АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Я був наймолодший командир. Дитячі малюнки нам піднімали настрій», — «Лицар»

Старший лейтенант Ігор Багнюк, командир 2-го взводу 79-ї бригади, розповів історію свого позивного та товаришів, а також про дитячі малюнки, які раптово піднімають настрій:

— Ми були в аеропорту перший раз 10 діб, з середини до кінця жовтня 2014 року. А вдруге я вже поїхав старшим тоді, як ішли останні бої за старий термінал. Це було наприкінці листопада — на початку грудня, і я тимчасово виконував обов’язки командира роти.

Старший лейтенант Ігор Багнюк та сержант Сергій Танасов

Я наймолодший командир 79-ї бригади. У другому взводі, можливо, є троє людей молодших за мене. Мені 22. Не буду приховувати, мені в магазині досі навіть цигарок не продають без документів. Тому доводиться носити з собою посвідчення.

Я після 9-го класу вступив у Київський військовий ліцей імені Івана Богуна, потім в Академію сухопутних військ у Львові. І за розподілом потрапив у 79-ту бригаду командиром взводу.

Пішли ми з-під Криму, і коли вже їхали в Донецьку область наприкінці травня, тоді за наказом 2-й взвод залишився на охороні пункту бригади. Усі роз’їхалися, а я залишився сам з командним пунктом.

Не могли придумати мені позивний, і на нараді командир бригади сказав: «Ну, якщо ти на залізних конях, значить, будеш «Лицар». Бо тільки в тебе одного три залізних коні. Будете на них скакати».

А Сергія Танасова всі по життю кликали «Танас», а в Андрія був позивний «Німець». Тож в аеропорту вони так і були під своїми позивними: «Танас» і «Німець».

Коли наприкінці листопада починався штурм, «Німця» поранили. Наступного дня нам сказали, що його прооперували, стан у нього важкий, але стабільний. Аж раптом хтось із бійців мене запитує: «Командир, а що, дійсно Андрюха помер?» Я по рації вийшов на командира: «Дозвольте уточнити, дізнатися, що і як». Після 30 секунд паузи він розказав, що Андрія прооперували, але відірвався тромб, серце не витримало, і він помер. Такі втрати важко пережити.

А найсвітлішими в аеропорту були моменти, коли передачки туди приходили — посилки, воду, їжу, цигарки передавали. Ми тоді розуміли і відчували, що нас не забувають, що нам хочуть допомогти. Листи від дітей, малюнки, оті ангелочки — якось раптово настрій піднімали.