре, бо якщо б дійшли, нас би живими звідти не випустили. Як мінімум був би полон.

Танки піти далі не змогли — там були протитанкові рови та міни. Крім того, були проблеми з бойовими машинами піхоти — один боєць казав, що в нього було всього 40 снарядів. У іншого заклинило гармату, у третього башта нормально не поверталася. З трьох БМП нормально працювала лише одна. Тому операція з самого початку була приречена на провал.

Вигляд на укріпрайон бойовиків (церкву і монастир) з позицій захисників ДАП. Фото: Руслан Боровик

Найголовніше, коли ми чекали сильного артилерійського удару, було лише кілька залпів, ми почули лише декілька вибухів.

Якби це було зроблено вчасно і всіма засобами, як і планувалося, тоді б, можливо, операція вдалася.

Наступного дня 80 чоловік, здається, з 6-ї роти 93-ї бригади, так само наскоком хотіли взяти позиції бойовиків. Їм вдалося просунутися трохи далі. Але в результаті всього за 45 хвилин половина їхньої роти стала «двохсотими» і «трьохсотими».

«На весь аеропорт було максимум три-чотири офіцери»

— Скажу вам чесно, командування зі штабу взагалі ніколи в аеропорту не було. Коли ми тільки прибули в термінал, зранку почався штурм. На той момент за головного був «Спартак», старший лейтенант 79-ї бригади. Не було ані майорів, ані підполковників, тим паче зі штабу. В основному там несли службу сержанти, які були старші на секторах і позиціях. З офіцерів із кожного підрозділу там були хіба що старший лейтенант, максимум капітан. На весь аеропорт було максимум три-чотири офіцери.

Ваня «Голівуд», сержант 2-го взводу 1-ї роти на бойовій позиції. Фото: Руслан Боровик

Після того як аеропорт був розбитий і наш батальйон був деморалізований, взводами і ротами керували сержанти й солдати. Лише «Біба» та «Красота» зуміли нас зібрати, організувати оборону й не пустити бойовиків далі аеропорту. Від Авдіївки до Мар’їнки зайняли позиції ми. От вони були компетентні — знали обстановку, знали людей, знали, як це все робиться. Зуміли налагодити зв’язок між підрозділами 91-ї бригади, «Правого сектору» та 11-го батальйону територіальної оборони.

«Ворог завжди був на крок попереду нас»

— Ворог завжди був на крок попереду нас. Ті задачі, які ставилися, були несвоєчасними. Вище командування дуже повільно реагувало на обставини. Багато офіцерів некомпетентні й не відповідають своїй посаді.

В Україні армія багато років існувала на папері, разом з паркетними генералами. А коли прийшла війна, ніхто не знав, що робити.

Я зробив висновки: керівництво не знало обстановки, розвідка не велася належним чином. Вони діяли, покладаючись на свій розсуд, інтуїцію й логіку, не слухаючи того, що ми їм передавали. А так робити не можна.

Крім того, бойовики знали практично про всі наші задачі. Під час перемир’я була заміна ротацій в аеропорту. Коли виходили через їхні блокпости, вони все перевіряли. У результаті було втрачено декілька радіостанцій. Зазвичай у таких випадках зв’язок перепрошивають. Але цього не зробили, тому, ясна річ, вони все чули і практично скрізь нас чекали.

Знищений «Урал» на першому поверсі нового термінала ДАП. Фото: Руслан Боровик

Основні проблеми — зв’язок та неналежна артпідготовка

— Бувало, я сідаю в БМП, а механік-водій запитує: «Куди їхати?» Розумієте, не всім була поставлена конкретна задача. Перш ніж виконувати серйозні операції, кожен солдат мав знати свою задачу. Механіку сказали кудись виїхати, а куди — незрозуміло. Цього не повинно було бути.

Тим паче в той час там уже не були прості «сборища ополчєнцев» — були підрозділи морської піхоти; пізніше, у лютому, вони штурмували одну з наших позицій. Багато людей загинуло, зокрема з їхнього боку — усі були з «якорами».

Озброєння

— Із озброєнням в цілому в нас усе було в порядку. На початку не вистачало тепловізорів. Але волонтери забезпечили нас нічними «очами», коли ми заходили в термінал. Боєприпаси теж були. Інше питання, що не завжди їх можна було туди поставити. Привезли броню на МТЛБ, прив’язали догори, а зняти її звідти було проблематично. З верхніх поверхів одразу починали закидати гранатами. Окрім того, доставити її в саме приміщення теж було важко.

У таких підрозділів, як наш, має бути швидка мобільна бронетехніка, як БТР і БМП. У нас вони були, але зразка радянських часів. Вони довго стояли на консервації, не їздили, напевно, років 30. Звичайно, з ними були проблеми. Ті ж БТР, які виїжджали на допомогу бронегрупам в район аеропорту, часто просто не доїжджали з технічних причин.

Склад зброї і харчів на другому поверсі нового термінала. Фото: Руслан Боровик

«Жалкую, що не відзняв більше цікавих моментів»

— Ми заходили в аеропорт і виходили звідти по злітній смузі. Туди й назад пробивалися під обстрілами ПТУР і крупнокаліберних кулеметів. Але ніхто з бойовиків у мене не влучав, тому камера відносно ціла. Вона зі мною була і при штурмі «будинку з хрестом» (монастир неподалік від аеропорту. — Ред.), і навіть у госпіталі.

Боєць 74-го розвідбату «Рекс» заряджає гранатомет. Фото: Руслан Боровик

Я не зовсім задоволений фотографіями, які зробив в аеропорту. Бо багато чого я міг сфотографувати краще. У перші три дні, коли ми приїхали, бойовики взяли старий термінал. Тоді ж почали закидати нас у новому терміналі з більшою силою.

Руслан Боровик з котом, який жив із захисниками ДАП

Під час бою було багато цікавих моментів. Іноді я переривався і робив декілька кадрів. Пам’ятаю, під час бою я відстріляв магазин, відійшов перезарядити автомат. Потім відклав його на хвилину й дістав камеру — встиг зробити буквально один кадр. У цей час мене якраз помітив командир — зрозуміло, він мене ледь не ногами почав пинати. Тоді всі були на нервах. Бували моменти, камеру взагалі хотіли забрати й розбити, але я знаходив потрібні слова, і після цього мене залишали в спокої.

Сапер Віталій «Борода» мінує підступи до посту. Фото: Руслан Боровик

Коли підрозділи 79-ї й 95-ї бригад поїхали і залишився тільки наш батальйон разом із 93-ю бригадою і 74-м розвідувальним батальйоном, офіцером був командир, який мене знав, — тож і мені вже було простіше. Але вже не було таких моментів, які хотілося знімати. Це зараз мене знають і до мене звикли, а на початку, коли бачили камеру такого розміру, — ставилися з острахом.

Жалкую, що не відзняв більше цікавих моментів. Навіть коли було затишшя, міг би більше фотографувати людей. Але й люди тоді були стомлені, цілодобово не спали… Не завжди про фотографію думалося. Іноді хочеться зробити знімок, а іноді думаєш — та ну його.

«Іноді доводилося сильно ризикувати, щоб зробити кадр»

— Іноді доводилось сильно ризикувати, щоб зробити кадр. На фото видно, що на металевих частинках прорізів вікон купа дірок, бо все летіло в нашу сторону. І щоб зробити фото, мені треба було просунути оптику всередину. Об’єктив блікує — а ми знали, що навпроти позиції двох снайперів з крупнокаліберною гвинтівкою. Але я висунувся, оглянувся, присів, подивився в об’єктив — не сподобався кадр. Потім пішов в іншу сторону. І так декілька разів.

Перед позиціями ворожих снайперів, вигляд на укріпрайон бойовиків (церква і монастир). Фото: Руслан Боровик

А після того, як зробив фото заходу сонця з боку Донецька, одразу почув дзенькіт куль, які відбивалися від стінок. Це було між першим і другим поверхом нового термінала, який добре прострілювався.

Тим не менш не завжди хотілося ризикувати, бо два рази пощастило, а третього разу може й не бути.

«Після другого вибуху мало хто залишився цілим»

— Бойовики вісім місяців намагалися взяти аеропорт штурмом. Коли вони зрозуміли, що в них це не вийде і вони несуть великі втрати, то вирішили його просто знищити, зрівняти із землею. Вони били з танків у ту ж диспетчерську вежу, у ті ж термінали… Але хлопці трималися до кінця, навіть після першого вибуху в них іще були боєприпаси і зброя, яка залишилася під завалами. Але після другого мало хто залишився цілим, щоб обороняти термінал.

Захід сонця в Донецькому аеропорту з боку Донецька. Фото: Руслан Боровик

Зараз ми відступили за аеропорт, ми бачимо його з наших позицій. У цілому, ми тримаємо ту ж територію, що й під час аеропорту, хіба що на декілька сотень метрів поодаль. Зараз сепаратисти зайняли руїни аеропорту, але тепер ми їх там довбаємо. Тому, можливо, стратегічного значення аеропорт не мав. То був скоріше принцип.

Бойовикам муляло те, що ми знаходимось поруч із Донецьком. Хоча літак вони все одно там посадити б не змогли, навіть якщо й мали би його, — злітна розбита і прострілюється нами.

Андрій «Сєвєр» у новому терміналі ДАП. Фото: Руслан Боровик

«Ігор допомагав пораненим до кінця, а потім його вбив «Моторола»»

— Мої товариші Андрій «Сєвєр» і Ігор Брановицький, коли підірвали аеропорт, допомагали пораненим. Андрій з простріляною ногою тягнув бійця з 80-ї бригади, а Ігор допомагав їм відійти з термінала до злітної смуги. Але далі він не пішов, хоча міг би, бо сам не був поранений. Він повернувся назад і діставав поранених з-під завалів, надавав їм першу допомогу. Усі дуже хотіли пити, але води нормальної, звичайно, не було. Ігор тоді ходив і довбав лід, щоб змочувати бійцям губи талою водою. Вони трималися до кінця, доки було чим відстрілюватися, доки було кому і чим воювати.

Хлопці в госпіталі мені розповідали, що вночі, перед тим як їх взяли в полон, помирало по п’ять чоловік — від втрати крові, від поранень, від переохолодження. Мого товариша Женю Яцину могли б урятувати, якби до них пробилася допомога. Він помер від переохолодження. У нього були перебиті ноги, з такими пораненнями можна було б врятувати, але…

Тож, коли Ігор повернувся, він також тримав оборону з тими, хто міг це зробити. Вони відстрілювалися й допомагали пораненим доти, доки їх не взяли в полон.

Ігор Брановицький після першої ротації в аеропорту. Загинув

Ігор був кулеметником, але на той момент він віддав кулемет товаришу, бо сам діставав бійців з-під завалів. Коли в полоні сепари запитали: «Хто стріляв?», хто з них був кулеметником, Ігор сказав, що він. За це його довго й страшно били. Як я дізнався від його мами, вони ще хотіли його поставити на коліна, але він не ставав. Вони стріляли травматичною зброєю йому по ногах. Коли віддали його тіло, у колінах були резинові кулі. Його катували, побили майже до смерті, а потім «Моторола» підійшов і зробив два постріли йому в голову.

Знаєте, що я вам скажу? Ігор знав, на що йде, розумів, що йому загрожує і чим це може закінчитися. Він знав, що як мінімум буде полон, знущання, а максимум — загибель, але не покинув поранених товаришів. Це, я вважаю, і є найвища людяність, героїзм і патріотизм.

Досі, на жаль, іще не всіх наших хлопців повернули з полону. Багато зниклих безвісти. У тому числі з нашого батальйону та з 93-ї, 80-ї бригад, які там були останні.