АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Аеропорт утримувався ініціативою бійців, а не командування», — «Богема»

Андрій Шараскін, командир роти, а тепер речник ДУК ПС, із позивним «Богема», брав участь в обороні Донецького аеропорту. Він розповідає, за рахунок чого так довго вдавалося утримувати летовище, порівнює боєздатність кадрових військових, добровольців та мобілізованих, а також висловлює своє бачення причин невдалих спроб деблокування кіборгів у січні 2015 року:

— Я був у Донецькому аеропорту в жовтні кілька тижнів, а потім кілька разів іще заходили на допомогу.

Уперше я туди заїхав на такому броньованому мікроавтобусі. Волонтери нам переслали такий ніби звичайний мікроавтобус, але додатково броньований. От я потрапив туди на цьому мікроавтобусі ще з одним своїм побратимом, з другом «Фазаном», і з оператором та режисером Леонідом Кантером, який рвався зняти хоч щось в аеропорту. Я кажу: «Добре». Там на той час уже були мої хлопці, які пішли добровольцями, в обхід мого наказу. Вони пішли, і ми не могли їх там залишити. І наступного дня ми якраз вночі проїхали туди на цьому бронебусику. Мій підрозділ, у який увійшли «Фазан», «Браконьєр», «Дощ», «Дєрзкий».

Андрій Шараскін, ротний ПС із позивним «Богема»

Це основна група, яка в той час у жовтні виходила, висовувалася, робила всі зачистки, розвідки і все інше. «Дєрзкий» потім знову на повноцінну ротацію заходив з 90-ю бригадою, тому що його вже підвищили і він офіційно керував обороною зсередини нового термінала й іншими підрозділами як «старожил». А «Дєрзкому», щоб ви розуміли, 26 чи 27 років.

Ці хлопці, і «Фазан», «Браконьєр», вони весь час у зоні бойових дій. Вони теж командири вже своїх підрозділів. Це люди тепер з дуже великим, неймовірним досвідом. Вони з різних регіонів України — із Західної України, з Києва, з Кривого Рогу. І у нас ніколи не було проблем з мовою. Це штучні політичні спекуляції з російською та українською мовами.

Ми ввели нову міфологему «кіборги Донецького аеропорту»

— Ми ввели нову міфологему «кіборги Донецького аеропорту». Я абсолютно нормально ставлюся до цього терміну. Тим паче що частина бійців уже стали справді кіборгами, тому що в них імпланти і залізні пластини, які їм після операцій поставили. Так що це точно вже кіборги.

Новий термінал з повітря. Кадр з відео, знятого дроном «Армії SOS» 15 січня 2015 року

Тут інший оцей парадокс і ця формула: «Люди вистояли, не вистояв бетон». У нас усе, що відбувається на лінії прямого бойового зіткнення, у тому числі і в Донецькому аеропорту, замикалося на рівні особистої ініціативи бійців і командирів, які були там безпосередньо. І більше це, здається, не стосувалося нікого, маю на увазі — з армійського керівництва.

Тому що проводити оборону таким чином, особливо як вона доходила уже по своїй синусоїді якраз у нижню точку, так проводити оборону не можна було. Усі говорили про необхідність активної оборони; для того щоб утримувати термінали, потрібно було розширяти свою зону впливу, зачищати найближчу територію, і тоді можна було її тримати, не допускаючи такого прямого контакту і зіткнення. Цього не робилося. Це саботувалося.

А останні події, ви пам’ятаєте, коли навіть і боєприпаси уже не довозилися, а через контрольно-пропускний пункт терористів проводили хлопців, тобто це вже пішов просто фарс.

У нас політичні рішення впливають на хід операцій. Це неприпустимо. Якщо вже йдуть військові дії, то потрібно в першу чергу оперативно приймати оптимальні військові рішення. А військові рішення якраз по Донецькому аеропорту не були прийняті.

Аеропорт тримався тільки завдяки ініціативі й духу бійців і командирів

— Тільки завдяки особистій ініціативі й силі духу і хлопців, і командирів, які безпосередньо були в аеропорту, так довго трималася оборона. Те, що зробив для оборони Донецького аеропорту Майк із 79-ї бригади, неможливо перебільшити. Він цілодобово, місяцями над картами проводив, знаючи всі точки, керуючи артилерією, відправляючи підкріплення, роблячи ротацію. Я не знаю, хто ще так робив. А зсередини — сила духу бійців. Люди потрапляли в умови, що або ти гинеш, або ти чиниш спротив, і чинили шалений опір.

Ситуація проявляє людей. Формальні командири, які були закріплені за взводами, інколи відходили на другий план, а командування на себе брав неформальний лідер, такий як «Дєрзкий». Фактично боєць взяв командування на себе.

Можна говорити і про генетичну пам’ять, і про багато інших речей, таких як козацький дух. Як кажуть, з такими людьми я б воював. Це — козаки. Це — дух. Це — надзвичайний внутрішній дух, коли люди потрапляють в страшні обставини, але не тікають, вони в певний момент відрікаються від усього, що є в мирному житті, і готові йти до перемоги навіть ціною власного життя.

Мені дуже шкода, невимовно жаль тих героїв, тих хлопців, які залишили своє життя там. Я пишаюся тим, що був поруч із цими воїнами, які вже не повернуться. Це «Скельд»[3], «Каспер»[4].

На щастя, багато хлопців, яких, ми думали, не витягнуть лікарі, — одужали. Такі як боєць, на якого після пострілу танка впала стіна, — у нього розтрощився таз. Його змогли евакуювати, і він вижив, викарабкався.

Війна — це не кіно. Там усе буденніше й страшніше

— Я не хочу, щоб люди уявляли, що на війні, в аеропорту, усе так, як показують у фільмах. Мовляв, бійці страшно пітніють, вони напружені, як це все жахливо, які вони муки витримують. Це актуально першу годину, кілька годин максимум, а далі, коли йде доба за добою, тиждень за тижнем, — це вже все зовсім не так.

Поясню на прикладі. Є чудовий боєць із 79-ки, він і сапер, і снайпер. Так от, стоїмо одного разу, куримо, а він віддає цигарку: мовляв, потримай, і каже: «Я на сєкундочку». Відійшов, прийшов і далі продовжує курити й розповідати якусь історію. Ми питаємо: «А ти куди ходив?»

Виявляється, він помітив розтяжку, яка трималася вже на волосинці, і він, розмовляючи з нами, внутрішньо підготувався, прийшов і вдягнув на неї заглушку — шприц «п’ятірочку». Просто взяв і поставив заглушечку зверху на розтяжечку, щоб вона не здетонувала раптом, що могло відбутися після першого пострілу танка чи влучення просто в приміщення. Він її «заглушив» і повернувся до розмови. Ризикував життям і зберіг життя багатьом між тим, як почав і закінчив розповідати історію.

Тобто, може, хто й пітніє, як у кіно, коли робить щось уперше, а коли вбуваєшся з цим, коли ти постійно на цьому «лезі бритви» перебуваєш, то це вже будні й усі навіть з гумором до цього ставляться. Зробили легесенько й пішли далі.

Ще ось, наприклад, як хлопці висовуються на зачистку поверху: «Зібралися?» — «Зібралися». — «Готові?» — «Готові. Усе. Зачекайте, не готові». Починають пчихати. Усі ржуть. І знову: «Зібралися?» — «Зібралися». — «Серйозно?» — «Серйозно». А насправді — варто тільки завернути за кут, і починається бойове зіткнення.

Про «героїнові» атаки та генерала з лампасами

— Проти нас в аеропорту воювали різні люди. Ми спостерігали і кадрових російських військових, і одного генерала, якого водили, показували йому території навпроти нового термінала. Увесь такий красивий — у формі, в лампасах. Це було якраз у приміщенні автовокзалу навпроти нового термінала. Наші хлопці тоді успішно відпрацювали якраз по цих об’єктах.

А ще хлопці-військові розповідали, як їх штурмували «зомбі». Такий собі «зомбі-апокаліпсис»: живі ніби організми, але героїн з адреналіном робив їх нечутливими до бою. Ішли на повний зріст. Були випадки, навіть коли відривало руку, а він перетягує відірвану кінцівку, перекладає автомат і йде далі.

Про медичну допомогу під час оборони аеропорту

— Що стосується медичної допомоги, то будь-яка військова підготовка включає в себе в обов’язковому порядку й медичну підготовку. У нас, принаймні у «Добровольчому українському корпусі», кожен взвод однозначно мусив пройти навчання з тактичної медицини. Навіть не те що мусив, а всі розуміють, наскільки це важливо, і вчаться.

Ми майже рік воюємо, тому без попередньої медичної підготовки висовуватися в зону бойового зіткнення щонайменше нерозумно. Обов’язково всі знають, де розміщені джгути, де — аптечка.

Сталося так, що якраз довгий час у жовтні, у старому терміналі, тільки наш боєць із позивним «Кобра» був найбільш кваліфікованим медиком. А він нічого, окрім нашого медичного вишколу, більше не проходив. І він хлопцям в аеропорту надавав цю першу медичну допомогу.

Обладнаний був у підвалі госпіталь. Вони і кололи, і затискали, і перев’язували, і що завгодно робили. Тому що «борт» треба було чекати від 12 годин до доби, а то і дві чи три доби, бо просто не могли заїхати.

То «Кобра» і крапельниці ставив, і все робив. Він надзвичайно себе проявив і до цього часу воює в складі нашого медичного підрозділу «Госпітальєри». Вони зараз несуть службу по всьому фронту.

Про «транспорт»

— У жовтні автобуси вже там давно не їздили, там їздили БТР… Мабуть, я на останньому, і то броньованому бусику заїхав у супроводі танків.

Потім і танки вже не виїжджали. Крайній танкіст, який їздив у аеропорт і воював там на повну, — це Адам, який зараз командир 1-го добровольчого батальйону, і «Тьоща» (капітан Володимир Титарчук, командир танка), який, на жаль, 17 жовтня загинув. Ці хлопці весь час підтримували тих, хто в аеропорту, привозили, вивозили й прикривали.

Хлопці з 93-ї і 95-ї бригад їздили на БТР. І, як і в усьому, хтось на тих БТР дива героїзму проявляв, а хтось навмисне їх пошкоджував і казав, що «техніка поламана, не може їхати». Були й такі, хто одразу йшов у глуху відмову й казав: «Я не поїду нізащо». А були хлопці, з 95-ки чи 79-ки, які просто стрибали в свої БТР і гнали вперед, інколи на добу по дві, а то й по три поїздки робили, коли були запеклі бої й треба було вивозити поранених.

Я розумів, що там запеклі бої, боротьба за життя йде на хвилини і треба швидко забирати «трьохсотих». Бо якщо за кілька годин поранений боєць не потрапить у нормальну лікарню, то його вже ніщо не врятує. Хлопці їздили, кожної миті ризикували життям, але їздили.

Про початок оборони

— Я знаю, як почалася оборона аеропорту, тому що ми спілкувалися з «Редутом», командиром 3-го полку спецназу. Вони пробули там весь час якраз до початку жовтня. Ми з ним ротувалися в одну ніч. Його пораненого забирали, а я на бусику приїхав. Ми потім згадували цей епізод, що от були поруч, але не пересіклися.

Мої хлопці з ним дві доби були і дуже високо його як командира оцінювали. Говорили, що справжній чоловік, за яким можна іти куди завгодно.

Так от, оборона аеропорту почалася, як і все в Україні, з того, що не віддавали чіткі накази, ішло загравання, полк спецназу перенаправили взагалі у військкомат у Донецьку. І вони на ротацію їздили туди-сюди. Аеропорт працював у звичному режимі в квітні й частину травня. Спецназівців не було ні видно, ні чути, хоч вони охороняли весь периметр від можливих провокацій.

У Донецьку люди виходили на проукраїнські мітинги, тітушки їх били, підрізали й убивали. Причому ці проукраїнські мітинги в Донецьку були набагато більші, ніж у тому ж Маріуполі.

У Донецьку було дуже багато проукраїнськи налаштованих нормальних людей, які намагалися протидіяти «Русской весне». Але було вже багато «засланих козачків», потім оці всі так звані неблагополучні елементи, яким була роздана зброя, все інше…

Але почалося все дуже просто, коли один з автобусів спецназу повертався в аеропорт з ротації, з того місця, де вони жили, і його заблокували спеціальні «бабусі» з іконами: «Для чого ви сюди приїхали, бандерівці?»

А хлопці були всі в красивій формі — у мультикамі. Мультикам рік тому був рідкісним. Але це ж спецназ: вони всі в налокітниках, у тактичних окулярах, красавчики. І без бронежилетів, бо спецназ тоді не використовував бронежилети. У них не було прописано бронежилет навіть за їхнім забезпеченням.

От «бабусі» їм: «Ви фашисти, ви американці, ви ще хтось». І тоді вони вирішили дислокуватися безпосередньо в аеропорту. Новий термінал працював у звичному режимі, вони заїхали в старий, з якого все забрали і перенесли в новий. І ним не користувались, була просто пилюка — і все.

І ось оці люди — 3-й полк спецназу, який перебував там, — вони фактично перші взяли на себе удар. Вони були в цей час у старому терміналі, коли співробітники СБУ — зрадники просто відкрили двері й запустили на диспетчерську вежу, в інші місця цих терористів. Ті себе абсолютно розслаблено почували й спокійно сиділи там.

Тоді нашим не дали наказу відразу зачищати. Тільки після того, як в аеропорту вже накопичилась якась сила і коли виник перший конфлікт, коли «борт» не міг приземлитися, тоді прислали авіацію й віддали наказ зачистити.

Спецназ успішно справився з цією задачею: зачистили й закрили термінал для польотів. От із цього часу почалася епопея оборони Донецького аеропорту. Наші взяли під контроль повністю всі позиції. У той час там були обладнані літні душі, техніка, всі склади. Усе, що там було, усе й залишилось.

Чому так усе закінчилося

— Кожен воїн, який заходив туди, особливо ті, хто був там не перший день, дуже чітко розуміли, що ті куски бетону абсолютно були нічого не варті. Їх не можна було вже використовувати для оборони, і взагалі вони вже ні для чого не придатні. Був наказ — знову ж таки, політичне рішення — забезпечити свою присутність у цій точці. Усе.

Я думаю, особливо в тій ситуації, коли на підкріплення прийшли десантники з 95-ї бригади, вони були поставлені в нехарактерну для них ситуацію. Їхнє завдання — зайти, зачистити і вийти. А сидіти й вести пасивну оборону — це не їхня спеціалізація. Вони не могли зрозуміти, що вони там роблять. Це перше. Друге — їм навіть не поставили бойову задачу, їм просто сказали: відправляєтесь у таку-то точку, вас висадять і там треба буде протриматися 7—10 днів. Усе. На виживання. У таких обставинах це справді виживання, бо кожен включає свій індивідуальний досвід, і тут вже включається авторитет командирів.

У грудні 2014-го Добровольчий український корпус вивів своїх вояків з термінала Донецького аеропорту, бо там накопичилися вже бійці 72-ї, 95-ї, 79-ї, 93-ї бригад. Там на квадратний метр було стільки людей, що просто перебувати там сенсу не було. Ми почали тоді працювати над іншим, розширяти зону на Жаб’яче, Водяне, Опитне. Туди прочищати, забирати висоти, щоб ширшим був цей коридор, щоб сепаратисти не заходили нашим у тил. Ми там працювали.

Що зробило командування? Усіх «старожилів» звідти забрали, туди ж відправили 81-у, щойно зібрану, молодих необстріляних бійців. Ну і вийшло так, що пропустили бойовиків за радіокеровані мінні поля й залишили старий термінал. Його «Майк» успішно накрив разом з бойовиками. Залишилися в новому, і там теж, мабуть, також спрацював людський фактор.

Там не тільки підриви були, загибель, поранення, полон. Тоді туди хаотично відправляли групи, щоб деблокувати й забрати хлопців. Операцією командував генерал Муженко.

А чому нічого не вдалося? Там купа всіляких факторів, море всього, починаючи від відсутності GPS, нормального зв’язку й закінчуючи тим, як була спланована операція.

А хлопці! Я їх чудово розумію. Для них війна стала вже особистою, і вони готові один за одного йти, не дивлячись ні на генералів, ні на неадекватні накази, не дивлячись ні на кого — просто йти на підмогу й робити хоч щось. Але на війні так не буває. Хоч щось можна зробити один раз. А треба виграти битву й виграти всю війну.

Чи можна було всіх кіборгів сплановано вивести і закріпитися на інших позиціях, так само контролюючи артилерією територію аеропорту? Можна було.

Думаю, що треба буде розібрати кожен епізод не лише оборони аеропорту, починаючи від найпершого перемир’я в цій війні, коли зібрані сили майже закінчили зачистку Донецької та Луганської областей.

Тоді було оголошене перемир’я, усі залишилися на своїх позиціях. Тоді не дали наказу, не дали дозволу зайти в міста і зачистити їх від бойовиків. Із цього моменту в нас починається зворотний відлік. Це якраз було перше перемир’я.

А насправді операція, яка відбувалася, спланована антитерористична операція, пройшла просто надзвичайно успішно. Але зворотний відлік розпочався, коли дали колоні вийти зі Слов’янська і зайти в Донецьк.

Ми просто спостерігали, як терористи вийшли зі Слов’янська і зайняли Донецьк. Фактично навіть не місто, а тільки мікрорайон крайній.

Чому дали цю можливість? Чому наказали закріпитись на своїх позиціях нашим силам, якщо ми переважали у всьому, закріпитися й чекати до того часу, поки знову Російська Федерація не підтягне свої ресурси, не включить свою логістику і свою артилерію зі своєї сторони і знову не почне розширяти зону впливу до сьогоднішнього стану.

Бойовики оточують ДАП 26 травня 2014 року. Кадр з відео: REUTERS

Ото з цього моменту треба «відкочувати», бо все інше — це наслідки якраз оцієї домовленості. Якраз із цього першого перемир’я ми почали знову втрачати свої території, з першого «невіддання» наказу знищити або взяти в полон колону, яка виходила зі Слов’янська.

Тут ми чіпаємо вже політику, але без неї нічого не зрозумієш, нікуди не дінешся без політики і геополітики. У нас ніби є люди, які за все відповідають, але в нас війна без військового стану. Чому ми ж воюємо, якщо ми не в стані війни?

З іншого боку, якщо це антитерористична операція, тоді чому ми домовляємося з терористами? Тоді не мають сенсу жодні Мінські домовленості, тому що це внутрішньодержавна справа, антитерористична операція.

Багато казуїстики наплодилося навколо цього конфлікту. Я думаю, що, як і в кожній війні, треба шукати тих, кому вигідно, де є чиї сфери інтересів, де є сфери бізнес-інтересів, сфери, через які можна контролювати нашу державу.

Але попри це все оборона Донецького аеропорту — це один з етапів, славних епізодів нашої новітньої української історії. Славних завдяки бійцям і справжнім командирам.

Про кадрових, мобілізованих і добровольців

— Є кадрові військові, які вибрали сенсом свого життя і своєю роботою військову службу. Є кадрові військові, прекрасні офіцери, які проявилися в цій війні і зараз починають підніматися на ключові командні позиції. Є добровольці. Добровольці є як у добровольчих батальйонах, так і у Збройних силах, бо вони туди прийшли самі, з власної волі. І є інша категорія — мобілізовані.

От із мобілізованими — примусово мобілізованими людьми — стаються час від часу великі проблеми. І загалом це досить-таки велика проблема, бо ці люди не розуміють, для чого вони в армії.

Кадровий військовий розуміє, що це його робота. Доброволець знає, що це його місія. А мобілізований, той, хто навіть не думав іти на війну, не знає, для чого він там.

У мобілізованого в голові не складається картинка — пазл. Він не може зрозуміти, чому саме він конкретно з усього офісу, чи усього колективу, чи села має іти на війну. Він не може прийняти те, що він змушений воювати, коли всі інші продовжують звичне життя.

Чому його друзі-колеги займаються звичним життям і, можливо, навіть не згадують про війну? Хіба, може, у перервах між футболом, боксом ненароком подивляться новини: «О, убили сьогодні ще 10 чоловік. Ну, слава богу, що стільки, а не більше». Чому поряд із цим він мусить іти і щось там робити? Тому було б добре, щоб примусової мобілізації всіх підряд не було.

Така людина небезпечна і для себе, і для інших. Були моменти, коли деякі готові були зібрати всі речі і тікати чимдуж з аеропорту. Вони кричали: «Нас покинули! Нас розстріляють! Нас уб’ють!» Але куди тікати?! На «зльотку»?!

Вони все ж зрозуміли, що тікати небезпечно й шансів вижити мало. А всередині в такому стані вони нам теж були не потрібні. І ми поставили їх перед вибором: або ми їх починаємо фізично відстрілювати, тому що вони будуть вважатися дезертирами, якщо залишать приміщення, або вони продовжують оборонятися і принаймні хоча б будуть набивати ріжки. Подіяло.

Усе-таки всі вміння, які не доведені до автоматизму, виключаються в стресових і шокових ситуаціях. Там суцільна стресова і шокова ситуація, тому включаються вегетативні якісь й автоматичні речі.

Якщо людина має вольові якості, вона збереться й надолужить те, чого не вміє, а вольові якості в купі з вишколеними, підготовленими якостями дають уже хорошу бойову суміш.

У багатьох же ні вишколу, ні волі, і вони тоді починають сіяти паніку, хаос, влаштовують хаотичну стрільбу по так званих їжачках — просто стріляють у темряву. Їм починають ввижатися скрізь вороги. Люди в стресовій ситуації блокуються і можуть «шмаляти» куди попало, кидати гранати, ранити один одного.

Добре було б, якби влада і Генштаб почули нас і пішли на створення Української народної резервної армії. Ця армія й має складатися з добровольців, які проходять вишкіл на місцях і в разі потреби готові захищати країну.

Це буде свідомий вибір людей різних професій, які будуть витрачати кілька разів на рік час на вишколи, зібрання, будуть тримати себе у формі, людей, які точно знають про себе, що вони не зможуть сидіти вдома, якщо почнеться якась агресія. І це якраз та основа, яка має доповнювати кадрових військових і боронити Україну.