Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

Розділ 6

PAX MONGOLICA

Київська Русь, держава із загалом невизначеною датою народження, має чітко визначену дату смерті. Це сталося у грудні 1240 року, коли монголи — інша хвиля завойовників з євразійських степів — захопила Київ.

У багатьох відношеннях монгольська навала на Русь знову зробила степ панівною силою у політиці, економіці та певною мірою культурі регіону. Вона поклала край незалежності заснованих у лісовій зоні держав та спільнот, об’єднаних на певний час у межах Київської Русі, і порушила їхні зв’язки з чорноморським узбережжям, а через нього з середземноморським світом. Монголи повернули стрілки історичного годинника назад — у часи хозарів, гунів, сарматів, скіфів, коли степові спільноти контролювали внутрішні райони та отримували зиск із торгових шляхів, що вели до чорноморських портів. Але монголи були грізнішою військовою силою, ніж їхні попередники, яким вдавалося опанувати в найкращому випадку західну частину євразійського степу зазвичай від басейну Волги на сході до гирла Дунаю на заході. Монголи, принаймні спочатку, контролювали весь цей степ, від Амуру та монгольських степів на сході до гирла Дунаю та угорських рівнин на заході. Вони заснували Pax Mongolica[11] (монгольський світ) — конгломерат залежних та напівзалежних територій під владою монголів, де руські землі стали периферійною, але важливою частиною.

Поява монголів зруйнувала ілюзію політичної єдності Київської держави і поклала край справжній церковній єдності руських земель. Монголи визнали два головних центри княжіння на Русі: Володимиро-Суздальське князівство в сучасній Росії та Галицько-Волинське в сучасній Західній Україні. Константинополь наслідував цей приклад, розділивши Руську митрополію на дві частини. Політичну та церковну єдність Руської землі з центром у Києві було порушено. Галицькі та володимирські князі віднині займалися будівництвом власних «Руських земель» на своїх територіях. Хоча вони й претендували на одну й ту саму назву «Русь», два князівства рухалися в дуже різних геополітичних напрямках. Обидва вели родовід своїх династій від Києва, який також слугував для них первісним джерелом руського права, літературної мови, релігійних та культурних традицій. Обидва опинилися під чужоземним монгольським контролем. Але природа їхньої залежності від монголів була різною.

На землях, що нині належать до Росії і керувалися з Володимира, монгольська присутність тривала до кінця XV століття і зрештою увійшла в історію як «татарське ярмо», назване так за ім’ям тюркомовних племен, які були частиною монгольських військ і залишалися у регіоні після того, як його покинули не дуже численні монголи. Погляд на монгольське правління як на надзвичайно довге й деспотичне панування варварів є відмінною рисою традиційної російської історіографії й продовжує впливати на інтерпретацію цього періоду східноєвропейської історії в цілому. Однак у XX столітті прихильники євразійської школи російських істориків взяли під сумнів це негативне ставлення до монгольського правління, підкреслюючи його позитивні впливи на Росію. Характер присутності монголів на території України вносить додаткові корективи до традиційного засудження «татарського ярма». В Україні, керованій галицькими та волинськими князями, монголи були менш впливовим фактором, ніж у Росії. До того ж їхнє панування було коротшим — по суті, тривало до середини XIV століття. Ця різниця матиме глибокий вплив на долі двох земель і народів, які їх населяли.

Стрімкий рух монголів до всесвітньої слави почався в степах сучасної Монголії 1206 року, коли Темучин, місцевий племінний вождь та воєначальник, об’єднав ряд племінних союзів і прийняв титул хана всіх монголів. Чингісхан, як стали називати Темучина після його смерті, провів перші десять років свого правління здебільшого у війнах із Китаєм, чиї землі першими увійшли до його імперії, що стрімко розширювалася. Наступним великим здобутком стала Центральна Азія, що лежала на захід від Китаю, на Великому шовковому шляху. До 1220 року до рук монголів потрапили Бухара, Самарканд і Кабул. Наступними стали половці та волзькі булгари, які були розбиті (разом із деякими руськими князями) близько 1223 року. Тоді ж монголи вторгайся до Криму й захопили фортецю Судак, один із ключових торгових центрів на Великому шовковому шляху, що був тоді під владою половців.

Перед своєю смертю 1227 року Чингісхан поділив своє царство між синами та онуками. Західні землі, що включали тоді Центральну Азію та степи на схід від Волги, відійшли до двох його онуків. Один із них, хан Батий, був незадоволений своєю спадщиною і посунув межі свого царства далі на захід. Цей наступ став відомий як монгольська навала на Європу. 1237 року монголи оточили і взяли Рязань на східному кордоні Володимиро-Суздальського князівства. Володимир, столиця князівства, впав на початку лютого 1238 року. Коли захисники міста зайняли останню позицію в Успенському соборі, збудованому Андрієм Боголюбським, монголи підпалили його. Міста, які захищалися найбільш запекло, знищувалися повністю. Так було у випадку з Козельськом, що впав після семитижневої облоги. Руські князі, як могли, опиралися монгольській навалі, однак, розрізнені та дезорганізовані, вони не мали чого протиставити високомобільній та злагодженій монгольській кінноті.

Коли монголи досягли Києва в листопаді 1240 року, їхнє величезне військо справило неймовірне враження на захисників міста. «І не було чути [нічого] од звуків скрипу возів його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руськая ворогами», — згадує літописець. Коли кияни відмовилися здатися, Батий привіз катапульти, щоб зруйнувати міські мури, побудовані з каменю та колод за часів Ярослава Мудрого. Городяни кинулися до Десятинної церкви — першого кам’яного храму, збудованого Володимиром Великим на честь його хрещення. Але вага людей та їхнього майна виявилася заважкою для стін, що впали, поховавши втікачів під уламками. Софійський собор вижив, але, як і інші церкви, був пограбований — здобиччю загарбників стали його цінні ікони та посуд. Переможці розграбували місто; жменька мешканців, яким пощастило вижити, тремтіла від страху в руїнах колись величної столиці, чиї правителі прагнули змагатися з Константинополем. Джованні да Плано Карпіні, посол папи римського Інокентія IV, який проїздив через Київ у лютому 1246 року дорогою до монгольського хана, залишив такий опис наслідків монгольської навали на Київщині: «Коли ми проїздили цією землею, то йшли крізь численні кістки та черепи мертвих людей, що лежали на землі».

Київ зазнав майже смертельного удару від нападу монголів і протягом багатьох століть не міг відновити своє колишнє значення та процвітання. Але населення Київської та Переяславської земель не залишило регіон і не переселялося масово до басейну Волги та Оки, як припускали деякі російські історики в XIX столітті. Навіть якщо мешканцям Київської землі й доводилося тікати зі степових окраїн, вони мали масу можливостей знайти безпечний притулок у лісах Північної України, уздовж річок Прип’ять та Десна. Не випадково найстаріші українські діалекти поширені в лісах Прип’яті та передгір’ях Карпат — територіях, захищених від нападу кочовиків лісами, болотами та гористим рельєфом.

На той момент, коли Київ упав під натиском монголів, він уже не правив над усіма руськими землями, а сам був під владою «провінціалів». Обороною міста керував воєвода Дмитро, який служив князю Данилу, правителеві Галичини й Волині. Князь Данило взяв столицю Русі під свій захист у попередньому році за домовленістю з київським князем Михайлом, який утік з міста після того, як спочатку чинив опір монголам, але втратив свою головну цитадель — місто Чернігів — і зрештою волю до боротьби.

Данило Галицький був новою зіркою руської політики. Як і Чингісхан, він був сиротою в дитинстві. Йому було 4 роки, коли 1205 року його батько Роман, якого літописець називав «самодержцем Русі», загинув у битві з поляками. За кілька років до того Роман, чия вотчина спочатку включала Волинське князівство, зміг узяти під контроль сусіднє Галицьке князівство, ставши правителем усіх руських земель на захід від Києва. Данило та його молодший брат Василько успадкували титул свого батька, але не владу. Їм довелося боротися з суперниками — руськими князями, а також бунтівним галицьким боярством, а потім із поляками та угорцями. Лише 1238 року, у рік навали монголів на північно-східну Русь, Данило нарешті відновив контроль над Галичиною та Волинню і поставив у Києві свого воєводу.

Монгольська навала стала для Данила випробуванням його якостей полководця та правителя. Що ще більш важливо, він показав свій талант дипломата. Коли монгольський воєначальник зажадав, щоб Данило передав свою столицю Галич монголам, той поїхав до Батия, у його столицю Сарай на Волзі. Візити такого роду вже здійснювали інші руські князі, щоб присягнути на вірність монголам і отримати ханський ярлик — письмовий дозвіл на умовне право керувати своїми князівствами. «Чи п’єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумис?» — спитав хан Данила, як стверджує літописець. «Досі я не пив. А нині ти велиш — я п’ю», — відповів Данило, демонструючи ханові повагу та покору.

Критично ставлячись до самої ідеї присяги руських кня-зів-християн монгольським ханам-язичникам, літописець описав три моделі їхньої поведінки стосовно монголів. Чернігівський князь Михайло був прикладом першої, яка викликала в літописця найбільше схвалення. Оскільки він нібито відмовився на вимогу Батия вклонитися кущу (і таким чином піти на компроміс зі своєю християнською релігією), його вбили за наказом хана. Володимиро-суздальський князь Ярослав представляв другу модель: віровідступництво. Він нібито погодився вклонитися кущеві й тим самим заслужив осуд літописця. Данило обрав третю модель, яка не являла собою ані повної відмови, ані цілковитої покори монгольській владі. За словами літописця, який співчував Данилу, князь не став на коліна перед кущем, щоб не зганьбити свою християнську віру, але випив кумис, що означало прийняття ним світської влади хана.

Насправді, монголи ніколи не просили руських князів зрікатися християнської віри і в цілому виявляли максимальну терпимість до православної церкви. Але виокремлення літописцем трьох моделей поведінки відображає дуже реальні градації готовності руських князів до співпраці з монголами чи до опору їм. Князь Михайло, якого дійсно вбили за наказом Батия, відмовився здаватися монголам 1239 року й навіть убив послів від хана. Ярослав Володимирський, навпаки, був першим із руських князів, хто присягнув на вірність монголам, за що отримав титул великого князя Русі та право призначити до Києва свого воєводу. Він залишався вірним монголам до самої смерті 1246 року, так само робив і його син Олександр Невський, якого Російська православна церква пізніше визнала святим за його роль у відбитті нападів західних агресорів — шведів та тевтонських рицарів. Данило взяв інший курс: присягнувши на вірність Батию, він не збирався надто довго дотримуватися цієї присяги.

Данило отримав ярлик Батия на Галичину та Волинь в обмін на обіцянку платити данину та брати участь у монгольських воєнних кампаніях у регіоні. Монгольський сюзеренітет захищав його від претензій на його територію не лише з боку князів-суперників, а й агресивних західних та північних сусідів. Данило скористався новою атмосферою політичної стабільності, щоб почати економічне відродження своєї держави. Вона була менш спустошеною, ніж інші частини України, і служила притулком для втікачів із земель, що лежали ближче до степу, де монголи здійснювали безпосереднє управління. Якщо вірити руським літописцям, економічні можливості галицьких та волинських міст під протекцією Данила приваблювали багатьох біженців з решти України.

Данило переніс свою столицю далі від степу до новоствореного міста Холм (нині Хелм у Польщі). Він прагнув перетворити його на великий економічний центр. «Коли ж побачив се князь Данило, що Бог сприяє місцю тому, став він прикликати приходнів — німців і русів, іноплемінників і ляхів, — повідомляє літописець. — Ішли вони день у день. І юнаки, і майстри всякі утікали [сюди] од татар — сідельники, і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і наповнили вони дворами навколо города поле і села». Холм не був єдиним об’єктом Данилової уваги. Він також засновував нові міста — такі як Львів, майбутню столицю регіону, що вперше згадується 1256 року й названий на честь Данилового сина Лева, — і укріплював старі.

За правління Данила та його наступників Галицько-Волинське князівство зосередило у своїх кордонах більшість заселених на той час українських земель. Його підвищення було пов’язане з політичними, економічними та культурними процесами, що послабили владу Києва та сприяли появі прикордонних князівств. Монгольська навала сприяла цьому зростанню. Деякі історики стверджували, що послужливість монголам була найкращим виходом для руських князів, якщо ті дбали про благополуччя своїх підданих. Монгольське панування, аргументують вони, принесло стабільність та торгівлю у регіон. Щоправда, зруйнованому Києву знадобилися століття для відновлення. Та це було радше пов’язано з переміщенням торгових шляхів із Дніпра на Дон та Волгу на сході та Дністер на заході, ніж з обсягами руйнувань.

Так само далеко не руйнівним було захоплення Криму монголами. Усупереч популярному переконанню, що базується на ранній історіографії, монголи не привели на півострів кримських татар. Вони лише сприяли його поглинанню тюрками (кипчаками), що почалося задовго до монгольської навали. Фортеця Судак, узята монголами в 1220-ті роки, з часом поступилася роллю головного центру торгівлі Феодосії або Кафі — спершу під генуезьким, а потім венеційським правлінням. Крим залишався комерційним центром регіону, пов’язуючи Євразійський степ із Середземномор’ям під час монгольського панування.

Монголи були потужною, але часто відсутньою на українських землях силою у другій половині XIII століття, і правителі Галицько-Волинської держави охоче користувалися цією обставиною. Вони прагнули здобути незалежність від Орди, створюючи місцеві союзи.

Данило зосередив свою зовнішню політику на відновленні стосунків із західними сусідами та укладанні союзів, щоб мати підтримку в разі конфронтації з монголами. 1246 року, повертаючись від Батия, Данило випадково зустрів Джованні дель Карпіні, чий опис зруйнованого монголами Києва ми цитували раніше. Вони обговорили започаткування стосунків між Данилом та папою римським. Повернувшись до Галичини, Данило відправив представника православного духівництва до Ліона, де на той момент була папська резиденція, щоб установити безпосередній контакт. Папа Інокентій IV хотів, щоб Данило визнав його верховним релігійним лідером. Данило в свою чергу хотів перетягнути папу на свій бік, щоб об’єднати католицьких правителів Центральної Європи в боротьбі проти монголів.

Ці контакти, розпочаті за допомогою Джованні дель Карпіні, зрештою призвели до видання Інокентієм IV булли, що спонукала християнських правителів Центральної Європи та Балкан узяти участь у хрестовому поході проти монголів. Він також відправив свого легата до Данила й подарував йому корону християнського короля. Князь Данило став rex ruthenorum, або «королем Русі». Окрім підтримки від папи, Данило нарешті уклав союз із королем Угорщини, який погодився віддати свою дочку заміж за його сина. Його другий син одружився з дочкою австрійського герцога. 1253 року, підбадьорений обіцянками підтримки з Центральної Європи, Данило розпочав бойові дії проти монголів. Невдовзі він узяв під контроль частини Поділля та Волині, що були під монгольським пануванням. Він не міг вибрати кращого часу для свого наступу — 1255 року помер Батий, а кожен із його наступників правив менше року.

Монголам знадобилося п’ять років, щоб повернутися до Галичини та Волині з новим військом і відновити своє панування на цих землях. На цьому етапі вирішальне значення повинна була мати західна підтримка, однак вона так і не матеріалізувалася. Центральноєвропейські правителі проігнорували папську буллу із закликом до хрестового походу проти монголів. Подружні зв’язки також мало допомогли, бо Угорщина ще оговтувалася після нещодавньої поразки від чехів. Данилу довелося битися з монгольським військом самотужки. Монгольський воєначальник Бурундай, який прибув до Галицько-Волинського князівства на чолі великої армії, зажадав участі Данила в кампаніях проти литовців і поляків, що ставило хрест на союзах, побудованих ним у цьому регіоні. Також Бурундай вимагав від Данила знищити укріплення, побудовані ним навколо міст, що робило князівство вразливим до потенційних нападів зі степу. Данило був змушений це зробити. Він ще раз визнав себе васалом монголів.

За альянс із папою римським у 1250-ті роки князь Данило розплатився не лише невдалим хрестовим походом, а й зіпсованими стосунками із православним духівництвом — як у Константинополі, так і вдома, на Русі. Після захоплення Константинополя учасниками Четвертого хрестового походу розбіжності між східним і західним християнством стали чимось більшим, ніж просто богословськими та юрисдикційними нюансами. Вони переросли у відкриту ворожість, що посилювалася на Русі митрополитами, надісланими з Константинополя. Данилові зрештою вдалося змусити замовкнути опозицію в місцевому духівництві, яка критикувала його за союз із папою, однак не Константинополь. Коли 1251 року протеже Данила на посаду «митрополита всія Русі», колишній холмський єпископ Кирило, прибув до Нікеї, тодішнього осідку Константинопольського патріархату, за благословенням, його затвердили на посаді за умови, що він не буде мешкати в Галичині, чий князь відомий своєю змовою з папою. Кирило, корінний галичанин, переїхав до Володимиро-Суздальського князівства.

Офіційне пересування київського митрополичого престолу до Володимира на Клязьмі відбулося 1299 року, під час перебування на посаді наступника Кирила, грека-митрополита на ім’я Максим. 1325 року митрополичий престол було знову перенесено, тепер уже до Москви, іншим галицьким ієрархом, митрополитом Петром. Це стане головним чинником зростання московських князів як лідерів північно-східної Русі — ядра сучасної Росії. Монгольське панування над територією сучасної Росії було суворішим і тривало довше, ніж в інших частинах Русі. Землі навколо Москви просто були ближчі до центру володінь золотоординських ханів. Монголи створили посаду великого князя Русі для того, щоб полегшити управління своєю державою та збирання данини. Спочатку цей титул перейшов до володимиро-суздальських князів, а потім за нього змагалися два провідних князівства регіону — Москва і Твер. У довгостроковій перспективі князі Москви, «власники» столиці митрополії, перемогли в боротьбі за посади і, що більш важливо, за опанування монгольської частини Русі.

Митрополит, який перебрався з Києва до Володимира, а потім до Москви, зберіг за собою титул «митрополита всія Русі». Як компенсацію Константинополь дозволив галицько-волинським князям створити власну митрополію 1303 року. Цей новий престол, заснований у місті Галичі, столиці Галицького князівства, дістав назву «митрополії Малої Русі». Вона включала в себе 6 із 15 єпархій, або дієцезій, що колись були під юрисдикцією Києва. Серед них були не лише єпархії на території сучасної України, а й Турівська єпархія у нинішній Білорусі. Так народився термін «Мала Русь», який, як вважають деякі вчені, греки розуміли як «внутрішню» або «ближчу» Русь.

Пізніше цей термін стане яблуком розбрату в боротьбі за українську національну самосвідомість, разом із назвою «малороси», прикріпленою у XX столітті до прихильників загально-російської чи проросійської самоідентифікацїї серед східних українців. Але початки його були саме в Галичині.

Вторгнення монголів та їхня тривала присутність у понтійських степах уперше поставила руську еліту перед вибором між Сходом, представленим як кочовиками степу, так і візантійським християнством, і Заходом, який уособлювали центральноєвропейські правителі, що визнали духовну владу папи. Уперше опинившись на головній лінії європейського політичного та культурного розлому, післякиївські еліти на території сучасної України почали політичне та культурне балансування, що продовжило їхню незалежність від Сходу та Заходу щонайменше на одне століття.

Історики часто розглядають Галицько-Волинське князівство як останню незалежну державу на території України до виникнення козацької Гетьманщини в середині XVIII століття. Ця думка потребує деяких уточнень. Перебуваючи в незгоді, а іноді й у стані війни з ханами Золотої Орди, Галицько-Волинське князівство формально залишалося ординським васалом, який сплачував данину аж до завершення свого існування 1340 року. В обмін на данину хани дозволяли галицько-волинським правителям повну самостійність у внутрішніх справах. На міжнародній арені Галицько-Волинське князівство до самого кінця отримувало вигоду від існування Pax Mongolica — євразійського порядку, підпертого моглольською кіннотою. Ослаблення та остаточне руйнування такого міжнародного порядку в Східній Європі сприяло й занепаду Галицько-Волинського князівства як єдиної та відносно незалежної держави.

Розпад Галицько-Волинського князівства почався з події, що сьогодні видасться тривіальною, але для середньовічних та ранньомодерних держав мала надзвичайну важливість: вимирання правлячого дому, у цьому випадку династії галицько-волинських князів. 1323 року померли обидва правнуки князя Данила: деякі історики вважають, що вони знайшли свою смерть у битві з монголами. Оскільки у князів не було нащадків по чоловічій лінії, владу перебрав князь Мазовії Болеслав, племінник по матері покійних князів. Католик від народження, Болеслав прийняв православ’я і змінив ім’я на Юрій — для нього політичні амбіції були явно дорожчі від релігійних поглядів. Та цього було недостатньо для місцевої аристократії — бояр, які зневажали свого нового правителя за те, що той нехтував їхніми інтересами та слухав поради людей, яких привіз із собою з Польщі. 1340 року бояри отруїли Юрія-Болеслава — останнього правителя, який титулував себе dux Russiae Minoris («князем Малої Русі»), що призвело до тривалої міжнародної боротьби за Галичину та Волинь і в кінцевому підсумку до розпаду князівства. У другій половині XV століття колись могутнє князівство було поділене на дві частини: Галичина та Західне Поділля відійшли до Польщі, а Волинь — до Великого князівства Литовського.

Польський король Казимир III був головним актором у драмі захоплення Галичини Польщею. Спершу 1340 року він спробував узяти Львів — столицю князівства з 1270-х років. Місцева знать на чолі з галицьким боярином Дмитром Дедьком звернулася по допомогу до монголів і за їхньої підтримки відбила наступ поляків. Але 1344 року Казимир повернувся й цього разу зміг захопити частину князівства. 1349 року, після смерті Дедька, польські війська зайняли Львів і решту Галицько-Волинського князівства. Литовські й місцеві війська вигнали їх із Волині наступного року, але вони зберегли свої володіння в Галичині. У середині XIV століття сотні польських дворян з інших частин королівства переїхали до Галичини в пошуках землі, що пропонувалася в обмін на військову службу. З точки зору Казимира, умовна власність на землю була запорукою того, що знать не буде нехтувати своїм обов’язком захищати нову провінцію.

Польське королівство повністю включило нові землі до свого складу лише в 1430-ті роки, як Руське та Подільське воєводства. Також приблизно в цей час у відповідь на вимоги місцевої знаті (як польської, так і української), право на безумовне землеволодіння було поширене на місцевих мешканців шляхетного походження. Найважливішою політично-правовою подією, пов’язаною зі включенням Галичини та Поділля до складу Польського королівства, було надання місцевій знаті тих самих прав, що ними користувалися її польські «колеги». До них належало й право на участь у місцевих сеймах або зборах місцевої шляхти, де вирішувалися не лише місцеві питання, а й загальнодержавні справи та питання зовнішньої політики. Нові шляхтичі також отримали право обирати своїх представників до сейму всього королівства, і, оскільки оборона галицько-волинського прикордоння від вторгнень степових племен набула більшого значення в період між XIV та XVI століттями, вони використовували його повною мірою для лобіювання власних інтересів при королівському дворі.

Інтеграція Галичини та Поділля до Польського королівства, яка відкрила регіон для впливу польської моделі шляхетської демократії, німецької моделі міського самоврядування, італійської освіти епохи Відродження, — коштувала, на думку деяких українських істориків, занадто дорого. Регіон втратив напівнезалежний статус, а боярська аристократія — економічну силу та політичне домінування у місцевій політиці. Культурна полонізація вплинула не тільки на аристократію, а й на місцеве шляхетство; руські ремісники витіснялися з міст швидкими темпами, а православ’я зіткнулося з потужною конкуренцією з боку римо-католицької церкви.

Велике князівство Литовське запропонувало іншу модель інкорпорації українських земель до складу іноземної держави. У середині XIV століття один із литовських князів захопив Волинь у жорсткій боротьбі з польськими суперниками; також він отримав контроль над Київською землею, яка, на відміну від Галичини та Волині, перебувала під більш-менш прямим контролем монголів. Як з’ясувалося, литовська модель була більш сприятливою для збереження політичного впливу, соціального статусу та культурних традицій місцевих еліт, ніж польська.

Велике князівство з’явилося на українській сцені в першій половині XIV століття за часів свого найвідомішого правителя, великого князя Гедиміна (Гедимінаса), успішного будівничого імперії та засновника литовської правлячої династії. За деякими даними, Гедиміну вдалося поставити свого князя в Києві на початку XIV століття. Здається, це не мало спочатку прямого впливу на статус князівства; зміна відбудеться лише тоді, коли литовські князі за підтримки місцевих дружин почнуть витісняти татар далі в степ. Вирішальна битва відбулася 1362 року. Тоді литовські та руські війська під проводом сина Гедиміна Ольгерда (Альгірдаса) розбили сили ногайських татар — провідного племені Золотої Орди в понтійських степах — у битві на Синіх Водах, річці в нинішній Центральній Україні. Унаслідок цього кордон Великого князівства Литовського пересунувся на південь, до гирла Дністра та узбережжя Чорного моря. Велике князівство Литовське стало не лише могутнім наступником Київської Русі, але й володарем більшості українських земель.

Литовці принесли на Русь свою керівну династію Гедиміновичів, але наступники Гедиміна асимілювалися набагато швидше, ніж їхні попередники Рюриковичі з X століття. Литовські правителі одружувалися з представницями місцевих руських родів, із задоволенням приймаючи православ’я та слов’янські християнські імена. Переважання Русі в культурній сфері сприяло акультурації литовців. Авторитет візантійського християнства схилив на свій бік литовську еліту, яка в XV столітті ще залишалася язичницькою. Ділова мова Русі, що склалася на основі церковнослов’янської, принесеної християнськими проповідниками наприкінці X століття, слугувала мовою адміністрації на всій території Великого князівства Литовського; його звід законів, що став відомий у XVI столітті під назвою Литовського статуту, являв собою версію «Руської правди». Велике князівство фактично стало в політичному, правовому та культурному відношеннях спадкоємцем Київської Русі. Виняток становила тільки нова династична лінія. Більшість населення складали пращури сьогоднішніх українців та білорусів. Деякі історики використовують для позначення цієї литовської держави термін «Литовсько-Руська» або навіть «Русько-Литовська держава».

Оскільки Польське королівство та Велике князівство Литовське взяли під контроль більшість українських земель, політика цих держав започаткувала політичні, соціальні та культурні зміни, які різнилися по обидва боки нового кордону. Дві держави провадили дуже різну політику щодо адаптації та асиміляції руських еліт і суспільства. Але в обох випадках ми бачимо появу та зміцнення схожих тенденцій, що призвели до занепаду автономних прав руських князівств. До кінця XV століття вони будуть стерті з політичної карти регіону, завершивши княжу добу, що почалася у Київській Русі ще в X столітті.