АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Не відкривали вогонь, бо була небезпека влучити у своїх», — Олексій «Сом»

Боєць загону «Дикі качки» Олексій з позивним «Сом» ніс службу на прилеглій до Донецького аеропорту висоті з вересня по листопад 2014 року. Він бачив зовні всю картину боїв за аеропорт. Каже, що допомогти кіборгам не завжди могли, бо не мали постійного зв’язку з ними.

«Більшість з нас до того не була обстріляна, а зустрічали нас жарко»

— З першого серпня 2014 року я пішов добровольцем в АТО і потрапив до 40-ї бригади тактичної авіації. Там є рота охорони. Тоді батальйону «Дикі качки» ще не існувало. Наш підрозділ з’явився в першу ротацію під аеропорт, як зведений загін повітряних сил.

Перша ротація була з кінця вересня. Ми ввійшли на нашу висоту, яка була на рівні аеропорту. Звідти відкривався повний вид на злітно-посадкову смугу, новий і старий термінал, а також на всі будівлі зі східного боку.

Зайшли туди десь у 20-х числах і несли службу до початку листопада, десь до 10 числа. Наша висота тоді була практично в оточенні. Входили туди з боями.

Боєць зведеного загону «Дикі качки» Олексій «Сом»

Під час маршу на місце виконання бойового завдання нас накрили «градами». Ми тоді ночували в 93-ї бригади в Тоненькому, і від тих «градів» у нас згоріла половина колони. Згоріли продукти, боєприпаси і навіть наші особисті речі. Добре, що тоді ніхто з військовослужбовців не постраждав, лише один був з легким осколковим пораненням.

На п’яту добу під супроводом бронетехніки нас вводили на «нашу» точку, де на нас очікувала засада. Пощастило, що машини з боєприпасами йшли в колоні, яку добирали та доукомплектовали. У нас влучали і зі стрілецької зброї, і з РПГ. Обстріл з останньої пройшли поміж машинами в колоні. Як тільки ми зайшли на нашу точку, «Зеніт» — колишню зенітно-ракетну частину, яка прикривала повітряній простір навколо Донецького аеропорту, — одразу почався мінометний обстріл.

Ніхто з нас не знав, куди ми потрапили і з яким супротивником маємо справу. Від тих, кого ми заміняли на ротації, ми почали поступово дізнаватись, де розташовані різні бандформування. Знали, де групи «Мотороли» та «Гіві». Здається, там був іще батальйон «Восток», але з ним у нас сутичок не було. Коли ми прийшли, вони займали там позиції на шахті. Іще багато сепаратистів було в Спартаку.

Фото з позицій загону «Дикі качки» біля ДАП

Нашою першочерговою задачею було тримати висоту. Якби сепаратисти змогли зайняти наші позиції, то могли б спокійно відкрити вогонь і по аеропорту, і по Опитному, і по Водяному, і по Авдіївці.

Ми не штурмовий загін, в атаки самі не ходили, але гаряче було. Як тільки ми зайшли, п’ять діб ніхто не лягав спати: був постійний бій. І це при тому, що більшість з нас до того не була обстріляна.

Ми з переляку теж почали показувати їм зуби — почався такий собі «обмін люб’язностями». То вони по нас луплять, то ми по них. Якщо ми їм «гарно» відповідали, певний час була тиша. Ми помітили, що якщо просто «мовчати» й ховатися, коли вони безупинно стріляють, то вони починають сідати на голову.

«Не відкривали вогонь — була небезпека влучити у своїх»

— Я чергував зі світанку і до заходу сонця. Зранку виходиш, дивишся в бінокль, на новому терміналі — наш прапор, на старому — не наш. Ця ситуація могла змінюватися буквально за хвилини. Бій в основному починався із закритих позицій, нам його видно не було. Поміж будівель, звичайно, мало хто бігав в атаку. Чуєш — іде бій, але не можеш визначити, хто де стріляє, через відстань. Хотілось допомогти, але логіка підказувала, що не треба, тому що не знаєш, у кого ти можеш влучити. Спочатку від цього взагалі була душевна травма.

У нас довгий час не було зв’язку з аеропортом. Незрозуміло чому — можливо, через певні рішення нагорі. Хлопці знаходились всередині, а ми ззовні, тому бачили трохи іншу картину. У нас була можливість підтримати кіборгів, але часто ми не відкривали вогонь, бо не знали, де перебувають наші, а де сепаратисти. Була небезпека влучити у своїх же.

Хоча рації в нас були, ми чули по них аеропорт. Був у нас і радіозв’язок з артилерією — вона стояла в Авдіївці і в Тоненькому, хлопці там прекрасно прикривали і нас, і аеропорт. Кіборги самі її наводили. Але з нашого поля зору відкривалась дещо інша картинка, тому іноді артилерія вирішувала, що робити, виходячи з наших координат.

Коригувальників серед нас не було, ніхто з нас не вмів цього робити. Ми почали вчитися правильно давати координати тільки тоді, коли волонтери привезли нам спеціальний планшет. А до того ми передавали артилеристам, щоб поцілили у «той будиночок там». Але вони ж не будуть шукати по Спартаку «будиночок десь там», їм потрібні координати. А як ми їх дамо?!

Коли до нас на точку приїхали хлопці з 79-ї бригади, стало легше зі зв’язком. Через їхнє командування в нас почала відбуватися комунікація із хлопцями всередині аеропорту. Крім того, вони привезли міномети — ними ми могли прикривати кіборгів. У складі бригади був Віталій «Броня», артилерист. Він прекрасно вміє коригувати і всі поправки давав неперевершено. Тоді й артилерія почала бити точніше, саме так, як ми їм казали.

Знищена техніка неподалік від українських позицій

Пізніше я спілкувався з хлопцем з 83-ї аеромобільної бригади, який був там у січні. За його словами, їм треба було, щоб прикривали ті будівлі, які були в прямій видимості з тієї «нашої» висоти і з відповідної зброї. Їм це було дуже потрібно, але при цьому ніхто не давав такої команди.

Як пізніше виявилося з розмов з іншими захисниками аеропорту, багато хто навіть не знав, що ми там стоїмо. І ми певний час не знали, хто там знаходився, окрім того що там просто «наші».

«Сепаратисти під час атаки бігли по тілах своїх»

— Ситуація покращилась, коли мій друг став обороняти Донецький аеропорт у складі 79-ї бригади. Тоді ми почали оперативно зв’язуватися по мобільному, щоб зрозуміти, хто на яких позиціях стоїть та куди можна направляти вогонь. Де треба «подавити» вогневу точку, а де відволікти сепаратистів — постріляти по стінах, щоб вони на певний час заховались. Будь-який вогонь з крупнокаліберного кулемета по тих будівлях міг принести кіборгам полегшення. У цей час вони могли хоча б змінити один одного, знаючи, що сепаратисти не будуть вести по них прицільний вогонь, винести поранених або елементарно попити води.

Це було дієво, їх гарно «відсікало». Як мінімум, вони вже не могли прицільно стріляти. Вікна в будівлях аеропорту вже давно були вибиті, тому коли в них залітало щось не з того боку, з якого вони очікували, то це дійсно було дієво.

Від свого друга я дізнався, що вони стали особистими ворогами російського «Вимпела». Там був жахливий бій, і, як виявилось, їх штурмував саме «Вимпел». І нібито в тому бою російський «Вимпел» втратив людей більше, ніж за весь час свого існування. Казав, що їхній генерал дуже сильно просив про перемир’я, щоб забрати звідти «двохсотих». Розказував також про те, що там земля була завалена тілами сепаратистів і під час атаки вони бігли по своїх же. Перечіплялися через них, але все одно бігли.

«Коли я заступив на пост, наш прапор був уже на старому терміналі»

— Ми застали момент, коли наші хлопці закріпились у старому терміналі. Був звичайний день, і почався бій. Спочатку все було як зазвичай, а потім ми побачили, що бій перейшов у старий термінал, який на той момент був зайнятий сепаратистами. У той час в новому терміналі вже не було чутно жодного пострілу. Якщо я не помиляюсь, бій ішов два дні з періодичними хвилями, коли атаки тривали приблизно годину. Отак воно і було до пізньої ночі, потім мене змінили на посту. А коли я заступив зранку, дивлюсь — наш прапор уже на старому терміналі. Тоді й ми на постах вивісили більше українських прапорів, щоб хлопці в аеропорту не падали духом і бачили, що ми поруч.

Коли я зранку не бачив нашого прапора над новим терміналом, починалася внутрішня паніка. Але, як виявлялось, сепаратисти постійно «зрізали» наш стяг стрілецькою зброєю. Після цього у деенерівських новинах показували, що новий термінал взяли. Я дзвонив другу, а він казав: «Усе нормально, ми всередині». По ворожій рації ми неодноразово чули накази збивати український прапор.

«Нам не вистачило 40 секунд, щоб влучити у машину «Гіві»»

— Одного разу ми упіймали ворожі частоти. Почали їх прослуховувати, вести записи позивних, щоб зрозуміти, хто за що відповідає.

Так, ми ледь не підірвали «Гіві». Спочатку слухали їх по рації, потім зорієнтувалися, де вони знаходяться, і почали повідомляти в аеропорт.

Біля підбитої вантажівки бойовиків ДНР

До нас у той час якраз прийшли «протитанкісти» і мінометники з 79-ї, а у них був прямий вихід на свою артилерію. У той час їхній «Вовк» по рації повідомив, що йде до «Іванича». Ми вже знали, що це означає, і «замовили» туди артилерію. «Вовка» зачепило, він загинув.

Також ми знали, коли «Гіві» з «Механіком» їхали в якусь точку, то їхня машина зазвичай стояла на місці близько 15 хвилин. Але не в той раз, коли ми замовили по ній артилерію.

Його машина ще стояла, коли артилеристи сказали: «Підлітна — 40 секунд», тобто залп уже зроблений, але снаряд прилетить тільки через 40 секунд. Ми чекали, що він от-от влучить у машину «Гіві», але він встиг від’їхати за 5 секунд до артилерійського снаряду.

Точку, де зазвичай стояла його машина, ми з «Бронею» називали «Улюблена» — там було скупчення живої сили і звідти постійно виїжджали танки.