АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Якби ми не здали Крим, на Донбасі б такого не було», — «Скорпіон»

Доброволець 79-ї аеромобільної бригади із позивним «Скорпіон» — один із тих, хто організовував оборону Донецького аеропорту тоді, коли розпочалися цілодобові обстріли та штурми. Він розповідає про те, як пробивався на фронт через бюрократичні перепони, про те, як передавав свій військовий досвід і навчав новачків контролювати страх:

— Я доброволець. Тобто з лютого 2014-го, коли це все почалося, усі ці загарбання Криму й таке інше, я просто не зміг залишатися осторонь. Тим більше що я мав бойовий досвід.

Я тоді працював у охоронній фірмі й одразу після вахти пішов до військкомату. Показав військовому комісару свої документи, тобто військовий квиток, пояснив, де я воював. А він мені каже: «Призивають зараз на 10 днів, а вам допуск до «секретки» потрібно робити мінімум місяць». Записав телефон і сказав, що звернеться в разі необхідності.

Два місяці проходить, необхідність, судячи з телевізора, зростає, а мені ніхто не дзвонить. І тут я дивився новини й прочитав у рухомому рядку, що 80-та аеромобільна бригада набирає добровольців. Там був і телефон гарячої лінії.

Я подзвонив, назвав себе, сказав, скільки мені років, розповів, що проходив строкову службу за СРСР у Псковській аеромобільній дивізії. Після цього, 1994-го року, був у складі миротворчої місії в Сараєво. Потім була можливість залишитися далі на військовій службі, але ж тоді стільки платили, що, самі розумієте, не вижити. Тож я перейшов на «гражданку».

А тут така до нас в Україну прийшла біда, що осторонь немає як лишатися: одні фронту допомагають, а інші воюють на фронті. Разом — ми Україна, ми — сила.

Тож зателефонував я на цей номер, і мені поставили лише одне питання: «Чи є проблеми зі здоров’ям?» Я сказав, що немає. Вони сказали: «Ми чекаємо на вас. Якщо будуть якісь проблеми з документами, набираєте цей номер і даєте військовому комісару».

Я пішов до військкомату, розповів усе воєнкому, а він мені знову про документи. Тоді я подзвонив по тому номеру, і через 5 хвилин у мене вже були усі необхідні документи на руках. Наступного дня я купив квиток на потяг за свій рахунок і поїхав до Львова. Так я попав до армії втретє.

Ну, там була підготовка на полігоні, нас готували хороші хлопці з 80-ї аеромобільної бригади. Слава богу, усі живі та цілі, тобто ми списуємося, зідзвонюємося. Три тижні пролетіли швидко. Після цього я потрапив у 79-ту аеромобільну.

У мене був вибір між чотирма воєнними спеціальностями. У строкову службу я був командиром відділення; водійські права в мене «ABC»; у 94-му в Сараєво я був радистом групи швидкого реагування. Тобто ще й рацію за собою носив. Тоді я навчився ще роботі з вибуховими пристроями, саперній справі. Плюс я хороший стрілок. З 13 років стрілецьким спортом займався. Досвід зі стрільби на дальні дистанції з гвинтівки був хороший.

Тактику, маскування, топографію я і так непогано знав і ще на полігоні підучився тому, чого не вистачало.

Тож я вирішив: буду снайпером, щоб максимально більше користі принести.

На третій день після приїзду до бригади ми виїхали до зони АТО під Амвросіївку, на висоту «Браво». До початку серпня ми цю висоту утримували.

Досі я не відмовився від жодного бойового завдання, на яке ми виходили. Нас, снайперів, у роті двоє: я й Андрій. Ми з ним разом ще з Яворівського полігону й були на усіх бойових завданнях, у яких брала участь 79-та аеромобільна.

Після наказу відступити ми відійшли спочатку під Ленінське, а потім, коли вже вся бригада вийшла з оточення, перемістилися на «ППД», тобто на переозброєння та переформування.

Про рейд для підручників з військового мистецтва

— Після того як бригада поповнила особовий склад і відремонтувала техніку, у нас був спільний рейд із 95-ю по тилах ворога. Наш президент тоді розповідав, що це була помста за Іловайський котел. Ми свою роботу виконали з мінімальним втратами. Ми втратили Юру Тарасенка, от…

Але це, швидше за все, не заслуга сепаратистів чи отих російських незрозумілих «добровольців», які приїжджають в Україну заробити грошей. Перевернулася автівка, Юру придавило… так вийшло.

Результати нашого рейду, як то кажуть, «були високо оцінені Генштабом». Ми думали, що й надалі так будемо діяти, адже це безпосередньо пряма робота десанту. Десант не закопується в землю, не тримає висоти чи той самий аеропорт. Робота десанту — це саме рейдові дії в тилах супротивника.

Після цього рейду ми перебували в Краматорську, також проходили бойову підготовку й заняття з особовим складом. А потім нас відпустили на 10 діб додому. Оскільки ми вже провели 45 днів в АТО, нам дали відпустку. Ми побули вдома, а після відпустки наступного дня вже вирушили в напрямку аеропорту.

Про аеропорт

— Я був у Донецькому аеропорту з 2 по 10 жовтня. Разом із 2-ю ротою ми потрапили туди. У цей період сепаратисти його активно штурмували, у них було завдання — «віджати» аеропорт до дня народження Путіна. Іще йшов перерозподіл кордонів цих незрозумілих «республік».

Так от, щоранку приїжджали три автівки з сепаратистами, вивантажувалися і йшли на нас штурмом. Ми їх знищували. Наступного дня все повторювалося знову.

Було складно. Однакових боїв не буває. Ситуація міняється й жодне бойове завдання не схоже на інше. Були на «Браво» — це одне, рейд — це друге, аеропорт — це третє.

Коли перші наші хлопці заходили до аеропорту, у нас загинув командир взводу, хлопці загинули — танк розстріляв два БТР фактично в упор. Думаю, що тоді жоден командир не зміг би цього передбачити.

Наша рота відпрацювала, як то кажуть, на п’ятірочку: ми зачистили повністю аеропорт разом із групою з «Правого сектору» на чолі з «Богемою», і хлопці з 95-ї аеромобільної були такі зухвалі. Там рота «Ведмедя» була, сам він був поранений, і його обов’язки виконував заступник командира взводу. От ми з ним і з хлопцями з «Правого сектору» і здійснили зачистку Донецького аеропорту. У результаті бійці з 95-ки й наші з 79-ки утримували усі ключові позиції й підходи. І старий, і новий термінали, і вежа — все було під нами.

На новому терміналі, перед тим як ми зайшли туди, був важкий бій. Десь чотири десятки сепаратистів прорвалися до підвалу, і хлопці їх вибивали звідти.

На ранок з майором Півнем ми спустилися до підвалу, щоб подивитися, де треба ставити розтяжки, а де мінувати підходи. Бо нас було небагато, а підходів до нас — дуже багато.

Аеропорт, самі розумієте, сучасна конструкція, і там стін як таких не було, а лише колони й між ними монолітні перекриття. Замість стін — гіпсокартон. Тобто проходів багато, а в нас не вистачало людей, щоб усе контролювати. З 79-ки реально на той момент у новому терміналі було 10 чоловік, 95-ка підтягнулась — було 20 чоловік і п’ятеро з «Правого сектору». Тож нас було 35 людей, а територія там десь 300 м завдовжки, 150 завширшки плюс декілька поверхів. Дах, підвал, комунікація — це все потрібно було утримувати.

Люди цілодобово на постах стояли по шість-сім чоловік, бо ж нереально зовсім не спати. Один одного підміняли. Увесь час стежили, 24 години вдивлялися, вночі дивилися в прибори нічного бачення — тепловізори, тому що спроби штурму були як вдень, так і вночі.

От після того, як ми активно почали ставити розтяжки, у сепаратистів зникло бажання постійно лазити вночі аеропортом, а вдень ми мали добре пристріляні позиції й їх утримували.

До речі, цього дня я «зняв» першого сепаратиста. Коли ми обдивлялися підвал, то з нами ще один хлопець був. Він водій і в аеропорт заїхав зі своїм «Уралом». Так той бідолашний «Урал» і залишився в аеропорту. От він і кричить мені: «Дивися, «Скорпіон», там сепари, метрів 300 від нас».

Я у приціл дивлюся, а там, де перед самим аеропортом раніше була доволі велика стоянка, дійсно стоять троє.

Люди є люди, і зняти нервове напруження треба. З нами був хлопець із «Правого сектору» з позивним «Дощик». Так він, коли ми були вимотані до ручки, діставав свою чарівну коробочку. Особливо ми втомлювалися після зачисток поверхів, бо там бігали їхні снайпери й все таке інше й зачистка одного поверху часом забирала цілий день. Ми їх вибивали, там, де не могли утримувати позиції, ставили розтяжки. А тоді спускалися донизу й гріли чайничок у нашому «штабі». Танкісти, які нас підтримували, поїхали і лишили мені у спадок кімнату, у якій вони жили, а я з неї зробив «штаб».

Ми разом з «Богемою» принесли туди генератор, скрутили десь на поверсі лампочку, стіл придумали, розчистили приміщення. Там ми і спали, і жили, і всі наради були в нас там — усе відбувалося в цьому штабі. Тож ми приходили, сідали, і, поки грівся чайничок, «Дощик» діставав з своєї коробки кожному по листу, примовляючи: «Хлопці, сьогодні ми всі отримали листи».

Дитячій малюнок-лист для бійців

Він кожному з нас давав листи, які писали діти з усієї України, і кожен відкривав свого листа і читав уголос. Це дуже підтримувало нас: знімалася напруга, ми жартували, сміялися, ми ніби поверталися з війни в життя.

У таких умовах ми розуміли, що кожен день може бути останнім, але ніхто про це не думав, а думали, як виконувати свої завдання.

А ризик для життя був постійний. У перший період, у жовтні, я перебігав на старий термінал декілька разів — рази чотири як мінімум, бо комусь же треба було ставити ті самі розтяжки. Ми допомагали 3-му полку спецназу дістати їхніх «двохсотих» — хлопці при пожежі згоріли. То ми ходили аж на той дальній край, чули сепарів — як вони розмовляють — і витягали звідти наших загиблих. Ми просто виконували свою роботу. Але листи нам давали силу.

Про страх

— Я на війні не вперше, у мене до цього вже був бойовий досвід, я вже був під обстрілами, і, чесно кажучи, страх є завжди, просто ми керуємо цим страхом. Ті, хто зовсім без страху, — це, мабуть, самогубці якісь. Кожна людина боїться, кожному страшно, але є люди, які переборюють свій страх і виконують завдання, а є ті, хто не може.

Були люди, які за голову хапалися й просто сиділи мов паралізовані. Вони боялися не те що голову висунути, а навіть поворухнутися і, вибачте, відійти в туалет.

Я нікого не звинувачую, я кажу як є. От, наприклад, коли ми попали на «Браво», у перший день нас з російської сторони зустріли «чудовим» обстрілом. Я в окопі, глибиною до коліна, відкритим пролежав під тим обстрілом десь годин вісім. Єдине, що я встиг, — дав команду хлопцям, щоб усі лежали, ніхто нікуди не вискакував, щоб голови поопускали і ніхто нікуди не піднімався.

У перші секунди, звісно, серце стиснулося, бо розумієш: криють і «градами», і артилерією, і мінометами. Навколо все літає, свистить, вибухає, курява й дим — дихнути немає чим. Потім включилася голова. Думаю собі: «Якщо пряме попадання, то я навіть цього не відчую. Головне, щоб не поранило». У мене був рюкзак, а в ньому магазин з набоями. Я ним один бій прикрив, іншим у стінку окопу втиснувся — лежу. Через хвилин 15–20 закурив, наче трохи так попустило, потім захотілося їсти — дістав сухпай, жую.

А хлопці потім розповідали: «Ми в шоці. Страшно. Голову не можна підняти. Виглянули якось на секунду й що бачимо — «Скорпіон» курить. Ще через деякий час глянули, а він їсть! Ну, думаємо, значить, усе нормально, так має бути».

Про добровольців

Хлопці мені довіряють, тому в колективі в нас нормальні стосунки. Усі адекватні люди, в основному, всі прийшли добровільно. Це мене найбільше вразило. З усього нашого підрозділу тільки я більш-менш у віці, а всі інші — молодь. І у цих молодих хлопців такий настрій, такий дух, що я навіть не очікував!

Ви ж розумієте, усі роки незалежності армію тільки грабували й обзивали, там патріотизму ніякого не було. Останні кілька десятиліть тільки й думали, як від армії відкосити, а на тих, хто йшов служити, дивилися як на ідіотів.

Я дуже приємно здивувався, що стільки наших хлопців свідомо пішли на війну, хоча прекрасно знали, що вони йдуть не просто в армію, а воювати.

Коли нас перевдягнули, вишикували, командир учбового нашого батальйону сказав: «Хлопці, щоб ні в кого з вас не було рожевих окулярів — вас набрали для поповнення непоправних втрат у військах, тобто убитих». А нас тоді набрали ні мало ні багато, а понад 500 людей. І всі ж дивилися телевізор, усі прекрасно розуміли, що там відбувається.

Я думаю, що через те, що люди свідомо прийшли, вони хотіли вчитися й добре воюють. З тих, хто з нами приїхав зі Львова, ми втратили одного — Бодю Здебського. Він загинув в аеропорту, коли ми вдруге туди зайшли. Бо перший раз у нас були поранені, але не було загиблих з нашого підрозділу. Вдруге, на жаль, у нас двоє загинуло. Ще Сергій Іванцов.

Шкода хлопців. Але вони віддали життя за стратегічний об’єкт, за країну свою.

Я все хлопців згадую. Усіх хлопців пам’ятаєш в обличчя, навіть голос, манери. Але найбільше я згадую загиблого Бодю Здебського. Просто він був наймолодший серед нас. І ми старалися поберегти його. Але так вийшло…

Ось у мене на комп’ютері є відеоінформація з Донецького аеропорту, там різні прикольні епізоди. У Льоні Кантера є багато. Вони у фільм втиснули тільки 45 хвилин, це було нереально.

Я думаю, що після війни, якщо зібрати всі ці матеріали, коли можна буде розсекретити, багато можна буде показати.

Ми артилерію просили лише в разі необхідності

— Сепаратисти вирішили піти на штурм нашої позиції. І вони почали здуру стріляти від самого паркану аеропорту. Вони підійшли до нас на відстань десь 150 м. Ми вже приготувалися відбивати атаку, приготували зброю, гранати.

Я доповів нашому начальникові штабу батальйону про те, що нас пресують вогнем. За спалахами я нарахував десь 25 чоловік, які наближалися до наших позицій. Ми проявили витримку, не відкрили вогонь у відповідь і підпустили їх ближче.

Перед цим я повзав у посадку десь метрів 50–60 у сторону сепаратистів, поставив там керовані міни-монки, фугас заклав туди на випадок, якщо техніка піде на нас. Усе це було заведено в бліндаж, і в разі необхідності цим можна було скористатися.

Ми чекали, поки вони підійдуть, а наша «мінометка» тим часом наводилася. Тобто якби вони вже підійшли впритул, то ми б, природно, відпрацювали мінами і фугасом й відкрили б вогонь на ураження зі стрілецької зброї. Але наша «мінометка» навелася, і ось, приблизно десь метрів 120–130 від нас, вони «поклали» чітко біля посадки першу міну, другу — трохи ближче до нас і потім від посадки пройшлися мінометами. Потім іще «гради» попрацювали. Тож атака була зупинена, і я сумніваюся, що з тих 25 хтось повернувся на свої позиції. Реально, вогонь був щільний, хлопці добре навели.

Ми, звичайно, трохи понервували. Я приїхав до командира мінометників і кажу: «Ну, хлопці, якщо будете по 30 хвилин наводитися! Ви посидьте там, під кулями! Я, перший раз стріляючи з міномета, зможу за 30 хвилин навестись, наступного разу — за 20, потім за 15. Досвід має своє давати».

Ну, нічого, усе обійшлося. Хлопці, в принципі, були нами задоволені, бо ми не гарячкували, адекватно реагували на ситуацію й просили артилерію тільки в разі конкретної потреби. Тобто якщо хтось десь стрельнув, то не треба відразу шквальним вогнем туди направлятися.

Була ситуація, коли завдяки тому, що ми не видали свої позиції, сепаратисти думали, що нас там пару навідників може бути — і все, прийшла від них група чоловік 10. Уночі пройшли, хлопці їх пропустили, а після того, як вони встановили АГС (автоматичний станковий гранатомет. — Ред.) на розвилці посадок, їх з двох сторін накрили. У них троє «двохсотих», кілька людей взяли в полон, плюс забрали АГС, ПКМ (кулемет Калашникова. — Ред.), стрілецьку зброю.

Єдине, що було неприємно, — це те, що ми виїжджали на бойове завдання з непристріляною зброєю. Так було і в перший раз, і в другий. Доводилося це робити все в бойових умовах.

Ми були в аеропорту в листопаді до 15 числа. Ми сепарам реально не давали підняти голови. Ми там «Оплот» їхній весь за чотири дні поклали.

«Я казав командирам: треба захищати територію навколо аеропорту»

— Коли здали аеропорт, там уже не було 79-ї бригади, не було 95-ї бригади. Нас відвели. Зайшла 81-а бригада і 90-й батальйон.

Розумієте, єдине ціле місце в аеропорту було — це підвали. Коли ми взяли в полон сепаратистів, я поставив питання одному полоненому: «Де ви перебуваєте? У підвалі?» Він сказав, що в підвал ніхто не заходить, бо він замінований. Так от, коли у фіналі російський спецназ почав штурмувати аеропорт, вони нарвалися на одну з мін, котру я встановив, і штурм захлинувся. Тоді захисникам аеропорту треба було спуститися в підвал і відновити те, що було вже відпрацьовано. Вони цього не зробили. І росіяни через далеке крило піднялися на третій поверх і вже з цього поверху почали їх там закидати гранатами, затягли вибухівку і підірвали.

Аеропорт треба було утримувати. Жертви були, а роботу не закінчили. Його можна і потрібно було утримувати, тому що це верхня точка. Вона височіє над Донецьком, над усіма іншими околицями, тобто над Водяним, Опитним, Авдіївкою, Пісками.

Зараз реально звідти працює їхня артилерія по наших, а наші не бачать і нічого не можуть зробити. Я ще в жовтні, після того як там побував, мав пропозиції до військових командирів. Нам потрібно було захищати територію навколо аеропорту, бо будівлі ці довго б не протрималися, якщо їх постійно обстрілюють з усіх видів зброї. Треба було активні дії проводити. А на це людей не було: старий термінал — 25–30 бійців, новий термінал — 35, вежа — 25–30 чоловік. Самі розумієте, що для якихось там активних дій така кількість людей є недостатньою. Просто фізично недостатньою.

Ці люди утримували позиції, вони виконували своє завдання — обороняли, але, для того щоб активно проводити дії, людей було недостатньо. Коли зрозуміли, що потрібно було активно діяти, уже час втратили, бо сепаратисти побудували укріпрайон, окопалися, викопали протитанкові рови, обладнали вогневі точки.

Природно, якби ми у вересні—жовтні розширили територію… От коли в жовтні три «КамАЗи» під’їхали й вивантажувалися, а ми їх перебили вночі, вони перестали лазити до нас, бо підривалися на розтяжках, і ми могли тихенько відпрацювати, тихенько зняти їх і без бою навіть зайняти ці позиції. Можна було віджимати потроху територію.

Ось наш 3-й полк спецназу, коли тримав аеропорт, то усі ж будівлі: і РВД, і готель, і автостоянка — усе ж було наше. Просто треба було на пустирі, що від аеропорту до житлових будинків — там 500–600 м порожнього поля, — встановити міни, загородження і колючий дріт. Далі треба було будувати оборону. А так навіть мішки з піском почали завозити тільки тоді, коли ми вийшли звідти й доповіли командуванню, що потрібні мішки з піском, бо стіни гіпсокартон, кулі пробивають, треба вогневі точки зміцнювати.

«У керівництві обороною не було системи. Мало бути три коменданти»

— З одного боку, звісно, усе нереально продумати. А з іншого — хоч я тільки молодший сержант, але, на моє розуміння, необхідно було мати три коменданти, які б організували цю оборону, знали все і змінювали один одного раз на місяць.

Мали бути люди, які все там знають, а то аж до абсурду доходило. Кожен приїжджав і намагався поставити свою розтяжку. Коли я ставив міни та розтяжки, то в мене був план аеропорту і ми розбиралися конкретно з кожним поверхом. Ми позначили там, де перший поверх, другий, підвал, третій, четвертий поверхи, дах і де ми мінували, ми все це позначали.

Я вказував, що ставив, де і на яких детонаторах, — усе було розписано. Єдине, я ж кажу, одні в цьому щось розуміли, другі нічого не розуміли, а тих, хто б це все знав і передавав іншим, не було. А потрібно було всього три коменданти, щоб людина місяць покерувала обороною, два відпочила. За таких умов все можна було організувати й утримувати.

Ну, вчимося, вчимося… І ми ось вчимося, і командування вчиться.

«Якби ми не здали, а обороняли Крим, такого на Донбасі б не було»

— Ми всі заповнювали анкети, як маленьку автобіографію, і врешті було таке питаннячко: «Яка ваша мрія?» І багато писали, щоб війна закінчилася, додому повернутися живим-здоровим, а я написав: «Відсвяткувати Новий рік на Червоній площі зі своїми пацанами». Ні, не тому, що я хочу захопити Москву, просто я думаю, що, поки не зникне точка агресії, від якої все пішло в самому зародку, війна не припиниться.

Велика помилка України знаєте в чому? У тому, що в Криму треба було давати відсіч. Треба було активно оборонятися, треба було застосовувати зброю. Цього не зробили, тому що ніхто не захотів взяти на себе відповідальність. У нас повний бардак в командуванні. Ми дивилися на вищих, а вони стояли у своїх погонах і чекали чогось. Дивилися кудись на Київ.

У мене був такий епізод в Амвросіївці, коли ми вже вийшли з висоти «Браво», а це було вже 2 серпня, день ВДВ. Хлопці ще спали, а ми з «Дозором» сіли у «вазик» і поїхали на ТПУ (тиловий наш пункт), взяли там хліба, продуктів, і їдемо назад по наших позиціях. І рухається колона, 42-а бригада, техніка. І ось ми вже під’їжджаємо до Амвросіївки, а навпроти їдуть три маршрутки, «газельки» якісь. І ось вони на перехресті зупиняються, до колони там метрів 150–200, зупиняються на узбіччі, з них виходять люди — з кожної чоловік 25–30 — цивільні, чоловіки й жінки. Тож загалом десь під сотню людей. Ми ж їдемо у хвості колони, і я кажу: «Обганяй колону зараз, і якщо вони зараз будуть зупиняти техніку, я буду стріляти. Спочатку у повітря, а як не зрозуміють — на ураження».

Бо знаєте, скільки пацанів наших загинуло ось так, коли вони збирають мирних жителів, змушують перегородити дорогу, а поки хлопці стоять, їх просто тупо розстрілюють!

Кажу, якщо зараз почнеться подібна фігня, я відкрию вогонь. І це були не порожні слова. І от, якщо б ми так з самого початку повелися в Криму, Крим би був наш, у Донбасі такого б не було.

У нас тепер у всіх, хто вижив, загострене відчуття справедливості. Я сподіваюся, у владі це розуміють.