Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Розділ V

Соціально-економічні, суспільно-політичні та культурні процеси в Україні у ХІХ ст.

Лекція № 20. Адміністративно-політичне та соціально-економічне становище України у першій половині ХІХ ст.

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Адміністративно-політичний лад України першої половини ХІХ ст.

3. Криза кріпосницької системи.

4. Військові поселення. Боротьба кріпаків за своє визволення.

5. Запитання та завдання.

І. Загальні зауваження

В основу підготовки теми покладені документи, які дають уявлення про становище сільського господарства першої половини ХІХ ст. (таблиці про “Кількість поміщицьких селян на Україні напередодні реформи 1861 р.”, “Кількість заставлених і перезаставлених у банках поміщицьких маєтків і кріпаків на Україні в 1856р.”); розвиток промисловості (таблиці про “Зростання загальної кількості промислових підприємств в Україні”, “Зростання кількості робітників на Україні у першій половині ХІХ ст.”); міст та торгівлі (Записка М.Арандаренка “Про чумаків Полтавської губернії - 1849р.” тощо).

У лекції використані документи про становище кріпаків (“Становище приписаних до добрих селян у Слобідськоукраїнській губернії”; “Урядовець - поміщик Ю.Ф.Самарін про форми кріпосницьких відносин”; “Із донесення графа Аракчєєва від 24 серпня 1819 р. царю про придушення повстання в Чугуївському військовому поселенні”), важке життя робітників та їх виступ проти власників заводів і фабрик (“З донесення... про виступ селян які працювали на мануфактурі Хорвата від 19 травня 1817р.”) та ряд ін.

Дослідженню даної проблеми присвятили свої праці такі відомі вчені як: В.И.Борисенко, І.О.Гуржій, Н.М.Дружинін, І.Д.Ковальченко, Т.ІЛозанська, Л.Г.Мельник, Г.І.Марахов, О.ОНестеренко та інші.

Зокрема, названі вище автори дослідили становище українських земель у першій половині ХІХ ст. та їх адміністративне влаштування (Г.І.Марахов), кризові процеси в сільському господарстві та розклад феодально-кріпосницької системи (І.О.Гуржій), експлуатацію пригнобленого селянства (Т.І.Лозанська, І.Д Ковальченко., Н.М.Дружинін), розвиток промисловості та технічний переворот в Україні (Мельник Л. Г., О.О.Нестеренко), військові поселення як найганебнішу форму кріпосницьких відносин (Г.І.Марахов) та інші проблеми.

Соціально-економічні події, процеси та явища, важке життя селян-кріпаків першої половини ХІХ ст. знайшли відображення і в художньо-історичній літературі. Зокрема, ці питання яскраво змальовані в творах О.Гончара, В.Гжицького, Р.Іванчука, В.Канівця, М.Коцюбинського, П.Кочури, В Кучера, М.Олійника, М.Сиротюка, Г.Смольського, М.Соколовського, М.Смотрицького, М.Стельмаха, В.Шевчука та інших письменників.

Названі вище автори на основі використаних історичних джерел та матеріалів у своїх творах показали картини тогочасної важкої кріпосницької дійсності, прагнення людей до волі, щасливого життя, їх боротьбу проти проявів соціальної несправедливості. Саме в цьому є найбільша виховна спрямованість згаданого вище письменницького доробку.

ІІ. Адміністративно-політичний лад України першої половини ХІХ ст.

В одній із попередніх лекцій було сказано, що в кінці XVIII ст. відбувся третій поділ Польщі (1795), який звільнив основну частину Правобережної України від польського гніту. Ця подія сприяла зміцненню економічних та культурних зв’язків українського народу з російським, активізації їх спільної боротьби за свої життєві права.

Дослідник Г.І.Марахов справедливо зауважував, що “звільнення Правобережної України від панування Речі Посполитої, а південних земель від султанської Туреччини і кримських татар поклало кінець іноземному загарбанню цих частин України, грабежам та насильству, постійним набігам татарських військ... Все це разом взяте дещо полегшувало становище українського народу. Проте непосильний трудовий та національний гніт залишився”. З цим важко не погодитись.

Україна стала у всьому підзвітна загальному адміністративному управлінню самодержавної Росії. Після ліквідації Гетьманщини (1764) її історично сформовані частини - Правобережна, Лівобережна, Слобідська, Південна, або Степова, Україна спочатку були поділені на намісництва, а потім - на губернії. Як зазначають дослідники, Катериною ІІ були ліквідовані всі залишки автономного самоуправління (діяльність гетьманської канцелярії, полкової та сотенної адміністрації, самобутність козацького війська) і замінено їх загальноросійською адміністративною системою.

Так, наприклад, майже одночасно на українській землі було сформовано 5 намісництв: Харківське (1780), Чернігівське (1781), Київське (1781), Новгород-Сіверське (1782) та Катеринославське (1783).

Син Катерини ІІ — Павло І, продовжуючи адміністративне реформування Росії, у 1796р. скасував намісництва й замінив їх на губернії та генерал-губернаторства.

Таким чином, на Лівобережній Україні була створена Малоросійська губернія, яка в 1835р. переросла у Чернігівське, Полтавське та Харківське генерал-губернаторство, яке проіснувало до 1856р.

Катеринославське намісництво було реорганізоване в Новоросійську губернію, яка 1822 р. переросла в генерал-губернаторство, до якого входили Миколаївська, Таврійська та Катеринославська губернії.

Зазнала політико-адміністративної перебудови і Правобережна Україна. Так, наприклад, у 1796р. були створені Київська, Подільська та Волинські губернії, які в 1832р. склали однойменне генерал-губернаторство.

Ці політико-адміністративні зміни були обумовлені збереженням недоторканості імперської структури та створенням зручних умов для придушення можливого революційного виступу.

На всій території України губернії (їх було 9) були підзвітні генерал-губернаторам. В так званій “Общей инструкции”, затвердженій Миколою І, говорилося, що генерал-губернатори підбиралися і схвалювалися імператором “по особо личному к ним доверию”. Генерал-губернатор був найбільш високопоставленим чиновником на підзвітній йому території. Наділений “повним довір’ям” імператора, він відав всіма питаннями внутрішнього управління, правосуддя, кадрової політики тощо.

Одночасно генерал-губернатор поєднував у собі військову та цивільні владу, був повноправним керівником дорученого йому регіону, владу цивільну підсилював військовою, зміцнюючи, таким чином, військово-феодальний деспотизм.

У всіх сферах суспільно-економічного життя не тільки українського, а й інших народів тогочасної Росії політика царизму мала яскраво виражену великодержавницьку спрямованість. В Україні її ревними провідниками у першій половині ХІХ ст. були генерал-губернатори: М.Р.Воронцов (Новоросія), М. А. Долгоруков (Лівобережна Україна), Л.Г.Бібіков (Правобережжя). Про діяльність цих чиновників Т.Г.Шевченко у поемі “Юродивий” (1857) писав:

Во дні фельдфебеля - царя

Капрал Гаврилович Безрукий

Та унтер п'яний Довгорукий

Украйну правили. Добра

Таки чимало натворили,

Чимало люду оголили

Оці сатрапи - ундіра.

Вчені підкреслюють, що тогочасна бюрократична система адміністративного управління доповнювалась широкою слідчою діяльністю ІІІ відділу жандармів, який був створений Миколою І 7 липня 1826 р. Україна входила в 3-й та 4-й округи цього відділу, який здійснював на її території необмежені і свавільні дії з найрізноманітніших питань: від соціально-економічних до культурних, сіючи серед людей підозру, провокації, арешти.

У першій половині ХІХ ст. в Україні стали помітні зміни в соціально-економічній сфері. Слобідська Україна, яка інтенсивно формувалася за рахунок втікачів з польського Подніпров’я, поступово стала втрачати своє пільгове становище, дотації з боку російського уряду, переходити в стан кріпосницької залежності від російського дворянства. Відстала тяжка кріпацька праця, низька її продуктивність обумовлювали зубожіння поміщицьких маєтків, їх розорення та заставлення в банках. Про наявність заставлених і перезаставлених у першій половині ХІХ ст. у банках поміщицьких маєтків та кріпаків свідчить така таблиця:

Губернії

Всього маєтків

З них заставлено і перезаставлено

% заставлених маєтків

Волинська

2370

599

25,27

Катеринославська

2621

647

24,68

Київська

1584

894

56,44

Подільська

1667

814

48,83

Полтавська

7547

1192

15,79

Харківська

4286

786

18,36

Херсонська

2813

749

26,63

Чернігівська

4869

966

19,83

Феодально-кріпосницький прес негативно позначився на формуванні українського населення. Так, наприклад, в більшості губерній, за винятком Таврійської та Херсонської, за 1811-1863 рр. населення зросло в середньому лише у півтора рази.

Привілейовану частину українського населення складало дворянство. Російський уряд робив все, щоб цей прошарок процвітав, особливо на Лівобережжі. Основна маса населення були селяни і городяни, серед яких 5,5 млн., або 40% від загального числа жителів України, були кріпаками.

Встановлено, що дворянство за своєю суттю не було однорідним: 61,5 тис. з них відносилося до спадкового, 58,5 - до особових. Вважалося, що спадкові дворяни є вищим елітарним прошарком населення. Вони були володарями найвищих посад в губернії, тобто політичною елітою. Особові дворяни рекрутувалися з цивільних та військових чиновників і були підрядними щодо спадкових. Відомості про землю дають підставу дійти висновку, що основні її масиви належали спадковим дворянам. Цікаво, що в Правобережній Україні основні земельні фонди належали польським магнатам, їхні латифундії складали тут по кілька десятків, а той сотень тисяч десятин.

На Лівобережжі та в Новоросії земля в основному належала крупним російським і українським поміщикам.

Немає потреби доводити, що ці крупні земельні масиви оброблялися кріпацькою працею, мільйонами експлуатованих селян. Так, наприклад, на Правобережній Україні 5,5 тис. поміщиків володіли півтора мільйонами кріпацьких душ і 9/10 частинами поземельної власності. Аналогічне становище було на Лівобережжі та в Новоросії. Про кількість поміщицьких селян в Україні напередодні реформи 1861 р. та розподіл їх на панщинних і оброчних свідчить така таблиця:

Губернії

Всього поміщицьких селян

З них

Відсотків (%)

панщинних

оброчних

панщинних

оброчних

Волинська

417 895

Не має відомостей

Київська

547 605

539 127

8 478

98,4

1,6

Подільська

511 135

429 344

18 809

96,3

3,7

Полтавська

326 404

324 665

1 739

99,4

0,6

Чернігівська

267 823

267 643

450

99,8

0,2

Харківська

230 816

228 039

2 777

98,8

1,2

Катеринославська

160 781

160 526

255

99,8

0,2

Херсонська

151 533

151 485

48

99,97

0,03

Строкатим був національний склад населення. Поряд з українцями тут проживали росіяни, поляки, євреї, молдовани, вірмени, греки, чехи, татари, німці та інші народи. Оскільки даних по національностях не збереглося, використаємо для демонстрації деякі зведені числа.

Так, наприклад, у першій половині ХІХ ст. в Україні проживало всього 13 302 273 осіб. З них: росіян та українців - 11,7 млн., поляків - 481 тис., німців - 111 тис., євреїв - 838 тис., молдован - 173 тис.

Цікаво простежити динаміку росту міського населення, оскільки вона пов’язана з ростом продуктивних сил України. Якщо у 1795 р. в Україні проживало 8,2 млн. осіб, з них близько 0,4 млн. міського населення, то в 1857 р. населення України складало близько 13, 9 млн. осіб, а міське - 1,3 млн., тобто міста збільшилися на 0,9 млн. жителів.

Особливо швидко зростало міське населення Правобережжя та Новоросії, оскільки тут у першій половині ХІХ ст. відкрилися нові порти та пожвавилась торгівля. В Одесі, наприклад, протягом цього часу їх збільшилося у 10,8 разів, Миколаєві - у 15,4 разів.

Як правило, елітна частина міського населення складалася з серцевини міського панства, чиновництва, почесних громадян, купців тощо. Проте, у першій половині ХІХ ст. суперником дворянства тут стала виступати буржуазія, яка енергійно зосередила у своїх руках промислове виробництво, торгівлю, транспорт та інші матеріальні засоби.

Аналіз міського населення свідчить, що у пригніченому становищі знаходилась міська біднота, трудове населення. Формування робітничого класу міст країни співпало з промисловим переворотом і його кількість досягла у 1861 р. 147 тис. осіб.

Як уже було сказано, важке соціально-економічне становище селян і робітників України негативно позначилося на природному зростанні її народонаселення. Тисячі людей вмирали від важкої та непосильної праці, кріпосницького гніту, безправності, сваволі влади та панських утисків.

ІІІ. Криза кріпосницької системи

У першій половині ХІХ ст. загострилась криза кріпосницької системи господарювання, яка вступила у конфлікт з новими виробничими відносинами на вільнонайманій основі, технічним прогресом та інтенсивним розвитком продуктивності праці і виступила гальмом більш прогресивних капіталістичних форм розвитку.

Як відомо, капіталізм зародився в надрах феодалізму. На Україні мануфактурне виробництво з’явилося у XVII ст. й досягло широкого розвитку у ХVІІІ ст. На кінець ХVІІІ ст. тут чітко визначилось дві форми мануфактур: кріпосницька та капіталістична. У свою чергу, кріпосницька мануфактура поділялась на вотчинну та посесійну.

Зокрема, вотчинна мануфактура (сукняна, полотняна, паперова, горілчана) базувалась на примусовій праці кріпаків і носила натуральний характер. Результати роботи кріпаків на даних підприємствах привласнювались поміщиками, праця була непродуктивною, застосовувались важкі форми гноблення та низька оплата “на прокорм”.

Посесійні мануфактури базувались на праці придбаних для себе робітників та поміщицьких кріпаків. Виробництво на ринок цими підприємствами було незначним, носило натуральний характер і обслуговувало потреби держави та поміщиків.

Крім цього, в Україні мали місце капіталістичні мануфактури, які належали промисловцям - купцям, городянам та розбагатілим селянам. Створений на вільнонайманій робітничій праці цей вид мануфактур характеризувався швидкими темпами розвитку, високою продуктивністю праці та багатогалузевістю (суконні, винокурні, цукроварні, миловарні, селітрові, машинобудівні та інші напрями).

Так, наприклад, у 1793р. в Україні було 200 промислових підприємств, у 1825р. їх стало — 649, у 1832р. — 725, 1854р. —1649, 1860 р. — 2147, 1861 р. — 2873. Тобто, протягом 60-ти років кількість підприємств в Україні збільшилася в 14,3 раза. Причому 72 % з них находилося в селах.

У першій половині ХІХ ст. центром кріпацьких мануфактур були Київська, Полтавська, Волинська та Чернігівська губернії, центральне місце серед яких посідали суконні виробництва. Так, наприклад, напередодні реформи 1861 р. в Україні їх було 160.

Значну питому вагу у мануфактурному виробництві посідала цукрова промисловість. Після появи першого цукрового заводу польського магната Станіслава Понятовського (Київська губернія, 1824 р.),протягом 30-ти років їх кількість в Україні виросла до 218; виробнича потужність складала 3 млн. 125 тис. пудів цукру, що становило 80 % загальноросійського цукрового виробництва.

Старовинними в Україні були мануфактури по виробництву селітри та скла. У 1825 р. на Україні було, наприклад, 179 селітроварень, 41 скляна гута. У першій половині ХІХ ст. великі прибутки приносили промисловцям мануфактури по виробництву спирту та горілки. У 1801 р. їх було 7 839. Щороку вони давали близько 10 млн. крб. прибутків.

Подібні приклади можна було б продовжити. Аналіз промислового розвитку України першої половини ХІХ ст. дає підстави дійти висновку, що між підприємствами на кріпацькій та вільнонайманій праці розпочалася конкурентна боротьба.

Практика показувала, що підприємства з кріпацькою робочою силою відзначалися низькою продуктивністю праці, слабкою конкурентоздатністю. Так, наприклад, у 1828 р. в Україні було 53,8 % промислових підприємств з кріпацькою працею, 46,2 % - з вільнонайманою. У 1861 р. кількість поміщицьких мануфактур скоротилася до 5,8%, капіталістичних - виросла до 94,2%. Відповідно зросла кількість вільнонайманих робітників.

У 30-ті роки в Україні, як і в Росії, почався промисловий переворот, який супроводжувався ломкою старовинних економічних взаємовідносин. Цей переворот був викликаний розвитком мануфактурного виробництва, накопиченням капіталу, науковими відкриттями, впровадженням у виробництво досягнень науки і техніки.

Капіталізм, проникаючи у всі сфери виробництва, привніс чимало прогресивних змін у його розвиток. Проте цьому процесові заважали кріпосницькі відносини. Обмежуючи ринок збуту, не допускаючи до промислових підприємств робочої сили, поміщики всіма силами і засобами прагнули затримати його розвиток.

Кріпосницька система стала гальмом капіталізму, розвитку його продуктивних сил, перешкоджала впровадженню у виробництво нової техніки, стримувала діяльність капіталістичних мануфактур, капіталістичного сільського господарства на вільнонайманій основі тощо.

Проте зупинити капіталістичний процес було вже неможливо. Він проник навіть у землеробство - найвідсталішу галузь економіки. На Україні, наприклад, у першій половині ХІХ ст. панщина та різні відробітки досягали: на Правобережжі - 97,4%, Лівобережжі - 99,3%, а на Півдні України (Новоросії) - 99,9%.

Поміщики постійно прагнули обезземелити кріпаків, зменшити їхні наділи. Зокрема, у першій половині ХІХ ст. в Україні поміщики зменшили селянську землю на 20% . На Правобережній Україні близько 17% кріпаків не мали землі зовсім.

Отже, збільшення поміщицьких латифундій та зменшення селянських наділів свідчили про кризу сільського господарства, кріпосницької системи господарювання. За свідченнями вчених, на Правобережній Україні 48% кріпосних селян зі своїх мізерних наділів не могли себе прогодувати.

Не кращі обставини були і на Лівобережжі. За підрахунками дослідника С.В.Вознесенського, у Полтавській губернії з 83 тис. надільних кріпаків, більше як 47 тис. зберегли тільки огороди. У Чернігівській губернії на 100 тис. кріпаків - 33 тис. залишилися безземельними. Подібні приклади можна було б продовжувати. Вони додатково будуть свідчити, що в першій половині ХІХ ст. в Україні було інтенсивне розорення селянських господарств, озлидніння їх власників.

У дещо кращому становищі були державні селяни. Їхні наділи були дещо більшими від наділів поміщицьких селян. Проте, як свідчать факти, протягом першої половини ХІХ ст. розміри оброку державних селян постійно збільшувались (від 3 крб. до 8-10 крб.). Крім оброку державні селяни виконували ще й ряд інших повинностей (ремонт доріг, гужове обслуговування, грошові побори на утримання армійських формувань тощо). Особливо важким було становище селян, які потрапляли під гніт орендаторів, прирікаючи себе на подвійний податковий прес.

Поміщики, прагнучи зберегти феодальну систему, бачили її спасіння у посиленні гноблення селян. Їх не задовольняла установлена урядом кількість днів панщини. Вони самі визначали нові селянські повинності, примушували кріпаків працювати на своїх полях від сходу до заходу сонця. Один з подільських кріпаків згадував, що, виконуючи урок (панщину. - П.Г.), селяни працювали на панських маєтках від понеділка до суботи і не встигали закінчити роботу, а з наступного понеділка призначався новий урок. На себе люди працювали здебільшого вночі. Про цю експлуатацію селяни склали пісню:

Молотив я в понеділок,

Молотив я і в вівторок...

Лишилося снопів сорок,

А в середу закінчив -

День панщини одробив.

Тобто запроваджена поміщиками нова урочна система селянського гноблення фактично збільшувала панщину до 4-5 і навіть 6 днів на тиждень. (Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. - К., 1987. - Т. 3. - С. 58).

Поміщики шукали найменший привід щоб позбавити їх наділів, відпускали на фабричні заробітки, руйнували патріархальні сільські звичаї. Щорічно, потребуючи все більше грошей, поміщики збільшували розміри панщини та грошового оброку. Проте це не рятувало їх від збіднення та розорення. За даними Міністерства внутрішніх справ, у 1856 р. в Україні 6 647 поміщицьких садиб (з 27 756 або 23,9%) були закладені під борги. В окремих губерніях становище з помістями

було ще гірше. Так, наприклад, у Київській губернії у 1861 р. було закладено під кредити 54 % панських маєтків.

Уряд прагнув затримати розпад поміщицьких садиб, брав їх під опіку, щедро надавав панству субсидії, установлював пільги та господарську підтримку, створював для цього спеціальні кредитні фінансові установи тощо. Проте всіх цих заходів було мало. Борги сільськогосподарських латифундій росли, збільшувалися боргові відсотки, кількість поміщицьких банкрутів. У 1856 р., наприклад, 61% всіх кріпаків опинилися перезакладеними банковим установам. Це закладення і перезакладення робило становище селян-кріпаків важким і безпросвітним. Т.Г.Шевченко у поемі “Сон” писав:

Он глянь, - у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! В військо оддають!

Бо його, бач, трохи! а онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

(Шевченко Т. Г. Повне зібр. тв. - К., 1963. - Т. 1. - С. 239).

Отже, розвиток капіталізму в Росії та в Україні поглиблював протиріччя між новим продуктивними силами і старими виробничими відносинами. Посилення експлуатації селян породжувало поглиблення кризи кріпосницької системи, незадоволення кріпаків своїм становищем, їх виступи проти свого панства.

IV. Військові поселення. Боротьба кріпаків за своє визволення

Як відомо, царський уряд Росії у першій половині ХІХ ст. основну свою увагу звернув на здійснення заходів щодо затримки розпаду феодально-кріпосницької системи та зміцнення армії - знаряддя власної охорони та приборкання незадоволених урядом народних мас.

На початку ХІХ ст. російська армія нараховувала 597 тис. воїнів, у 1812 р. - 709 603 чол., у 1863 р. - 1 076 124 чол. Для утримання такої армії необхідні були великі кошти, яких після війни 1812 р. у країні, по-суті, не було. Вихід із становища цар Олександр І вирішив шукати у запроваджені так званих військових поселень. У розв’язанні цієї проблеми він не був новатором. Цю ідею російський цар вирішив запозичити у австрійських Габсбургів та прусських реформаторів. Переносячи її на російський ґрунт, Олександр І мав намір розв’язати одночасно два питання: з одного боку, скоротити витрати на утримання армії, з іншого - створити міцну опору самодержавства у боротьбі проти зростаючого революційного руху в країні.

Перші військові поселення виникли в Білорусії (1810), у післявоєнний період - біля Петербурга та Новгорода (1816), незабаром - на Слобідській Україні (1817), в Херсонській та Катеринославській губерніях (1825) та інших містах. За підрахунками вчених, в Україні було розселено 16 кавалерійських полків, які здійснювали, по-суті, дві функції: сільськогосподарську та військову.

За кожним полком закріплювалось 30 тис. десятин землі, близько 5 тис. з яких використовувалися для розведення худоби, близько 11 тис. - вирощення орних культур, решта - закультивовувалася сінокосами, забудовувалася приміщеннями. Військові поселення підпорядковувалися Аракчеєву - військовому міністру, який управляв армією при допомозі нагайки, різки та шомпола.

Військові поселенці отримували амуніцію та зарплату - як і вся діюча армія; виконували сільськогосподарські роботи та несли військову службу. Весною, з початком польових робіт і до 16 вересня 2 дні на тиждень вони навчалися військовій справі, 4 - працювали в полі.

В інші пори року цими видами роботи вони займалися по 3 дні на тиждень. Неділя передбачалася для відвідання церкви. Кожна година поселенців була розписана основними та додатковими роботами (ремонт приміщень, мостів, доріг, прибирання території тощо).

За діями військових поселенців стежили офіцери, жорстоко карали за порушення режиму. Люди жили в постійній тривозі та напрузі. У 1842 р. Микола І затвердив “Урочное положение для общественных казенных работ военных поселян”, в якому говорилося, що казенні поселенці виходять на роботу зі сходом сонця й завершують її після виконання певного “уроку” - виробничого завдання.

Тобто тривалість робочого дня досягала 15-16 і більше годин на добу. У документі говорилось також про застосування жорстоких кар до тих, хто не виконував “уроків”. Особливо непокірних віддавали в арештантську роту.

“Урочне положення” зобов’язувало військове керівництво залучати до сільськогосподарських робіт дружин військових поселенців та їх дітей. У “Положенні” були чітко розписані денні норми косовиць, збирання зернових культур, їх обмолоту тощо.

Цікаво, що, проживаючи на землі поселенців, державні селяни, козаки, селяни-одноосібники переходили під юрисдикцію керівництва полком, чоловіча частина рекрутувалася до армії. Їх діти з 13- річного віку одягалися у військову форму і залучалися до ескадронного життя. Підлітки-кантоністи під керівництвом унтер-офіцерів збирали лікарські трави, розкорчовували дикі кущові дерева, заготовляли паливо, перевозили будівельні матеріали тощо.

Як пише дослідник Г.І.Марахов, “обсяг робіт військових поселенців був великим, влада не шкодувала ні солдат, ні жінок, ні старих людей, ні дітей. Це була справжня каторга з продуманою системою примусів та різною системою покарання... Одна згадка про поселення, про необхідність одіти військову форму і стати зі своїми дітьми вічними солдатами приводило їх в небачений жах”. Навіть сам організатор військових поселень Аракчеєв доносив Олександру І, “що в м. Змієві (Слобідська Україна. - П.Г.) я бачив 16 тис. корінного населення у страсі і горі... В стані, в який впадають люди, коли вони не задоволені своєю долею”.

Варто відзначити, що всякі пропозиції ліквідувати поселення не сприймалися і присікалися урядом в корені. Аракчеєв, наприклад, на подібні репліки відповідав, що на нього можна скаржитись тільки Богу. А Олександр І протестуючим заявив, що “військові поселення будуть, якщо доведеться вистелити навіть трупами дорогу від Петербургу до Чудова”.

Вся трудова і побутова діяльність поселенців була суворо регламентована й контролювалася офіцерством. Навіть шлюб регулювався полковими командирами і, як правило, ними обмежувався. Це породжувало всілякі побутові насильства, гомосексуалізм, знущання над товаришами тощо.

Найтяжчим було становище жінок. Завалені власними домашніми обов’язками, вони несли також важкі полкові повинності. За всякий непослух наглядачі їх жорстоко били батогами, палицями, кулаками, ногами. Драконівські закони у середовищі поселенців дістали назву “аракчеєвських”. Вони передбачали тілесні покарання, екзекуції перед полком, побиття шомполами, виривання ніздрів тощо.

Однак деспотизм не в силі був заглушити потяг людей до свободи, до кращого майбутнього. На всякі жорстокості поселенці відповідали опором. Зокрема, гноблення породжувало втечі. ПоселенецьПахомов тікав з Чугуївського полку 4 рази, одержуючи за кожну втечу по 1 000 - 1 500 ударів шпіцрутенами. 4 рази тікав кантоніст Дмитро Єгоров, 2 - Гаврило Михайлов та інші.

Особливо нестерпною була рекрутчина, яка заставляла служити солдат по двадцять і більше років. Щоб не забрали у рекрути, багато поселенської молоді переховувалось в лісах, оскільки знало, що вона покалічить їм майбутнє життя, підірве здоров’я, поламає сім’ю.

Чимало поселенців створювало для себе релігійні секти, прикриваючись ними, відмовлялися приймати військову присягу. Становище військових поселень ускладнювалось вибухом морових хвороб - холери, тифу, віспи тощо. Особливо важкими були 1847, 1853 та 1855 рр. Усе це обумовлювало незадоволення військових поселенців, їх потяг до відкритих протестів та повстань.

Одним із найбільших протестів була спроба поселенців вирватись на свободу у 1817 р. Поручик з. Балаклеї Зміївського повіту У. Линник від імені поселенців на папері виклав до царя прохання звільнити їх від цього становища. Граф О.О.Аракчеєв, дізнавшись про це, дав розпорядження дослідити цей факт і винних за підготовку селянської депеші покарати.

До ранніх протестів військових поселенців належить також виступ балаклеївців у 1818 р. під керівництвом Кіндрата Шевченка, Матвія Петюшка, Якима Савченка, Андрія Білоуса. Повстанці проганяли офіцерів-агітаторів, не підкорялися їхнім розпорядженням, закликали селян до протесту. Протести мали місце і в Таганрозькому полку. Вахмістр Давид Сіроус написав сатиричну об’яву, в якій розповідалося про розправу над селянами села Базаліївки Таганрозького полку, яка обійшлася йому довічним засланням до Оренбурга.

Влітку 1819 р. відбулося заворушення у Чугуївському полку. Селяни під керівництвом активного поселенця Матвія Натарова, майора Єрофея Веретеннікова, священика Іонна Павловського, поручика Василя Щербини та інших відмовилися косити сіно за розпорядженням військових офіцерів, накликали на себе гнів Нижегородського та Орловського полків. У перший же день організатори непослуху були арештовані, а координація протесту - не налагоджена.

Незважаючи на це, чугуївців підтримали таганрожці. Приборкувати непокірних прибули міністр О.О.Аракчеєв, губернатор Муратов, командир девізії генерал Лісаневич та велика група старших офіцерів. Щоб зламати опір в Чугуївському полку було арештовано 1104 чол., Таганрозькому - 899 чол., 275 з них військово-польовим судом засуджено до смертної кари. Всіх решту малося на увазі пропустити крізь тисячні шеренги солдат 12 разів з покаранням шпіцрутенами.

Дехто з арештованих, під тиском слідчих, назвали керівниками протесту Якова та Матвія Натарових, Івана Башкатова, Григорія Черникова та Федора Жихарева. Повсталих сортували, групували та відправляли у сибірські землі на довічне поселення. Прощання з рідною землею було для них трагедією. Так, наприклад, в Оренбурзьку губернію було відправлено 519 учасників повстання, в тому числі близько 20 жінок з малими дітьми; 160 осіб - у Бузьку уланську дивізію, 60 - у розпорядження харківського губернатора. Тобто тільки з другої уланської дивізії було вислано більше як 760 осіб.

Адміністративний прес зачепив керівництво військовими поселеннями. У 1820 р. було звільнено з посади генерала І. І. Лисаневича. Заново були укомплектовані керівниками майже всі слобідські полки та ескадрони. Отже, як бачимо, повстання військових поселенців 2-ї уланської дивізії в Чугуєві носило антикріпосницький характер і було спрямовано проти самодержавства, поліцейського свавілля та грубої військової машини - аракчеєвщини.

Не дивлячись на локально-стихійний характер повстання, воно залишило глибокий слід у боротьбі селянства за своє визволення у майбутньому. Саме під його впливом у травні 1829 р. вибухнуло повстання військових поселень у Серпуховському уланському полку, яке за своєю активністю перевершило чугуївське. Села Шебеливка, Авсєєвка, Мелове, Михайлівка та інші не дали згоди на злиття з Серпуховським уланським полком й перехід на новий статус - військових поселенців. Під керівництвом Юхима Аксьонова селяни згаданих сіл заявили свій протест і визнали наказ про переведення їх у поселенці несправедливим. Вони нападали на канцелярії, рвали документи, розправлялися з офіцерами. Протест селян був жорстоко придушений генералом Розеном. В селі Авсєєвка було убито 72 осіб, 76 одержали поранення, 48 - тілесні покарання. Та боротьба поселенців продовжувалась і в пізніші часи (1830-1831).

Уряд навіть вирішив пом’якшити становище поселенців, особливо після смерті Олександра І (1825) та падіння авторитету О.О.Аракчеєва. Новий шеф поселенців П.О.Клейнміхель дещо зменшив тиск на воєнізованих селян, провів деякі реформи по їх управлінню. Зокрема, у 1836 р. військові поселенці були вилучені з підзвітності військовим командирам і передані до окружної та волоської системи керівництва.

Була ослаблена палична дисципліна та рабська система гноблення. Поселенці переводились на рекрутську повинність та відробіткову систему (по 3 дні на тиждень) на користь армії. Була відмінена кантоністська система для дітей.

Проте все це не зачіпало феодально-кріпосницького ладу. Військові поселення, як і раніше, по-старому були основою цього ладу й охоплювали значний прошарок українського населення. Так, наприклад, на 30-40-ві роки ХІХ ст. в Україні вималювалось дві групи поселень: Київсько-Подільська (райони Київський, Подільський, Херсонський) з контингентом в 93 тис. поселенців чоловічої статі та Слобідсько-Українська (Харківська губернія) з контингентом 98 тис. Це складало майже половину поселенців Царської Росії.

Ця категорія кріпаків переживала гніт важчий, ніж інші селяни, й постійно не переставала боротися за своє визволення. Особливо гострою ця боротьба стала під час Кримської війни 1853-1855 рр., оскільки, крім триденної військової панщини, поселенці повинні були перевозити військові вантажі, поповнювати армію рекрутами, продуктами харчування тощо. В цій обстановці стали помітними масові втечі військових поселенців, особливо до Криму, де надіялися здобути довгоочікувану свободу.

Яскравою сторінкою історії антикріпосницької боротьби в Україні були селянські рухи, пов’язані з іменем Устима Кармалюка. Центром цих повстань було Поділля, але час від часу вони перекидались на Волинь та Київщину.

Кармалюк Устим Якимович народився 27 лютого 1787р. у с. Головчинцях Літинського повіту Подільської губернії (тепер с. Кармилюкове Жмеринського району Вінницької області) в родині Якима та Олени Кармалюків — кріпаків поміщика Пігловського.

Високий, ставний, фізично дужий, справедливої вдачі. У 1812 р. паном Пігловським був відданий у солдати до 4-го Уланського полку. Не витримавши муштри, разом зі свояком Данилом Хроном утік із полку.

За 23 роки боротьби повстанські загони під проводом Кармалюка завдали багато дошкульних ударів експлуататорам. Кармалюк загинув від кулі шляхтича в ніч на 10 жовтня 1835р. у с. Шляхові Кориченці. Похований у Летичеві Хмельницької області.

Як і сотні тисяч інших кріпаків, Устим Кармалюк з дитячих років зазнав важкої виснажливої праці на пана, безпросвітних злиднів та жахливого знущання. З юних років пройнявся жагучою ненавистю до поміщиків, за що його прозвали бунтарем. Після втечі з армії у народній пісні співалося:

Не захотів Кармалюк

Цареві служити,

Та й пішов у темні ліси

Хлопцями рядити.

Разом з Д.Хроном У. Кармалюк організував селянський загін і почав нещадну боротьбу проти поміщиків, сільських багатіїв, шинкарів, купців та урядовців.

Діючи партизанськими методами, повстанці нападали на поміщицькі маєтки, розправлялися з експлуататорами, відбирали панське майно і віддавали його бідним. У пісні про це розповідається так:

Зовуть мене розбійником,

Кажуть - убиваю,

Ой, нікого ще не вбив я,

Бо й сам душу маю.

З багатого хоч і візьму,

Убогому даю.

А так гроші розділивши,

Гріха я не маю.

Асесори, ісправники

За мною ганяють, -

Більше ж вони людей вбили,

Ніж я гріхів маю.

За Кармалюком пішли селяни, солдати, міська біднота та інші бідні люди. Чотири рази Кармалюка засуджували до каторжних робіт і відправляли до Сибіру. Та щоразу він тікав і повертався на Поділля, пройшовши пішки 15 тис. верств. Слідча комісія підрахувала, що Кармалюк розорив близько тисячі польських маєтків, що разом з ним в різні часи боролися близько 20 тис. повсталих.

Устим Кармалюк увійшов в народну пам’ять як народний месник, борець за щастя пригноблених. Шевченко назвав його “славним лицарем”, а М. Горький зазначав, що його ім’я “навіки овіяне славою”.

Поразка Росії у Кримській війні (1853-1856) погіршила становище народних мас не тільки України, а й всієї Росії. Ця обставина призвела до загострення класової боротьби, особливо селянських рухів. Поряд із заворушеннями військових поселень (від Чорного моря до Нижньої Волги, від України до Уралу) в Україні в 1855 р. найбільшими були виступи селян на Київщині, які ввійшли в історію під назвою “Київської козаччини”.

Безпосереднім приводом до повстання був царський маніфест від 29 січня 1855 р. про формування рухомого ополчення, яке допомогло б армії у боротьбі. Селяни це зрозуміли як сигнал до суцільного покозачення та перетворення у вільних хліборобів.

Почався самовільний запис у козацтво, відмова від повинностей, формування самоврядування тощо. Цей рух охопив 8 повітів Київщини із 12. Поміщики тікали із маєтків, зверталися до царя по допомогу. Для розгрому повстання на Київщину прибуло 16 ескадронів кінноти, дві роти солдатів, дивізіон піхоти, резервний батальйон. Під час конфлікту загинуло 39 і поранено 63 учасники руху.

Після придушення “Київської козачини” у наступному, 1856 р. спалахнуло нове повстання під назвою “Похід селян у Таврію за волею”. Приводом до непокори поміщикам і масових втеч селян до Криму були чутки про те, що цар закликає їх заселяти розорені війною землі. За це, мовляв, цар всім дасть волю, наділить землею, визначить пільгове користування нею тощо.

Під впливом цих чуток селяни масами знімалися з насиджених місць й поспішали на Південь встигнути захопити “обіцяну” землю. До Криму потягнулися селяни з Катеринославської, Херсонської. Чернігівської, Харківської, Полтавської, Орловської та Курської губерній.

Щоб припинити це переселення, війська перекрили дороги та переправи, силоміць повертали людей назад. Часто зчинялися бійки між селянами та поліцією, в результаті яких були жертви.

Отже, у першій половині 50-х років ХІХ ст. селянський рух ставав дедалі ширшим, масовим та набирав гострих форм. Він підривав підвалини феодально-кріпосницької системи і був одним із найважливіших елементів революційної ситуації, яка склалася у 1859-1861 рр.

Передбачаючи і побоюючись її, Олександр І 4 червня 1857 р. ліквідував військові поселення, а “округи вільних солдат” були передані в підзвіт міністерства державного майна.

VI. Запитання та завдання

1. На які адміністративно-політичні території була поділена Україна у першій половині ХІХ ст.?

2. Що ви знаєте про кризові явища в сільському господарстві у першій половині ХІХ ст. ?

3. Які нові тенденції простежуються у промисловості першій половині ХІХ ст.?

4. Що таке військові поселення О.О.Аракчеєва? З якою метою вони створювалися?

5. Які ви знаєте заворушення у середовищі військових поселенців?

6. Проаналізуйте виступ У. Кармалюка.

7. Що було приводом повстань під назвою “Київська козаччина” та “Похід селян у Таврію за волею”?