АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Сепаратисти самі пропонували перемир’я, а потім його порушували», — «Сміливий»

Віталій Паламарчук із позивним «Сміливий», доброволець 6-ї роти 2-го батальйону 79-ї бригади. У Донецькому аеропорту був двічі: перший раз під безперервними обстрілами два тижні обороняв диспетчерську вежу, другий — коли цілою залишилася лише злітна смуга.

— У Донецький аеропорт ми зайшли не одразу. Спершу базувалися у Краматорську, у штабі АТО. Звідти й отримували завдання, зокрема і на аеропорт. Куди треба, туди й виїжджали.

Був на диспетчерській вежі аеропорту наприкінці листопада десь 12–14 днів. Наше завдання полягало в тому, щоб давати можливість підвозити все необхідне в аеропорт. Ми зайняли диспетчерську вежу, щоб її не зайняв ворог, бо тоді конвої на термінал були б неможливими.

По суті, ніхто нікого не питав, ніхто нічого не вибирав і наша рота туди заступила за збігом обставин.

Віталій Паламарчук, позивний «Сміливий»

Там бої ішли завжди — щоденно. Фактично бойові дії не припинялися. Бойовики самі пропонували перемир’я після того, як наші Збройні сили давали їм достойну відсіч. Вони просили перемир’я, а потім самі ж його і порушували, коли їм це було вигідно.

Будівлю ми поділили на сектори — на бійниці, з яких велися бої. На кожній бійниці було цілодобове чергування. Якщо в нас, припустимо, був пост номер один, то на нього ми заступали втрьох. Чергували цілодобово дві години через чотири: от є в мене чотири години, щоб поспати, а далі йде моє бойове чергування.

Можна було застосовувати вогонь у відповідь. Не будеш же стріляти куди завгодно, якщо не бачиш цілі, а по цілі у відповідь можна. Тож більшість часу ми були в обороні, а не здійснювали наступ.

«Ми на хаотичний вогонь просто не реагували»

— Ми обходилися тим, що в нас було за принципом «маємо те, що маємо». Спершу була проблема з тепловізорами, а потім нам їх передавали.

Сепаратисти ж воювали в такий спосіб: постійно хаотично провокували нас вогнем у відповідь, а коли ми не витримували й відстрілювалися, їхній снайпер фіксував наші вогневі точки й намагався їх «гасити». Тож ми з часом так звикли до їхніх обстрілів, що перестали на них відповідати. Просто не реагували. Людина звикає до всього.

Ми як заходили туди, брали з собою сухпай. Більше нічого такого не було. На маленьких горілках розігрівали каші, консерви.

Коли вдруге заходили в аеропорт, диспетчерської вежі вже не було. Вежа вже була розбомблена. Термінали теж. Усе тоді було вже розбите й розбомблене.

Цілою залишилася тільки злітна смуга, по якій, по суті, ми й зайшли. Наш підрозділ заступав на релейну станцію.

Спершу ми просто йшли як супровід колони легкої бронетехніки з причепом. Але те, що в колоні була вибухівка, ми визначили вже на самій злітній смузі. Обороняти вже не було чого, і ми вирішили підірвати «злітку».

Тож коли я вдруге був у Донецькому аеропорту, то брав участь у підриві злітної смуги.

«Мене Бог милував, а от товариша поранили в Донецькому аеропорту»

— Мій бойовий товариш розповідав, що було багато поранених і вони виводили їх звідти. Він теж отримав поранення, а от мене Бог милував.

Ми першими вчотирьох пішли добровольцями з Христинівського району Черкащини і до останнього трималися разом. Ні кроку на місці, ні кроку назад.

Нічого хорошого, крім друзів, я в аеропорту не побачив.

Найгірше, що може бути, — це коли втрачаєш бойових товаришів. Що ж може бути гірше, коли родина втрачає хто батька, хто брата, хто сина? Оце найстрашніше.

От спиш у казармі, і через одне-два ліжка починають збирати речі загиблого, щоб передати рідним. На це боляче дивитися.