Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

II

СХІД ЗУСТРІЧАЄ ЗАХІД

Розділ 7

ТВОРЕННЯ УКРАЇНИ

Інтеграція українських територій наприкінці XIV століття до складу Польського королівства та Великого князівства Литовського, політика цих двох держав, а також стосунки між ними почали визначати політичне, економічне та культурне життя України. Особливо важливою для українських земель стала низка унійних, або об’єднавчих, угод, укладених ними між XIV та XVI століттями.

1385 року в місті Крево (нині Білорусь) 33-річний великий князь литовський Ягайло, який називав себе «Божою милістю Великим князем Литовським та Володарем Русі», підписав декрет, що, по суті, був шлюбним договором із представниками 12-річної польської королеви Ядвіги. В обмін на польський престол він погодився прийняти католицтво для себе й свого князівства та здійснити об’єднання земель Королівства Польського та Великого князівства Литовського. За рік по тому Ягайла було короновано королем Польщі.

За переговорами в Крево відбудеться ще низка угод, які зміцнюватимуть зв’язки між двома державами та призведуть до Люблінської унії (1569), що створила Річ Посполиту. Кордони між королівством та князівством у рамках нової федерації були перебудовані, і більшість українських територій відійшла 1569 року до королівства, а у складі князівства залишилася тільки Білорусь. Таким чином, об’єднання Польщі та Литви означало поділ України та Білорусі, і в цьому сенсі навряд чи можна переоцінити значення Люблінської унії. Вона започаткує формування території сучасної України та її інтелектуальне привласнення місцевими елітами.

З точки зору руської еліти Великого князівства Литовського унії з Польщею не принесли нічого, крім неприємностей. Принаймні так здавалося зпочатку. Безпосереднім наслідком Кревської унії стала втрата впливу Русі на великого князя, який став католиком, створивши прецедент для своїх братів, деякі з яких були православними. Надії православних ієрархів на встановлення візантійського, а не латинського християнства в Литовському князівстві — останній язичницькій монархії Європи — були зруйновані.

Та справжній виклик політичному статусу Русі було кинуто 1413 року, коли Городельська унія, що розглядається в історіографії як династична, посилила Кревську унію — особисту унію між Польським королівством та Великим князівством Литовським. Новий договір, укладений між Ягайлом, тепер королем Польщі, та його кузеном Вітовтом (Вітаутас), великим князем литовським, поширював багато прав та привілеїв, що ними користувалася польська знать, включаючи право безумовного володіння землею, на литовську шляхту. Близько 50 польських шляхетських родів запропонували використовувати їхні герби такій самій кількості сімей з великого князівства. Але тут і крилася пастка: на «весілля» запрошувалися лише литовські католицькі родини. Нові права та привілеї не стосувалися православної еліти. Це був перший випадок дискримінації щодо еліти Русі на державному рівні. Відсутність доступу до нових привілеїв, таким чином, означала для православних аристократів заборону обіймати високі посади в центральному апараті великого князівства. Ситуація погіршувалася й тим, що Городельська унія відбулася безпосередньо після обмеження автономії Русі Вітовтом, який замінив князя Волині та правителів деяких інших земель на своїх ставлеників.

Можливість висловити своє невдоволення зазіханням на їхній статус руські еліти отримали невдовзі після смерті Вітовта 1430 року. У наступній боротьбі за литовський престол, що переросла в громадянську війну, руська шляхта, очолена волинськими боярами, підтримала власного кандидата, князя Свидригайла. Його суперник, князь Сигізмунд, 1434 року завдав удару у відповідь, поширивши права та привілеї, гарантовані Городельською унією, на православну еліту Великого князівства, повернувши хід війни на свою користь. Незважаючи на те що князі та шляхта Волинської та Київської земель підозріло поставилися до намірів Сигізмунда, їхня підтримка Свидригайла послабшала, що дозволило встановити відносний мир у князівстві. Усунувши релігійну причину невдоволення руських еліт, литовський двір отримав більше можливостей для маневру у своїх майбутніх зусиллях з обмеження автономії руських земель та князівств.

1470 року великий князь литовський та король польський Казимир IV ліквідував останній залишок княжої доби — Київське князівство. За десять років по тому київські князі змовилися вбити Казимира та поставити одного зі своїх кандидатів, але їхній задум провалився, що призвело до арешту його ватажків та змусило решту заколотників утекти за межі князівства. З їхнім від’їздом було покладено край надіям на відновлення способу життя, пов’язаного з княжою традицією Київської Русі. На зламі XV–XVI століть не лише на політичній карті України, а й у її інституційному, соціальному та культурному ландшафті мало що нагадувало про часи двохсотлітньої давнини, коли Галицько-Волинська держава прагнула скинути монгольський сюзеренітет і стати повністю незалежним гравцем у регіоні. Хоча руське право та мова ще залишалися добре вкоріненими, вони почали втрачати своє колишнє домінування. Ці невід’ємні частини руської культури мали тепер конкурувати з латинськими впливами та польською мовою, яка посіла почесне місце у Великому князівстві Литовському після Кревської унії.

По всій Європі XVI століття ознаменувалося зміцненням королівської влади, централізацією держав та уніфікацією соціальних і культурних практик. Іншою стороною медалі було дедалі більше зростання аристократичної опозиції щодо сильної королівської влади, яка у випадку Польщі та Литви походила з аристократичних родів Великого князівства — у багатьох із них глибоко вкоренилася княжа традиція Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Але в середині XVI століття опозиційні настрої литовсько-руської еліти щодо зростання королівської влади послабилися через збільшення зовнішньої загрози князівству, яку воно могло пережити лише з допомогою Польщі. Ця загроза походила зі сходу, де протягом XV століття зростала нова міжнародна потуга — Велике князівство Московське.

1476 року великий князь Іван III, який першим назвав себе царем, проголосив незалежність свого царства від Орди й відмовився сплачувати данину ханам. Він також розпочав кампанію зі «збирання руських земель», взявши Новгород та Твер і почавши претендувати на інші руські землі, що колись входили до складу Монгольської держави, у тому числі й території сучасної України. В останні десятиліття XV століття новостворене Московське царство та Велике князівство Литовське почали тривалий конфлікт за спадщину Київської Русі. Московія перейшла в наступ, і на початку XVI століття великі князі змушені були визнати зверхність царя над двома своїми колишніми територіями, Смоленщиною та Чернігівщиною. Це був перший випадок, коли Московське царство поширило свою владу на частину території нинішньої України.

Просування Московської держави на захід, зупинене литовськими князями на початку XVI століття, відновилося у його другій половині. 1558 року Іван Грозний, рішучий та харизматичний, але разом із тим ексцентричний, жорстокий і в результаті самовбивчий цар, напав на Лівонію, державу, що межувала з великим князівством і включала нинішні Латвію та Естонію, розпочавши Лівонську війну (1558–1583), що тривала чверть століття і втягнула Швецію, Данію, Литву і зрештою Польщу. 1563 року московські війська перетнули кордон князівства, захопивши Полоцьк і здійснивши рейди на Вітебськ, Шклов та Оршу (усі — у сучасній Білорусі). Ця поразка мобілізувала підтримку польсько-литовського союзу серед литовської знаті.

У грудні 1568 року Сигізмунд Август, який був і королем Польщі, і великим князем Литви, призначив два сейми в місті Люблін — один для королівства, другий для великого князівства — у надії, що їхні представники вироблять умови для нової унії. Переговори почалися на позитивній ноті, й обидві сторони домовилися про спільне обрання короля загальним сеймом і широку автономію Великого князівства в межах спільної держави, але литовські князі не захотіли повертати королівські землі, що перебували в їхньому володінні, що було головною вимогою польської шляхти. Литовські делегати спакували речі, зібрали свої знатні почти й поїхали. Цей від’їзд викликав зворотний удар. Несподівано для литовців польський сейм, з благословення короля, став видавати декрети про передавання однієї провінції князівства за іншою під юрисдикцію Польщі.

Литовські князі, які побоювалися втратити свої провінції через наступ московського війська, тепер втрачали їх через мирну агресію Польщі. Щоб зупинити це недружнє поглинання з боку потужного польського партнера, литовці повернулися до Любліна, щоб підписати угоду, продиктовану польськими делегатами. Вони прибули занадто пізно. У березні 1569 року Підляське воєводство на українсько-білорусько-польському етнічному кордоні відійшло до Польщі. У травні настала черга Волині, а 6 червня, за день до відновлення польсько-литовських переговорів, Польщі були передані Київська та Подільська землі. Литовські аристократи могли тільки прийняти нову реальність — їм загрожували більші втрати, якби вони продовжували чинити опір унії. На своїй картині «Люблінська унія» відомий польський художник XIX століття Ян Ма-тейко зобразив головного супротивника унії Миколая Радзивілла на колінах, але з оголеним мечем перед королем.

Люблінська унія створила нову польсько-литовську державу з єдиним правителем, який обирався шляхтою усього королівства, та єдиним сеймом. Це поширило свободи польської шляхти на знать Великого князівства Литовського, яке зберігало власний державний апарат, судову систему та армію. Нова держава, названа Річчю Посполитою, була квазіфедерацією, де домінувало географічно розширене та політично зміцнене Польське королівство. Це королівство включило до свого складу українські воєводства не окремою групою, а одне за одним, без жодних спільних умов чи гарантій, окрім тих, що стосувалися використання руської мови в судах й адміністрації та захисту прав православної церкви.

На Люблінському сеймі місцева аристократія — князі та бояри, той самий прошарок, який виступав проти унії у Литві, — представляла українські землі. Та, на відміну від литовської знаті, українські делегати виступили в результаті за приєднання до королівства, водночас просячи про гарантії щодо їхнього законодавства, мови та релігії. Чому українські еліти, зокрема князівські роди, погоджувалися на таку угоду? Це питання набуває особливого значення, ураховуючи, що новий кордон між Польщею та Литвою пізніше стане основою адміністративних поділів, що з часом визначать сучасний кордон між Україною та Білоруссю.

Чи приєдналися українські провінції Великого князівства до Польщі через те, що їхня самобутність та спосіб життя відрізнялися від білоруських, чи це був випадково встановлений люблінський кордон, що розрізнив ці два східнослов’янські народи? Немає жодних ознак того, що в середині XVII століття українці та білоруси на люблінському кордоні говорили двома окремими мовами. Сьогодні на українсько-білоруському прикордонні говорять перехідними українсько-білоруськими діалектами, якими, можливо, розмовляли й у XVI столітті, через що майже нереально провести чітку розмежувальну лінію, яка базуватиметься виключно на лінгвістичних критеріях. Однак очевидно, що люблінський кордон, створений на основі меж історичних земель Русі, посилив відмінності, що довго формувалися на південь та північ від прип’ятських боліт. Історично склалося так, що Київська земля і Галицько-Волинське князівство значно відрізнялися від білоруських земель на півночі. Із X до XIV століття вони були основними районами існування незалежних або напівнезалежних князівств. У XV–XVI століттях розташування українських земель на периферії Великого князівства Литовського та виклики, з якими вони стикалися на відкритому степовому прикордонні, збільшили вже існуючі відмінності від решти литовського світу.

На відміну від литовської аристократії, українські еліти вбачали мало користі в існуванні де-факто незалежного Великого князівства, що було погано підготовлене до протистояння з кримськими та ногайськими татарами. Польське королівство могло допомогти Литві у війні з Московією, та навряд чи було здатне надати підтримку українцям у їхній нескінченній війні з татарами, що відрізнялася слабкою інтенсивністю. Включення прикордонних провінцій до складу королівства могло викликати інше ставлення влади до долі прикордонних провінцій. Так чи інакше, українські князі підтримали входження їхніх земель до складу Польщі. У нас немає жодних підстав стверджувати, що вони коли-небудь про це шкодували. Волинські княжі роди не лише втримали свої володіння, а й різко наростили їх за часів польського панування.

Костянтин Острозький, безперечно, найвпливовіший із місцевих князів, вирішив долю унії, підтримавши короля. Він зберіг свої старі посади володимирського старости та київського воєводи. Також він збільшив площу своїх землеволодінь. На кінець XVI століття Острозький здобув величезну особисту імперію, що включала 40 замків, 1000 міст і 13 000 сіл, що перебували у власності князя. На початку XVII століття його син Януш матиме у своїй приватній скарбниці достатньо золота, срібла та монет, щоб покрити два річні бюджети всієї Речі Посполитої. Острозький самотужки міг зібрати армію з 20 000 піхотинців та кіннотників — удесятеро більше за королівське військо в прикордонних районах. У різні часи своєї кар’єри Острозький був претендентом і на польський, і на московський престоли. Дрібніша шляхта була не в змозі кинути виклик цьому потужному магнатові, від якого залежала економічно й політично. Тож Острозький і далі контролював широку мережу своїх шляхтичів-клієнтів, які виконували його накази у місцевих сеймах та сеймі Речі Посполитої. Не тільки місцева шляхта, а й король і Сейм не наважувалися кинути виклик авторитету цього некоронованого короля Русі. Сейм забороняв князям виставляти власні армії у воєнний час, але через постійну небезпеку татарських набігів на степовому кордоні регулярна армія держави не могла обійтися без військової потуги князів.

Острозькі були найбагатшими з українських князів, які збільшили свій вплив після Люблінської унії, але вони були не єдині. Іншим дуже впливовим князівським родом Волині були Вишневецькі. Князі Вишневецькі поширили свої володіння на Волині, де вони були незначні в порівнянні з Острозькими, на землі Наддніпрянщини. Ці землі були або незаселені, або залишені мешканцями під час монгольського панування, а тепер відкриті для нападів ногайців та кримських татар. Сім’я Вишневецьких збільшувала свої володіння в степових землях, засновуючи нові поселення, утворюючи міста та фундуючи монастирі. Невдовзі за розмірами володінь у Лівобережній Україні Вишневецькі вже могли змагатися з Острозькими. Ці дві княжі родини були найбільшими землевласниками в Україні. Зміни, що відбулися в регіоні в період після Люблінської унії, сприяли зусиллям волинських князів, які були головними рушіями колонізації степових земель. Створення польською короною «кварцяного», невеликого, але постійного мобільного війська, що фінансувалося з четвертої частини королівських прибутків доменів, допомагало відбивати татарські набіги та сприяло подальшому заселенню степу. Ще одним важливим стимулом для колонізації степових околиць стало їхнє включення в торгівлю з Балтійським регіоном. Зі зростанням попиту на зерно на європейському ринку Україна стала заробляти свою майбутню репутацію житниці Європи. Уперше з часів Геродота українське зерно з’явилося на іноземних ринках. Селяни масово тікали до Наддніпрянщині від кріпацтва, що посилювалося в землях, ближчих до урядових центрів. Вони мігрували до степових околиць України, де князі та шляхта засновували вільні від податків поселення, дозволяючи новоприбулим не відпрацьовувати панщину або не платити грошові повинності протягом певного періоду. В обмін на це переселенці мали селитися та обробляти землю.

Міграція на схід створювала нові економічні та культурні можливості. Серед тих, хто відгукнувся на них, були єврейські громади. Про їхнє існування в Україні відомо з князівських часів, але саме XVI століття стало періодом різкого підйому економічного та культурного життя єврейських громад. За деякими оцінками, від середини XVI до середини XVII століття кількість євреїв в Україні збільшилася в 10 разів, приблизно з 4000 до більш ніж 50 000. Вони утворювали нові громади, будували синагоги й відкривали школи. Однак ці успіхи мали зворотний бік, бо євреї опинилися між двома групами з протилежними інтересами — селянами та землевласниками. Спочатку обидві групи належали до православних. Проте на середину XVII століття багато князів прийняли католицьку віру. Тож євреї виявилися затиснутими між обуреними православними кріпаками та жадібними до грошей католицькими панами. Це соціально-культурне протистояння стало бомбою сповільненої дії.

Усупереч очікуванням короля Сигізмунда Августа Люблінська унія не приборкала опозиційну аристократію. Скоріше навпаки: вона тільки підвищила становище Острозького та інших українських князів. Але їхні біографії — це не лише накопичення статків та привласнення земель. Уперше з часів падіння Галицько-Волинського князівства князі почали долучатися до культурних та освітніх проектів. Це культурне пробудження відбулося по обидва боки нового польсько-литовського кордону й було безпосередньо пов’язане з релігійними конфліктами того часу. У Великому князівстві Литовському сім’я Радзивіллів показала приклад успішного використання зв’язків між політикою, релігією та культурою. Головний супротивник Люблінської унії, Миколай Радзивілл Червоний, став також лідером польського та литовського кальвінізму й засновником школи для кальвіністської молоді. Його двоюрідний брат Миколай Радзивілл Чорний профінансував друк першого повного перекладу Біблії польською мовою, виданого в Бресті — місті на білорусько-українському етнічному кордоні. У 1570-ті роки Костянтин Острозький розпочав власний видавничий проект у волинському місті Острог. Там він зібрав команду вчених, які порівняли грецький і церковнослов’янський тексти Біблії та внесли зміни до церковнослов’янського перекладу. Острозький опублікував найавторитетніший текст Письма з коли-небудь створених православними книжниками. Проект мав справді міжнародний масштаб, до нього були залучені фахівці не лише з Польщі та Литви, а й з Греції, а примірники Біблії, що з ними вони працювали, походили з таких різних місць, як Рим та Москва. Острозьку Біблію було видано 1581 року накладом близько 1500 примірників. Приблизно 400 з них дожило до нашого часу, й один із них можуть побачити відвідувачі бібліотеки Гарвардського університету.

Публікація церковнослов’янського перекладу Біблії в Острозі ще до того, як такий текст з’явився в Константинополі, продемонструвала зростання ролі України в православному світі. Острозький не зупинився на виданні Біблії. Він не лише продовжив свою видавничу програму як церковнослов’янською, так і руською мовою (що була більш доступною для загалу), а й заснував школу для православної молоді, доволі схожу на ту, яку Радзивілл створив для кальвіністів, що розширило діяльність академічних кіл, згрупованих навколо князя. Але й цим амбіції Острозького не обмежувалися. Є явні ознаки того, що він розмірковував над питанням переміщення патріаршого престолу з Константинополя до Острога. Цей задум так і не було втілено в життя, але наприкінці XVI століття Острог став, мабуть, найважливішим центром православної освіти у світі.

Острозький, «некоронований король Русі», прагнув історичного та релігійного обґрунтування ролі, яку він насправді й відігравав у регіоні. Вступні тексти до Острозької Біблії та твори авторів, зібраних князем, зображують його продовжувачем релігійної та освітньої справи, початої на Русі князями Володимиром Великим та Ярославом Мудрим. «Адже Володимир свій народ хрещенням просвітив, /А Костянтин [Острозький] богорозумними писаннями освітив, — писав один із редакторів Біблії. І далі продовжував: — Ярослав церковними будовами Київ та Чернігів прикрасив, /А Костянтин єдину соборну церкву Писанням прославив»[12]. Герасим Смотрицький, відомий богослов і, швидше за все, автор віршів, наведених вище, походив із «Польської Русі», тобто Галичини й Західного Поділля. Там українські шляхтичі й городяни скористалися плодами освіти польського Ренесансу раніше, ніж їхні земляки у Великому князівстві Литовському.

Команда фахівців, зібрана та підтримувана Острозьким, була інтернаціональною, і деякі з її найвідоміших членів мали польське походження. Панегіристи Острозького, які походили з польської шляхти, мало цікавилися його внеском у розвиток православ’я, але робили все можливе, щоб створити для нього «вірчі грамоти» напівнезалежного правителя. Якщо православні інтелектуали пов’язували Острозького з Володимиром та Ярославом, то польські панегіристи «встановлювали» його походження від Данила Галицького, найбільш відомого правителя його рідної Волині. Поляки, які служили Острозькому, а також князям Заславським, що були пов’язані з Острозьким шлюбними узами, витворили для своїх патронів новий історичний та політичний простір, що не окреслювався існуючими межами православної церкви або руських (українських і білоруських) земель тепер поділеного навпіл Великого князівства Литовського. Цим новим простором була «Польська Русь» — українські землі збільшеного за їхній рахунок Польського королівства. Накладаючи на стару мапу православної Русі кордони, встановлені Люблінською унією, ці панегіристи створювали історичну та політичну реальність, яка пізніше забезпечить географічні обриси для формування сучасної української нації.

Окрім сфери мистецтва та літератури, результати Люблінської унії позначилися й на картографії. На карті 1590-х років, виданій Томашем Маковським, показано новий кордон між польською та литовською Руссю, або, у сучасних умовах, між Україною та Білоруссю. Під заголовком «Велике князівство Литовське та суміжні території» мапа Маковського включала українські землі та додаток із зображенням Дніпра. Уперше на мапах з’явилося слово «Україна» (Vkraina). Учені вважають, що матеріал для української частини мапи надав Костянтин Острозький. Імовірно, термін «Україна» потрапив на карту Маковського також завдяки князю або його оточенню. Це слово застосовувалося щодо території на правому березі Дніпра від Києва на півночі до Канева на півдні. За Каневом, якщо вірити картографові, були дикі степи, позначені як campi deserti citra Boristenem («пустельні рівнини на цьому боці Борисфена»). «Україна», таким чином, охоплювала чималу частину степового кордону регіону. Схоже, це була економічно квітуча область, усіяна численним замками та поселеннями, яких ще не було на ранніх картах. Альтернативною й головною назвою регіону, використаною на такій самій мапі, була Volynia ulterior (зовнішня Волинь), що підкреслювала зв’язок між новою «Україною» та старою Волинню, батьківщиною Острозьких.

Люблінська унія створила новий політичний простір для опанування та військового, економічного та соціального освоєння з боку православних княжих еліт, які, замість того щоб втратити свій престиж і владу внаслідок унії, насправді підвищили їх. Коли освічені люди, які були на службі в князів, почали наповнювати цей простір змістом, пов’язаним з політичними та культурними амбіціями своїх господарів, вони шукали паралелі та прецеденти в історії (діяльність Володимира Великого, Ярослава Мудрого та Данила Галицького). Незважаючи на увагу до минулого, вони дійсно створили дещо нове. Цим винаходом зрештою стане «Україна» — термін, що вперше з’явився у києво-руські часи, але відновився в регіоні під час відродження князівської влади у XVI столітті. Цій назві й новому простору, створеному Люблінською унією, знадобиться час та нова суспільна верства, щоб стати одним цілим та поширити термін «Україна» на землі далеко за правим берегом Дніпра.