АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Контрактники відмовлялися, а ми ж добровольці», — Віталій Горкун

Захисник Донецького аеропорту Віталій Горкун, доброволець, боєць 79-ї аеромобільної бригади, розповідає, яких зусиль йому коштувало потрапити на фронт, чому «майданівців» називають «махновцями», а також про «спілкування» з кадирівцями під час захисту Донецького аеропорту:

— На війну я пішов добровільно. Пам’ятаю, як Янукович утік і я подумав: «Уф, ну нарешті!» Я багато часу проводив на Майдані, і мене з нічних змін відпускали (реєстрація рейсів в аеропорту «Київ». — Ред.). Звісно, я писав службові записки, що за власним бажанням знімаюся зі зміни, щоб колег не підводити, бо міг же і до міліції потрапити або отримати якісь ушкодження. Тоді я у Жулянах працював.

Потім знайшов іншу роботу, надумав одружитися. Міркував собі: «Ну все, зароблю грошей, і потрібно буде одружуватись! Уже Україну ми звільнили від такої системи, корупційної і злочинної». Аж тут — Росія анексує Крим.

Віталій Горкун біля «Заповіту» від «кіборгів». Фото: Віталій Горкун

Віталій Горкун на фоні руїн нового термінала. Фото: Віталій Горкун

Пам’ятаю як зараз: 8 Березня зранку я вмикаю телевізор, а там показують, як моя 95-та бригада, у якій я проходив строкову службу, у повному складі залишає ППД (пункт постійної дислокації) і відбуває на південь України. Моя наречена тоді мені сказала: «Навіть не думай». Я їй кажу: «Ну добре, добре. Я поїду маму привітаю з 8 Березня». Поїхав, квіти купив і по дорозі до мами заїхав до військкомату. Там сказав, що я, такий-то, «бачив по ТБ виїзд «моєї» 95-ї бригади, у якій я 10 років тому проходив строкову службу, і маю бажання захищати Україну й вступити на службу у бригаду».

А це ж березень місяць, тоді у військкоматах стояли черги, і я у списку був уже після п’ятдесятих номерів. Мене записали і тоді ж, 8 Березня, увечері зателефонували і попросили розвезти повістки (питали, у кого є машини, щоб допомогти розвозити). То я розвозив повістки цілий вечір.

Через день мені дзвонять зранку і кажуть, що я маю збирати речі, але в 95-у рідну бригаду не потраплю, бо на неї «немає рознарядки». Правда, пообіцяли щось вигадати і мене «прилаштувати». Мені скомандували 11 березня прибути у військкомат уже з речами і взяти харчів на дві доби.

Я відразу поїхав до супермаркету і купив там тушонки — ну, знаєте, щоб запас був. Аж раптом знову телефонують й інформують, що збір не 11, а 10 числа, то я зібрав речі й харчі і пішов уже до військкомату.

Зі мною тоді четверо друзів ішли — до речі, один із них, який мене просто по телефону розпитував, як ідуть справи, приїхав мене проводжати просто з роботи, у туфлях і брюках. І так з нами і лишився! І так з нами і в армію пішов!

Йому дружина телефонує, питає: «Ти ввечері коли з роботи прийдеш?», а він їй каже: «Я в армії». Вона спершу не могла повірити, лише на другий-третій день зрозуміла, що її чоловік дійсно в армії.

«Не розумію, чому генералів боятися?! Поважати можна або ні»

— Ми потрапили в частину в Київській області. Військкомат нас направив туди, де були потрібні люди. Виявилося, що ми потрапили до зв’язківців.

А я у зв’язку насправді нічого не розумію. Тиждень усе тягнулося, а тоді вийшов командир бригади і спитав, чи є бажаючі їхати на південь країни. Що мене здивувало — це те, що багато контрактників відмовились їхати — мовляв «майдануті» почали то всьо, тепер нехай і їдуть». Нас визвалося вісімнадцятеро. Дали нам машини — їдьте.

Десь тільки 20 числа ми дісталися півдня. Їхали дуже довго, доходило до того, що солярку просили у далекобійників. Ті нам казали: «Хлопці, у нас машини «євро», пальне не зіллєш, зупиняйте «КамАЗи»». Так допомагали чим могли — ключами чи запчастинами. Отак-то ми їхали на Херсонщину в ту бригаду, яка займалася зв’язком.

Ну, доїхали якось. А там нас теж не чекали. Ми рапорти пишемо, що хочемо країну захищати, а всім до твоїх рапортів і звернень байдуже.

Але оскільки ми не професійні військові, то з друзями, побачивши генерала, пішли до нього — напряму. От я не розумію, чому потрібно боятися генерала?! Поважати — так, якщо то дійсно достойний генерал, але не боятися.

Ну, то ми зайшли до нього і кажемо, що ми йшли у військкомат не для того, щоб тут сидіти в тилу. А коли почалося АТО, то ми начальству кожного дня набридали, і ті вже нас усіх знали і від нас ховалися. Нас у тій частині назвали «махновцями».

І ми свого досягли — перевелись у 79-ту бригаду. Це вже був серпень. Якраз бригада щойно вийшла з оточення. Нас у списки зарахували, і ми з бригадою увійшли в зону проведення АТО.

«Хлопці в аеропорту жартували: «Ану, вибивай нам квиток додому»

— Я у новинах відстежував події в Донецькому аеропорту. Я там бував раніше, під час «Євро-2012» двічі прилітав до Донецька на матчі Україна — Англія та Іспанія — Франція. Я там орієнтувався трохи.

Віталій Горкун з бойовими побратимами. Фото: Віталій Горкун

І потім хлопці, коли дізналися, що я у Жулянах працював на реєстрації рейсів, якось знайшли клавіатуру, принесли мені й кажуть: «Тримай. Це ж твоя професія. Вибивай нам квитки додому».

Та перед тим, 26 вересня, у мене був день народження, і трапилося так, що нам дали 5 діб відпустки. І на другий день після свого «дня варення» я дізнаюся, що наші хлопці при заході в аеропорт потрапили під обстріл танків і було багато загиблих. Подзвонив командир роти і сказав, що всі повертаються з відпусток і ми йдемо в аеропорт.

Осколок, який отримав розвідник, тільки прибувши у старий термінал. Осколок влучив у спину в сантиметрі над бронеплитою. Лікар казав, що боєць має вижити. Фото: Віталій Горкун

«Добре, — міркую я собі, — якщо треба їхати — будемо їхати, бо в аеропорту наші хлопці, їх треба змінити». Їхали й розуміли, куди їдемо. «На базі» отримали зброю — і відразу в аеропорт. Там уже 10 днів тримали оборону.

«Я дві ротації був у старому терміналі аеропорту»

— У мене були дві ротації з моєю ротою. Першого разу, 2 чи 3 жовтня, точно вже не пригадую, ми змінювали наших хлопців з 3-ї роти і 3-й полк спецназу, яким керував «Редут». Це було вночі, і ми навіть не знали, де сидять ті так звані ополчєнци, де їхні вогневі точки.

Тоді ми заїхали більш-менш спокійно, але як тільки ми під’їхали до нового термінала, то відразу розпочався мінометний обстріл. Ми зайшли в новий термінал, перечекали, а тоді вийшли і почали розвантаження. Наші БТР-80 були повністю укомплектовані БК — ми ж розуміли, куди їдемо.

Розвантажили боєприпаси, і нас розподілили, хто і де буде. Ми під’їхали у старий термінал — тоді, у жовтні минулого року, до нього можна було під’їхати на БТР, а там хлопці вже приготували «двохсотих». От ми на ту ж «коробочку» завантажили загиблих: там були і хлопці з «Правого сектору», і спецназівці 3-го полку. Поклали й відправили.

І якось дуже швидко все закрутилося: поки зайшли, поки всередині облаштувались — раз, і з 3-го полку спецназу вже в терміналі нікого й не залишилося. Нам тоді «Правий сектор» дуже допоміг.

Ми зайняли оборону: хто на першому поверсі, хто на другому. На третій поверх не піднімалися. На кожній позиції з нами чергували по двоє хлопців з «Правого сектору», які, здається, на два дні раніше від нас приїхали. І так ми перший світанок у Донецькому аеропорті зустріли і побачили, що відбувається навколо.

Ніч була темна, складно було розібратися в ситуації. А вранці зрозуміли, що тримати оборону тут буде нелегко: усе прострілюється, замість стін гіпсокартон.

Вигляд на новий термінал. Фото: Віталій Горкун

«Усі розуміли: є зовнішня агресія, треба рятувати країну»

— Принцип утримування аеропорту — це кругова оборона. У мене постійна точка була, яку ми тримали на другому поверсі — біля дальніх сходів. Ми контролювали ті сходи, щоб не піднялися сепари знизу або не спустилися зверху. Там ще три коридори було, звідки «ополчєнци» теж могли з’явитися. Десять днів там був. У нас у всіх ротація по 10 днів, не більше.

У другій ротації командири нас розгрупували, як і першого разу, на ті ж позиції, щоб бійці нормально орієнтувалися, що до чого.

У жовтні ще було більш-менш, можна було терпіти. А у другу ротацію, у листопаді, вже холодно було вночі добряче. Навіть у когось із хлопців з 1-ї роти нирки відмовили. Харчувалися ми сухпайком. Вода була. Боєприпаси були. Правда, траплялося, що БК у нас детонував після влучення нашого ж снаряду.

Сон між боями у старому терміналі ДАП. Фото: Віталій Горкун

У нас стосунки добрі були. У «Правому секторі» хлопці нормальні, добровольці, як і ми з друзями. Ходили й одне одного підбадьорювали: мовляв, «якщо помирати, то з музикою». У 79-й бригаді були ще контрактники. Ставлення серед них до Майдану різне: хтось проти, хтось — за, але в них робота така — боронити країну.

Якщо у ставленні до Майдану розходження були, то у питанні щодо захисту країни розходжень ніяких не виникало. Ні в кого не виникало питань, усі розуміли, що є зовнішня агресія, яку треба зупиняти.

Ми бачили в приціл найманців. Були кадирівці, з одним навіть дні два-три перегукувались, спілкувалися. Товариш мій, якого теж звати Віталій, з ним перекрикувався. Образи від них лунали різні. Можна, я не буду їх озвучувати? І без того, мені здається, всі розуміють їхні «улюблені фрази».

Був кадирівець, який нас зранку будив — гатив нам з РПГ у вікно, а на третій день ми вже його випередили і розбудили зранку.

У старому терміналі. Фото: Віталій Горкун

«Аеропорт потрібно було тримати, але чому не розширили плацдарм?»

— Зараз для нас Донецький аеропорт уже як символ. Це насправді, тепер це розумієш, неймовірна річ, — 242 дні утримувати фактично нічим не захищені три приміщення. Люди тримали оборону під постійними мінометними й артилерійськими обстрілами, САУ. Танки били прямою наводкою.

Жодне приміщення такого не витримає. Жодне. А люди витримували.

Інше питання — чому не розширили плацдарм довкола аеропорту? Я солдат, я не генерал. Генералам, можливо, видніше. Але багато є запитань: чому так сталося? Чому втратили ключові позиції навколо ДАП? З «перемир’ями» цими також багато питань.