Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

Розділ 4

ПІВНІЧНА ВІЗАНТІЯ

Уже з перших повідомлень про руських князів з берегів Дніпра ми чуємо про їхній потяг до Візантійської імперії. Те, що привертало увагу гунів та готів до Риму, вабило до Константинополя і вікінгів — торгівців та вояків: матеріальні багатства, а з ними влада й престиж. Руські вікінги ніколи не мали наміру повалити Візантію, але намагалися просунутися якомога ближче до імперії та її столиці, організовуючи численні походи на Константинополь.

Загибель Святослава 972 року завершила важливий період в історії Русі та її відносинах із могутнім південним сусідом. Для двох наступних поколінь київських правителів зближення з Константинополем було не менш бажаним, ніж для Святослава. Але його наступники цікавилися не лише грішми та торгівлею, а й владою, престижем і високою культурою, якою володіла Візантія. Замість завоювати Константинополь на Босфорі, як це намагалися зробити їхні попередники, вони вирішили відтворити його на Дніпрі. Цей поворот у відносинах Русі з візантійськими греками та нові сподівання київських князів вийшли на перший план під час правління сина Святослава Володимира та його онука Ярослава. Ці двоє керували Київською імперією більш ніж півстоліття, і їм часто приписують її перетворення на справжню середньовічну державу — з більш-менш окресленою територією, системою управління і, не в останню чергу, ідеологією. Остання здебільшого прийшла з Візантії.

Як київський князь син Святослава Володимир був менш войовничим та амбітним, ніж його батько, але, як виявилося, успішнішим у досягненні своїх цілей. Йому було п’ятнадцять років, коли помер його батько, у нього було троє братів, які теж прагнули трону, але нова хвиля прийшлих скандинавів полегшила йому шлях до влади. Перед тим як боротися за київський престол з одним зі своїх братів, Володимир прожив понад п’ять років як біженець у Скандинавії, на прабатьківщині свого клану. Він повернувся на Русь із новим військом вікінгів. Київський літописець розповідає, що після того, як Володимир узяв Київ, його вояки попросили платні. Він пообіцяв розрахуватися даниною з місцевих племен, однак виявився неспроможним її доправити. Замість цього він призначив командирів вікінгів намісниками фортець, побудованих на кордоні зі степом, дозволивши решті вояків вирушити в похід на Візантію. Він також наказав своїм людям не пускати цю армію в міста й запобігти її поверненню.

Підрозділи вікінгів залишалися важливою частиною армії Володимира після його вступу на престол, але розповідь у «Повісті минулих літ» висвітлює серйозну напругу між ним та дружинниками, що була характерною ознакою його правління. Це «друге пришестя» вікінгів дуже відрізнялося від першого. Тепер вони прийшли не як торговці чи правителі, проте як найманці на службі у правителя, який був вікінгом за походженням, але передусім був відданий власному князівству. Володимир не мріяв перенести столицю на Дунай. Він задовольнявся тими можливостями, що мав на Дніпрі. Зрештою, Володимир позбудеться не лише величезного впливу князівської дружини, а й племінних еліт. Він протидіяв місцевим князькам, призначаючи своїх синів та членів родини управляти різними частинами імперії, заклавши передумови для появи майбутніх князівств під зверхністю Києва.

Так закінчувалася епоха вікінгів на Русі — на землі, названій на їхню честь. Ця зміна відображена й на сторінках «Повісті». Її автори зазвичай описували князівську дружину як таку, що складалася з вікінгів-варягів, місцевих слов’ян та угро-фінів. Перші дві групи часто об’єднувалися під назвою «Русь», але з часом ця назва стала застосуватися до князівської дружини взагалі, потім до його підданих в усіх верствах суспільства і, нарешті, до землі, якою він керував. Терміни «руський» та «слов’янський» стали взаємозамінними протягом X–XI століть. Таке враження складається не тільки від «Повісті минулих літ», а й від візантійських повідомлень цього часу.

Володимир посів батьківський престол 980 року. Перші десять років свого правління він провів у війнах, роблячи все, щоб держава, створена його предками, залишилася цілісною. Ідучи шляхом Святослава, він знову розбив хозарів і волзьких болгар, підтвердив свою владу над в’ятичами в басейні Оки й рушив на захід до Карпат, захопивши низку фортець у поляків, у тому числі Перемишль на нинішньому польсько-українському кордоні. Однак найбільших клопотів йому завдавав південний кордон, де руські поселення потерпали від постійних нападів печенігів та інших кочових племен. Володимир зміцнив захист кордонів, побудувавши укріплення вздовж місцевих річок, зокрема Сули та Трубежа. Він населив ці території військовополоненими та підданими з інших частин держави. Русь, народжена у завоюваннях, тепер домагалася стабільності, захищаючи свої кордони замість того, щоб атакувати кордони інших держав.

Відносини Києва з Візантією за часів Володимира також зазнали змін. Якщо його предок на київському престолі, Гельґі-Олег, нібито посилав війська проти Візантії для здобуття торговельних пільг, а Святослав робив те саме, щоб захопити нові землі на Балканах, то Володимир навесні 989 року вторгся до Криму в гонитві за шлюбом, якщо не за коханням. Він обложив візантійське місто Херсонес, вимагаючи руки сестри імператора Василія II. За кілька років до того імператор попросив Володимира про військову допомогу, пообіцявши взамін руку своєї сестри Анни. Володимир відправив війська на допомогу імператору. Але Василій не поспішав виконувати свою обіцянку. Отримавши такого ляпаса, Володимир не став покірно підставляти іншу щоку, натомість напав на імперію. Його тактика спрацювала. Стурбований звісткою про падіння Херсонеса, Василій відправив свою сестру Анну до Криму. Вона прибула з почтом, до складу якого входило кілька християнських духовних осіб.

Володимирове прохання про шлюб було виконане в обмін на гарантії, що варварський вождь (так сприймали правителя Києва в Константинополі) прийме християнство. Володимир пішов далі. Його хрещення започаткує процес християнізації Київської Русі й відкриє нову сторінку в історії регіону. Щойно весільна церемонія перебралася до Києва, Володимир прибрав пантеон язичницьких богів (у тому числі й наймогутнішого з них — бога грому Перуна) з пагорба на Дніпрі й відправив християнських священнослужителів хрестити населення Києва. Так почалося хрещення Русі — довгий та складний процес, що розтягнеться не на одне століття.

Наше головне джерело з історії хрещення Русі — київський літописець — пише, що уваги Володимира домагалися мусульмани-булгари, юдеї-хозари, християни-німці (представники Папи Римського) та грецький учений, який говорив від імені візантійського християнства — релігії, яку обрав Володимир. Історія про вибір віри, розказана в «Повісті минулих літ», звичайно ж, багато в чому наївна. Але вона відображає реальні альтернативи, з якими зіткнувся київський правитель і серед яких йому дійсно довелося вибирати. Володимир обрав релігію найсильнішої держави регіону, де імператор був не менш важливою (а фактично більш важливою) духовною особою, ніж патріарх. Обравши християнство, він отримав престижний шлюб з представницею імператорської родини, що швидко підняло статус його династії та держави. Він узяв собі те саме ім’я, що й імператор — Василь, засвідчивши цим, що у Візантії він знайшов політичну та релігійну модель, яку наслідуватиме в себе вдома. Покоління по тому київські інтелектуали, зокрема митрополит Іларіон, порівнюватимуть його з імператором Костянтином, а хрещення Русі з проголошенням християнства офіційною релігією Римської імперії.

Безумовно, візантійська політична та церковна еліта допомогла Володимиру зробити «правильний» вибір. Вони були незадо-волені його одруженням, та аж ніяк не наверненням у їхню віру. Візантійці почали посилати своїх місіонерів до регіону невдовзі після того, як русичі-вікінги напали на Константинополь 860 року Уже тоді патріарх Фотій Константинопольський, той самий ієрарх, який лишив нам опис першого нападу вікінгів на столицю Візантії, відправив одного зі своїх найкращих учнів, Кирила Солунського, до Криму, а потім до Хозарського каганату. Разом зі своїм братом Мефодієм Кирило упорядкував первісний варіант церковнослов’янської мови, спеціально створений для перекладу грецьких текстів слов’янськими мовами. Ці двоє людей пізніше стали відомі як апостоли слов’янства й були канонізовані. Спроби навернути київських правителів у християнство робилися ще задовго до Володимирового хрещення, про що свідчить історія його баби Ольги, яка стала першою християнською княгинею у Києві, діставши ім’я Олена. Поширюючи християнство, візантійські еліти здобували неабиякий вплив на «варварських» правителів та народи, які не мали знатного родоводу й вишуканої культури, але становили чималу руйнівну силу.

Після навернення Володимира константинопольський патріарх створив Руську митрополію, одну з небагатьох церковних провінцій, названих за ім’ям народу, а не міста, де розташовувалася резиденція єпископа чи митрополита. Патріарх зберіг за собою право призначати митрополитів для керівництва церквою Русі — більшість із них будуть греками. Митрополит у свою чергу контролював призначення єпископів, більшість з яких походитимуть із місцевої еліти. Перші монастирі було засновано на підставі візантійських статутів. Церковнослов’янська мова, перша літературна мова Київської Русі, спочатку була переважно знаряддям перекладу, роблячи грецькі тексти зрозумілими для місцевих еліт. Володимир видав положення, що визначали права та привілеї духівництва, і віддавав десяту частину своїх прибутків на церкву. Християнство в Київській Русі розпочалося з верхівки й повільно рухалося вниз суспільними сходинками, поширюючись від центру на периферію вздовж річок та торговельних шляхів. У деяких віддалених районах, особливо в північно-східній Русі, язичницькі жерці чинили опір новій релігії не одне століття і київські місіонери, які зважувалися туди поїхати, гинули ще й у XII столітті.

Вибір Володимира матиме великий вплив на його державу та всю історію Східної Європи. Замість продовжувати протистояння з Візантією нове керівництво Русі уклало союз з країною-спадкоємцем єдиної Римської імперії і таким чином відкрило себе для політичних та культурних впливів Середземномор’я. Те, що Володимир зробив Русь не лише частиною християнського світу, а й східного християнства, пізніше матиме вирішальне значення в багатьох ділянках політичного та культурного життя. Багато наслідків цього кроку сьогодні є настільки ж важливими, як і на рубежі другого тисячоліття.

Володимир приніс на Русь християнство, а його спадкоємцям випала відповідальність визначати, що це буде означати для політики, культури та міжнародних зв’язків держави, і забезпечити місце Русі в християнській спільноті народів, яку очолив візантійський імператор. Жоден із наступників Володимира не відіграв такої важливої ролі в процесі християнського самовизначення Русі, як його син Ярослав. У той час як Ярославів прадід Святослав увійшов в історію як «Хоробрий», його батько Володимир був названий «Великим», Ярослав став відомим як «Мудрий». Його можна було б також назвати «Законодавцем» або «Будівничим», відзначивши таким чином головні досягнення його правління з 1019 до 1054 року, здобуті не в битвах, а в царині миру й культури, державної та етнонаціональної розбудови.

Найвизначнішим спадком Ярослава є його широкомасштабне будівництво. «Заложив Ярослав город — великий Київ, а в города сього ворота є Золоті», — пише київський літописець. Золоті ворота стали головним входом до нових валів, які князь наказав побудувати в районі, відомому археологам як місто Ярослава. Важко не помітити паралель між Золотими воротами Ярослава та аналогічними воротами в Константинополі, що слугували тріумфальною аркою та офіційним входом до імперської столиці. Київські Золоті ворота було побудовано з каменю (як частину стіни, що оточувала замок), і їхній фундамент ще й досі можна побачити в центрі Києва. На початку 1980-х років над цим фундаментом було збудовано нові Золоті ворота — реконструкцію старих, також пам’ятник Ярославу-будівничому.

Найбільш вражаючим будівельним проектом Ярослава став собор Святої Софії, який було споруджено перед мурами міста. Ця будівля справляє на відвідувачів глибоке враження й сьогодні. Вона нараховує п’ять нефів, п’ять апсид, три галереї, тринадцять куполів. Стіни змуровані з граніту та кварциту, розділених рядами цеглин; усередині стіни й стелі прикрашені фресками й мозаїками. Будівництво завершено не пізніше 1037 року. Учені дотримуються думки, що Ярослав не лише перейняв назву та головні елементи конструкції собору Святої Софії у Константинополі, а й запросив архітекторів, інженерів та каменярів із Візантійської імперії. Він будував не просто мури та церкви, а столицю нової держави, змодельовану за подобою найпрекраснішого та наймогутнішого міста, що його будь-коли знали русичі — Константинополя.

Окрім будівництва церков та підтримки християнської релігії, київський літописець приписує Ярославу й поширення грамотності та знань. «І до книг він мав нахил, читаючи [їх] часто вдень і вночі, — повідомляє «Повість минулих літ». — І зібрав він писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов’янську мову і письмо [святеє], і списали багато книг. І придбав він [книги], що ними повчаються віруючі люди й втішаються ученням божественного слова». Правління Ярослава започаткувало розвиток грамотності в Київській Русі, яка перейняла церковнослов’янську мову, що її упорядкували святі Кирило та Мефодій спеціально для перекладу текстів з грецької мови. Учителі, тексти та сама мова прийшли на Русь із Болгарії, правителі якої прийняли християнство раніше за київських князів.

Як зазначає літописець, під час правління Ярослава тексти в Києві не лише читали, а й перекладали. Незабаром з’явилися й власні твори. «Слово про закон і благодать», написане між 1037 та 1054 роками митрополитом Іларіоном, якого призначив Ярослав, є одним із перших прикладів таких творів. Проповідь Іларіона допомогла нещодавно християнізованій Русі увійти до кола християнських держав, порівнюючи князя Володимира з імператором Костянтином. Ще однією важливою подією став початок літописання в Києві. Більшість учених вважають, що перший київський літопис було створено в 1030-х роках, під час правління Ярослава, ймовірно, у соборі Святої Софії. Лише пізніше центр літописання перемістився до Києво-Печерського монастиря, який, створений за зразком візантійських монастирів, веде своє походження від часів Ярослава.

Якщо Київ наслідував Константинополь, то інші міста держави наслідували Київ. Так почалося будівництво нових церков Святої Софії в Полоцьку та Новгороді (де вже стояла дерев’яна церква з такою назвою). Так само й місто Владимир у північно-східній Русі одержало власні Золоті ворота. Більш важливим було поширення грамотності та знань у регіональних центрах, що порушило початкову монополію Києва на створення перекладних та оригінальних текстів та літописання. Новгородські інтелектуали невдовзі теж почали писати історію, взявши створений у Києві літопис за основу. Це з Новгородського літопису нам відомо, що Ярослав Мудрий був не лише шанувальником книг та будівничим замків і церков, а й законодавцем.

Прийшовши до влади в Києві, Ярослав винагородив Новгород, де він раніше княжив від імені свого батька Володимира, давши місту свободи, якими воно до того не користувалося. Це був знак вдячності за підтримку Ярослава в боротьбі за київський престол. Новгородський літописець пов’язував це дарування особливих прав та привілеїв з укладенням Ярославом кодексу законів, відомого під назвою «Руська правда», що становив кодифікацію звичаєвого права й мав величезний вплив на правову систему Київської Русі та її держав-наступників. Ми не знаємо, чи дійсно «Руську правду» було укладено за часів Ярослава, цілком можливо, що це було виконано пізніше, за його спадкоємців. Та цього напевно не могло статися до Ярослава, бо до його правління просто не було досить освічених людей, здатних реалізувати такий задум.

Наслідувати Константинополь та візантійських імператорів означало досягти не лише певного ступеня легітимності влади, а й незалежності, що не могло не дратувати візантійців. Відомо щонайменше два випадки, коли Ярослав не побоявся відкрито показати свою незалежність стосовно імперії. Перший — це призначення корінного русича Іларіона, автора відомого «Слова про закон і благодать», митрополитом Русі замість грецького прелата, присланого з Константинополя. У цьому випадку Ярослав пішов за прикладом візантійських імператорів, зігравши роль, яку й вони відігравали відносно своєї церкви, але його рішення було також викликом для константинопольського патріарха, який зберігав за собою право призначати митрополитів на Русі. Призначення Іларіона було спірним і для самої руської церкви, і після смерті Ярослава 1054 року Київ повернувся до старої практики. Константинополь надіслав наступника Іларіона до столиці Русі.

Удруге Ярослав кинув виклик Константинополю 1043 року, коли флотилія, очолена одним із його синів, з’явилася біля візантійської столиці й зажадала грошей, погрожуючи в разі відмови атакувати місто. Причина повернення до таких «вікінгівських» методів ведення справ не зрозуміла. Можливо, спроба Ярослава побудувати власний «Константинополь» виявилася занадто витратною і в нього закінчилися кошти. Проте ми можемо тільки здогадуватися. Це могло бути ознакою невдоволення якимись попередніми вчинками візантійців або нагадування про те, що Русь є державою, яку треба сприймати серйозно.

Якою б не була причина, та греки відмовилися платити й віддали перевагу битві. Руська флотилія розгромила візантійський флот, але була майже вщент знищена бурею і повернулася до Києва з порожніми руками. Досвід вікінгів більше себе не виправдовував.

Якщо зусилля Візантії з навернення Русі до християнства, що почалися відразу ж після першого нападу на Константинополь 860 року, тлумачити як спосіб припинити подібні напади та забезпечити мирні відносини з варварською Руссю, то ці зусилля явно досягли своєї мети за правління Ярослава. Загалом, на відміну від своїх предків, Ярослав підтримував мирні й навіть дружні стосунки з Візантією. За Ярослава експансія не була головною метою київських князів. Їхнім пріоритетом було збереження тих земель, що в них уже були, та управління ними, і Візантія як союзник та джерело знань і престижу могла запропонувати більше, ніж як ворог.

За правління Ярослава Русь стала повноправним членом християнської спільноти держав. Пізніші історики назвуть його «тестем Європи», бо він віддавав своїх сестер та дочок за європейських правителів. Сприйняття його батьком християнства візантійського зразка та подальше перенесення культурних впливів Константинополя на руський ґрунт були важливими передумовами для цих подій. На відміну від свого батька, Ярослав не одружувався з візантійською принцесою. Це зробив його син Всеволод, який одружився з дочкою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха. Сам Ярослав одружився з донькою Олафа Ерікссона, короля Швеції, що відображало «варязьке» походження династії. Його дочка Єлизавета була дружиною Гаральда Сміливого, короля Норвегії. Його син Ізяслав одружився з дочкою польського короля Казимира, який уже був одружений з однією з Ярославових сестер. Дочка Ярослава Анастасія стала дружиною угорського короля Андрія I, а інша, Анна, вийшла заміж за короля Франції Генріха I.

Якими б не були політичні причини цих шлюбів, у культурному плані вони дали більше користі європейським правителям, ніж князям Києва. Найкраще про це свідчить приклад Анни. На відміну від свого чоловіка, Анна вміла читати та підписуватися своїм ім’ям, це свідчить про те, що прославляння літописцем Ярослава за любов до книг та поширення освіти навряд чи було надмірним.