АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Операцію «Аеропорт» ми називали «АД», тобто пекло», — Ярослав Погорелий

Контрактник 79-ї окремої аеромобільної бригади Ярослав Погорелий восени 2014 року пройшов дві ротації у Донецькому аеропорту. Він детально розповідає про те, як відбили штурм 3 жовтня, описує небезпечні й курйозні ситуації, а також дає оцінку діям ДУК і «Правого сектору»:

— Я з 2-ї роти 1-го батальйону 79-ї окремої аеромобільної бригади. Уперше ми в аеропорт заїхали в ніч з 2 на 3 жовтня. Друга ротація була в листопаді, але конкретних дат не пам’ятаю.

Ярослав Погорелий з бойовими побратимами з 79-ї аеромобільної бригади. Фото: Ярослав Погорелий

Детально розповім про першу ротацію, як усе це починалося. Ми тоді, в принципі, не дуже усвідомлювали, куди їдемо. Ми виїхали з Краматорська 2 жовтня, перечекали в Пісках, поки стемніло, і вночі заїхали до нового термінала аеропорту. Там зазвичай проводилися усі ротації. Нас було десь близько чотирьох десятків, я вже точно не пам’ятаю.

Коли ми заїжджали, особливої стрілянини не було. Перед цим хлопці відбили штурм, тому сепари якраз заспокоїлися.

Ситуація була довкола аеропорту дуже цікавою — щось на зразок подвійного кільця. Сепари взяли в кільце нас, а ми потім утворили кільце поверх сепарів. За допомогою «арти» був пробитий коридор, яким туди і заїжджали.

Приїхали ми туди, загнали БТР у приміщення нового термінала й розвантажили боєкомплекти. Нас вишикували й розповіли, що і як маємо робити. Визначили, хто лишається у новому терміналі, а я потрапив до групи, яка мала дістатися до старого термінала. Там іти зовсім трохи пішки, і ми короткими перебіжками добігли.

От там, поблизу старого термінала, я вперше добре роздивився трупи загиблих бійців. Це були хлопці з «Правого сектору». Здається, то були тіла трьох людей. Зайшли ми у старий термінал. Темрява навколо. Курити не можна, ліхтариками світити не можна, голосно розмовляти не можна. Довкола бардак і хаос. Повна дезорієнтація на місцевості.

Ярослав Погорелий на позиції в аеропорту. Фото: Ярослав Погорелий

Ми міняли 1-у роту, проникли всередину й зайшли на її місце. Нас зустрів загін «Правого сектору». Нас швидко ввели в курс справ. Бійці «Правого сектору» відвели мене на позицію, пояснили, що там і як, дали приціл нічного бачення, щоб уночі можна було спостерігати за ворогом.

Взагалі-то, до ранку було тихо, спокійно, ніхто по нас не стріляв. Трохи десь міномети попрацювали, і було чути, ніби танк рухається. Як виявилося пізніше, то був сепарський танк. Ніхто тоді на це уваги не звернув, хоча варто було. До ранку все було тихо, спокійно. З ранку якась ідилія була. Усі ходили розслаблені.

Я був у себе на позиції — стояв у старому терміналі під сходами, що йшли на другий поверх. Зі мною був іще один хлопець, Діма Шеврун. Тобто в нас дві людини на позиції: один чатує, а інший відпочиває. Ми з Дімоном позицію укріпили: поставили там усякі ящики, понасипали мішки з піском. Я знайшов старі каски, ще радянські — поставив їх на вікно. Щось типу легких укріплень ми зробили, щоб хоч трохи прикритися.

Це якраз те саме місце, де вбили тих хлопців з «Правого сектору» (це показано у фільмі «Добровольці Божої чоти». — Ред.). Вони несли пораненого під цими сходами — вистрелив танк, і їх убило. Ось там у нас була позиція.

Ми собі навіть каву встигли заварити. Сидимо, п’ємо каву, я навіть берці зняв. Сиджу собі біля вікна й роздивляюся довкола. Погода гарна. Тільки мене насторожило, що хлопці з «Правого сектору», коли повз наше вікно пробігали, весь час пригиналися. Та ладно, думаю: хлопці, мабуть, більше мене знають, і далі сиджу собі спокійно. І о годині десь так о восьмій чи дев’ятій ранку — вже добре розвиднилося — ми знову почули звук танка й розпочався обстріл.

Руйнування всередині старого термінала ДАП. Фото: Ярослав Погорелий

Перший постріл. Щось бахнуло. Я тоді ще не розумів, танк це чи ні. Щось бахнуло і снарядом влучило у старий термінал. Один, другий, третій раз. А потім влучило поряд із тим місцем, де я сидів. Я за стінкою ховався і визирав у вікно. І тут, прямо над головою, влучив підкаліберний снаряд. Це і врятувало. Якби влучив фугас, то я б зараз усе це не розповідав. Стріляли підкаліберним снарядом — влучили над моєю позицією. Я розбутий побіг, прихопив автомат. Одягнувся, взувся.

Танк зробив близько 30 пострілів. Мабуть, повністю відстріляв весь свій БК. Лупив по нас, лупив, а потім почала працювати сепарська артилерія. Десь півгодини все це тривало, а тоді сепари влаштували щось на зразок димової завіси. Коли артилерія затихає, перестає працювати, це сигнал прислухатися — зараз в атаку піде піхота. Щоб не покласти свою ж піхоту, артобстріли припиняють. І тоді піхота йде на штурм.

Наше завдання було дуже просте: тримати їх на відстані автоматного вогню. Тобто ми їх близько не підпускаємо, коригуємо «арту», і вона їх потім вже накриває. Головні втрати в них від нашої артилерії, а ми вже так, опосередковано. Завдання було стримувати, не підпускати близько до рубежів.

Настрілялися тоді! Я з десятої ранку до другої дня вистріляв, мабуть, тисячі дві патронів. Практично весь БК, що в мене був, розстріляв. Я тільки потім зрозумів, що це було нерозумно, бо в мене одного на всю роту був автомат 7,62. Більше ні в кого не було таких патронів, тому мені доводилося ходити і просити їх у «Правого сектору».

О чотирнадцятій бій закінчився. Сепаратисти запросили щось на кшталт «перемир’я»: мовляв, приїде «газель» збирати «двохсотих» і «трьохсотих». Приїхала машина — позбирала те, що від них залишилося, вивезла. У нас було піднесення, адреналін.

Я тоді вперше батькам подзвонив. До цього я їм не казав, де перебуваю. Коли відбили штурм, я подзвонив і сказав, що я в аеропорту й «усе добре». Ми ж тоді майже без втрат обійшлися. У нашій роті було кілька легкопоранених. «Правосеків» трохи більше зачепило, по їхніх позиціях танку було простіше за все працювати, але «двохсотих» у них теж тоді не було.

Дуже нам бракувало у старому терміналі в першу ротацію води, та й у другу також. Харчів було багато. І патронів, у принципі, вистачало. Там можна було воювати хоч півроку. Було, мабуть, тон 20 боєприпасів. Усе було покладено акуратно.

Як пропав зв’язок і згоріли БТР

— Усе затихло, і ми сидимо, відпочиваємо. Але, поки в нас ішов бій, ніхто з нас не знав, що відбувається в новому терміналі. Зв’язку, рації в мене, наприклад, не було. Ми дізнавалися з розповіді того, у кого рація була. Хтось щось по рації почув і нам розповів, ми потім усе це обмірковуємо.

І от, десь о п’ятій чи шостій годині вечора, прибіг один і сказав, що «російський спецназ захопив новий термінал». Як потім з’ясувалося, то не було правдою, але відчуття було не з приємних. Коли кажуть, що новий термінал захоплений, — це означає, що не зможуть ані ротацію провести, ані патрони підвезти, ані нас вивезти чи наших поранених. Хвала Богу, усе це виявилося неправдою.

Пізніше ми дізналися, що, поки вели бій у старому терміналі, у новому згоріли всі наші БТР і БК. Там були БТР, які ми загнали в бокси. Приїхали наші танкісти, перегородили дорогу нашим БТР так, що ті не могли виїхати. Якимось чином — є маса версій, навіть що снайпер підпалив, — підбили наш танк. Він почав горіти, почали «рватися» БК. Полум’я перекинулося на наші БТР, почали горіти вони. Вибухнув весь мій БК, який залишив про запас у БТР, і не тільки мій. Згоріли БТР з усіма патронами і всім іншим. Ми багато чого привезли з собою потрібних речей, але не встигли забрати.

У новому терміналі був страшний бій. Я подробиць не знаю, бо нас там не було. Але сепари до них теж лізли, а наші відстрілювалися і багато їх поклали. Але через те, що почали рватися боєкомплекти на БТР, людям довелося відступити з нового термінала. Вони до нас швидко перебігли — у старий термінал, пересиділи десь години до восьмої чи дев’ятої вечора, а коли все стихло, спокійно повернулися. Спочатку пішла невеличка розвідгрупа, подивилася, що там і як, а тоді вже всі зайшли на свої позиції.

Я зараз розвінчую один з міфів про те, що «зачищали новий термінал чотири бійці «Правого сектору» та один наш снайпер». Це було не так. У новому терміналі на другому поверсі залишалися наші хлопці. Вони були там весь час і нікуди не відступали. Ніхто там нічого зачищав. Наші туди спокійно повернулися, зайняли ті ж самі позиції, на яких були до цього, і далі тримали там оборону й давали вогневу відсіч.

Але правда в тому, що справді 3 жовтня був важкий бій. Ми відбили штурм. Сепари понесли великі втрати й не могли наступати. Добре спрацювала наша артилерія й підбила їхні танки.

І це навіть ще не був день народження товариша Путіна. Ми з новин чули, що «Гіві» з «Моторолою» обіцяли на день народження Володимира Володимировича «віджати» аеропорт. Тож ми готувалися до тяжких боїв і чекали якихось конкретних дій з боку сепаратистів. Проте вони сиділи тихо на своїх позиціях, — мабуть, їм не було чим атакувати. У них залишались їхні позиції в РУВД, у готелі — у будівлях довкола аеропорту. Вони там тримали оборону так само, як ми. В атаку не йшли, просто сиділи, дивилися, аби ми не робили якихось дій. Бували якісь короткі зіткнення, перестрілки снайперів, але так, дрібниці.

«Небезпечний анекдот», або граната під ноги

— Одного разу такий анекдотичний трапився випадок. Вночі — дати не пам’ятаю — числа 5 чи 6 жовтня до старого термінала кілька сепаратистів зайшли і щось там ходили шукали. За допомогою тепловізорів ми їх помітили і злякали.

Я тоді подумав, що вони через підвали потрапили. А потім я собі так вирішив: це була моя глупа ініціатива — зранку підірвати вхід до підвалів, щоб вони туди не лазили. І все це я робив тишком, нічого нікому не казав. Зібрав протитанкову міну, зробив з неї фугас. Знайшов двох добровольців. Один був командир «Правого сектору», що тримав оборону в старому терміналі, а інший — хлопець з 79-ї бригади, з мого взводу. Я не знаю чому, але ми вирішили піти вночі до тих підвалів.

Центральний хол та вхід до старого термінала — там довге таке відкрите з усіх боків приміщення — і треба метрів 30 чи 40 пробігти по відкритій місцевості. Нас було видно, сепаратисти нас помітили й почали стріляти. Побачили, як ми той фугас несемо, але ми, відстрілюючись, прорвалися до входів у підвали.

Почали ми спускатися сходами вниз до підвалів. Подумали, що якщо підвал, то там мають бути обов’язково розтяжки. Вирішили ми їх зняти, але нічого кращого не придумали, ніж кинути гранату, щоб вибуховою хвилею всі розтяжки познімало.

Та вийшло так, що один з нас кинув гранату, а вона полетіла нам назад під ноги. Граната вибухнула і посікла нас уламками. Мені трохи зачепило руку, а моїм товаришам трохи дісталося. Ось такий був анекдотичний випадок. Потім мені довелося самому бігати другий раз до того підвалу — забирати фугас.

У нас у всіх було бажання цю битву виграти

— Після всіх тих штурмів, які ми відбили після 7 числа, усе було більш-менш спокійно. Як вам пояснити, виникло бажання практично в усіх цю битву виграти. Ми всі були дуже мотивовані. Нам хотілося завершити усе це на нашу користь.

У принципі, коли ми відбили той штурм, якби була зроблена контратака, то ми могли багато чого взяти під свій контроль. Так, це було б зі втратами, однак можливість така була.

Я забув розповісти, що в першу ротацію — думаю, що через те, що танк зруйнував частину термінала, — нам довелося звужувати коло нашої оборони і ми групувалися, кидали окремі кімнати, зали. Вийшло так, що одну з кімнат, де ми складали БК, нам довелося покинути. Забирати не потрібні нам боєприпаси ми не стали. Там були такі патрони, які не було куди заряджати — для АЗУ 23-міліметрові заряди, трасери. Трасерами тоді взагалі ніхто не стріляв. Нам це було заборонено під страхом покарання, бо, коли ти вночі ними стріляєш, ти видаєш свої позиції. Тож ми те, що нам не було потрібно, залишили, наставили розтяжок, аби сепаратисти їх не вкрали, і відійшли.

Уночі почала працювати артилерія, і, здається, це була наша «арта», випадково влучила по нашому терміналу калібром 152. Від вибуху здетонували розтяжки, БК почав вибухати, почалася сильна пожежа. Згоріла практично половина термінала. Дехто опинився відрізаним на другому поверсі. Ось такий був недобрий момент — пожежа.

Ярослав Погорелий з побратимами з 79-ї бригади в аеропорту. Фото: Ярослав Погорелий

Ми чекали, що сепаратисти підуть в атаку, скористаються цією ситуацією. Ми чекали, але вони так і не атакували. Зранку ми все розібрали, що лишилось від термінала, і зайняли нові позиції.

Якщо на початку я стояв на першому поверсі під сходами, то основну частину ротації провів на другому поверсі в крайній кімнаті. Там до того була кухня. До речі, дуже гарне місце — краще, ніж те, що спочатку було. Усе набагато краще було видно, і краще проглядалася посадка, де сепаратисти сиділи.

Іноді сепаратисти щось таке незрозуміле робили. Я зараз вам розповім. Піски — це в нас була «12 година»; старий термінал — це «6 годин»; «9 годин» — це така велика 16-поверхівка, що за 3 км.

Ось та посадка була на тих «9 годинах» — приблизно за 200 чи 300 м від старого термінала. Вона тягнулася по ширині метрів на 500 і вглиб ішла. Там у сепаратистів позиції були. Вони в окопах сиділи й іноді, час від часу, невідомо куди стріляли. Вони не стріляли по нас. Враження таке, що люди просто відробляли гроші. Спочатку ми думали, що з посадки по нас стріляють, що піхота пішла в атаку. Пробували стріляти «на звуки», на спалахи в ту посадку, хоча це не мало сенсу, бо там дуже багато дерев. Ми навіть викликали туди нашу «арту». А потім ми зрозуміли, що вони просто час від часу відстрілюють у «нікуди» пару ріжків і далі сидять. Вони імітували бій.

Виїздили ми вночі зі старого термінала, точно не пам’ятаю, здається, на Покрову — 14 жовтня. Приїхали БТР. Моєму відділенню місця в БТР не вистачило. Виїздили на броні. Виїхали ми більш-менш. Зранку були в Краматорську, потім ще день усе це «психічно переварювали». Аж пізніше вбулися й відпочили.

У другу ротацію ми мали втрати через сепарських снайперів

— Наша рота місяць про аеропорт чула лише з розповідей інших. Ми думали, що ми вже туди не поїдемо. Ми свої позиції в аеропорту передали під час ротації розвідроті, а їх поміняли інші роти. Аж раптом у листопаді, здається, на початку місяця, нас знову закидають в аеропорт. Це була наша друга ротація. Цього разу мені довелося вже стояти на позиціях у новому терміналі.

Тоді в нас почалися перші втрати через сепарських снайперів. Це було тяжко. Щоб ви розуміли, у першу ротацію моя рота була без «двохсотих». Ми відбили такі штурми, однак у нас лише поранені були, загиблих не було. Це взагалі дивом було, враховуючи співвідношення сил і те, як по нас стріляли. Це унікальний випадок.

Удруге так не було. Я підозрюю, що по нас спрацювали російські снайпери-аси. Вони почали по одному, по двоє наших хлопців потихеньку класти. Спочатку майора Пашу Колесникова вбив снайпер, потім — іще двох чоловік. Почалися в нас серйозні втрати.

Мені дістався пост «Ромео», найближчий до старого термінала. Мій підрозділ — нас там було п’ять чоловік — прикривав прохід між терміналами. Там усе було тихо, спокійно. Особливих спроб атакувати з боку сепаратистів не було. Усі наші втрати були через те, що працювали сепарські снайпери.

Пост «Ромео» у новому терміналі. Фото: Руслан Боровик

У чому особливість посту «Ромео»? Щоб ви розуміли, це крайня точка між старим терміналом і новим, тобто глибокий тил. Позиція була в глибині будівлі — не по самому контуру ми тримали оборону, а всередині метрів 15–20. Сепаратисти по нас постійно стріляли, вели вогонь з РПГ, а ми не могли відповідати, бо не було лінії атаки. Ми просто не бачили, куди стріляти, через щілини намагалися вести вогонь з автоматів, одиночно по вікнах, однак відчутної шкоди супротивнику це не завдавало.

Станковий гранатомет встановлений на візок для багажу. Фото: Ярослав Погорелий

Одного дня трапилась така ситуація. Наші хлопці запросили артудар. Сепаратисти під час нього зазвичай ховаються вглиб приміщення, чи у готелі, чи у РУВС. Завжди чекають, коли відпрацює артилерія. Я підловив момент, коли артилерія почала працювати, і взяв «Шмель». Це ручний протипіхотний вогнемет, тобто як вогнемет, тільки великий, що стріляє термобалічними ракетами. Це для зачистки будівлі дуже гарна річ. Так от я вийшов між терміналами, вистрелив зі «Шміля» по готелю і влучив у вікно другого поверху. Це, в принципі, усі мої дії, про які можливо розповісти.

Увесь інший час ми просто стояли на посту й стежили, щоб до нас не лазив ворог. У цілому особливої ініціативи ми не проявляли, бо працювали снайпери і лазити, зайвий раз підставлятися особливого бажання не було. Можуть мене вбити — за це отримає наганяй мій командир. Тому все робилося з дозволу і зайвих ініціатив ніхто не проявляв.

Нас вивозили з термінала не вночі, як звичайно, а вдень. Приблизно о четвертій годині дня, тобто було світло і видно. Сепаратисти дізналися, що буде проводитися наша ротація, і почали обстрілювати зі стрілецької зброї й гранатометів. Мене командир попросив завантажити речі загиблих і вбитих бійців на БТР, бо там залишилися бронежилети, каски, зброя. Це все кидати не можна було. Поки я все вантажив, вийшло, що мені і моєму командирові не вистачило місця в БТР. Ми були вимушені посеред дня на броні на БТР виїздити.

Я на один ліг і за башту вчепився. Командир на інший БТР так само ліг. Виїздили з термінала під обстрілами. Відчуття не з приємних. Ти лежиш, і від тебе, в принципі, нічого не залежить. Почала тоді артилерія працювати. Почалися розриви мін. Стріляли по нас з автоматів, стріляли з кулеметів. Ти лежиш і дивишся, як трохи праворуч від тебе кулі 12.7 лягають, лягають, лягають. Дякувати водієві. Якби він трохи праворуч узяв, мені б повідривало ноги з руками або просто вбило б, бо поранення 12.7 — ти або інвалід, або труп. Ми, дякувати Богові, нормально виїхали, нікого не поранило, не зачепило. Ось такі дві ротації в нас були.

Хлопці з ДУК без «статусів» обороняли аеропорт. Їх не можна забувати

— З «Правим сектором» у нас добрі були стосунки. Ми разом воювали проти спільного ворога. Які можуть бути стосунки? Тільки найкращі. Ми один одному допомагали. Кожен із тих, хто був тоді зі мною в тих терміналах, і в строму, і в новому, для мне як брат. Кожному з них я допоможу в будь-якій ситуації, що б у них не трапилось. Сподіваюсь, і вони так само ставляться один до одного і до мене.

Мені особисто «Правий сектор» тоді допоміг. Я собі перед поїздкою до аеропорту купив нову РПС — ремінно-поясну систему. Мабуть, вона не була розрахована на справжню війну. У мене вся ця «розгрузка» порвалася в старому терміналі — я прибіг з усім в руках, з одним ріжком. І хлопці з «Правого сектору» дали мені свою розгрузку. Поки я РПС ремонтував, то ходив у ній. З патронами мені допомагали. Я казав, у мене були 7.62, а на всю роту ні в кого таких не було. У мого командира був такий самий кулемет, але він усі свої патрони розстріляв, тому мені доводилося з ним ділитися. У мене залишилося тільки те, що було на мені, тобто «нз» — патронів 200. Я себе лімітував: вистрелював в день не більше 10–15 патронів, бо думав: «Не дай боже, почнеться штурм — і що я буду робити?» Ось така була ситуація.

Я хочу розповісти про одну людину, про командира бійців «Правого сектору», які були з нами в старому терміналі. Він загинув, пав смертю героя. Я взяв відпустку, щоб приїхати з ним попрощатися. На 40 днів. Приїхав, щоб провідати, сходив на могилу.

Це був чудовий боєць. Я з ним познайомився в старому терміналі. Звали його Сергій. Прізвище — Чкалов. Позивний у нього був «Сірий». Ми його так називали — «Сірий», і «Сірий». Це була унікальна людина.

Він бігав по всьому старому терміналу, встигав і своїми бійцями керувати, і нам щось підказати. Ми разом часто ініціативу проявляли, облазили з ним увесь старий термінал, влаштовували сепарам різні неприємності. Слів не вистачає, щоб описати, як ця людина себе проявляла. Більше ніж відмінно. Він так воював, що дай бог кожному, і не факт, що я б так зміг чи хтось інший.

Мене бентежить той факт, що ця людина загинула і про неї, в принципі, ніхто особливо не згадав, хоча ця людина воювала так, що дай бог кожному. Він загинув, а ніхто йому особливо матеріальної допомоги не надав. Жодної довідки в людини, що він там був, немає. Загинула ця людина і загинула.

Якось він мені сказав: «Мені навіть не подякували, Ярик. Я там не зрозуміло, ким був. Мене там призначили командиром. Моя група там залишилася. Я там провоював і все. Забули мене». Це він тоді «спіймав» осколок від гранати в литку, коли я ставив протипіхотну міну. Він отримав поранення, і його відвезли до Дніпропетровська.

А коли він загинув, то ми, як друзі, скинулися грошима й організували поховання. Мені б дуже хотілося, щоб мого побратима, якого я дуже шанував як воїна і людину, пам’ятали. Щоб зробили хоч якусь меморіальну дошку. У нього ж залишилася родина, маленька дочка. Його родина заслуговує на допомогу. Це дуже болить, бо Сергій Чкалов — герой, яких мало.

Я вже не кажу про те, що «Добровольчий український корпус», добровольці, «правосеки», воювали в Донецькому аеропорту без жодного офіційного статусу.

Про їхні втрати я точно не знаю, бо я був тільки дві ротації. Про тих трьох, тіла яких я бачив, я розповів. І ще чув, коли заїжджав удруге, що за день до нашої ротації чи то за пару вбило хлопчика з диспетчерської вежі. Йому було 19 років.

А за весь час, я думаю, що їхніх загинуло чоловік 30. Я, звісно, не рахував їхні втрати. Які втрати мав «Правий сектор», я на цю тему не компетентний розмовляти. У них питайте. Я знаю, які втрати мала моя рота.

У Донецькому аеропорту з людей, що були в складі 2-ї роти 79-ки, загинуло п’ять чоловік. Ось це всі втрати моєї роти. Сепаратисти розповідали усілякі байки, що в день штурму вбили 40–50 чоловік. Усе це маячня. Вони в день того вікопомного штурму не вбили жодної людини.

«Ті, хто воював і воює по-справжньому, усі герої»

— Про січневі події мені відомо, що мою бригаду з аеропорту вивели дуже швидко і на наше місце завезли людей, які не орієнтувалися в ситуації. Щоб ви розуміли, під аеропортом ціла низка тунелів, підвалів. Сепари всюди там лазили, і ми знали, що вони там бувають. Ми постійно ходили ставити розтяжки, усе це перевірялося й поновлювалося. Ми боялися, що сепари занесуть вибухівку і нас усіх підірвуть разом із терміналом. Ми знали, що так може бути, і чинили контрдії.

Люди, що потрапили на наше місце, можливо, всього цього не знали. Тож сепаратисти підірвали новий термінал, хлопці зазнали таких втрат, тому й аеропорт узяли.

Кулеметна позиція, облаштована на вагах. Фото: Ярослав Погорелий

Якби сепари штурмували так само, як нас, нічого б у них не вийшло. Взяти аеропорт у відкритому бою неможливо було. Ми б і далі успішно відбивали ці атаки. У нас уже був досвід ведення боїв у тих умовах. Але не буду з цього приводу розмірковувати, бо не знаю, як усе було. Це знають ті, хто там був. А я знаю, що всі, хто воював в аеропорту, — герої.

Ті, хто воював і воює по-справжньому, усі герої. Ми на всі сто відсотків викладалися, на мільйон процентів. Усі ми себе вважали смертниками, бо тоді чудово розуміли, куди їдемо. Ми добре розуміли, що їдемо туди, де пекло. Що ми, що сепари називали операцію «Аеропорт» — «АД», тобто пекло в прямому сенсі цього слова. Там був бій не на життя, а на смерть.

Мені не подобається, що цю тему з аеропортом по телебаченню розпіарили. Мені все це не подобається, усі ці розмови про кіборгів. З цього зробили якийсь не зрозумілий мені бренд, хоча були і набагато жорсткіші бої, ніж в аеропорту. Однак зробили ось такий символ АТО — «Аеропорт». І перекрутили це все.

Самі ж репортери нагнітали обстановку. Мені мати телефонує, кричить: «Ярославе, що там трапилося? На вас 50 тисяч сепаратистів нападає, 250 танків». «Та, ма, — кажу, — заспокойся. Нічого такого немає». Усе це накручувалося, нагніталися емоції — і від цього статус кіборга поступово знижувався. Усе це перетворювалося у якийсь бойовик, що по телику показують. З цього захисту аеропорту зробили щось типу «Дом-2». Є «Дом», «Дом-2», «Дом-3».

А це війна! Це вам не інтерактив-шоу.