АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви

«Хто хотів воювати — воював, хто не хотів — у підвалі сидів», — боєць «Івіч»

Командир 3-ї роти 5-го окремого батальйону ДУК ПС «Івіч» пішов воювати в зону АТО після загибелі друга. Він розповідає про те, як себе поводили люди з різною мотивацією в Донецькому аеропорту, а також описує в деталях процес евакуації з термінала під мінометним вогнем:

— За всю війну живого супротивника бачив лише один раз — в аеропорту. Зайшов на другий поверх до хлопців чаю попити, вони кажуть: «Дивись, дивись, там сепаратисти». Ми дивимося: на даху сидять навпроти нового термінала. «Росомаха» намагався завалити їх з СВД, а я дивився в бінокль, поруч стояв, коригував. Тільки він вистрелив — одразу снайпер вистрелив у нас. Але не попав ні «Росомаха», ні їхній снайпер.

Командир 3-ї роти 5-го окремого батальйону ДУК ПС «Івіч» у ДАП

У кінці жовтня в аеропорту було дуже нудно. Були обстріли дуже сильні. Інколи таке було, що ти сидиш, а тут за стіною якийсь снаряд чи РПГ вибухає, і стіна падає, дим. Але безпосередньо такого, як на день народження Путіна, коли стріляли кілька днів (там був штурм «градами»), у нас не було. Піхота нас не штурмувала, танки на пряму наводку не виходили. В основному це була артилерія, снайпери, СПГ, одне по одному стріляли.

Воював пліч-о-пліч з різними людьми. Хтось ідейно прийшов, хтось випадково потрапив, хотів добути ротацію — у підвалі сидів. Ніхто не засуджував їх. Люди різні. Не можна їх принижувати, засуджувати за те, що вони бояться померти. Це нормально. Хто хотів — воював, хто хотів — сидів у підвалі, головне, щоб не заважали. Хтось постійно бігав, будь-яку можливість намагався використати, щоб у перестрілці взяти участь, «випалити» якогось сепаратиста. Я тоді насправді був недосвідчений, мало що розумів, чітко виконував свої задачі й намагався нікого не підвести. Тому особливо я нікуди не ліз.

«Не було ніякої тактики. Ти просто сидиш і чекаєш, що щось прилетить»

— Я сидів біля бійниці на своїй позиції, слухав, дивився — закривав свій сектор. Іноді ми вночі ходили по воду. Іноді можна було піднятися на другий поверх і повоювати, коли починалася якась перестрілка.

Як мені здається, у цьому не було ніякої тактики. Ти просто сидиш, як дурень якийсь, і чекаєш, що щось прилетить. Я думаю, що навіть командири не знали, яке наше там завдання. Люди не розуміли, нащо ми там перебуваємо. Усі вже на той момент розуміли, що наступу на Донецьк не буде. А для багатьох аеропорт позиціонувався як плацдарм для наступу на Донецьк. А якщо його не буде, то нащо ми тут сидимо?!

Я-то звідти пішов у кінці жовтня, а нащо люди там іще взимку сиділи, гинули? Нащо все це було?! Я до кінця цього всього взагалі не розумію. І дуже багато не розумію також із того, що відбувається в ЗСУ, тому я і в добровольчому корпусі, бо в нас теж бардаку вистачає, але порівняно зі ЗСУ ми взагалі зразкова військова частина.

Тоді не було ніяких команд зверху. Сидіть собі — та й усе. Ясно, що бійці своїми силами, які там перебували, нічого не могли зробити. Це звичайна піхота. Живими лишалися і тримали аеропорт завдяки артилерії. Не міг великими силами підійти супротивник, бо артилерія накривала. От і все.

Розуміли, що зачистити таке місто, як Донецьк, нашими силами просто нереально. Тут бої йдуть за якійсь маленькі Піски, якесь село. Атака, штурм, зачистка — це набагато важче, ніж оборона. Для цього потрібно набагато більше ресурсу, людей, навчених спеціалістів.

І таке величезне місто, як Донецьк, зачистити? Я не знаю, як ми це можемо зробити без втрат, без величезних руйнувань. Коли ти вже там перебуваєш, а не по телевізору це бачиш, коли ти бачиш стан армії, як усе відбувається, як іде комунікація, дивишся на це своїми очима, то розумієш, наскільки все це не просто. Це не стрілочки на карті малювати генералам.

«Міни падають, а ти тільки молишся. Повне таке смирення»

— В аеропорту я був 10 чи 11 днів, а моя група була там 22 дні. Це була дуже довга, важка ротація. Зазвичай люди там по два тижні максимум сидять. А мене легко підранили, були осколки в нозі, вони мені не надто докучали. Але лікар сказав, що може бути зараження і краще мені евакуюватися. Я не став показувати із себе героя і сказав: «Добре». Евакуюватися так евакуюватися.

Евакуювалися ми круто. Під таким обстрілом, що дай боже!

Ми переходили зі старого термінала в новий по-тихому, і раптом розуміємо, що сепаратисти дізналися, що наші «коробочки» — БТР виїхали. Новий термінал прострілюється з усіх боків. Вітер гуляє. І тут над злітною смугою злітає біла ракета й починають працювати кілька крупнокаліберних кулеметів. А я автомат залишив на старому хлопцям, бо мені сказали: «Ти ж їдеш додому. Для чого тобі автомат?» Зі мною тільки ніж і граната.

Я сиджу, кулі викрешують іскри, усі кричать: «Загружаємося, загружаємося!» Усі по черзі знали, хто і в який БТР має сідати, грузяться. Я побіг загружатися у свій БТР (перед цим допомагав одному з 79-ї бригади ЗСУ грузити ПТУР — це така класна штука, винахід радянської військової техніки, яка палить броню, протитанкова зброя), залажу в один вхід, а всі уже сидять, місць немає. Я в другий вхід — і знову місць немає. Я кажу: «Хлопці, це що вам, маршрутка, мені наступну почекати?»

А навколо міни вибухають! Ніч, розбомблений аеропорт, щось розривається. І хлопці мені: «Місць немає». Я відповідаю: «Буде!» І починаю до них вриватися. Загубив свого ножа за 300 доларів. Жаль його. Але потім, коли повернувся, подумав: «Може, то плата за те, що я цілий і живий приїхав?!»

А ще класно, коли ти їдеш у БТР (а я сидів прямо навпроти оптики) і ці вибухи, спалахи, усе ближче і ближче міни падають, і ти нічого не можеш зробити. Ти як оселедець затиснутий у банці. І тільки молишся. Повне таке смирення. Віддаєш себе на волю Бога.

Я розумію, що БТР їде туди-сюди, і водій каже: «Хлопці, я їду перший раз, я заблукав. Не знаю дороги». Я розумію, що ми крутимося по злітній смузі під обстрілом. Тут почалася паніка у декого, але нормально, виїхали.

Для мене бої за аеропорт — це щось незрозуміле. Потрібно було рухатися далі, використовувати оборону аеропорту для руху. Треба було вкопуватися під злітну смугу, треба було не сидіти.

От я приїхав наприкінці жовтня туди, а там немає жодних оборонних споруд. Усі сидять у підвалах, у будинках, визирають і чекають ротації. Укопуватися треба було, реально закріплятися. Якщо хотіли тримати аеропорт, то не сидіти треба було, а далі розширювати фланги, витісняти супротивника зі Спартака. А так — сиділи, сиділи й досиділися. Я розумію, що Порошенку все одно. Думаю, сім’ям тих, хто загинув, їхнім друзям не все одно. Мені теж.

Нам треба багато вчитися й тренуватися

— Після лікування я перейшов у 2-у роту і з ними далі воював у Пісках. Зараз я командир 3-ї роти. Тренуванням бійців приділяю дуже велике значення. Як помічник головного інструктора батальйону часто виступаю, коли є можливість і час.

Головний інструктор 5-го батальйону має великий військовий досвід. Ми вчимося елементарних речей. Чую від журналістів, які люблять додати пафосу, що 5-й батальйон — це спецназ «Правого сектору». А ми звичайна елементарна піхота. Ти іноді сидиш в окопі і відчуваєш себе солдатом Першої світової. От я в юності читав Ремарка, Юнгера, захоплювався такою літературою.

І те, що я там читав, я зараз переживаю. Артобстріл, пострибали всі в окопи, перечекали, пішов дощ, і все позаливало. Ми хочемо бути саме піхотою, і піхотою справжньою, навченою, а не просто напівп’яною зграйкою зі зброєю, яка вважає себе вояками. Щоб бути навіть простою піхотою, треба багато вчитися, багато тренуватися, багато знати й уміти.

Я от на війну пішов, бо вбили мого побратима, дуже близьку людину. У мене був контракт, працював каскадером в Італії, хороші гроші, гарне життя, чудова країна. Я просто відтягував цей момент. Я розумів, що рано чи пізно буду воювати, бо немає вибору. А коли побратима вбили, гроші, якісь там дрібниці, стали абсолютно не важливими. Треба їхати і все.