Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

Розділ 5

КЛЮЧІ ВІД КИЄВА

Термін «Київська Русь», як і «Візантія», має пізніше походження — сучасники цих держав не вживали таких назв. Назву «Київська Русь» вигадали науковці XIX століття. Сьогодні цей термін означає назву розгалуженої держави з центром у Києві, що існувала в період між X та серединою XIII століття, коли розпалася під ударами монголів.

Хто є законним спадкоємцем Київської Русі або хто має право тримати метафоричні ключі від Києва? Ці питання історики порушують уже понад 250 років. Спочатку дебати зосереджувалися на питанні походження руських князів (ким вони були — скандинавами чи слов’янами?), а потім, із середини XIX століття, до них додалося російсько-українське змагання за спадщину Київської Русі. Битва навколо останків Ярослава Мудрого, що розгорнулася у XX столітті, підкреслює напруженість цього змагання.

Ярослав помер у лютому 1054 року й був похований у збудованому ним соборі Святої Софії. Його тіло поклали до мармурового саркофага, прикрашеного різьбленими зображеннями християнського хреста й середземноморських рослин, у тому числі й пальм, що аж ніяк не були характерними для Київської Русі. За однією з версій, саркофаг — кам’яне уособлення візантійського культурного імперіалізму — колись був місцем останнього спочинку якогось візантійського вельможі, а до Києва його привезли мародери-вікінги чи заповзятливі комерсанти греки. Саркофаг ще й досі перебуває в соборі, а останки Ярослава Мудрого зникли з Києва 1943 року, під час німецької окупації міста. За деякими даними, вони опинилися в руках українських православних ієрархів у Сполучених Штатах. Журналісти припускають, що нині вони можуть перебувати в церкві Святої Трійці в Брукліні.

Чим можна пояснити перевезення останків князя Ярослава аж до Західної півкулі? Відповідь не має нічого спільного з американським культурним імперіалізмом, але тісно пов’язана з українськими претензіями на спадщину Київської Русі. Українські священнослужителі начебто забрали останки для того, щоб вони не потрапили до рук Радянської армії, яка наступала. Стурбованість тим, що в разі повернення до Києва вони можуть завершити свій шлях у Росії, є одним із пояснень, чому опікуни церкви в Брукліні відмовляються обговорювати питання останків Ярослава з представниками українського уряду. Так чи інакше, своєю мовчанкою вони тримають інтригу.

І українці, і росіяни вважають Ярослава Мудрого своїм видатним середньовічним правителем: його зображення значиться на банкнотах обох країн. На перших українських банкнотах, випущених невдовзі після здобуття незалежності, Ярослава зображено з вусами в українському стилі за традицією князя Святослава та українських козаків. На російській купюрі ми можемо побачити пам’ятник йому як легендарному засновникові російського міста Ярославль, що вперше згадується в літописі через 17 років після його смерті. Російська банкнота показує Ярослава з бородою у традиціях Івана Грозного та московських царів того часу.

Тож ким був Ярослав: російським чи українським правителем? А якщо ні тим, ні тим, то якою була справжня ідентичність цього історичного діяча та його підданих? Найкращий спосіб почати обговорення цих питань — це зосередитися на десятиліттях після смерті князя. Смерть Ярослава закрила певний етап в історії Київської Русі — період її консолідації — і відкрила інший, у якому вона наслідувала приклад імперії Каролінгів. Менш ніж за століття після смерті її засновника Карла Великого (814 року) ця імперія розпалася на кілька менших держав. Причини занепаду та падіння обох імперій не дуже відрізнялися. Серед них постійні проблеми престолонаслідування, боротьба в правлячій династії, зростання місцевих політичних та економічних центрів і нездатність ефективно боротися із зовнішніми загрозами та вторгненнями. Довгостроковим наслідком їх розпаду стало поступове формування держав, що їх часто розглядають як попередників сучасних націй: Франція та Німеччина у випадку з Каролінгами, Україна та Росія — у випадку з Київською Руссю.

Князь Ярослав, який таки був мудрим правителем, передбачив проблеми, що можуть спіткати його родину після його смерті. Імовірно, він згадав, яким довгим та кривавим був його власний шлях до верховної влади. Він почався 1015 року, після смерті його батька, і завершився більш ніж за 20 років, 1036 року, коли помер його брат Мстислав, з яким він змушений був ділити престол. Між цими двома смертями було багато битв та конфліктів, позначених смертями численних братів Ярослава. Двоє з них, Борис та Гліб, були позбавлені київського престолу, натомість досягнувши святості, і тепер їх шанують як князів-мучеників. Деякі історики припускають, що їхні вбивства замовив Ярослав. Так чи інакше, ближче до кінця свого життя він, вочевидь, хотів уникнути братовбивчої боротьби серед його синів.

За «Повістю минулих літ» Ярослав залишив заповіт, у якому він поділив своє царство між синами, давши кожному окреме князівство. Київський престол, що включав не лише Київську та Новгородську землі, а й верховну владу над іншими князями, мав відійти до старшого сина. Інші мали правити під його протекцією та наглядом у своїх окремих князівствах. Передбачалося, що київський престол переходитиме від старших братів до молодших, поки не помре одне покоління князів. Нове покоління започаткує новий цикл, почавши від найстаршого сина найстаршого з братів. Більшість учених висловлюють сумнів щодо справжності Ярославового заповіту, однак, хоч існував він, хоч ні, текст, що заявляє про існування такого заповіту, відображає практику, що переважала після смерті Ярослава.

Ярослав мав п’ятеро синів, які вижили, але в «заповіті» згадано чотирьох. Лише троє з них зможуть «спробувати на смак» верховну владу після смерті батька. Київський престол перейшов до старшого брата Ізяслава, але він розділив владу з двома братами, які княжили в Чернігові та Переяславі — двох містах неподалік від Києва. Разом вони утворили неформальний тріумвірат, рішення якого були майже обов’язковими для решти Рюриковичів — київської правлячої династії, що вела свій родовід від легендарного Рюрика, але згодом звелася до Ярославичів — нащадків Ярослава Мудрого. Тріумвіри впоралися з претендентами на їхню владу, заарештувавши одного з братів, який правив Полоцьком, і кинувши його до в’язниці у Києві. Їхні столиці стали центрами території, яку руські літописи називають Руською землею.

Цей термін не був абсолютно новим. Він з’явився у «Слові про закон і благодать» митрополита Іларіона і, таким чином, може бути віднесений до часів Ярослава Мудрого. Але досяг він піку популярності наприкінці XI — на початку XII століття, коли тріумвіри вже зійшли зі сцени, а їхні сини та племінники зводили рахунки між різними гілками династії, одночасно відбиваючи агресію з півдня. Володимир Мономах, онук Ярослава Мудрого та візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, зробив неабияку кар’єру, проявляючи відданість Руській землі. Син одного з тріумвірів, він княжив у Переяславській землі, величезній території, що простягалася від степового прикордоння на півдні до північно-східних лісів навколо Москви, населених бунтівним плем’ям в’ятичів.

Але головною проблемою Мономаха були не в’ятичі, які опиралися християнізації, а іноді й убивали ченців-місіонерів, а збільшення активності кочовиків на півдні князівства. У той момент, коли руські князі змогли зупинити печенігів (Ярослав розбив їх 1036 року), на кордонах Київської держави з’явилися нові, більш агресивні племена. Це були половці, або кумани, і до кінця XI століття вони вже контролювали чималу частину євразійського степу — від Іртиша на сході до Дунаю на заході. Руські князі були не в змозі самостійно, без підтримки інших членів династії, здолати половців. Їм потрібно було об’єднати свої сили, і ніхто не наполягав на цьому більше, ніж переяславський князь Володимир Мономах, якому літописець приписує організацію низки успішних походів проти половців.

Володимир Мономах, великий проповідник ідеї єдності Русі, ініціював реформу системи успадкування престолу. На з’їзді, організованому за допомогою Мономаха в місті Любечі 1097 року, князі вирішили позбутися удільно-лествичної (сеньйоральної) системи успадкування, запровадженої Ярославом Мудрим. Було вирішено, що замість того, щоб сини та онуки тріумвірів мінялися на князівських престолах, кожен буде правити у власному володінні. Лише нащадки Ізяслава, старшого сина Ярослава, будуть успадковувати київський престол. Але ця система не змогла працювати на практиці. Нових правил не дотримувався ні сам Мономах, коли домігся київського престолу 1113 року, ні його наступники. Менш ніж за 40 років, між 1132 та 1169 роками, у столиці змінилося принаймні 18 правителів — учетверо більше, ніж за всю попередню історію Київської держави.

Більшість нових князів з’явилася в Києві в результаті переворотів або ворожих вторгнень. Здавалося, кожен хотів володіти Києвом, і ті, хто мав шанси, випробовували долю. Проте 1169 року цю модель було порушено. Тоді військо Андрія Боголюбського, одного з наймогутніших та амбітних руських князів, який правив Володимиро-Суздальським князівством, захопило Київ. Андрій навіть не зробив цього сам, а відправив воювати свого сина. Захопивши місто, переможці грабували його кілька днів поспіль. Князь відмовився переїздити до Києва й закладати там свою столицю.

Вибір, зроблений Андрієм Боголюбським на користь власної столиці на Клязьмі, відобразив зміни, що відбулися у XII столітті в політиці, економіці та суспільстві Русі. Основні князівства на периферії київських земель наростили свою силу та багатство в той час, коли в Києві та Середньому Подніпров’ї точилася постійна внутрішня боротьба. Галицьке князівство в передгір’ях Карпат займалося торгівлею з Балканами вздовж Дунаю, що відбувалася з благословення Константинополя. Князі більше не потребували шляху Дніпром задля процвітання. У Володимиро-Суздальському князівстві Андрій Боголюбський успішно кинув виклик булгарам, які контролювали волзьку торгівлю. Новгород на північному заході збагачувався через торгівлю на Балтиці. Торговий шлях на Дніпрі через Київ ще існував, і обсяги торгівлі дійсно зростали, незважаючи на ворожість половців, однак дніпровський шлях уже не був єдиною або навіть головною комунікацією держави. У міру того як місцеві князі ставали багатшими та сильнішими, вони прагнули відстоювати автономію або й відверто вимагали незалежності від Києва. Вони мали всі підстави, щоб розглядати землі, успадковані від своїх батьків і дідів (а не недосяжну Руську землю навколо Києва, Чернігова та Переяслава), як головний об’єкт своїх прагнень. Андрій Боголюбський був першим серед тих, хто вчинив саме так. У той час як його пограбування Києва 1169 року глибоко закарбувалося в пам’яті місцевих мешканців, він продемонстрував інші, не менш очевидні спроби затвердитися в ролі незалежного правителя. Усе почалося з того, що Андрій залишив Вишгород біля Києва всупереч волі батька, Юрія Долгорукого, і рушив на північний схід. Юрій, який 1147 року заснував Москву, уособлював консервативний спосіб мислення. Будучи сином Мономаха, він виділив Володимиро-Суздальське князівство з його спадщини і приступив до його розширення та зміцнення. Але його кінцевою метою був київський трон, який він здобув, використовуючи свої повноваження суздальського князя. Він помер на київському троні й був похований у київській церкві. Життя явно вдалося.

Бунтівний син Долгорукого нічого з цього не хотів. Він переніс столицю свого князівства з Суздаля до Володимира та зробив усе можливе, щоб перетворити його на «Київ на Клязьмі». Андрій залишив Вишгород не з порожніми руками. Він узяв із собою місцеву ікону Божої Матері (Богородиці), яка згодом здобула популярність як Володимирська Божа Матір. Переміщення церковної реліквії з Київської землі до Володимира є доброю метафорою перенесення Боголюбським символічної влади столиці Русі з півдня на північ. Символізм почався з ікони, але не закінчився нею. Київ слугував резиденцією митрополита всієї Русі, що посилювало його значення. Андрій, який ніколи не розглядав своє князівство як частину Руської землі, хотів власного митрополита. 1162 року, за 7 років до пограбування Києва, він відправив послів до Константинополя, щоб йому дозволили поставити власного кандидата на посаду нового митрополита. Він дістав категоричну відмову — глибоке розчарування для лідера, який уже здійснив усі необхідні приготування для заснування посади митрополита. Нещодавно збудований Золотоверхий Успенський собор, дуже схожий на Золотоверхий собор Святого Михайла в Києві, був призначений для митрополита, але в результаті там розмістили єпископа.

Іншим проектом Андрія Боголюбського, що безперечно мав київське походження, стала побудова Золотих воріт. І собор, і Золоті ворота досі стоять і служать нагадуванням про амбіції володимирського князя. Як колись Ярослав Мудрий, Андрій наслідував уже існуючу імперську столицю, щоб затвердити свою незалежність від неї. У північно-східній Русі він був не єдиним, хто марив Києвом. Дехто з дослідників вважає, що річки в околицях Володимира дістали назви після своїх київських прототипів: Либідь, Почайна та Ірпінь.

І Ярослав Мудрий, і Андрій Боголюбський були руськими князями і, мабуть, мали схожі етнокультурні риси, але їхні будівничі проекти свідчать, що вони мали різне ставлення щодо земель Русі. Ярослав був відданий Києву та своїй величезній державі, що простягалася від цього міста до Новгорода, це відрізняло його від Святослава, який не мав такого зв’язку, і Володимира Мономаха, чиї основні прагнення стосувалися Руської землі навколо Києва, Чернігова та Переяслава. Андрій відрізнявся від попередників більшою прихильністю до власної вотчини, ніж до об’єднаної Руської держави. Цю зміну прагнень руських князів слід розглядати в контексті розвитку руської ідентичності, яка знайшла своє відображення на сторінках руських літописів та юридичних текстів.

Автори «Повісті минулих літ» (завдання записувати події та коментувати їх переходило від одного покоління ченців до іншого) змушені були погоджувати три історичні ідентичності у своїй розповіді: руське походження скандинавських правителів Києва, слов’янські корені освічених еліт та місцеву племінну самобутність. Хоча київські правителі та їхні піддані прийняли назву «Русь», слов’янська, а не скандинавська ідентичність, що асоціювалася з цією назвою, стала основою їхньої самоідентифікацїї. Більшість підданих Рюриковичів були слов’янами. Більше того, поширення слов’янської самосвідомості за межами Київської землі було тісно пов’язане з прийняттям християнства з Візантії та впровадженням церковнослов’янської мови як мови богослужіння, проповіді та інтелектуального дискурсу Русі. Християнство з’явилося і в слов’янських, і в неслов’янських частинах держави в «шатах» слов’янської мови та слов’янської культури. Що більше Русь ставала християнською, то більше вона й слов’янізувалася. Київські літописці поєднали місцеву історію з історією балканських слов’ян, історією Візантії та включили її до історії християнського світу.

На місцевому рівні племінна самобутність повільно, але невпинно поступалася ідентифікації з місцевими князівствами — центрами військової, політичної та економічної влади, пов’язаними з Києвом. У літописах згадки про місцеві племена з часом почали поступатися згадкам про князівські резиденції та землі. Так, літописець говорить про військо, що пограбувало Київ 1169 року, як таке, що складалося з мешканців Смоленська, а не радимичів; жителів Суздаля, а не в’ятичів; уродженців Чернігова, а не сіверян. Складалося відчуття єдності всіх земель під владою київських правителів, і, незважаючи на конфлікти та війни між князями з династії Рюриковичів, мешканці цих земель сприймалися літописцями як «наші», на відміну від іноземців та язичників. Головним питанням було визнання влади київських князів, і коли деякі з тюркських кочових племен степу визнавали цю владу, то ставали «нашими язичниками».

Політичне та адміністративне об’єднання різних племінних територій спричинило стандартизацію їхньої суспільної структури. На самій її верхівці були князі з династії Рюриковичів, точніше, нащадки Ярослава Мудрого. Нижче стояли князівські дружинники — спочатку варяги, а потім дедалі більше слов’яни, які злилися з місцевою племінною верхівкою, сформувавши аристократичний прошарок під назвою «бояри». Вони були воїнами, але в мирний час провадили суд та адміністрацію окремих земель. Бояри були основним класом землевласників і, залежно від конкретного князівства, мали більший або менший вплив на політику князя. Церковні ієрархи та їхні підлеглі також були серед привілейованих.

Решта населення сплачувала князям податки. Городяни, до яких належали купці та ремісники, мали певну політичну владу, яку здійснювали на міських вічах, де вирішували питання місцевого управління. Іноді, як у Києві, або доволі регулярно, як у Новгороді, такі віча впливали на успадкування або отримання престолу місцевими князями. Селяни, які становили більшість населення, не мали жодної політичної влади. Вони були поділені на вільних селян і напіввільних смердів. Останні могли втратити свою свободу зазвичай через борги і повернути її, виплативши борг або після певного періоду рабського послуху. Нижче від них на соціальних сходах стояли раби — воїни або селяни, захоплені під час військових кампаній. Поневолення воїнів могло бути тимчасовим, але для селян залишалося постійним.

Розміри штрафів за різні злочини, описані у «Руській правді», найкраще ілюструють ієрархічну структуру суспільства Київської Русі. Оскільки законодавці прагнули скасувати або обмежити кровну помсту, вони запровадили грошові штрафи, що мали стягуватися до князівської скарбниці за вбивство певних категорій людей. Штраф за вбивство члена князівської дружини або придворного (бояри) становив 80 гривень; вільної людини на службі в князя — 40 гривень; ремісника — 12 гривень; смерда або раба — 5 гривень; але можна було на відносно законних підставах убити раба, якщо той ударив вільну людину. Оскільки різні регіони Київської Русі мали різне звичаєве право, запровадження єдиного зводу законів допомогло зробити державу більш однорідною, як і запровадження християнства та церковнослов’янської культури, що походили з Києва. Схоже, цей процес став успішним саме тоді, коли політична роздробленість Київської Русі ставала майже неминучою: збільшення кількості князів, які хотіли мати власні володіння, велика територія Київської держави, різні гео-політичні та економічні інтереси її регіонів підірвали державне утворення, що на якийсь час спромоглося об’єднати землі між Балтійським та Чорним морями.

Зміна геополітичних амбіцій київських князів, від Ярослава Мудрого до Андрія Боголюбського, відображає звуження князівських політичних інтересів: від об’єднаної держави, яку ми називаємо Київська Русь, спочатку до низки князівств, що об’єднувалися терміном «Руська земля», і врешті-решт, до периферійних князівств, які стали у XII та на початку XIII століть досить сильними, щоб конкурувати з Києвом. Деякі історики вбачають у цих князівських утвореннях витоки сучасних східнослов’янських держав. Володимиро-Суздальське князівство стало провісником ранньомодерної Московії і згодом сучасної Росії. Білоруські історики ведуть походження своєї держави від Полоцького князівства. А українські історики вивчають Галицько-Волинське князівство, шукаючи за пунктирною лінією українського державотворення. Але всі ці утворення та ідентичності в кінцевому підсумку беруть початок у Києві, що дає українцям одну, але важливу перевагу: вони можуть вивчати витоки власної ідентичності та держави, не залишаючи меж своєї столиці.