АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Нічого геройського. Ми виконували бойові завдання», — Павло Саліков

Павло Саліков, боєць «Добровольчого українського корпусу» із позивним «Фін», родом з Кременчука. Восени 2014 року він два тижні воював у Донецькому аеропорту. Ходив у розвідку, отримав поранення, але героєм себе не вважає:

— Я служив у штурмовій роті 5-го окремого батальйону у складі «Добровольчого українського корпусу».

Спершу я воював у Пісках, це так званий 18-й пост. Ми кожного дня бачили обстріли аеропорту. Я там із серпня був, воював там. І коли постало питання ротації наших хлопців, які першими в аеропорт потрапили, чи хтось зголоситься добровольцем у Донецькому аеропорті замінити наших бійців, — то я поїхав. Ми ж знали, що там відбувається. Ми щодня це бачили.

Павло Саліков, боєць ДУК із позивним «Фін». 16 вересня 2015 року. Фото: Павло Саліков

Десь 13–14 вересня наша група з конвоєм заїхала в аеропорт.

Там ми виконували завдання, я би сказав, розвідницького характеру. Ми мали знаходити розташування танків супротивника. Нас було приблизно двадцятеро, і командував групою «Опер».

Ми виходили за межі старого термінала, займали позиції в районі паливного сховища і по можливості коригували вогонь по танках супротивника, якщо вони там з’являлись. У бойових лобових зіткненнях мій підрозділ участі не брав. Нам треба було тихо зайти і тихенько вийти.

Стосунки між тими, хто охороняв аеропорт, між військовими й добровольцями, були нормальні. Ми виконували завдання, що ставив «Редут» — військовий офіцер, який на той момент командував обороною аеропорту. Виручали одне одного: як була потрібна їжа, вода, чи АК (автомат Калашникова. — Ред.) — без питань. Як були з їхнього боку прохання — ми допомагали, накази бойові разом виконували. Повна взаємодія!

Те саме і при пораненнях: коли нас поранило, вони ДУК надали свою техніку для вивезення. Коли я був поранений, першу медичну допомогу мені надав представник Збройних сил. Ніякої різниці не було: мовляв, це добровольчий корпус, а це — ЗСУ. Ми були рівні, бо ми бойові побратими.

Усе там похвилинно запам’ятовується, у пам’яті залишається. З цим живеш. Там усе не так, як у мирному житті. Там постійна напруга і дуже важка, специфічна робота. Робота наша, якщо сказати пафосно, — Батьківщину захищати, а якщо просто, то ми виконували свій обов’язок! Я вважав, що роблю те, що і повинен робити, от і все.

Там я протримався до 21 вересня, коли отримав поранення. Того дня поранили ще хлопців, у нас було п’ятеро «трьохсотих». Зі мною з нашого батальйону був поранений «Скіф» плюс троє бійців з 93-ї бригади ЗСУ. Нас усіх вивозили вночі, коли стих обстріл, на БМП десанту.

Завезли в Піски і вже там перенесли на транспорт наших госпітальєрів — нашої медичної служби (медслужба «Добровольчого українського корпусу». — Ред.). Наші медики прийняли і десантників 93-ї бригади. І ми всі були евакуйовані в Селідове, у лікарню «швидкої допомоги».