АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Треба нагороджувати «За мужність» лише за те, що зайшов в аеропорт», — сержант «Батя»

Геннадій Бакунєвич, доброволець, обороняв Донецький аеропорт узимку в складі 90-го батальйону 81-ї бригади. Молодшого сержанта 2-ї роти називають «Батя» — за сміливість, турботу про ближнього й розсудливість. Геннадій розповідає про трагічні події січня 2015 року:

— Готувалися ми ще з житомирського полігону. Майже 70 відсотків з нас були добровольці. Усі були з «минулим»: по дві-три миротворчі місії, служба в різноманітних «спецназах» — люди бувалі. А інші 30 відсотків вчилися в них.

В основному нас готували до зачистки міст. Ясна річ, після Іловайська й Дебальцевого ми зрозуміли, що армія зупинилася. Було ясно, що єдине місце, куди нас можуть послати, — це Донецький аеропорт.

«Ми, як бультер’єри, натаскані на атаку, а не на оборону»

— У листопаді ми поїхали з Києва до Костянтинівки — половина техніки їхала сама, половину тягнули. Так якось доїхали до Костянтинівки, де нас поселили в покинуту психіатричну лікарню. Трохи обжилися.

Замполіт та комбат сказали, що нас чекає захід у Донецький аеропорт, але довго не могли визначитися з часом, коли ми зайдемо туди і яка буде обстановка.

— Ми як десантура думали, що будемо працювати за нашим призначенням, але в аеропорту нас використали для роботи в окопах. Це не наше завдання, а піхоти. У десантних підрозділах практично немає прикриття артилерії й того, що потрібно для окопної війни. Ми, як бультер’єри, натаскані на атаку, а не на оборону.

Геннадій Бакунєвич, сержант «Батя»

Звісно, ми працювали в будівлях, знаємо специфіку, але оборонна тактика, що застосовувалася в аеропорту, була незвична для нас. Коли ми зайшли, там були чітко сформовані сектори, вісім постів — кожен відповідає за свій сектор обстрілу.

«Командир сказав: «Хлопці, половина з вас — «двохсоті». Хто не хоче?»

— Перед виходом на аеропорт новий командир бригади сказав: «Хлопці, половина з вас — «двохсоті», половина — «трьохсоті». Хто не хоче, може вийти». Були такі, хто вийшов, вони поїхали в Піски, там трохи обстрілялися.

Не приховуватиму: ті, хто був мобілізований, за рік служби на бойові завдання так і не виходили. Тож ми сказали їм: «Хлопці, в тилу теж вистачає роботи, треба підвозити, охороняти».

Навіщо мені за спиною людина, щодо якої я не буду впевнений, чи вистачить у неї мужності вийти під відкритий вогонь, подавити його, щоб я зміг перебігти?

Коли ми зайшли в аеропорт, бої за нього вже завершувалися. Навіть кіровоградці, 3-й полк спецназу, які це починали, нам дзвонили й казали: «Коли ми зайшли, у нас були стіни і було літо. А у вас — ні того, ні іншого».

Таке враження, що потрапили в скажений вулик. Рикошети зверху, знизу, кулі свистять з усіх боків — з таких траєкторій, що ти не можеш зрозуміти, звідки взагалі ведеться вогонь, бо вони летять одночасно звідусіль.

В аеропорту було таке правило: ідеш на ротацію — боєкомплект із собою не забираєш. Й туди тягнеш якомога більше. Їжа та вода на другому плані, головне — більше патронів і гранат.

Аеропорт тримали 242 дні. Сорок два з них тримали наші хлопці з 90-го батальйону. Ми розуміли, що він надихає інші війська не здаватися.

Якось приїжджав заступник командира повітряно-десантних військ і сказав: «Ви — десантники-смертники. Коли ви йшли служити, ви це розуміли». Тобто нас закинули в тил ворога, ми маємо виконати своє завдання — і все. А відійдемо ми чи ні — то вже наша справа.

Тож загалом кожен знав, на що йшов, і був готовий. Звідси у підрозділі виникає братерство: доки живеш ти, живу я.

Чому мені потім стало гірко? Я вважаю, що людину, навіть якщо вона просто зайшла в аеропорт, як мінімум треба нагороджувати «За мужність». Ти розумієш, що ти йдеш у повне оточення, відходу немає, а тобі залишається єдине — тримати і помирати.

«Бригади, які йшли на ротацію, не передавали карти мінування»

— Я знаходився на четвертому посту — ми тримали прохід між старим і новим терміналом, прикривав пост «Ромео». Там у нас стояло три ДШК. Ми їх привезли, але не запускали в роботу, бо сепари нічого про них не знали: ми їх берегли на крайній випадок. Довгий час обходилися стріляниною з автоматів та кулеметів Калашникова. Під час серйозних атак нас прикривали мінометники, бо ми самі б їх не витримали.

Коли перед Новим роком я вийшов з аеропорту у відпустку, сказав комбату, що ми весь час чуємо розриви в підвалах. На той час там уже було наставлено багато розтяжок і мін. Найцікавіше — бригади, які йшли на ротацію, не передавали карти мінування. А їх усе продовжували ставити. Ми боялися лізти в той підвал, бо не знали, чи на своїй, чи на сепарській міні можемо підірватися.

Командири… Наш Кузьміних був в аеропорту при мені два або максимум три рази. Заїхав — швидко заскочив і поїхав. А коли він потрапив до аеропорту вдруге, його взяли в полон. Якщо оте командування не може скоригувати вогонь та не вилазить зі штабу…

Наш колишній комбат нам казав: «Те, що тут когось призначили ротними або взводними, — фігня. Коли ввійдете в бій, серед вас з’являться лідери, які візьмуть на себе відповідальність за певні рішення, — вони і стануть вашими командирами».

«Зв’язку не було, а «Правий сектор» не знав, що наш батальйон заходить»

— Зв’язок узагалі не був налагоджений. Ми налагодили зв’язок лише по телефону з «Правим сектором» та «Українським легіоном» тільки через певний час після того, як зайшли.

Я це можу виправдати тим, що армія розвалена, ми це розуміли. У нас були свої кулібіни, які налаштовували наші рації на «стрибку» хвилю (у нас є 80 рацій, які «стрибають» однаково, і сепари не можуть їх запеленгувати). Та ми ж не могли завезти їх «правосекам» або ще комусь. До того ж нас довго секретили — наш батальйон готували як подарунок Путіну чи що, тому до нас майже не приїздили волонтери і не могли нас забезпечити раціями.

Тож коли ми заходили в Піски (це база підходу — там ми чекали можливості проскочити в термінали), то потрапили під обстріл. Ми «посипались» з броні й почали вести бій. Потім нам кричать: «Зупиніться». Виявилося, що ми почали рубатися з «Правим сектором», бо вони не знали, що 90-й батальйон заходить в аеропорт, і відкрили вогонь.

«Було всього два накази — обороняти і не стріляти під час перемир’я»

— Міни ставили, щоб прикрити слабке місце, а після бою деякі просто про це забували. Якось під час бою я по рації кажу: пришліть «їжаків» (мінерів) на пост, у секторі слабина, нехай поставлять там розтяжки. «Їжаки» поставили, але почався бій — і вони побігли в інше місце. Бій пройшов, але не зрозуміло, чи підірвалися ті розтяжки, чи ні — для цього треба виходити туди і дивитися. А «їжаків» було небагато, на всі пости не встигали, і це виглядало так: прибігли, заскочили, поставили і втекли.

Було всього два накази — обороняти і не стріляти під час перемир’я. По мені стріляють з 20 м з РПГ, а я нічого не можу зробити у відповідь. Ми мали лише наказ не стріляти, а вони ж це розуміли — і підходили впритул.

Спершу ми терпіли, а потім уже іншого виходу не було, як відстрілюватися. Бачу ціль — стріляю на ураження, щоб ніхто не міг побігти й сказати ОБСЄ, що «вони по нас стріляють».

Ми взяли з собою їжу і боєприпаси на п’ять днів, як і належить десантникам, а пробули в аеропорту 18. А ще ж зайшли — і одразу поділилися їжею з тими, хто там був. Тож уже на третій-четвертий день не залишилося нічого. Довелося нишпорити по смітниках.

«Якщо ви продовж доби не прийдете, нам кінець»

— У нас не було жодного загиблого, бо спочатку зайшла перша рота. Наша ж друга рота її змінила. Я заходив 5 грудня — тоді перша рота пішла у відпустку, а ми тримали оборону. Ми також після цього поїхали на новорічні свята у відпустку.

Повернувся 11 січня, а вже 15-го був перший великий підрив — валили стіну. У той час там іще була наша перша рота.

Вони подзвонили і сказали: «Хлопці, нас впритул розстрілюють з танків. Уже чотири пости з 60 м розстріляли. Якщо ви продовж доби не прийдете — нам кінець».

Тут усі починають бігати й метушитися. З командування нікого немає, комбат залишався в Пісках або у Водяному. А йти нема кому — усі роз’їхалися на Новий рік. Починають визбирувати ці залишки. І так ми втрачаємо майже три доби. У цей же час комбат бере загін розвідки, снайперів — і вони намагаються їхати туди на допомогу. Вони йшли вночі, а тоді ще був сильний туман.

А 19 січня там відбувся ще один підрив.

І ось стоїть новий термінал, а поруч, за 20 м, — старий. Водії, з якими ми заїхали, жодного разу не ходили на термінал. Вони не знають, де «причалювати». Через туман хлопці промахуються і потрапляють у старий термінал. Виходять сепари, оточують їх із «шайтан-трубами» і кажуть: «Або ви здаєтеся, або ми зараз тут усіх палимо».

За рахунок того, що нас тоді не було в терміналі, наша друга рота залишилася жива. Третя рота загинула на марші. Сепари чули всі наші переговори, тож, коли третя рота пішла на допомогу, її просто накрили «градами» і мінометами.

«Танки поїхали прямо на протитанкові рови»

— Комбата з нами не було, і командування на себе взяв «Красота». Він зробив усе, що зміг. Але в нього були проблеми зі здоров’ям, і він потрапив у лікарню. Командування перебрав «Комісар», але він не військова людина.

Тоді командування — не знаю, хто саме, кажуть, що Муженко, — вирішує організувати танкову атаку, щоб «прорубати коридор». І ось танкова атака іде прямо на протитанкові рови — тобто туди, де танки пройти не можуть. Наші танкісти через ці танкові рови бачать термінал, бачать, як наші хлопці намагаються прорватися, але нічим допомогти не можуть.

Нам допоміг «Правий сектор» і «Український легіон». Вони почали атакувати позиції сепаратистів у Спартаку і монастирі, відволікли увагу на себе і дали хлопцям можливість хоч якось відходити.

Українські танки на підступах до аеропорту. Кадр з YouTube, відео Арама Степаняна

«Ви що, поставили за мету обнулити 90-й батальйон?»

— Я потім уже поїхав у госпіталь, але хлопців з мого підрозділу поставили тримати метеовежу. Вони тримали її два тижні, а потім прийшла 72-а бригада. Їм надійшов наказ — і вони наступного дня її здали. А через деякий час приїжджає якийсь заступник командира і розпоряджається: «Ваше завдання — зайняти метеовежу».

Я тоді прямо запитав: «Ви що, поставили за мету обнулити 90-й батальйон?» Бо коли я їхав у госпіталь, у строю залишалося 86 штурмовиків. Решту визбирували по амбулаторіях. Хлопці просто телефонували на мобільний і казали: «Приїдьте, заберіть, бо сказали, якщо до вечора не заберуть, ніхто тримати в амбулаторії не буде».

У лютому я лежав у госпіталі. У мене почалося запалення шлунка, кишечника, почалися проблеми з серцем. Туди залишалося тільки підвезти зброю, бо там був практично весь 90-й батальйон.

«На фронті нас почали називати 9-м легіоном»

— Ніхто нічого нам не пояснював. Наш ротний з позивним «Валет» став виконувати обов’язки командира частини. Він був з нами в терміналі. Він — один з тих офіцерів, яких я визнаю як офіцера.

Після того як ми вийшли, у 90-го батальйону командування взагалі не було. Хіба потім поставили завдання тримати метеовежу, Водяне. Тобто почали тикати по таких місцях. Довго ще тримали диспетчерську вежу. Потім у Водяному хлопців накрило. Вони вижили, але їх там посікло. Тож нас ставало все менше.

Я вже казав: якщо батальйон втратив хоча б третину, його потрібно відводити на переформування, міняти позивні. Але нас ніхто нікуди не відводить, починають затикати нашими хлопцями дірки. Тоді ж на фронті нас почали називати 9-м легіоном.

«Мені вручили грамоту»

— Я гадаю, що підполковник Кузьміних, позивний «Отаман», коли пішов за хлопцями, вчинив по-людськи правильно. Але я знаю, що його просто так відпустили з полону, як «подарунок» від Медведчука.

Я от по-людськи розмірковую: стільки полягло твоїх хлопців, які не отримали жодних нагород. А ти перший приходиш — і Порошенко тобі вручає орден «За мужність» ІІІ ступеня.

Коли я їхав у відпустку, побачив таку картину: в усіх штабних — ордени Богдана Хмельницького, інші високі відзнаки. А кулеметника Бойка запитую: «Що тобі дали?» Відповідає: «А мені грамоту вручили».

«Треба було підняти дух. Але ж у всьому має бути межа»

— Стратегічно аеропорт не був настільки важливим. Він був важливим політично. І ми це розуміли.

Кіровоградський спецназ, який першим зайшов в аеропорт, перший узяв на себе відповідальність і сказав: «Це наше. Ми його здавати не будемо». Всупереч усім наказам вони прийняли рішення не здаватися.

А ми вже їх підтримали. Навіть комбат казав, що стратегічно аеропорт не має жодного значення, тому що з Пісок ми прострілювали всю територію аеропорту. Сам термінал нам не був потрібен. Але він був як Брестська фортеця, де ми стояли і не здавалися. З цієї позиції я вважаю, що ми правильно вчинили. Треба було підняти дух. Але ж у всьому має бути межа.

Стіна з автографами 90-го батальйону 81-ї бригади, Донецький аеропорт

Уже перед Новим роком там не було за чим ховатися. Там щось готувалося. Ми своє зробили вже. Я тоді сказав Кузьміних: «Не посилай більше туди людей. Ми вже все зробили». Сепаратисти ж сказали: «Ми будемо Новий рік в аеропорту святкувати». Наші хлопці вбрали ялинку. Мій пост був саме на охороні ялинки. І ми там відсвяткували Новий рік, Різдво і Старий Новий рік. Ми не здали позицій — сепарів там не було. Хоча й сказали, що будуть.

Цей аеропорт уже нікому не був потрібен.