Історія України з найдавніших часів до початку ХХ століття

Лекція № 12. Загострення соціально-політичнихпротиріч в Україні після смерті Б. Хмельницького. Громадянська війна (1654-1663 рр.)

ПЛАН ВИКЛАДУ:

1. Загальні зауваження.

2. Події 1654-1657 рр. Встановлення спадкоємного. Смерть Б.Хмельницького.

3. Основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики І.Виговського.

4. Прихід до влади Ю.Хмельницького та укладення Переяславського договору.

5. Розвиток громадянської війни в 1661-1663 рр. та ії політичні наслідки.

6. Запитання та завдання.

I. Загальні зауваження

Важливість порушеної теми полягає в тому, що соціально-економічні та політичні зміни у перші роки національно-визвольної війни (1648-1654 рр.) позначилися, передусім, на становищі та поведінці усіх прошарків українського народу. Українське козацтво, наприклад, перетворилося на привілейований стан суспільства, його старшина розширила джерела її формування та соціально-політичний статус. Посилилась роль православного духовенства, а православна церква в очах українського населення стала надійним оплотом усього національного, українського. У запеклій боротьбі селянство завоювалоособисту свободу й право земельної власності. У ході війни сталися значні зміни у структурі, соціально-економічній та політичній вагомості найбагатшої частини міщанства - купецтва.

Словом, українська спільнота набрала оновленого вигляду, прагнула за всяку ціну довести боротьбу з Річчю Посполитою до переможного кінця, використовуючи для цього нові союзно-політичні блоки, поява яких проходила у складний міжнародний обстановці та важких родових муках.

Цей період багатий на складні різновекторні історичні повороти. Дослідження причин тогочасних чвар в українському суспільстві, аналіз процесів, які обумовили в його середовищі громадянську війну, виникнення протиріч між Україною і Росією хвилює дослідників і сьогодні. Тим більше, що саме цей період привів до руїни створеного Хмельницьким нового українського суспільства.

Для висвітлення теми ми спиралися на такі джерела, як: “Жалувану грамоту царя Олексія Михайловича Війську Запорозькому на збереження його прав і вольностей” (27 березня 1654р.)1; Листи Б. Хмельницького до князя ТрансильваніїЮрія Ракоці (від 22 березня, 31 грудня 1656, та 26 січня 1657р.) , шведському королю Карлу Густаву (16 листопада 1656 р.)3; “Гадяцький трактат” Івана Виговського”; “Переяславські статті”, схвалені царським урядом при обранні на гетьманство Юрія Хмельницького (17 жовтня 1659 р.); “Московські статті”, схвалені царським урядом під час перебування в Москві І.Брюховецького (22 жовтня 1665р.); Літопис С. Величка та інші.

У згаданих вище джерелах дослідники помітять, що найголовнішим для російського царя було утримання України в рамках “царської волі і в слухняності навіки”. Та історична дійсність розвивалася за іншим сценарієм. Помисли російського уряду не завжди залежали від волі царів.

Якщо хтось із тогочасних українських провідників свою зовнішню і внутрішню політику відмежовував від Москви, то це робилося насамперед, тому, що багато російських політиків забували обіцянку одного із авторів возз’єднання - Олексія Михайловича: “Богданові Хмельницькому, гетьманові Війська Запорозького, і всьому нашому царської величності Війську Запорозькому перебувати... у своїх попередніх правах і привілеях і в усіх статтях”. Грубе порушення цієї обіцянки збурювало українське суспільство, примушувало його змінювати вектор своєї зовнішньої політики, шукати альтернативних союзних комбінацій.

Заслуговують на увагу наукові праці з цих проблем таких дослідників, як: О.Апанович, В.Герасимчука, В.Голобуцького, М.Грушевського, К.Гуслистого, С.Наріжного, О.Оглобліна, М.Петровського, М.Стадника, Ф.Шевченка та ін. У працях згаданих дослідників порушуються питання про соціально-політичні процеси в Україні після Переяславської угоди, воєнні успіхи й перші непорозуміння України з Росією, пошуки нового союзника і загострення відносин з Росією, смерть Б.Хмельницького й боротьбу І.Виговського за зміцнення своєї влади та відрив України від Росії, обрання гетьманом Юрія Хмельницького, розкол України в 60-х рр. тощо.

Одночасно слід зазначити, що події другої половини 50- у 60-х рр. знайшли відображення у художньо-історичній літературі. Зокрема, цікавими історичними подіями тих буремних років просякнуті романи та повісті Г.Бабенка, В.Будзиновського, Б.Загорулько, В.Куликовського, П.Куліша, І.Нечуй-Левицького, З.Тулуб та багатьох інших. На основі багатьох історичних джерел письменники досить правдиво і яскраво показали боротьбу козацької України проти оскаженілої магнатської Польщі, схильних до грабунків, взяття ясиру кримських татар, порушника своїх обіцянок Росії. Історичні постаті І.Виговського, Ю.Хмельницького, І.Брюховецького, П.Дорошенка виписані авторами в основному правдиво, з їх сильними і слабкими рисами характеру. Використання художньо-історичної літератури допоможе викладачам і студентам усвідомити тогочасну епоху, відчути життя і діяльність гетьманів, козацької старшини свободолюбного українського народу.

II. Події 1654-1657 рр. Смерть Б. Хмельницького

Возз’єднання України з Росією, як зауважує відомий в Україні вчений-історик В.И.Борисенко, змінило “розстановку політичних сил в Європі. На політичному горизонті з’явилася коаліція двох держав, здатних на рівних протистояти будь-якому супротивнику”. Додамо, що колишній союзник України Кримське ханство пішло на зближення з Річчю Посполитою, що значно ускладнило геополітичне становище козацької держави.

Дослідники правильно зауважують, що після так званого “возз’єднання” над союзниками нависла небезпека війни з Польщею. Швецією, Туреччиною та Кримським ханством. Не дивлячись на це, Росія взяла на себе основний тягар війни, ввійшла у смугу затяжних воєн із згаданими вище державами, потягнувши за собою і Україну.

Уявляється, що саме зараз необхідно дати аналіз військових подій, які провів Б. Хмельницький в останні роки свого гетьманування. Очевидно, варто пригадати спільну боротьбу російських та 20-тисячного українського козацького військ під керівництвом наказного гетьмана, брата останньої дружини Б. Хмельницького Івана Золотаренка у Білорусії. Треба підкреслити, що білоруси тепло ставилися до українського козацтва, перейняли його звичаї, недолюблювали росіян за імперське поводження в цьому краї. Шкода, що під час цього білоруського походу у 1655 р. загинув згаданий вище легендарний наказний гетьман. Його похід продовжував інший родич Богдана - полковник Іван Нечай.

Одночасно необхідно нагадати про драму, яка сталася на українському Поділлі осінню 1654 р. 30-тисячна польська армія Станіслава Потоцького повсюдно зустрічала запеклий опір населення. Коли в містечку Буш на Брацлавщині більшість козаків загинула, оборону рідного міста очолила вдова сотника Зависного Олена. У безвихідних обставинах, щоб не здати ворогам рідне місто, ця мужня жінка висадила у повітря себе і пороховий погріб.

В цей час під Уманню під керівництвом Б. Хмельницького та І.Богуна козаки “не стільки стрільбою, як голоблями поляків били”. Не менш жорстокі бої у 1655 р. були під Львовом, де російсько-українські союзницькі війська нанесли нищівний удар відбірним частинам Польщі. Хмельницький радів з того, що, нарешті, пощастило визволити всі етнічні землі України і йому самому стати “господаремвсієї Руської Землі.”

Наляканий могутністю козацьких військ в листопаді 1655 р. Кримський хан вимушений був з Україною підписати взаємовигідний мирний договір, за яким татари обіцяли не допомагати більше Польщі у війні з Україною й не виступати проти Росії.

Тут варто підкреслити, що Б. Хмельницький, як далекосяжний політик, перемогу над Польщею вирішив закріпити й по дипломатичних каналах. У нього склалися гарні партнерські стосунки зі Швецією, Молдавією, Валахією і Трансільванією. З деякими із них (наприклад Трансільванією) було укладено союзницький договір. Посуті, у 1656 р. Україна вживалася у коаліцію держав, одна з яких (Швеція) перебувала у стані війни з Росією. Саме ця обставина обумовила те, що в жовтні 1656 р. ледве не відбулося розриву українсько-російських зв’язків.

Цей розрив був обумовлений обурливим для України Віленським перемир’ям (жовтень 1656 р.) між Росією і Польщею, за яким згадані держави вступали в союз, оголошували війну Швеції, не врахували при цьому інтересів України, яка знаходилася із нею в дружніх стосунках. Віленське перемир’я було яскравим проявом імперських амбіцій Росії щодо України. Гетьману Б.Хмельницькому російський цар дав зрозуміти, що з тих привілеїв, які він йому обіцяв, Україна має право лише на один - захищати інтереси Росії, обслуговувати її зовнішню політику, яка вже тоді носила характер повзучої агресивності.

Проявляючи характер, Б.Хмельницький, опираючись на його союз з Трансільванським князем Юрієм Ракоцією, посилає йому на допомогу 20-тисячне козацьке військо київського полковника Антона Ждановича.

Разом зі Швецією, Трансільванією козацькі частина завдають Польщі розгромного удару. Саме в цей момент (грудень 1654 р.) ніколи позиції української держави не були такими сильними й визнаними місцевою владою. Б. Хмельницький ставив перед собою завдання “отримати всю Україну між Віслою та Путивлем”.

Сусідні з Польщею держави не хотіли політичної рівноваги в Європі. Рятувати Польщу кинулися Австрія та Данія. Треба віддати належне польській спільноті: вона знайшла у цю важку для неї годину у собі додаткові внутрішні сили, вручила долю свого спасіння талановитому полководцю Стефану Чарнецькому. Трансільвансько-українські війська, зазнаючи поразки, змушені були відступати з Польщі. Польща повстала з попелу, а Україна зазнала чергової невдачі.

У внутрішньополітичному житті Б. Хмельницький добився утвердження спадкоємності гетьманату, як форми управління, своєї особистої влади. Про це яскраво свідчить навіть титул, який він собі присвоїв: “Божою милістю гетьман Військ Запорозьких”, а також рішення Корсунської ради (квітень 1657 р.), на якій його син Юрій був обраний наступником гетьманської посади.

Однак варто зауважити, що ця нова форма правління “не мала серйозної ні соціальної, ні політичної опори в суспільстві; вона трималася в основному на титанічній постаті Великого гетьмана та вузькому колі його однодумців”. Більше того, започаткований Хмельницьким принцип престолонаслідування порушив старий козачий звичай виборності гетьмана.

Але на більше в хворого гетьмана не вистачило сил. 27 липня 1657 р. Богдан Хмельницький помер у Чигирині.

25 серпня його тіло було перевезено до Суботова й поховано в Іллінській церкві поруч з могилою сина Тимоша. Відійшов у небуття геніальний син українського народу, який втілював у життя споконвічні сподівання людей на волю, добро й державну самостійність. Богдан Хмельницький заклав фундамент величної споруди — Української держави, а завершити її мали нащадки та однодумці. Ці мудрі висновки належать професору В.Й.Борисенку, до яких важко щось додати. Хіба, можливо, те що великий смуток був у серцях людей. Ця всенародна скорбота передана у щирих словах народної думи:

То не чорні хмари ясне сонце заступали,

То не буйні вітри в темнім лузі бушували.

Козаки Хмельницького ховали,

Батька свого оплакали.

Україна, народні маси, сумуючи за Богданом, знали, що його життя і справи були віддані боротьбі за єдність і самостійність держави. Це забезпечило йому видатне місце не тільки у вітчизняній, а й світовій історії, у нетлінній пам’яті нащадків. Вони ніколи не забудуть, що:

Б.Хмельницький зумів об’єднати всі патріотичні сили навколо великої ідеї національного визволення. Він зумів спрямувати енергію народних мас на розбудову соборної держави та виборення нею незалежності. Хмельницький вперше зробив спробу розробити наріжні принципи національної державної ідеї. Гнучкість його соціально-економічної політики обумовила класову стабільність, не допустила вибуху громадянської війни на перших етапах творення української держави. Богданові пощастило приборкати охлократичну стихію, здатність українського середовища до отаманства. Та найбільше виявився талант Хмельницького як воєначальника, військового стратега, творця національних збройних сил, новатора військової справи. Його тонкий дипломатичний талант дозволив забезпечити прорив на шляху до міжнародного визнання козацької України.

III. Основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики І. Виговського

Розв’язуючи цю проблему, варто трохи повернутися назад і прояснити обставини “престолонаступництва” українського гетьмана. Як уже було сказано, на раді у Чигирині незадовго до смерті Б. Хмельницького наступником гетьмана було призначено його 16- річного сина Юрія. Об’єктивно Ю. Хмельницький, як спадкоємець величезних заслуг засновника династії, в очах різних прошарків населення міг відіграти роль символу соборності України.

Дослідник тогочасних історичних подій професор О.І.Путро, на нашу думку, правильно зауважує “що подібне рішення не враховувало реалій життя. Занадто вже молодим, та й досить посередніх здібностей був Юрій Хмельницький, аби стати на чолі держави й козацького війська”. До того ж у старшинських колах виникло незадоволення подібним рішенням.

У цій складній історичній ситуації Україні на посаду гетьмана потрібна була вольова, мудра людина, з високим авторитетом серед широких верств населення та військовим талантом. Цим вимогам, можливо, найбільше відповідав генеральний писар Іван Виговський.

Іван Остапович Виговський походив із дрібного, але старовинного українського шляхетського православного роду. Закіичив Києво-Могилянську академію. Напередодні визвольної війни служив у Києві секретарем канцелярії польської адміністрації. Саме тоді він познайомився з чигиринським сотником Б. Хмельницьким. На початку визвольної війни, за однією із версій, під Жовтими Водами у травні 1648р. потрапив у полон до татар і був викуплений звідти Б.Хмельницьким шляхом обміну на коня. Незабаром І.Виговський стає одним з найближчих соратників гетьмана, обійнявши посаду генеральноговійськового писаря, на якій незмінно перебував 9 років. Зважаючи на складні політичні обставини, І.Виговський зумів переконати Ю.Хмельницького зректися гетьманства, а старшину — обрати його на цю посаду.

І.Виговський спочатку дотримувався політичного курсу Хмельницького. Він, як і його попередник, уклав мир з Кримським ханством, продовжив переговори з польським і шведським послами, дає згоду на укладення з Швецією Корсунської угоди (16 жовтня 1657 р.).

У цій обстановці Росія посилює свою військову присутність в Україні, накачує свої військові м’язи. Всупереч домовленостям 1654 р. в Україну направляються армії князя Ромодановського та боярина Трубецького. При їх допомозі Росія щодо України обирає тактику погроз та неприкритого тиску, розпалювання чвар між українською старшиною та гетьманом, запорозькими козаками та українською адміністрацією. Зокрема, Росія стала покровителем виступів проти Виговського полтавського полковника Мартина Пушкаря, отамана Коша Запорозького Якова Барабаша. Цим самим Росія сприяла роздмухуванню вогнища міжусобиць та розпалу громадянської війни, що й стало однією з причин руїни Української держави.

Варто підкреслити також, що цьому сприяла суперечлива і недосконала внутрішня політика Виговського. Стаючи гетьманом, він думав вирішити всі внутрішні негаразди силою влади, грізним окриком, придушенням непокірних. Беручи булаву, він заявив: “Ся булава доброму на ласку, а злому на користь. Коли мене гетьманом обрали, то потурати я в війську нікому не буду, бо Військо Запорозьке без страху бути не може”. З перших кроків свого гетьманування Виговський почав відверто нехтувати традиційними “свободами і вольностями” городового й запорозького козацтва. Змістив з посади отамана Коша Запорозького, заборонив ловити рибу в річках, продавати вино, розширив практику оренд і збільшення поборів. Здійснюється необачна спроба відновити шляхетське землеволодіння на терені Полтавського і Миргородського полків.

Став охоче залучати російські війська до придушення повстань і цим самим створив сприятливі умови для реалізації Москвою планів обмеження суверенітету козацької України та її перетворення в автономну частину імперії. Щоб покарати непокірних полтавчан, Виговський влітку 1658 р. організував похід на Лівобережну Україну. В союзі з найнятими сербами та запрошеними татарами вірні Виговському полки в червні 1658 р. нанесли нищівний удар військам полтавського полковника Мартина Пушкаря та отамана Коша Запорозького Якова Барабаша.

Війська Виговського і він сам, як гетьман, проявили жорстокість до переможених. Під Полтавою був убитий союзник Росії М.Пушкар, дивом врятувався Я.Барабаш, загинуло понад 50 тис. чоловік, ще більше попало в полон до татар. Союзники Виговського татари затіяли безчинства, масові вбивства та пограбування. Обурення Виговським проникло навіть в середовище його прибічників. Незрозумілим для них був штурм Києва, де були російські війська.

Стало ясно, що Виговський спалює після себе мости, які відкривали дорогу на Москву. Його найближчі радники (Юрій Немирич та ін.) стали схиляти Виговського до українсько-польського зближення. У зв’язку із цим наприкінці літа 1658 р. він робить цілковиту ставку на Річ Посполиту. 5 липня його прибічниками розробляється проект угоди з Польщею, який ліг в основу Гадяцького договору і був затверджений на козацькій раді 16 вересня 1658 р.

Розробляючи основи договору, українська сторона добивалася визнання польським урядом створення на всіх етнічних українських землях Великого князівства руського й надання йому таких же прав, як і Великому князівству литовському. Висувалися й інші пропозиції загальнодержавного значення. Однак більшість із них польська сторона відхилила або прийняла значно урізаними. В остаточному варіанті підписана 6 вересня у Гадячі угода проголошувала, що Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства утворювали Руське князівство й входили до складу Речі Посполитої на правах автономії. Наведені нижче уривки Гадяцької угоди розповідають про становище України у так званій майбутній україно-польсько-литовській федерації:

"... А що в спільний вітчизні спільні прерогативи взаємно належно мають обидві віри, то отець київський митрополит, що є зараз і буде згодом, з чотирма владиками: луцьким, львівським, перемишлянським, холмським і п’ятим з Великого князівства Литовського Мстиславичем, згідно їхнього власного порядку, мають засідати в сенаті...

... У київськім воєводстві сенаторські достойності не мають даватися тільки шляхті грецької віри... у воєводствах Брацлавському, Чернігівському переваги сенаторські мають подаватися альтернативно, так що після відставки сенатора грецької віри, має заступати сенатор римської віри... Академію Київську дозволяє його королівська милість... аби в тій академії не було жодних сект... Його королівська милість... дозволяють також Другу академію там, де побачать її принагідне місце...

... Війська Запорозького має бути шістдесят тисяч, або як вельможний гетьман подасть на реєстрі...

... Кого гетьман руських військ презентуватиме за гідних шляхетського клейноду, тих усіх без утруднень буде нобілітовяно з наданням усіляких шляхетських вольностей... з кожного полку могло бути сто нобілітовяних.

А коли: б мала бути якась війна від границь руських і була б потреба у посилці коронних військ, то ті мають бути під регіментом гетьмана руських військ. Для ліпшого підтвердження цих пактів і певності, гетьман руських військ до кінця свого життя гетьманом руським і першим сенатором у Воєводствах Київському, Бряцлявському та Чернігівському залишатиметься, а після його смерті має відбутися вільне обрання гетьмана... А для розгляду різних спряв, як кримінальних, так і побутових, повинні мати в тих воєводствах свій особливий трибунал із таким укладом, який самі собі визначать...”

Аналіз цього документа свідчить, що він своєю основою схожий на Зборівську угоду 1649 р. Співставлення Гадяцького польсько-українського пакту зі “Статтями Богдана Хмельницького” дають підставу дійти висновку, що угода 1658 р. охоплює більш широкий спектр державних проблем. “Посуті, - зауважує О.І.Путро в статті “Іван Виговський", - передбачалося створення федеративної держави під верховною владою короля, у виборі якого мали брати участь на однакових умовах усі три народи. Велике князівство Руське одержувало право внутрішнього самоуправління, згідно якого в державі діяли три види влади: законодавча (рада депутатів, тобто парламент), виконавча (гетьман) і судова. Усе діловодство в державних установах мало вестися українською мовою. Україна продовжувала карбувати власну монету й утримувати військо, що підлягало гетьманові. Особливе місце у Гадяцькій угоді займали конфесійні питання. Після палких дебатів з польськими послами було прийняте рішення, що унія навіки скасовується не тільки на території України, а й у всій федерації. Усі церкви, що їх свого часу позахоплювали католики й уніати, мали бути повернені православним. Вищому православному духовенству (митрополиту й п’яти єпископам) надавалися в сенаті рівні права з католицькими єпископами. Гадяцькі статті підтверджували високий авторитет України у царині освіти... Очевидним є те, що в разі вступу в силу Гадяцьких “пактів” (в даній редакції) Україна досягла б якісно нового рівня державності, остаточно прилучившись до європейської цивілізації”.

Важко не погодитися з автором. Гадяцький договір, дійсно, істотно змінював політичний лад, адміністративно-територіальний устрій й судову систему козацької України. Одночасно “пакт” Виговського є яскравим свідченням його відмови від ідеї соборності України та її незалежності. Втілення згаданого договору в життя ліквідувало б витворену в ході революції модель соціально-економічних відносин й відтворило б стару, що неминуче мало викликати спалах соціальної боротьби. Так воно й сталося.

У відповідь на підписання Гадяцької угоди російський уряд оголосив Виговського зрадником і закликав український народ не виконувати його розпоряджень.

“Козацька старшина, у свою чергу, - зазначає В.И.Борисенко у своєму “Курсі української історії”, - звернулася до європейської громадськості зі спеціальним маніфестом, де виклала основні причині зміни зовнішньополітичного курсу України. Росія звинувачувалася (і цілком справедливо - П.Г.) у невиконанні взятих на себе раніше зобов’язань, зближенні з Польщею за рахунок українських земель, розв’язанні війни з союзником України Швецією, уведенні в Київ гарнізону, підтримці “бунтів” проти гетьмана, намаганні знищити Військо Запорізьке тощо”.

Умови Гадяцької угоди польський сейм піддав кардинальному редагуванню. Була урізана козацька територія, скорочено число реєстрових козаків до 30 тис., захищені інтереси уніатської церкви, розширені права польської феодальної шляхти тощо. Все це остаточно підірвало авторитет Виговського.

Тим часом Росія перейшла в наступ. Пограбувавши Україну, татари відступили до Криму. Невдоволена підступністю Варшави старшина почала пошук шляхів до порозуміння з Росією. А Виговський, сіючи помилку за помилкою, затіяв чергову хвилю терору, який породив антигетьманський рух. Повстанці разом з російськими військами розгромили урядові залоги, вбили натхненника Гадяцької угоди Ю. Немирича та інших однодумців Виговського.

Опозиційні сили групувалися навколо Ю.Хмельницького. Тут провідну роль відігравали полковники І.Богун, П.Дорошенко, І. Сірко та інші. На Чорній раді біля Фастова 24 вересня 1659 р. гетьманом України було обрано 18-літнього Хмельниченка. Рятуючи життя, Виговський, склавши гетьманські клейноди, втік до польського табору А.Потоцького.

Дворічне гетьманування І.Виговського позначилося загостренням соціально-політичної боротьби. Дослідники В.Смолій та В. Степанков зауважують, що ця боротьба “переросла в громадянську війну”. Трагедія цього досвідченого, не позбавленого таланту державного діяча, полягала в тому, що він не бачив перспективи розвитку України як суверенної держави і, як справедливо відзначив І.Крип’якевич, знехтував здобутками національної революції й намагався “створити шляхетську Україну на зразок шляхетської Польщі”.

IV. Прихід до влади Ю. Хмельницького та укладення Переяславського договору

Вище було сказано, що 24 вересня під Фастовом Чорна рада обрала Ю. Хмельницького гетьманом. Більш детально про життєвий шлях Ю. Хмельницького висвітлено в посібнику для студентів вищих учбових закладів О.Д.Бойка “Історія України”.

З перших днів перед новим гетьманом стояли надзвичайно складні завдання. Українська старшина хотіла бачити в ньому гідного продовжувача справи свого батька. Вона сподівалася, що Ю. Хмельницький припинить громадянську війну, пом’якшить соціальне напруження, покладе край охлократичним вибухам “черні”, олігархічній сваволі окремих старшинських угрупувань. Старшина надіялася, що гетьман, не дивлячись на молодість, зуміє запобігти загрозі розпаду України на Лівобережну, Правобережну та Запорожжя, досягне суверенітету та об’єднання етнічно українських земель у межах держави.

Українська спільнота чекала від гетьмана зрушення в зовнішньополітичній ситуації. Йому потрібно було знайти порозуміння з Москвою, оскільки остання вела за собою значну частину козацтва Лівобережної України. Водночас розрив договору з Річчю Посполитою ставив Україну перед загрозою відновлення воєнних дій з нею та її союзником - Кримським ханством. У цій складній ситуації Ю. Хмельницький вирішив діяти обережно, граючи на суперечностях Москви і Польщі.

Передусім йому потрібно було укласти новий договір з Росією. Старшина запропонувала проект взаємовідносин, який передбачав суверенітет України в її конфедеративному зв’язку з Росією. Було окреслено територіальні кордони України, умови перебування російського війська в Україні, надання Україні права зовнішньополітичної діяльності тощо.

Одначе російський воєвода А.Трубецький, зважаючи на втрату українською стороною оригіналу договору 1654 р., відхилив проект української сторони і домігся ухвалення 27 жовтня 1659 р. нового Переяславського договору. Він складався з підроблених московським урядом умов договору 1654 р. та додаткових статей.

“... 4. Без указу і без повеління великого государя, його царської величності, самому гетьману з усім Військом Запорозьким у війну нікуди не ходити, і полками великими і малими людьми Війська Запорозького ніяким околишнім державам не допомагати... а коли б без гетьманського відома хто пішов самовільно, і тих карати на смерть...

5. Великий государ, його царська пресвітла величність, наказав бути в своїх царської величності... містах: в Переяславі, в Ніжині, в Чернігові, в Бряслявлі, в Умані своїм царської величності воєводам з ратними людьми...

7.... Самим самостійно гетьмана без угоди царської величності не змінювати, також і гетьману без ради і без ухвали усього простого люду, в полковники та інші начальні люди нікого не обирати...

12.... Гетьману, і начальним людям, без указу великого государя, його царської величності... не повинен гетьман на горло карати, без посланого на суд від царської величності. А ця стаття учинена для того, що зрадник Івяшка Виговський багатьох полковників і начальних людей і козаків, які вірно служили царській величності, несправедливо смертю карав...

17. Щоб у всіх містах з войтів, з бурмистрів, з міщан корми і підводи одержувати тим людям, які надсилатимуться від Великого Государя до гетьмана Війська Запорозького... для госудяревихяких спряв...”

Наведені вище уривки свідчать про те, що Переяславський договір 1659 р. переносив характер українсько-московських відносин із сфери конфедеративного союзу у площину обмеженої автономії України у складі Росії. Козацька Україна позбавлялися права без дозволу царя переобирати гетьмана.

Гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників, карати смертю старшин, виступати у похід без царського дозволу. Україні заборонили зносини з іншими державами. Росія, узаконюю чи широку військову присутність в Україні, посуті розв’язала собі руки для втручання у внутрішні справи гетьманату тощо. Безперечно, що подібний документ викликав обурення навіть у тієї старшини, яка дотримувалася проросійської орієнтації.

Очевидно, саме цей фактор вплинув на характер перебігу військових дій 1660 р. Російське військо воєводи Василя Шереметьєва (20 тис. воїнів) та козацькі полки на Правобережжі після зустрічі з польською та татарською арміями відступили до Чуднова на р. Тетерів, де одержали катастрофічну поразку. Вона прискорила переговори Ю.Хмельницького з польським урядом про політичну переорієнтацію.

Порадившись з Київським митрополитом Діонісієм Балабаном, полковниками Григорієм Лісницьким, Григорієм Гуляницьким та іншими, Юрій Хмельницький 17 жовтня 1660р. підписав Слободищенський трактат, за яким Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах. Україна фактично позбавлялася політичної незалежності, права зовнішньополітичних зносин і мала подавати Польщі військову допомогу в її боротьбі з різними противниками.

В.Й.Борисенко робить висновок, що з “підписанням Слободищенського трактату завершилася багатолітня боротьба всього українського народу проти шляхетської Польщі». Слід, однак, зауважити, що після Слободищенського трактату соціально-політична боротьба набрала ще більшої гостроти. Більшість Лівобережного козацтва та іншої старшини одразу ж виступили проти укладеного договору й почала відмовлятися визнавати владу Ю.Хмельницького.

Розташовані на Правобережжі України польські війська безжально грабували місцеве населення, вимагали повернення шляхті відібраних раніше маєтків та землі, що викликало тут масове незадоволення політикою гетьманського уряду. Усвідомлюючи свою безпорадність, Ю.Хмельницький робить першу спробу позбутися гетьманської булави на Корсуньській раді (21 листопада 1660 р.).

V. Розвиток громадянської війни в 1661-1663 рр. та її політичні наслідки

Аналіз ситуації, що склалася в Україні після Слободищенського трактату (17 жовтня 1660 р.), дає підстави дійти висновку: Україна опинилася на грані розколу за територіальною ознакою. Переяславський полковник Я.Сомко, отаман Коша Запорозького І.Брюховецький та Ніжинський полковник В.Золотаренко включилися у боротьбу за гетьманську булаву.

Водночас загострюється й соціальна боротьба. Старшина стала на шлях величезного зловживання, що привело до появи так званого кримінального процесу феодалізації. Цю обставину уміло використовував І. Брюховецький, створюючи навколо себе славу найрішучішого борця за козацькі права і вольності.

На Правобережній Україні польська шляхта розпочала активне повернення втраченої дореволюційної власності. Польський уряд присікав всякі спроби Ю. Хмельницького вчиняти цьому спротив, заставляв його відміняти рішення, які були спрямовані проти шляхетських володінь. Вчинена Ю.Хмельницьким спроба у 1661 р. відновити на Лівобережжі владу зазнала невдачі й прискорила наміри представників з його оточення поборотися за владу. В числі найреальніших претендентів на булаву гетьмана Правобережжя був І.Виговський, який виношував задум створити незалежну Україну під протекторатом Порти. Розраховували на успіх М.Ханенко, П. Дорошенко, П. Тетеря, який переміг завдяки підтримці татар.

На Лівобережній Україні у 1662 р. Я.Сомко у Козельці на старшинській раді домагається проголошення себе “повним гетьманом”, та Москва не визнала цього рішення. Їй необхідний був більш надійний васал. У зв’язку з цим Москва дає згоду на проведення під наглядом постійного воєводи князя Д.Вєликогагіна Чорної ради у Ніжині (27-28 червня 1663 р.). Більшість козацтва виступила проти старшини й обрала гетьманом “демократа” І.Брюховецького. Його суперники були ув’язнені, а потім і страчені.

Отже, як бачимо, громадянська війна в Україні у 1658-1663 рр. мала сумні наслідки: створені умови для поділу України між Московією та Річчю Посполитою, погіршено соціально-економічне становище народних мас, породжено перманентну політичну боротьбу, яка призвела до втрати державної соборності.

VIІ. Запитання та завдання

1. Як ви відноситеся до спроби Б.Хмельницького встановити спадкоємний гетьманат?

2. Як ви оцінюєте історичне значення діяльності Б. Хмельницького?

3. Дайте характеристику внутрішньої політики І.Виговського.

4. Чим ви поясните зміну зовнішньополітичного курсу І.Виговським?

5. Порівняйте Зборівську угоду і Гадяцький “пакт”. Що в них спільного та різного?

6. Як ви оцінюєте Переяславський договір Ю. Хмельницького з Польщею?

7. Підготуйте реферат на тему: “Зовнішня і внутрішня політика І. Виговського та її крах.”