Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Лекція № 25. Класова боротьба та суспільно-політичний рух в Україні в другій половині ХІХ ст.

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Селянський рух 60-90-хроків ХІХ ст.

3. Революційне народництво.

4. Активізація національно-визвольного руху.

5. Боротьба робітничого класу. Поширення марксизму.

6. Запитання та завдання.

І. Загальні зауваження

Порушена проблемка ставить своїм завданням висвітлити історичні події, процеси і явища, які мали місце в Україні у другій половині ХІХ ст. в суспільно-політичному русі. Складність теми полягає в тому, що у другій половині ХІХ ст. боротьба селян за землю переплелася з пробудженням свідомості робітничого класу та розгортанням національно-визвольної боротьби українського народу.

Урядові кола розуміли, що модернізаційні реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху. У зв’язку з цим ними була збурена хвиля контрреформ, в процесі яких робилася спроба “виправити фатальні помилки 60-х років”.

Це “виправлення”, за висловом професора О. Д.Бойка, “виявилося у консервації, згортанні, а подекуди і ліквідації тих позитивних зрушень та змін, які були досягнуті буржуазними реформами 60-70-х років”.

Про наступ реакції та урядові контрзаходи свідчать такі факти:

1. Новий університетський устав ліквідував автономію цих вищих учбових закладів (1884).

2. Було затверджено нове “Положення” про земства, начальникам яких надавалися широкі повноваження. Посуті, земства попали під необмежений контроль дворянства (1889).

3. Був відредагований циркуляр “Про кухарчиних дітей”, який забороняв нижчим класам навчати своїх нащадків у гімназіях (1887).

Подібні приклади можна було б продовжити. Вони додатковий раз засвідчили б, що адміністрація гарячково робить спробу відновити дореформений режим.

Саме тому в кінці ХІХ ст. в імперії, в тому числі і в Україні, визрівало масове невдоволення: селян, що страждали від безземелля та грабіжницьких викупних платежів; робітників, які були обурені жахливими умовами праці та мізерною зарплатою; молодої буржуазії, що прагнула до політичної влади; інтелігенції, яка вимагала реальних свобод; національних меншин, які сподівлися на вільний національний розвиток. Саме ці обставини обумовили селянські повстання другої половини ХІХ ст., протести і виступи робітників; явища всезростаючої національної самосвідомості, рухи народників та соціал-демократичних об’єднань.

Названим вище проблемам присвятили свої роботи В.И.Борисенко, А.К.Волощенко, С.С.Волк, Я.Грицак, В.С.Дмитриченко, А.М.Катренко, К.Кондратюк, Р.П.Іванова, Б.С.Ітенберг, М.П.Рудько, О.Т.Юрченко (М.В.Демченко), І.І.Шевченко, Є.С.Шабліовський та інші автори. Зокрема у працях згаданих авторів досліджені проблеми зародження, становлення та діяльність робітничих організацій (А.К.Волощенко, В.С.Дмитриченко, Б.С.Ітенберг, О.Т.Юрченко, І.І.Шевченко), форми і методи боротьби народницьких гуртків, груп та об’єднань (С.С.Волк, А.Н.Катренко, М.П.Рудько), події, процеси і явища, пов’язані з розгортанням в Україні національної самосвідомості та боротьби проти національного гніту (А.К.Волощенко, Я.Грицак, А.М.Катренко, К.Кондратюк, Р.П.Іванова, Є.С.Шабліовський), рух демократичних сил України за розвиток освіти та національної культури (В.И.Борисенко, Р.П.Іванова, Є.С.Шабліовський) та інші питання.

Порушені у лекції історичні проблеми знайшли відображення в деяких художніх творах. Зокрема, образ М.П.Драгоманова, високоморальність, порядність, непохитність, чесність якого, за висловом вчених, “гідні наслідування”, знайшов глибоке розкриття в книзі Р.П.Іванченка “Клятва” (К., 1985). У “Клятві” М.П.Драгоманов репрезентує українську інтелігенцію, яка не шкодувала сил для розвитку громадівського руху, побудови для свого народу щасливого суспільства. В центрі роману В.Канівця “Провісники” (К., 1978) - діяльність “Південно-російського союзу робітників” (1875 р.), якому судилося стати піонером пролетарського руху. Великий інтерес складає книга Ю.Тріфонова “Нетерпение” (М., 1974), в якій з великою майстерністю відображена боротьба революційного народництва і його керівника А. Желябова. Принагідно було б нагадати також й про глибоко історичний роман А.Коптєлова “Точка опоры” (М., 1974), в якому йдеться про зародження в Росії та й в Україні соціал-демократичного руху та ряд інших книг.

ІІ. Селянський рух 60-90-х років ХІХ ст.

У попередній лекції було сказано, що у 1859-1861 рр. у Росії та на Україні склалася революційна ситуація. Вчені стверджують, що революційний вибух погасило скасування кріпосного права, так звана селянська реформа, яка пограбувала землеробів, зробила їх станово нерівноправними.

За висловом В.І.Леніна, “епоха реформ 60-х років залишила селянина убогим, забитим, темним, підлеглим поміщикам-кріпосникам і в суді, і в управлінні, і в школі, і в земстві”. Ця обставина робила життя селянських мас нестерпним і штовхала їх до боротьби.

Але ця боротьба, як правило, носила стихійний, слабо організований та локальний характер, супроводжувалася вірою в “доброго царя”, без чіткого уявлення про її кінцеві результати.

Форми селянського протесту були різними: припинення панщини; протест проти селянського самоуправління; опір введенню уставних грамот; припинення сплати оброку, податків та викупних платежів; потрава панських посівів та сінокосів; самочинний захват панської землі та їх маєтків; вбивство поміщиків, опір поліції та військам; застосування страйкових методів боротьби.

Знайомлячись з маніфестом та положеннями про реформу, нерідко селяни вважали їх підробленими і такими, яких цар нібито не міг підписати. У зв’язку з цим вони відмовлялися підписувати уставні грамоти й виконувати двохрічну панщину.

У березні-травні 1861 р. в Україні відбулося 640 виступів. Найбільше їх було на Київщині, Поділлі, Волині, Чернігівщині, Полтавщині, Харківщині. В 1861-1863 рр. таких виступів було 1048; у 18611869 рр. - 3093, в яких взяло участь 4160 сіл та 2 млн. осіб.

У 70-80-х роках селянська боротьба продовжувалася. Основною її причиною було розмежування земель, створення селянських земельних шматків поряд з поміщицькими полосами. Селяни самочинно захоплювали поміщицькі землі, рубали ліси, відмовлялися виконувати панщину, платити оброк, вносити викупні платежі.

До поміщицьких селян приєднувалися державні. Вони категорично протестували проти викупних сум, кабальних умов наділення землею. Особливо активним був виступ селян на Черкащині, де була створена “Таємна дружина”, яка повинна була у 1876-1877 рр. почати повстання селян.

У цілому в 60-90-х роках ХІХ ст. в Україні відбулося 5054 селянських виступів у 6530 селах, в яких проживало понад 5,2 млн. осіб. 2/3 з них було придушено царськими військами та поліцією.

ІІІ. Революційне народництво

Після реформи 1861р. селянський рух вступив у нову фазу свого розвитку - фазу різночинницького, революційно-демократичного руху.

Український Кобзар, як і російські революціонери-демократи О.І.Герцен, М.П.Огарьов, М. І. Чернишевський, у вірші “Я не нездужаю, нівроку” ще до реформи, у 1858 р. рішуче засудив ілюзії отримати землю від уряду, закликав народ до революційного розв’язання земельного питання, проведення справедливого безплатного наділення селян польовими ділянками, ліквідацію кріпацтва та повалення самодержавного деспотизму.

Т.Г.Шевченка почули члени створеної Чернишевським організації “Земля і воля” (1861-1864), українські різночинці В.С.Козлов, А.І.Нечипоренко, І.О.Андрущенко, М.Сергієнко, А.О.Красовський та інші, які розповсюджували листівки, зближалися з селянами, вели революційну агітацію. А.О.Красовський, наприклад, за агітацію серед житомирських солдат був заарештований і засуджений до 12- річної каторги. Загинув у Забайкаллі в 1868 р.

Проте ці виступи на початку 60-х років носили неорганізований характер, не мали чіткого теоретичного та організаційного обґрунтування. В кінці 60-х - на початку 70-х років, нарешті, народництво сформувалося як селянська течія у суспільному русі, воно стало організатором селянської боротьби та творцем їх ідеології .

Ідейними вчителями й головними теоретиками народництва стали П.Л. Лавров, М.О.Бакунін та П.М.Ткачов.

• П.Л.Лавров (1823—1900) та його прихильники вважали, що революційним активістам треба йти в народ (звідси й “народники”) проводити в його середовищі революційну агітацію й готувати селянство до соціальної революції.

• М.А.Бякунін (1814—1876) теоретично обґрунтував бунтарський метод боротьби. Вважав, що народ готовий до революції, його треба лише підняти. Проповідував ліквідацію держави й запровадження вільних виробничих асоціацій, тобто в плані державного будівництва М. А. Бакунін був анархістом.

• П.Н.Ткачов (1844—1885) сповідував тактику змови невеликої групи людей, яка після захоплення влади повинна була повести народ до соціалізму.

У 70-х - на початку 80-х років народництво стояло на революційних засадах, у 80-90-х - на ліберальних. В Україні, як і в Росії народники створювали революційні гуртки, організовували “ходіння в народ”, розробляли програмні документи, вели роз’яснювально-революційну пропаганду.

За висловом дослідника народницького руху А.Н.Катренка, “велику роль у розгортанні народницького руху в країні відіграв петербурзький гурток “чайковців” (1871-1874), керівниками якого були М.Чайковський, М.Натансон, В.Александров, С.Перовська, С.Кравчинський, П.Кропоткін та інші”.

На Україні гуртки “чайковців” утворилися в Києві та Одесі (1873). Їх організаторами були А.Желябов, Г.Макаревич (Одеса), П.Аксельрод, Я.Стефанович (Київ). Восени 1873 р. “чайковці” Петербурга, Москви, Києва, Одеси об’єднуються й сповідують погляди П.Л.Лаврова.

Під кінець 1873 р. в Росії виникають гуртки бунтарського (бакунінського) напряму, серед яких помітне місце стали відігравати “Київська комуна” 1874 р. (Я.Стефанович, ВДебогорій-Мокрієвич).

Проте їх агітація зазнала невдачі. А.М.Катренко вважає, що її обумовили жандармські репресії, погано організоване “ходіння в народ” та дрібнобуржуазна філософія селянства, яка “заважала йому активно включитися в реалізацію задумів революційних народників”.

У другій половині 70-х - на початку 80-х років народники вирішили змінити тактику роботи з селянами. Передусім вони стали відмовлятися від пересувних, бродячих методів розмови з селянами і перейшли до тривалих поселень. У 1876 р. у Петербурзі було засновано організацію під назвою “Земля і воля”, члени якої повинні були понести в село соціалістичні ідеї: общинне землеволодіння, місцеве самоврядування, об’єднання зусиль інтелігенції, селян і робітників.

Зокрема, в Україні “Земля і воля” повинна була об’єднатися з “південними бунтарями”, гурток яких виник на базі “Київської комуни” (1875). Засновниками “бунтарів” були Я.Стефанович, В.Засулич, М.Ковалевська, І.Бохановський, Л.Дейч, В.Лепешинський та інші й перебували під впливом анархіста Бакуніна.

У 1876 р. “південні бунтарі” роблять спробу обманним шляхом, від імені царя підняти на повстання Чигиринщину. З цією метою створюють більш як тисячну “таємну дружину”, проводять велику організаційну роботу, але “чигиринська змова” у 1877 р. була розгромлена.

З середини 70-х років народники поширюють свій вплив на робітничий клас. У 1875 р. в Одесі з їх участю створюється Південноросійський союз робітників (керівник Є.Заславський), ведеться пропаганда у заводських колективах міст Києва (О.Хоружевська, О. Любатович), Харкова (С.Ястремський, І.Глушков), Одесі (Г.Попко, Ф.Щербина) та інших містах.

Своєю діяльністю народники прагнули охопити й армію. Народники В.Костюрін, Л.Дейч, М. Терентьєв та інші добровільно йшли на службу у військо, щоб там агітувати офіцерів, солдат та матросів.

Вчені відзначають, що особливого впливу на робітничий клас та армію народники не мали, їх робота у цих людських осередках носила допоміжний характер, проте вони поступово формували їх революційно-демократичний світогляд, розхитували фундамент офіційної ідеології, готували широкі верстви населення до майбутніх подій.

У 1879 р. в м. Воронежі відбувся з’їзд народників. На з’їзді були обговорені питання, пов’язані з подальшою стратегією і тактикою боротьби. А.Желябов (Україна) різко поставив питання про перехід до політичної боротьби, посилення терористичних методів, розмежування в структурному відношенні. 15 серпня 1879 р. “Земля і воля” розпадається на дві організації - “Чорний переділ” та “Народна воля”.

Головною причиною такого розколу була незгода значної частини народників зі старими методами боротьби. Їм хотілося прискорення революції, негайного відчуття її результатів, швидкого втілення в життя революційного нетерпіння. Незважаючи на розкол, виконавчому комітету пощастило створити централізовану загальноросійську організацію, що складалася з розгалуженої мережі місцевих груп та гуртків. Народовольське підпілля в Україні увібрало в себе найважливіші тенденції діяльності “Народної волі”.

Велику роль тут відіграли такі діячі “Народної волі”, як А.Желябов, В.Жебуньов, В.Фігнер (Одеса), М.Кібальчич (Чернігів), І.Глушков (Харків) та інші. 1 березня 1881 р. “Народна воля” організувала вбивство Олександра ІІ. Ця подія наочно засвідчила малоефективність політичного терору, поклала початок нової тривалої кризи в народництві.

Протягом 80-х років більшість активних народників була заарештована. Частина народників приєдналася до марксистських гуртків, частина - відійшла від революційної боротьби. Посилилися позиції лібералів, реформістів, репрезентантами яких в Україні були Б.Грінченко, Т.Осадчий, М.Левитський та інші.

Проте революційні народники 70-80-х років зробили помітний внесок у розвиток визвольної думки, революційне виховання народних мас. Їх самовідданість, сміливість та патріотизм загартовували наступні покоління борців за свободу.

ІV. Активізація національно-визвольного руху

У другій половині ХІХ ст. на хвилі лібералізації та модернізації суспільного життя пожвавився визвольний рух національних окраїн, у тому числі й в Україні.

Так, наприклад, у 1859 р. Петербурзька колонія українців (М. І.Костомаров, П.О.Куліш, В.М.Білозерський, Т.Г.Шевченко та інші) заснували “Громаду”, як розгорнула роботу по сприянню розвиткові народної освіти, утвердженню української самосвідомості тощо. Подібні громадські об’єднання розпочали свою діяльність у Києві, Харкові та інших містах України.

В.Й.Борисенко відзначає, що родини українських меценатів Тарнавських, Григорія Галагана заснували друкарню, в якій були видрукувані “Чорна рада” та “Записки о Южной Руси” П.Куліша, твори І.Котляревського, Т.Шевченка, Марка Вовчка та інших авторів.

Петербурзька “Громада”, вдосконалюючи свою діяльність, у 1861 р. засновує щомісячний журнал “Основа”, який 22 місяці на своїх сторінках друкував праці М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка, М.Вовчка, Л.Глібова, С.Руданського, П.Єфіменка, О.Лазаревського, М.Максимовича, Т.Рильського та багатьох інших діячів української культури. Охоронці державних устоїв Росії стали звинувачувати видання у сепаратизмі, націоналізмі та надмірному розхвалюванні української культури. Під тиском урядовців та великодержавників журнал у 1862 р. змушений був самоліквідуватися. Не дивлячись на коротке життя, “Основа” відіграла важливу роль у піднесенні національної самосвідомості; вона дала поштовх до подальшого розгортання масового національного руху.

Під її впливом патріотично настроєна інтелігенція: першою виступила на захист національної гідності українського народу, його права на власну мову та культуру; піддала критиці офіційну політику царизму, настрої шовіністичної російської та польської інтелігенції, яка не визнавала української нації, називаючи її “хлопами”та “хохлами”.

Першими запротестували проти такого ставлення до українців студенти Київського університету, які під керівництвом Костя Михальчука весною 1860 р. створили “Українську громаду”. До неї входили В.Антонович, Т.Рильський, К.Шейковський та інші. У програмних положеннях вони стверджували, що український народ є нацією і що кожен українець повинен віддати всі свої сили розвитку національної самосвідомості.

До “Української громади” почали приєднуватися представники з Лівобережної та Правобережної України, започаткувавши масовий громадівський рух, який ввійшов в офіційну термінологію як “рух українофілів”.

Одним із різновидів українофілів були так звані “хлопомани”.

Їх ідеологом і керівником був студент Київського університету Володимир Антонович. Його погляди поділяли Тадей Рильський, Борис Познанський, Кость Михальчук, Павло Житецький та інші.

На першому етапі вони розмовляли українською мовою, носили національний одяг, збирали народні казки, прислів’я, пісні, розповідали народу про його давню історію та боротьбу проти панства, за що їх часто заарештовували і кидали до в’язниці. Це змусило припинити ходіння в народ й поміняти тактику діяльності: вони заходилися відкривати недільні школи, організовувати публічні лекції та бібліотеки, поширювати твори Шевченка, Марка Вовчка та інших письменників, друкувати для народу популярні книжки, часописи та газети.

В Чернігові, наприклад, у 1861-1863 рр. був налаштований випуск “Чернігівського листка” (Л.Глібов), активно працювали прихильники громадівського руху в Полтаві, Харкові, Одесі та інших містах.

Громадівський рух набрав поширеного звучання у зв’язку з захистом попечителя Київського урядового округу реформатора освіти Миколи Пирогова та виступом студента Київського університету Михайла Драгоманова.

Популярність громад, їх зв’язок з революційно-демократичними гуртками “Земля і воля” викликали тривогу у місцевих урядових кіл. За активну діяльність у 1868 р. був заарештований історик Є.Массаковський, у 1862 - підполковник А.Красовський, громадівець, автор вірша “Ще не вмерла Україна” - П.Чубинський та інші активісти.

Захищаючись, громадівці в листопаді 1862 р. в статті “Отзыв из Киева” (автори Антонович, Житецький, Синьогуб та інші) спробували довести жандармам, що вони займаються лише просвітництвом і не мають ніякого відношення до діяльності революціонерів-демократів.

Та припинити наклепи русифікаторів, реакційного чиновництва, таких антиукраїнських видань, як “Вестник Юго-Западной и Западной России” їм не вдалося.

Після польського повстання 1863 р. громадівський рух в Україні розглядався як польська інтрига.

В липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв оприлюднив горезвісний циркуляр, за яким: заборонено видавництво українською мовою педагогічної, церковної та наукової літератури; проголошено тезу: “Української мови не було, немає і бути не може”; дозволявся друк українською мовою лише невибагливих художніх творів; було закрито “Черниговский листок”; заборонена діяльність громад.

Циркуляр Валуєва на певний період загальмував розвиток громадівського руху, але не ліквідував його. Вже наприкінці 60-х років у Києві почала формуватися громада у складі Житецького, Лисенка, Рильського, Чубинського, Русова, Науменка, Антоновича та інших.

В їх середовищі формувалась і радикальна група (Павло Житецький, Сергій Подолинський, Микола Лисенко, Михайло Старицький), яка розгорнула серйозну роботу по впорядкуванню та виданню історичних, етнографічних, фольклорних та лексичних матеріалів. Взяли активну участь у відкритті Колегії Гната Галагана (1871), створенні Історичного товариства Нестора Літописця (1873), заснуванні Південно-західного відділу Російського географічного товариства (1873).

Особливою активністю у цій справі відзначалися Лисенко, Русов, Чубинський, Житецький, Лазаревський, Драгоманов, Костяківський, Зібер, Старицький та інші. Перебуваючи у Товаристві, вони зуміли опублікувати десятки томів давніх актів та літописів, етнографічних та фольклорних матеріалів, географічних та економічних описів.

Друкованим органом київської громади стала газета “Київський телеграф” (1874-1875), яка оприлюднювала гостросюжетні статті Михайла Драгоманова, Павла Подолинського та інших авторів.

Діяльність громад 70-х років дратувала уряд. Спеціальні комісії дійшли висновку, що українські громади проповідують національний сепаратизм, підривають ідеологічні основи російської єдності, проводять шкідницьку діяльність. На основі цих звинувачень Олександр ІІ, перебуваючи на лікуванні в альпійському містечку Емсі (Австрія), підписав горезвісний “Емський указ” (1876), в якому чиновникам давалися такі розпорядження:

1. Не допускати ввозу в межі імперії... яких би то не було книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі.

2. Заборонити друкування і видання в імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі, за винятком тільки: а) історичних документів і пам’яток; б) творів красного письменства, але з тим, що при друкуванні історичних пам’яток безумовно додержуватись правопису оригіналів; у творах же красного письменства не допускати ніяких відступів від загально прийнятого російського правопису і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давати тільки після розгляду рукописів цензурними органами.

3. Заборонити також різні сценічні вистави і читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музикальних нот.

4. Припинити видання газети “Київський телеграф”.

Отже, Емський указ 1876 р. був репресивним заходом щодо українофільської діяльності. Рятуючись від переслідувань, покинули Україну Чубинський, Зібер, Вовк, Подолинський, Драгоманов та інші діячі українських громад.

Після вбивства Олександра ІІ діяльність громад стала ще обережнішою. Антонович, Житецький, Лазаревський та інші громадівці перейшли, по суті, лише на наукову роботу. Заснувавши на кошти В. Симиренка журнал “Киевская старина”, вони, уникаючи гострих суспільно-політичних проблем, стали пропагувати археологію, етнографію, літературознавство, історію. Тобто пішли шляхом опрацювання питань так званої “неполітичної культури”, вносячи цим самим свій посильний вклад у підвищення української національної самосвідомості.

Варто підкреслити, що в громадівському русі 70-80-х років ХІХ ст. важливу роль відіграв М.П. Драгоманов.

Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, філософ, громадський діяч, автор 2 тис. друкованих праць. Народився в дворянській родині козацького походження. Вчився в Київському університеті, де згодом у 1864р. став приват-доцентом, а з 1873 — штатним доцентом.

Очолював ліве крило Київської громади. Внаслідок антиукраїнських репресій у 1875році звільнений з університету. В 1876р. емігрував за кордон. В Женеві заснував вільну українську друкарню, видавав перший український політичний журнал “Громада” (1878—1882). Разом з С.Подолинським та М.Павликом заснував “Женевський гурток” — зародок українського соціалізму.

Через розрив з Київською громадою (1886) був позбавлений фінансової підтримки й у 1889р. прийняв запрошення обійняти посаду професора кафедри загальної історії Софивського університету. У Болгарії провів останніроки свого життя.

Його погляди на суспільно-політичний рух в Україні зазнали еволюції. В кінці 60-х - на початку 70-х років ХІХ ст. він вважав, що в Україні цей рух повинен носити літературно-культурницький характер. Після Емського указу у працях “Пропащий час”, “Переднє слово (до “Громади” 1878 р.)”, “Шевченко, українофіли і соціалізм”, “Історична Польща і великоруська демократія”, “Чудацькі думки про українську національну справу”, “Листи на Наддніпрянську Україну” та інших він зажадав від громад, щоб вони боролися не тільки за вільний розвиток національної культури українського народу, а й за його соціальне визволення (див., наприклад, його працю “Пропащий час” 1877). У згаданій роботі М. П. Драгомановрозповідає, як “московське царство”, “царська сваволя” з’їли українські козацькі вольності.

У зв’язку з цим в журналі “Громада” (1878-1879, 1880, 1882) Драгоманов, слідом за кирило-мефодіївцями, знову звернувся до ідеї повалення царського режиму та розбудови федералізму як справедливого суспільного устрою українського народу.

Характеризуючи суспільно-політичні погляди М.Драгоманова, зважаючи на їх неоднозначність та незавершеність, подаємо їх за такою схемою:

1. У державному будівництві М.П.Драгоманов сповідав погляди конституційного республіканця, міжнаціонального федераліста. Національне майбуття українського народу він бачив у федеральній системі, яка презентувала б не тільки народи Росії, а й всього слов’янського світу та Європи у вигляді вільних національних штатів на основі добровільності, національної рівноправності та повної державної суверенності.

2. В соціально-економічному аспекті М.П.Драгоманов проповідував соціалізм у вигляді вільних громадських об’єднань, які працювали б на землі, заводі чи фабриці без панства, буржуазії, жандармів та інших станових структур. Ці децентралізовані соціалістичні громади повинні були, на його думку, відігравати роль гаранта політичних свобод громадян і народів.

Тобто, в соціалістичних поглядах М.П.Драгоманов поділяв ідеї Оуена, Сен-Сімона, Фур’є, Прудона та інших соціалістів про необхідність створення безкласових виробничих асоціацій. Але одночасно відкидав погляди Маркса про диктатуру пролетаріату та класову боротьбу.

3. В культурно-національному аспекті М.П.Драгоманов вважав, що український народ має право на власне культурне та автономне національне життя. Він був категорично проти всяких ідей створення централізованої державної машини та міжнаціональної консервативно-бюрократичної диктатури (див., наприклад, його працю “Привабливість енергії” - 1882). Драгоманов гостро критикував “Народну волю ” за її великодержавність та терористичну тактику боротьби.

4. М.П.Драгоманов був переконаний в тому, що досягти політичних ідеалів громадівці зможуть тільки тоді, коли від літературно культурного просвітництва перейдуть до політичної роботи, критики існуючого ладу, розгортання наступального руху; залучать до політичної боротьби широкі народні маси. Він відкидав тактику тероризму, класову революцію в марксовому розумінні. Старі громадівці відвернулися від нього, припинили асигнування “Громади”. У цій обстановці акцент своєї діяльності Драгоманов переніс на західноукраїнський визвольний рух.

Аналізуючи громадівський рух, не можна не помітити, що молодь в кінці 80-х - на початку 90-х років шукала додаткових форм пожвавлення національного руху. Зокрема, у 1891 р. студенти Харківського та Київського університетів Іван Липа, Борис Грінченко, Микола Міхновський, Віталій Боровик та інші на могилі Т.Шевченка створили “Братерство тарасівців” і поклялися боротися за перемогу Кобзаревих ідеалів.

Товариство встановило зв’язки зі студентами Полтави, Чернігова, Києва, Херсона, Одеси. Його учасники розробили статут і програму, влаштовували для народу лекції, бібліотеки, вистави, концерти, вели агітацію за рівноправність української національної культури з російською тощо.

Погляди ”тарасівців” були сформовані в документі під назвою “Кредо віри молодих українців” (1893).

Їх програма передбачала такі форми і методи роботи: досконале ознайомлення з українською культурою і на цій основі її демонстративний прояв: розмови українською мовою, викладання її в школі, виховання дітей в українському дусі; розгортання роботи, спрямованої на визволення українського народу від іноземного гніту, в тому числі й російського; проведення агітації за національне визволення всіх народів Росії від монархічної деспоти; наділення селян землею.

У 1893 р. “тарасівці” були розгромлені і припинили своє існування. У другій половині ХІХ ст. створені земства прагнули також внести свій вклад у демократизацію української культури й залучення до неї представників різних верств населення. З перших днів в країні почалося суперництво між традиційними державними установами та новоствореними представницькими органами, які прагнули вийти за межі відведених їм сфер впливу, мати владну першість на місцях у розв’язанні тих чи інших господарських проблем. Своєю опозиційністю земства вже в перші роки існування стимулювали розробку і введення нових прогресивних законодавчих актів, стримували дії уряду щодо громадівців та представників інших суспільно-політичних течій.

V. Боротьба робітничого класу. Поширення марксизму

Після завершення промислового перевороту Україна в останнє десятиліття ХІХ ст. досягла високої концентрації виробництва, яка супроводжувалася посиленням експлуатації робітників та піднесенням їх революційного руху. Так, наприклад, особливого розмаху набули страйки на металургійних та машинобудівних заводах України. Першими виступили робітники Донецького сталеливарного заводу, які висунули вимогу підвищення заробітної плати.

У страйкову боротьбу включилися робітники ливарних та машинобудівних підприємств Нікополя, Катеринослава, Харкова, Києва, Юзівки (Донецька), Єнакієва, Олександрівська та інших промислових міст. Страйки металургів та машинобудівників прискорили виступи робітників кам’яновугільної, залізорудної, цукрової та інших промислових галузей.

Вченими встановлено, що в Україні у 1895 р. вибухнуло 15, 1896 р. - 25, 1897 р. - 42, 1898 р. - 59, 1899 р. - 85 страйків. Всього протягом трьох років в Україні зафіксовано 226 страйків та 14 заворушень. З них 108 страйків припадало на Катеринославську губернію, 38 - Херсонську, 34 - Київську.

Подібні факти можна було б продовжити. Вони додатково засвідчать, що в пореформенний період робітничий клас не бажав миритися з рабським становищем і з кожним роком все енергійніше боровся за поліпшення свого матеріального становища та соціальне визволення.

У процесі боротьби в середовищі робітничого класу народжувалися гуртки та організації, які прагнули надати їй цілеспрямованого політичного характеру та виробити її форми і методи.

Дослідник робітничого руху в Україні М.В. Демченко стверджує, що у 1875 р. в місті Одесі виник “Південноросійський союз робітників”, керівником якого став автор “Статуту братської каси” Євген Заславський, і що цей союз мав “чітко визначену політичну установку - робітники можуть досягти визнання своїх прав тільки шляхом насильственного перевороту”.

До Союзу входило близько 200 робітників, 60 з яких (Є.Заславський, Ф.Кравченко, І.Рибицький, М.Короленко та інші) складали ядро організації.

“Союз” проводив таку діяльність:

Вивчав документи і матеріали І Інтернаціоналу, зокрема "Тимчасового Статуту Міжнародного товариства робітників”, написаного КМарксом; випускав і розповсюджував прокламації; члени "Союзу” виступали з промовами на робітничих мітингах-маївках; вів агітаційні стосунки з робітниками Ростова, Миколаєва, Херсона, Харкова та інших міст; керував страйковою боротьбою в м. Одесі.

У травні 1875 р. “Союз” був розгромлений жандармами, 15 його активістів арештовано і засуджено на різні строки каторжних робіт, тюремного ув’язнення, перебування в арештантських ротах. Керівника “Союзу” Є. Заславського закатовано у Петербурзькій тюрмі. Діяльність “Південноросійського союзу робітників” не пропала марно. Її підтримали робітники Петербурга, створивши свій “Північноросійський союз російських робітників” (1880) під керівництвом В.Обнорського та С.Халтуріна. Заслуга “Союзів” полягала в тому, що вони на перше місце висунули ідею боротьби за політичні свободи і цим самим “формували у робітників елементи класової свідомості”.

Одночасно в Україні склалася передумова для поширення соціалістичних ідей в їх марксистському трактуванні. З вождями соціалізму К.Марксом та Ф.Енгельсом зустрічалися Д.Лизогуб, І.Фесенко, М.Зібер та інші представники України. М.Зібер, наприклад, у 1871 р. опублікував “Теорію цінності й капіталу Д.Рікардо”, у 18741878 рр. - статті під загальною назвою “Економічна теорія Маркса”, 1885 р. - “Давид Рікардо і Карл Маркс.”, в яких у популярній формі пропагував ідеї марксового “Капіталу”. Був знайомий з К.Марксом та Ф.Енгельсом і пропагував їх ідеї студент Київського університету С.А.Подолинський.

С.А.Подолинський (1850—1891) — громадський діяч, вчений. Народився на Черкащині в багатій поміщицькій родині. Здобув освіту в Київському та Бреславському університетах. Захистив дисертацію на медичну тему. В 70-х роках ХІХ ст. брав участь у громадівському та народницькому рухах. Організував у Відні видавництво популярної соціалістичної літератури. В Женеві разом з М.ПДрагомяновим та М.Г.Павликом у 1878р. започаткував видання журналу “Громада”. Автор друкованих праць “Про багатство та бідність”, “Про хліборобство”, “Ремесла і фабрики на Україні”, “Парова машина” та інших. Листувався з КМярксом і Ф.Егельсом, популяризував їх вчення. Пропагував власну теорію “громадівського соціалізму”, яка ґрунтувалася на традиціях українського народу. У 80-х роках захворів і відійшов від громадської та наукової роботи.

Популяризаторами марксових положень були український письменник І. Франко, створена у 1883 р. Г.Плехановим група “Визволення праці” (П.Аксельрод, В.Засулич, Л.Дейч, В.Ігнатов та інші). Завдяки активній позиції Франка та його однодумців Львів став одним із найважливіших пунктів на шляху транспортування марксистської літератури з Женеви в Росію.

Наприкінці 80-х - на початку 90-х років у Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові, Полтаві, Херсоні та інших містах України виникли марксистські гуртки. Складалися вони переважно з революційно настроєної інтелігенції, студентів та учнівської молоді. У цих гуртках починали свою роботу А.Луначарський, П.Запорожець, Я.Ляховський, Б.Ейдельман. У 1891 р., наприклад, у м. Києві виникла Російська соціал-демократична група, яка пожвавила свою роботу під час діяльності в ній революціонера Ю. Мельникова. За його ініціативою була створена школа-майстерня (“Лук’янівський клуб”), в якій готувалися марксистські пропагандисти.

В Катеринославі марксистські гуртки виникли під керівництвом П.Точиського, Г.Лейтейзена, О.Винокурова; Одесі - під керівництвом М. Оводова, І. Хохлова, І. Калашнікова; Харкові - Ю.Мельникова, І.Борзенка; Херсоні - О.Цюрупи; Полтаві - О.Шліхтера. Подібні приклади можна було б продовжити. Для діяльності згаданих марксистських гуртків була властива замкненість, відірваність від робітничих мас, слабкий зв’язок між собою.

Індустріалізація України, ріст робітничого класу пожвавили його рух. Робітники вимагали, щоб соціал-демократичні гуртки перейшли до більш широкої наступальної агітаційно-масової роботи, перетворення їх розрізнених виступів у свідому, організовану боротьбу всіх трудящих проти самодержавства.

У зв’язку з цим у Петербурзі під керівництвом В.І.Леніна створюється “Союз боротьби за визволення робітничого класу” (1895), якому судилося стати зародком революційної партії в Росії, в тому числі і в Україні, й взяти у свої руки владу. Так, наприклад, у Києві в 1897 р. на базі групи “Робітнича справа” та польських соціал-демократів створюється “Київський союз боротьби за визволення робітничого класу”; в Катеринославі під керівництвом І.Бабушкіна, І.Лалаянця, Г.Петровського - Катеринославський Союз боротьби за визволення робітничого класу (1897).

Практика революційного руху показала, що соціал-демократичні групи, гуртки та організації повинні були перерости в єдину соціал-демократичну партію . Оскільки Петербурзький Союз боротьби за визволення робітничого класу через арешти був ослаблений, ініціатива про необхідність проведення І з’їзду РСДРП перейшла до Києва. Було прийнято рішення провести цей з’їзд в Мінську 1-3 березня 1898 р.

На з’їзд прибуло 9 делегатів (С.Радченко - Петербург, О.Винновський - Москва, П.Тучапський - Київ, К.Петрусевич - Катеринослав, Б.Ейдельман - “Рабочая газета” - Київ, М.Вигдорчик - Київський Робітничий комітет; Ш.Кац, А.Кремер, А.Мутник - “Бунд”), які обрали Центральний Комітет і оголосили Київську “Рабочую газету” офіційним органом партії. Незабаром ЦК, редакція згаданої газети були заарештовані, а друкарня розгромлена.

Після з’їзду по всій країні прокотилися масові арешти. Соціал-демократична партія вступила в період гострої кризи.

VI. Запитання та завдання

1. Чому після реформи 1861р. селянський рух набрав широкого розмаху?

2. Що ви знаєте про виникнення народницьких гуртків і організацій? Які форми і методи їх боротьби?

3. В чому проявилося пожвавлення національного руху у другій половині ХІХ ст. ?

4. Що ви знаєте про поширення марксизму в Україні та зародження соціал-демократичного руху?