АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Ми відмовилися йти через блокпост сепаратистів», — «Сивий»

Андрій Пастушенко, боєць батальйону ОУН на псевдо «Сивий», разом з іншими бійцями тримав метеостанцію біля Донецького аеропорту з 31 грудня 2014 року. Він розповів Радіо Свобода про своє поранення в ближньому бою й про те, чому без декого краще на передовій, аніж з ними:

— Геодезична вежа стоїть по другий бік злітної смуги Донецького аеропорту. Вона не має зв’язку з терміналами, де стояли основні захисники аеропорту, але це був дуже важливий стратегічний об’єкт, тому що з вежі добре проглядалася вся злітно-посадкова смуга і всі підходи до терміналів. Навіть якщо просто людина сиділа на вежі й дивилася в бінокль, вона бачила все, що відбувалося навколо терміналів. Це була допомога в прикритті основних позицій.

Андрій Пастушенко, боєць батальйону ОУН, на псевдо «Сивий»

Сепаратисти одразу зрозуміли, що координація вогню ведеться з нашої вежі, і ми їм були як та скалка в пальці. Якщо в терміналах було кілька рівнів і можна було десь сховатися й тримати оборону, то вежа — це було невеличке таке одноповерхове приміщення, легка конструкція з металу, обшита пінопластом і обкладена цеглою. Тобто для міномета, для артилерії — це не захист. Але була велика необхідність тримати там людей, бо ми бачили все, що робиться в аеропорту й навколо терміналів. Коли наших хлопців атакували, ми бачили, звідки які сили ворога підходять, і одразу передавали цю інформацію. Звичайно, ця вежа одразу з артилерії була розстріляна. Але там була гора, така могила насипана (на ній стояла вежа), то ми просто закопалися в цю гору.

Руїни метеостанції ДАП. Фото: Кирило Бабенцов

Металевий ящик, поверхня якого свідчить про щільніть обстрілів метеостанції. Фото: Кирило Бабенцов

«Ми націоналісти, ми не можемо ворогам кишені показувати»

— Приїхав я туди перед Новим роком. Зайшли ми. Якась там була така домовленість, що наші люди, які мінялися в аеропорту, проходили через блокпост сепаратистів. Був навіть такий випадок, коли офіцер 93-ї бригади на псевдо «Купол» мало не обнімався з «Моторолою».

Звичайно, це був нонсенс, і ми відмовилися виконувати це завдання, сказали, що не підемо в аеропорт через блокпост сепаратистів, що ми не будемо кишені вивертати й показувати їм, що там у нас. Ми націоналісти, ми не можемо ворогам кишені показувати. І ми сказали, що пройдемо туди — з боєм, але пройдемо. І от зайшли, взяли цю вежу під контроль і тримали її. І через цю метеостанцію проривалися наші, коли не проходили через сепарський блокпост.

Там якісь такі домовленості дивні були. Дозволялося мати по два «ріжки» набоїв на автомат. Ну що таке два «ріжки» набоїв? Це три хвилини бою. Була обмежена кількість боєприпасів, потім наші хлопці навіть пробували брати машинку якусь на радіоуправлінні, грузили її боєкомплектом, ця машинка заїхала чортзна-куди, взагалі до сепарів поїхала. Ну якого біса? Взяли б рюкзак, навантажили боєкомплект і поповзли тихенько — які машинки? Я взагалі не розумію, як можна воювати з такими от домовленостями. Або вже воювати, або не воювати.

Через нашу вежу проходили. Коли треба було допомогу живою силою чи боєкомплекти, то у нас концентрувалися хлопці, а потім вночі під прикриттям повзли на термінали і точно так же витягували звідти поранених, і покійників через нас витягували. Надивилися, звичайно, на це все.

«Хлопці, вас міняти ніхто не буде. Нема у нас бажаючих»

— Там кожен день врізався в пам’ять. Найбільше мені запам’ятався (можливо, не варто було навіть про це говорити, але все одно це було і від цього нікуди не дінешся) один випадок. Там же не тільки наш підрозділ стояв. Там були шість чоловік із «Правого сектору», були люди з батальйону «Дніпро-1», безпосередньо з Кримської сотні (командував сотник Кримської сотні Ваня на псевдо «Крим»). Вони (кримчани) всі були мусульмани, віруючі такі хлоп’ята.

Ну, і військовики там були. Було 12 чоловік з 93-ї бригади. Вони зайшли, і їм сказали, що вони сюди прийшли на тиждень, а потім їх поміняють. Але приїхав офіцер роти розвідки 93-ї бригади і каже їм: «Хлопці, вас міняти ніхто не буде. Нема в нас бажаючих. Ну от обіцяли вас поміняти через тиждень там чи через 10 днів, цей час пройшов, і якщо ви просто самі звідти підете, то вам за це нічого не буде».

Я просто прозрів. Як? Ти, бойовий командир, офіцер армії, і ти кажеш людям, що якщо ви кинете бойові позиції, то вам за це нічого не буде?

Питань нема, якщо обіцяли людям провести ротацію через певний період і щось там не виходить, ти маєш їхати як офіцер до командира бригади і наступати йому на горло, казати: «Так і так, поміняйте, ви обіцяли, де ваше слово офіцера?» Вживати якихось заходів, щоб людей поміняли. Але отак сказати хлопцям, що якщо вони покинуть свої позиції, то їм за це нічого не буде, — це повна дурниця. Мене це, звичайно, вразило.

«Є люди, на яких не можна надіятися, краще хай їх не буде»

— Ми зібралися з командирами на невеличку нараду: що робити, як захищатися, як воювати. Хлопці з 93-ї бригади були деморалізовані повністю. У них тільки такі розмови були: ось зараз сюди зайдуть, нас порубають, зірвуть — такі от розмови панікерські були. Ми так порадилися з добровольцями, поговорили й вирішили їх просто відправити.

От є люди, на яких не можна надіятися, краще хай їх не буде, і ти знатимеш, що нема нікого, можна лише на себе розраховувати. Так, нам доведеться більше чергувати, більше лежати на вогневих позиціях, менше відпочивати. Ми і так спали там три-чотири години (якщо вдавалося поспати). А так — постійні обстріли, напади, атаки відбивали. Реально вже була боязнь, що проспиш, а там нападуть на нас — і все…

Тож ми покликали їх усіх і кажемо: «Хлопці, давайте ви зберіться, поговоріть між собою — і як уже вирішите. От зараз друга година ночі: якщо ви вирішите йти, то о четвертій ранку ви вибираєтесь звідси й посадкою повзком у маскувальних халатах до траси по снігу доповзете, перелізете через трасу і вже по кювету на свій штаб і йдіть собі. Якщо ви не хочете воювати, ми не можемо постійно слухати це ваше ниття — то вам гроші не заплатили, то не замінили вас.

Ми націоналісти, у нас інші задачі, ми хочемо воювати за перемогу, а не за якісь гроші, чи там сидіти ждати, поки нас поміняють. Тому якщо ви не хочете, нема у вас настрою, то йдіть собі к *** ***, щоб ми на вас не розраховували, ми просто будемо знати, що вас нема, ми вже поділимось, кожен собі візьме сектор обстрілу, і ми будемо стояти без вас.

Бо що ви є, що вас нема, ви покійники, ви фактично покійники, з вас толку все одно немає з таким настроєм. Це ж не рибалка, що хочеш ловиш рибу, а не хочеш — то й ліг та поспав. Це робота серйозна».

Ми їм таке сказали, а вони зібралися, поговорили і вирішили йти. Але потім майже кожен з них підходить до мене і каже: «Друже «Сивий»», я б лишився, чесне слово, мені дуже незручно, соромно, але ж бачиш, мої хлопці всі йдуть. Тому мені теж доводиться йти з ними». Перших трьох я послухав, потиснув їм руку: мовляв, усе, бувайте здорові. А потім уже коли інші підходили й починали те говорити, то я вже не витримав, просто посилав.

Таке враження, що вони написали один і той самий текст і приходять, мені читають його. Кажу, хлопці, я все розумію, ідіть собі. Ну, і вони о четвертій годині ранку (зима, ніч довга, розвиднюється десь годині о восьмій) пішли. А ми залишилися. Ну, і нормально, трималися.

Війна — це така штука, де за 10 хвилин бою можна людину взнати набагато краще, ніж тут, роками спілкуючись. Перший-другий бій — і одразу зрозуміло, що то за людина. Були двоє хлоп’ят, вони коригувальники, військовики, вони були мобілізовані, але залишилися з нами. По-моєму, з 28-ї бригади, вони не з 93-ї були.

«Відчуття страху — це дуже правильна річ»

— Коли хтось каже, що він не боїться, він або бреше, або в нього не все в порядку з головою. Не може людина не боятися. Бог дав нам страх як реакцію на небезпеку, і від цього нікуди не дінешся. Важливо, чи ти зможеш перебороти свій страх і діяти акуратно й правильно.

Страх і паніка — це різні речі. Якщо ти піддаєшся паніці — все, ти покійник, ти труп. Бо коли людина панікує, вона чинить неправильно, а коли вона може опанувати свій страх, то робить те, що треба, а не те, що хочеться.

Ти можеш залізти в землю, закопатися й не вилазити. Але все одно тебе витягнуть звідти, навіть якщо ти залізеш у якийсь колодязь на глибину 6 м, прийдуть ці сепари, кинуть тобі зв’язку гранат — і тебе розмаже по цьому колодязю. Усе одно ти покійник. Навіть якщо тебе не знайдуть, ти все одно замерзнеш там чи помреш з голоду.

Восьмого січня був ближній бій, я не знаю навіть, скільки сепарів бігало по посадці, як комашні — стільки було. Нас попередив патруль, який пішою ходою обходив територію, вони по рації сказали, що в нас атака. Там буквально 20 м до посадки, і ті сепаратисти вже були у посадці. Я вискочив, там мав стояти у нас БРДМ, але я його відіслав за продуктами в Тоненьке, і транспорту в нас фактично не було на той момент. Коли почалася атака, там лежав перевернутий екскаватор, на міні підірвався, — то двоє наших хлопців лежало під ним, вели вогонь по посадці. А сама станція огороджена бетонним парканом — тоненький бетон, він прострілювався. Але прицільний вогонь вести по ворогу я не міг — наприклад, щоб лягти за фундаментний блок (там лежали фундаментні блоки). Якби я ліг за фундаментний блок, я міг би обстрілювати лише верхівки дерев, тому довелося стати на нього й стріляти з-за прикриття боксу. Той бокс — це щось таке, як металопрофіль, бляшанка звичайна, її автомат прошиває, як решето, навіть куля не затримується. Ну, але все одно чисто психологічне відчуття, що ти за чимсь сховався. І мені прийшлося стати на повен зріст, я навіть заліз на цей фундаментний блок (він 60 см заввишки) — і я вже вище паркана стою й веду вогонь.

Звичайно, сепари побачили, звідки я стріляю, і теж почали по мені стріляти. Я по рації дав команду до бою, бо зміна саме відпочивала. Хлопці почали вискакувати зі зброєю й займати позиції (у кожного була чітко визначена позиція, де він працює). А ми в цей час — хлопці під екскаватором і я з іншого боку — прикривали наших людей. І тут я помітив помах руки. Бо дуже видно було — місяць такий гарний світив і сніг. Хоч і в маскхалатах, але видно — тіні бігають. Ворога видно — і як він стріляє, і все інше. Усе як на долоні, це буквально 20–30 м, ближній бій. Я побачив помах руки — це, видно, хтось переповз через дорогу під парканом. Ну, і він піднявся й через паркан кинув гранату — вона прилетіла прямо до мене. Я не встиг зреагувати. Я гранату не бачив, побачив тільки, як хтось махнув рукою.

«Мене вивезли аж через чотири години після поранення»

— Ну, і порвало мені все, що нижче бронежилета. Мене кинуло вибуховою хвилею на рулони маскувальної сітки, якою ми накривали БРДМ. Упав на цю сітку — і відчуваю, як потекла кров, розумію, що мене сильно підірвало. Я починаю відповзати і продовжую вести вогонь, бо якщо вони через паркан перемахнуть, то вже все… Сказав по рації, що я поранений і скільки ще можу прикривати — не знаю, бо відчув, що сильно поранений, кров хлинула моментально. І там не тільки кров, це вже потім виявилося, що в мене був розірваний сечовик, тобто все решта теж потекло. Я подумав, що у мене прострелена пахова артерія. Добре, що голодний був, бо поранення в живіт на повний шлунок — це у 80 відсотків випадків летальний кінець.

Мене вивезли аж через чотири години після поранення, і то дякуючи тому, що наш командир Микола Коханівський з водієм прорвалися під обстрілом через посадку. Так і скінчилося моє перебування в аеропорту, а решта хлопців вийшли, по-моєму, 18 січня, тобто ще 10 днів без мене воювали. Я бачив фотографії з аеророзвідки — там нічого не залишилося, так «перекопали» цю гору. Вона була схожа на великий мурашник, там були діри, ходи, ми в них ховалися від обстрілів. Таке щось по типу окопів, навіть не окопи, а якісь глибокі щілини викопані… Ну, відбивалися як могли.

Чому нас вивели? Ну нема політичної волі в нашого керівництва воювати.

Чому здали взагалі аеропорт? Що, ми не могли його тримати? Могли. А якщо не могли, тоді я не розумію, для чого ми його стільки тримали і для чого стільки людей поклали там.

Зараз деякі ЗМІ пропагують таку думку, що «Україна може бути успішною без Донбасу і без Криму». Звичайно, може. І сам Київ теж може бути успішним. Людина теж може бути успішною без руки, без ноги… Але коли на руці щось вискочить, ми не кажемо: «Відрубайте мені руку», — а йдемо до лікаря й лікуємося. Звичайно, простіше за все сказати, що Україна і так буде успішною, і залишити ці території. Але чи буде без них держава повноцінною? Не думаю.