АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Мій друг Ігор залишився з пораненими. Його вбив «Моторола»», — «Сєвєр»

Професійний військовий із позивним «Сєвєр» у другу свою ротацію в аеропорт зайшов за кілька днів до того, як бойовики підірвали термінал. Він розповідає про те, як витягував товаришів з-під завалів, як намагався вивести з-під обстрілу машини, як заблукали в тумані, як поранений разом із товаришем дійшов пішки до своїх:

— Уперше я потрапив в аеропорт наприкінці листопада — на початку грудня і був там шість днів.

Як ми туди дісталися… Процедура проста: нам кажуть — ми виїжджаємо на точку. Там очікуємо на команду, перевіряємо готовність техніки, чекаємо на паузу між перестрілками. Перед першим заїздом ми чекали дві доби. Перша рота нашого 90-го окремого аеромобільного батальйону замінювала там 79-у бригаду.

Обидва рази я був у новому терміналі. Поверх — поняття абстрактне. Те, що з одного боку зветься першим поверхом, з іншого — підвал. Ми були на умовному другому поверсі. Під нами було те, що з одного боку звалось підвалом. Там був мій пост.

Позивний «Сєвєр»

У перший заїзд я був на «першому» посту, туди зазвичай приїжджали машини — привозили поповнення, вивозили поранених і бійців на ротацію. Крім того, звідти велось постійне спостереження на 160°.

«Нас попередили: що б вам там не казали про аеропорт, ви здивуєтеся»

— З якою періодичністю в годинах/хвилинах там був обстріл, я вам не скажу. Зрозуміло, що він був кожного дня, щораз по-різному. Коли ми заїхали, у 93-ї бригади сепари відбили старий термінал і там закріпилися. А між старим і новим терміналами відстань 70 м. З їхніх вікон-бійниць постійно щось стріляло. Якщо зав’язувався бій, то були задіяні «Мухи» (РПГ-18 «Муха», ручний реактивний протитанковий гранатомет одноразового використання), гранатомети, підключалася крупнокаліберна зброя та снайпери з обох боків.

Перші дні були напружені: ми по черзі брали участь у боях з боку старого термінала. Якщо бачили, що там щось серйозне, підтягувались до тих постів, які були з боку старого термінала, і допомагали там хлопцям. Навпроти старого термінала були пости «Ромео» і «Номер чотири», як ми їх називали. Я ходив постійно на «Четвірку» до своїх хлопців, іноді вів з ними бій, іноді намагався коригувати вогонь. Це відбувалось декілька разів на день, не кажучи про артилерію, — коли зав’язувався серйозній бій, вона завжди викликалася й працювала. Як і в них, у нас не найточніша артилерія у світі — іноді це була дуже непогана робота, іноді — не дуже.

Нас попередили: що б вам там не казали про аеропорт, у будь-якому випадку ви здивуєтесь. Так і сталося, попри те що кожен був готовий побачити щось незвичне. Але те, що кожен там побачив, змінювало людей. Можна сказати, «бойове хрещення» було пройдене. Усі, хто там був, — серйозні солдати, принаймні, звідти вони вийшли саме такими.

Не знаю, що саме змінилося в мені, я не вловив цю ноту. Я вже служив до аеропорту, був миротворцем, учасником бойових дій, бачив, як убивають людей. Цього разу хоч і дивувало все, але не так, як багатьох інших.

Я був в Іраку. Єдине, що дійсно схоже між цими двома війнами, — там теж воював, можна сказати, один народ — суніти і шиїти. Звичайно, ми з росіянами не один народ, але в нас багато спільного, і те, що зараз їхні лідери хочуть захопити територію, копалини, прикрившись чимось благородним… Напевно, усі війни, коли починалися, прикривались чимось «благородним».

«Усі були рівні — кожен вартий, не більше не менше, свого життя»

— Кожна людина має перш за все сподіватись на власні сили і розум. Якщо вона бачить, що на її посту треба, наприклад, кинути сітку чи поставити мішки з піском, то не треба чекати команди, доки прийде командир і скаже про це. Це не «гражданка», коли хтось не хоче виконувати зайвої роботи… Треба просто взяти і зробити, тому що на кону життя твоє і твоїх друзів. Це люди повинні добре розуміти, всі там були рівні. Кожен вартий, не більше не менше, свого життя. Якщо командир хороший, за ним люди підуть, і не важливо, який у нього чин, таке не міряють погонами.

Виходити за межі оборони просто не вдалося б. У цілому, якщо нам треба було щось зробити, аби втриматись там, — іноді треба було б це робити, іноді воно і робилося… Зараз добре про це розмірковувати, коли це вже в минулому. Звичайно, був наказ утримувати свою територію: якщо є периметр, його треба утримувати будь-якою ціною. Якщо є можливість його розширити, треба це зробити, але це вже інше питання…

Найскладніший момент був, коли там уперше вбили нашу людину. Бійцю в голову прилетіла куля, він був іще живий, коли ми його вантажили в БТР. Та поїздку він не пережив. Це був дуже серйозний момент для мене — це сталося під час одного з найперших боїв, після взяття старого термінала. Хлопці ще не були готові до такого.

Сепаратисти хотіли розвинути успіх, після того як захопили старий термінал. Казали, що приїжджав російський «Вимпєл» і намагався нас «притискати». Але я так зрозумів, вони надовго запам’ятали ці виїзди. Судячи з усього, і нас також. Хто прийшов до нас з автоматом — хай не ображається.

«Після першого заїзду зникло відчуття страху»

— Після першого перебування найбільше запам’яталося те, що з сепаратистами можна так само воювати, аніскільки не боятися. Вони не якісь там «суперспецпризначенці» — вони теж вчиняють безглузді речі… Після першого заїзду в аеропорт зникло відчуття страху, з’явилось осмислене розуміння для прийняття рішень, що треба воювати і не боятися. Бо всі їхали в аеропорт із думкою, що там — пекло.

Перші чотири дні були в якомусь напруженні, але потім я виспався, поїв нормально, навіть якимось чином почистив зуби — і поглянув на все по-іншому, почав інакше себе поводити, знайшов місце, з якого дуже добре можна було стріляти.

Нас вивели звідти раніше, ніж повинні були. Не знаю, чому так вийшло. Може, тому, що приблизно через п’ять днів постійні перестрілки зі старого термінала закінчилися. Вони вже зрозуміли, що просто так, наскоком, нас не взяти: ми укріпилися й давали добрий опір. Може, вирішили нас поміняти, доки тихо, а може, тому, що старого термінала не стало і було потрібно менше людей.

«Водію, друже, виручай»

— Їхати назад було страшніше. Коли машина мчить по злітній смузі, у неї з обох боків можуть летіти ПТУР і постійно стріляють два крупнокаліберних кулемети «Утёс» — один стояв уздовж смуги, у кінці, а другий — посередині, поперек. Вони постійно стріляють — у них гарна швидкострільність та дальність бою, і калібр у них теж нічого. Вони наскрізь пробивають броню. Нюанс у тому, що, коли ідеш в аеропорт, вони цього не очікують. Поки вони зібралися, починають стріляти навздогін. Та потім вони очікують на момент, коли ти будеш їхати назад, ціляться — це вже страшніше.

Я виїжджав на МТЛБ (всюдихід, призначений для доставки людей і транспортування вантажів на великій швидкості). В один тягач вмістилося багато людей, а наш був напівпорожній, я там навіть лежав. Наді мною був відкритий люк, я запам’ятав, як туди залітав сніжок і свистіли трасери. Якби вони пролетіли на декілька сантиметрів нижче, то влучили б у нас.

Це ж не бій — там ти можеш заховатися й відстрілюватися. А тут ти просто їдеш, беззахисний, і думаєш: «Водію, друже, виручай».

Нас постійно возили не наші водії, дай Бог їм здоров’я. Бо навіть один раз на день отак поїхати — це величезний стрес, навіть більший за бій. МТЛБ — це просто тягач, в якому навіть зброї немає, він пробивається наскрізь. Виходить, тебе постійно намагаються роздовбати два кулемети, а якщо ще й ПТУР летить…

І, відповідно, коли машина під’їжджає під термінал, у неї також намагаються чимось влучити здалеку — і «Мухою», і ВОГ.

Нас вивезли в Піски, потім далі, на місце нашої дислокації, у Костянтинівку. Дали нам декілька днів — відмитися, поїсти та відпочити. Потім ми ходили в караули по Костянтинівці, деякі поїхали додому у відпустку.

«Дістатись в аеропорт нам допоміг… Бог»

— Армія в Україні зараз — напівдобровільна справа. Так, є наказ, так, треба туди їхати. Нас запитували, хто поїде до аеропорту, іноді намагались переконувати — та люди, які готові туди їхати, йшли добровільно. Це і на краще, бо навіщо змушувати їхати тих, хто не готовий…

Удруге ми туди поїхали одразу, як закінчилось перемир’я, — нас перекинули у Водяне, там ми чекали деякий час. З настанням темряви у нас була невдала спроба штурму однієї зайнятої сепаратистами будівлі. Танки тоді нас не підтримали — вони десь заблукали. Після цього ми поїхали в новий термінал підтримувати людей, бо вони були виснажені боями з багатьма пораненими. Нюанс був у тому, що туди було дуже важко прорватись на той момент.

Я туди поїхав зі своїм товаришем Ігорем, позивний «Натрій». Потім він потрапив у полон, у нього двічі була можливість піти звідти пішки, та він залишався з пораненими. Ігор був побитий мало не до смерті, його вбив «Моторола» двома вистрілами в голову, коли той був у напівпритомному стані.

Дістатись в аеропорт нам допоміг… Бог, як би це не звучало. Ми їхали туди групою з 14 чоловік на двох МТЛБ. З нашого батальйону заїжджала тактична група, був командир Зубков Іван Іванович із позивним «Краб», він потім загинув. З нашої роти були ми з Ігорем. Набились у тягач як оселедці в бочку, у бронежилетах, бушлатах, бо тоді була зима, холодно, ще й рюкзаки в усіх були чимось набиті. Коли їдеш, не видно, але чутно, що поруч щось вибухає… Доїхали, за це, знову ж таки, спасибі хлопцям-водіям.

Почали розвантажуватися. Доки ми розвантажували воду, соляру, генератор, бойовий комплект, рюкзаки, наш МТЛБ підірвали з верхніх поверхів — чи то граната прилетіла в люк водія, чи то РПГ. Вона загорілася з боку водія — ми його дістали з машини, він був обпалений і не вижив. А другий МТЛБ поїхав — через це ми не змогли вивезти поранених і загиблого.

«Усі були стомлені, виснажені й поранені»

— Ми заїхали, зорієнтувалися на місцевості — тоді периметр, який утримували наші хлопці, вже був невеликий. Боєприпасів було достатньо, але люди були стомлені, виснажені й поранені. Деяка зброя вийшла з ладу. Хлопцям потрібна була моральна та фізична підтримка.

Коли ми заїхали, «свіжих» людей одразу розподілили по постах і напрямках, почали облаштовувати свої бійниці, кулеметні гнізда й барикади. Будувалося це з ящиків із патронами — їх було дуже багато, достатньо для того, щоб у декількох місцях зробити багатошарові барикади й поставити на них по кулемету. Призначили людей позмінно на пости, розгребли все, що було під ногами, відділили поранених.

Тією групою, що залишалася, позмінно командували Іван Іванович «Краб» і я. Ми доповіли про обстановку і почали шукати… Іван Іванович розібрався зі зброєю — його хлопці з роти вогневої підтримки, які розбиралися в крупнокаліберних кулеметах, АГС та в усьому іншому, полагодили, зібрали й почистили деякі речі. Ми розклали всі боєприпаси по різних місцях — знали, скільки у нас гранат, «мух», ящиків «7-62» чи «5-45», ПКМ, РПГ чи ДШК. Крупнокаліберний кулемет відіграє дуже важливу роль — він далекобійний, пробиває стіни й техніку. Відповідно усе це трохи налагодилося. Ми дали людям відпочинок.

Далі почали шукати способи під’їзду до нашого периметра. Нашу МТЛБ спалили, то ми почали шукати сліпі зони, щоб нас не прострілювали і можна було під’їхати й забрати поранених. Ми знайшли таку зону доволі швидко. Наша група приїхала туди в ніч з 16 на 17 січня (конвої тоді їздили тільки вночі). А наступної ночі вдало приїхала ще одна МТЛБ — ми завантажили всіх критично поранених та двох загиблих (нашого водія і хлопця, який загинув до нашого приїзду; тобто на той момент був лише один загиблий — це показник, що бій був на нашу користь, хоча ми й втратили багато периметра). У них була перевага — вони з одного боку воювали двома танками. У нас і близько такого не було.

«Навіть по звуку було зрозуміло: ми не збираємося здаватися»

— Нам на МТЛБ привезли воду, бо з нею були труднощі — усі дуже хотіли пити. Коли її завантажували, мене поранило — під кінець сепаратисти зрозуміли, де ми знаходились, і намагалися туди дострелити, і мене, напевно, зачепило рикошетом у ногу. Тоді медик Ігор із позивним «Псих» — зовсім молодий хлопчина, йому, здається, було 23 роки, дуже тямущий медик, він теж загинув, — він мене тоді швиденько перев’язав і зупинив кров. Я тоді відіспався, а потім знову був здатен вести бій.

Наступної ночі до нас знову приїхала МТЛБ, у ній приїхала ще одна група з мого батальйону — здається, там було 12 чоловік. На ній відвезли всіх поранених — середньої і легкої важкості та контужених. Тобто в нас уже не було поранених і половина була більш-менш свіжою. Були барикади, робочі засоби оборони, пункти бойового харчування, розподілені обов’язки — сектори обстрілу та все інше. На маленькому периметрі трималися доволі міцно, ми дали це зрозуміти сепаратистам. Ми не сильно в них стріляли, але, якщо вони з’являлися й намагалися щось зробити, вмикалися кулемети. Навіть по звуку було зрозуміло: ми не збираємося здаватися.

У цей момент були спроби штурму, аби деблокувати нас, тих укріпрайонів, що нас оточували. Було як мінімум чотири напрямки штурму, були задіяні бійці декількох бригад, в основному десантних. На жаль, ці штурми «захлинулися». Дуже шкода, що для того, аби нас деблокувати, стільки людей загинуло й отримало поранення.

Рації були у декількох людей, у тому числі й у мене, я чув, як гинули наші бійці, але не давав слухати це всім іншим.

На той момент ми знаходилися в мікросередовищі. Була смуга, по якій можна було до нас приїхати, але вона була дуже затиснута. У період перемир’я, що цьому передував, наші вороги дуже добре укріпилися довкола. Вони знаходилися навкруги нас, прострілювали практично всі ділянки довкола нас — відповідно треба було деблокувати нашу групу, щоб завести людей, боєприпаси та розширити периметр. Для цього потрібно було сполучення, це дуже важливо. Коли нас там притиснули, командування вирішило задіяти її по всій широті довкола нас і таким чином деблокувати. Можливо, треба було вчинити інакше, але, знову ж таки, постфактум добре про це говорити, а тоді ми багато про що не мали уявлення — де, що і як.

«Гіпсокартон здуло, немов папір»

— Приблизно в обід 19 січня вони вперше підірвали будівлю нового термінала. Яким чином вони це зробили, я не знаю. Усі перекриття були провалені до підвалу. Була діра розміром у пару десятків метрів чи навіть більше. Чи до п’ятдесяти, дивлячись, у якому перекритті. У цю діру ми побачили шматочки неба, хоча вона була не зовсім над нами, а трохи збоку.

У цілому якоїсь шкоди, окрім легкої контузії, вона нам не завдала. Та всі наші укриття і барикади знесло, бо вибух був доволі потужним. Він пройшов великою хвилею, знесло всі перегородкові стіни — вони були з цегли. Ще був гіпсокартон — його взагалі здуло, немов папір. Я тоді спав — мене, лежачого, посунуло приблизно на 3 м. Мені здалося, що пройшла вогняна хвиля. Та в цілому критично поранених не було, лише легкі. Потім загинув боєць із моєї роти — Олег Мусієнко, йому було приблизно 50 років, він був такий худорлявий і дуже добрий, — його зачепило випадковим уламком. Ми намагались на повний зріст не маячити, а він просто встав, щоб кудись перейти, — і йому в шию влучив уламок.

Потім усі ми очікували, що буде штурм, — розподілились по всіх напрямках, звідки міг бути вогонь, і направили туди вогневі засоби. Та його не було. З уламків ящиків та всього, що було під руками, — з цегли, банок з тушонкою — спорудили барикади, зробили бійниці, були виставлені пости. Ми були готові до подальшої оборони. Та нічого не відбувалося, вони лише періодично пускали сльозогінний чи нервовопаралітичний газ, причому всі дні, що ми там були. Ми від нього укривалися, та я не скажу, що він був надто великою загрозою. Декілька разів було таке, що сепаратисти пускали газ, починався вітер і ніс його в їхній же бік.

«Вони підірвали колони… Ми витягли з-під завалів усіх, хто подав голос»

— Ми відстрілювалися. Я казав, щоб не стріляли бездумно, тільки прицілившись, щоб економити. Наші сильні бойові точки мали вмикатися лише в серйозних ситуаціях. Дехто слухався, дехто — ні. У будь-якому випадку, якщо хтось намагався до нас підповзати, туди одразу йшов посилений вогонь; якщо у відповідь надходило декілька спалахів, то вогонь посилювався — тоді вмикалися кулемети. Були АГС, ВОГ, «мухи», гранати — усе працювало при потребі, трималися доволі нормально.

Була частина людей, яка була до цього не готова, — ми по можливості їх відправили з пораненими або вони займалися спорядженням стрічки, зарядженням тепловізорів і рацій, чистили зброю, займалися пораненими чи їжею, будували барикади. Більшість розуміла: для того щоб вижити, їм не можна сидіти без діла.

Надвечір 20 січня, коли ми прийшли до тями після першого вибуху, стався новий — з підвалу, у якому знаходились сепаратисти.

Фото руїн нового термінала. 21 січня 2015 року

Колони, які тримали перекриття під нами, замінували і підірвали. Від будівлі залишились тільки опорні колони, перекриття й підлога, завалена сміттям. Плити «склались», ми туди «з’їхали». Я був з самого краю — на одному з напрямів у першому ряду. Тоді все провалилося метрів на 6–7. Нас з Ігорем затягнуло на 2–3 м, ще й згори навалилося. Мені завалило ногу цеглою. Та більшість хлопців упали в яму, їх завалило набагато сильніше — і бетоном, і залізом… Частина людей, які одразу прийшли до тями, злякалися можливого штурму. Усі, хто міг, вибралися нагору і знайшли автомати.

З того провалля було чутно стогін і крики людей, які провалилися. Я попросив легкопоранених і хлопців, яких дуже не зачепило, спуститись вниз, інші сіли навколо зі зброєю, яку вдалося знайти, зайняли кругову оборону. Хлопці діставали бійців знизу; проводи, які звисали у провалля, прив’язували, кидали нам кінець, а ми витягували ним людей нагору. Це продовжувалося до самої ночі, а коли стало темно, підсвічували ліхтариками. Діставали до останнього бійця, який подавав голос. Усі були знесилені — ноги запліталися, але витягнули всіх, хто подав голос.

Коли всіх витягнули, перша група, у якій був «Рахман» з двома хлопцями, пішли по допомогу — сказати, щоб до нас надіслали конвой. На той момент у нас уже не було зв’язку. Вони пішли, а потім Рахман повернувся з конвоєм.

Приблизно опівночі взводний лейтенант «Халк» повів другу групу з 14 чоловік, у якій були легкопоранені та контужені, з аеропорту. Пропонували піти і мені, але я з Ігорем залишився. Не дарма — о четвертій ранку приїхав конвой аж із трьох машин МТЛБ. Це багато, нам би вистачило виїхати. Та був дуже густий туман, а вони, ясна річ, їхали без фар, і конвой під’їхав не з того боку.

Я вибіг із термінала на вулицю, махав їм ліхтариком, кричав, намагався їх повернути. Не подіяло — вони потрапили під жорсткий вогонь, спочатку від «утёсов», потім від РПГ та «мухи». Дві машини з трьох згоріли на моїх очах. Третя машина сюди не під’їжджала, вона забрала поранених на смузі, де вони лишилися після штурму.

Я довго не знав, що робити далі. Дві машини згоріли, і зв’язку в нас не було… Я вирішив піти на вихід, за машинами. Ми пішли удвох: я і Вася «Сокол», розвідник з 80-ї бригади.

У мене була поранена нога, а в «Сокола» прострілена гомілка, ми обидва були такі «спортсмени», що могли й не дійти.

Була приблизно шоста ранку. Від термінала ми відійшли спокійно. Ішли потихеньку, спираючись один на одного. Коли починали стріляти, ми лягали, лежали на землі, дивилися на небо — можна було навіть заснути, так там було тихо і спокійно. Потім піднімалися й ішли далі. Інколи навіть повзли. Та все ж більше йшли по бетону, щоб не натрапити на міни чи боєприпаси, які не вибухнули. Ішли по слідах від МТЛБ, які нещодавно приїжджали до нас. Дорога зайняла приблизно дві години.

Прийшли до нашої РЛС. Найбільше я боявся, що по нас почнуть стріляти наші: ми були дуже брудні, тож було важко ідентифікувати, хто ми і звідки. Ми підійшли й почали махати, кричати — вони розуміли, що ми загрози не становимо, тому прийняли, пустили, побачили, що ми свої, швидко завантажили в машину й відправили на Водяне. Нас почистили і перев’язали. Моєму пораненню вже було чотири дні, я переживав, щоб не сталося зараження.

«Якщо він може вбити беззахисну людину, то це не солдат»

— Прийшов наш командир бригади, я йому швидко намалював і пояснив, де бійці, передав список тих, хто був у мене, бо я тоді був за старшого. Я перед цим попросив Ігоря «Психа» побатальйонно записати прізвища всіх людей, тому ніхто не міг загубитися. Про загиблих же одразу було все ясно, поіменно.

Я розповів про те, що сталося, про чисельність і шляхи підходу, просив командира швидше вивезти хлопців. Наскільки я знаю, вдень туди не поїхали, бо це було надто небезпечно. Поїхали по темному, о дев’ятій чи десятій годині. Як розповіли, наших живих там уже не було — їх по обіді взяли в полон. Не побачили там навіть сепарів — лише наших «двохсотих».

З-під завалів ми витягнули до десяти чоловік, вони були дуже тяжко поранені. З них до ранку дожили лише троє. Потім одного нібито застрілили сепари прямо на місці. Двох, Стаса Стовбана і Остапа Гавриляка, забрали в полон, а потім обміняли. У кожного з них немає однієї ноги.

Я чув про те, що, коли наші приїхали туди поночі, хотіли забрати «двохсотих», та вони нібито вибухнули. Та це не підтверджені дані. Коли сепаратисти почули, що почало щось вибухати, направили туди і вогонь, і артилерію. Той конвой, який приїхав забирати хлопців, втратив там бійців. Ось і вся історія.

А про те, що сталося з моїм другом Ігорем, я дізнався від тих, хто туди дзвонив і намагався забрати полонених. Пізніше «Сова» і «Спартанець», бійці, які були з ним в одній камері, розказали, як «Моторола» двома вистрілами в голову вбив Ігоря, коли той був у напівпритомному стані. Спочатку я не вірив у це, не думав, що так просто добити людину пострілом у голову… Потім про це багато говорили та писали, кажуть, що навіть «Моторолі» дзвонили.

Якщо він може вбити беззахисну людину, яка фізично не може йому опиратися, то для мене це не солдат, а клоун. Він працює на телевізор, на терміналі його мало хто бачив, навіть з його власних підопічних.

Значення аеропорту

— Аеропорт — це стратегічна точка, ми фактично були в межах Донецька. На оборону аеропорту ми витрачали набагато менше сил і засобів, ніж сепаратисти на його штурм. Вони розуміли, що нам нема чого втрачати, і боялися лізти до нас відкрито.

Під час перемир’я українська сторона не зорієнтувалася й не підготувалася так, як готувалися сепаратисти. Вони взагалі кожне перемир’я для підготовки використовували. Вони хотіли відсунути нас і показати всім, що вони все ж таки вибили звідти кіборгів.