Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

ЕПІЛОГ

ПЕРЕЧИТУВАННЯ ІСТОРІЇ

Вісімнадцятого березня 2014 року стало днем тріумфу для 61-річного президента Росії Володимира Путіна, який уже третій термін перебував на своїй посаді. У промові, виголошеній ним того дня у Георгіївському залі Кремля, місці зустрічі іноземних делегацій і проведення найурочистіших державних церемоній, російський президент попросив членів Федеральних зборів Російської Федерації ухвалити закон про анексію Криму. Реакція аудиторії, яка вітала виступ вибухами оплесків, не залишала сумнівів, що закон буде ухвалений без затримки. Уже за три дні Федеральні збори оголосили Крим частиною Росії.

У своєму виступі Володимир Путін привітав приєднання Криму — акт, здійснений з порушенням суверенітету України, гарантованого російсько-українськими договорами та Будапештським меморандумом 1994 року, — як тріумф історичної справедливості. Більшість аргументів Путіна мали історичний та культурний характер. Він послався на розпад Радянського Союзу як акт пограбування Росії, неодноразово називаючи Крим російською землею, а Севастополь — російським містом, і розкритикував українську владу за нехтування інтересами народу Криму та уявне порушення мовних та культурних прав росіян. Він заявив, що Крим має таке ж право на відокремлення від України, як і Україна мала на вихід зі складу Радянського Союзу. Історією неодноразово користувалися і зловживали під час української кризи, не лише інформуючи та надихаючи її учасників, а й виправдовуючи порушення норм міжнародного права, прав людини і права на саме життя. Хоча російсько-український конфлікт і виник несподівано та застав зненацька багатьох його учасників, він має глибоке історичне коріння і наповнений історичними паралелями та алюзіями. Якщо залишити осторонь пропагандистське використання історичних аргументів, то зараз в Україні відбувається щонайменше три паралельні процеси, що мають коріння у минулому: спроби Росії встановити політичний, економічний і військовий контроль у колишньому імперському просторі, який здобувався Москвою ще з середини XVII століття; формування новітньої національної самосвідомості, що стосується як росіян, так і українців; боротьба за історичні та культурні лінії розлому, що дозволяє учасникам конфлікту представляти його як боротьбу між Сходом і Заходом, Європою і «російським світом».

Українська криза нагадала світу про анексію Криму Росією в останні десятиліття XVIII століття й створення на півдні України недовговічної російської провінції — Новоросії. Ця пам’ять про російську імперську експансію у цей регіон була висунута на перший план не зовнішніми спостерігачами, які намагаються змалювати сучасну поведінку Росії як імперську, а ідеологами російської гібридної війни в Україні, які вигадали проект «Новоросія». Вони прагнули створити свою ідеологію на історичному фундаменті імперського завоювання та російського панування в цих землях, спершу заселеними ногайськими і кримськими татарами й запорозькими козаками. Особливо це стосується образу Севастополя як міста російської слави — історичного міфу, закладеного в часи Кримської війни 1853–1856 років (яка стала катастрофою для Російської імперії), який приписує самим тільки росіянам героїзм багатонаціональної армії, що захищала місто.

Створення Донецької та Луганської «народних республік» разом зі спробами проголосити аналогічні «республіки» в Одесі та Харкові — і створити будівельні блоки для майбутньої «Новоросії» — також має своє коріння в історичній пам’яті. Воно повертає нас до спроб більшовиків зберегти контроль над півднем та сходом України невдовзі після підписання Брест-Литовського миру з Німеччиною (березень 1918 року), за яким ці території відходили до України. Більшовицькі лідери наголошували, що нещодавно створені, аби протистояти Центральній раді, радянські республіки (Донецька-Криворізька, Одеська та найновіша кримська — Радянська соціалістична республіка Таврида) не підпадали під дію договору. Засновники нової Донецької республіки зразка 2014 року, зокрема Андрій Пургін, стверджують, що свій прапор це військово-політичне утворення успадкувало від Донецько-Криворізької республіки 1918 року.

Якщо згадки про російське імперське та революційне минуле стали частиною історичного дискурсу, виправдовуючи російську агресію проти України, то її реальні коріння є набагато ближчими. Стрімкий і несподіваний розпад Радянського Союзу, згаданий Володимиром Путіним у промові з нагоди анексії Криму, становить безпосереднє історичне підґрунтя для кризи. Російський президент неодноразово стверджував, що Україна є штучним утворенням, чиї східні території були нібито подарунком від більшовиків, як це було у випадку з Кримом після Другої світової війни. Відповідно до цього наративу, єдиним справжнім і тому легітимним державним утворенням є імперія — спочатку Російська, а потім Радянський Союз. Уряд Росії активно поборює і придушує будь-які історичні традиції і спогади, які підривають легітимність імперії, такі як пам’ять про Голодомор 1932–1933 років в Україні або депортація кримських татар радянським урядом 1944 року. Саме в травні 2014 року було заборонено новою кримською владою публічне відзначання 70-річчя депортації кримських татар.

Росія сьогодні, як видається, іде шляхом своїх імперських попередників на кшталт Британії та Франції, які продовжували плекати ностальгію за своїми імперіями довгий час після того, як їх втратили. Розпад Радянського Союзу залишив у російських еліт гіркоту від втрати їхнього статусу імперії та супердержави, живлячи ілюзії, що те, що сталося — просто нещасний випадок, зумовлений злою волею Заходу або політиками на кшталт Михайла Горбачова чи Бориса Єльцина, які по-дурному гризлися за владу. З такими поглядами на кінець Радянського Союзу важко втриматися від спокуси переписати та виправити історію.

Російсько-український конфлікт також висунув на перший план ще одне важливе питання з історичним корінням: незавершений процес будівництва російської та української націй. Анексія Криму Росією та пропаганда, призначена для виправдання російської агресії на Донбасі, проходили під гаслом захисту прав етнічних росіян і російськомовних мешканців України в цілому. Прирівнювання російської мови не тільки до російської культури, а й до російської національності є важливим аспектом світогляду багатьох російських добровольців, які прийшли на Донбас. Однією з проблем такої інтерпретації російськості було те, що в той час як росіяни становлять етнічну більшість у Криму та великі меншини в частинах Донбасу, більшість населення проектованої «Новоросії» становлять етнічні українці, для яких ототожнення національності з мовою є більше ніж проблематичним. Хоча російська пропаганда зверталася до багатьох етнічних українців, більшість із них відмовлялися ідентифікувати себе з Росією чи російським етносом, навіть якщо продовжували використовувати російську мову. Це було однією з головних причин невдачі проекту «Новоросія», що стало цілковитою несподіванкою для його авторів.

Погляд на українців як на складову російського народу бере початок в основоположному міфі про Київ як «матір російських міст». «Синопсис» 1674 року, перший друкований «підручник» російської історії, складений київськими ченцями, які шукали покровительства московських царів, уперше широко розповсюдив міф Києва як колиски російської держави й народності в Росії. Протягом більшої частини імперського періоду українців розглядали як малоросів — цей погляд дозволяв існування української народної культури й розмовної мови, але не високу культуру або сучасну літературу. Визнання українців самостійною нацією в період після революції 1917 року кинуло виклик цьому погляду. Агресія 2014 року, підтримана ідеологією «російського світу», пропонує українцям повернення назад у порівнянні з радянськими практиками. Національне будівництво в задуманій «Новоросії» не передбачає місця для окремого українського етносу в рамках ширшої російської нації. Навряд чи це недогляд або крайнощі, народжені в розпал битви. Менш ніж за рік до анексії Криму сам Володимир Путін виступив з офіційною заявою, стверджуючи, що росіяни й українці — один і той самий народ. Це твердження він повторив і в промові, виголошеній 18 березня 2015 року, з нагоди першої річниці анексії Криму.

З моменту розпаду СРСР частина будівничих нової російської нації переключили свою увагу на формування єдиної і неподільної російської нації й об’єднання східних слов’ян на основі російської мови та культури. Україна стала першим полігоном для цієї моделі за межами Російської Федерації.

Нова модель російської самосвідомості, яка підкреслює неподільність великої російської нації, тісно пов’язаної з російською мовою та культурою, стала викликом для українського проекту національного будівництва. З самих початків XIX століття цей проект ставив у центр українську мову та культуру, але разом із тим дозволяв і використання інших мов та культур, про що свідчать, наприклад, написані російською мовою твори Тараса Шевченка, якого багато хто вважає духовним засновником української нації. Двомовність і мультикультуралізм стали нормою в пострадянській Україні, поширивши належність до української нації на людей різних етнічних та релігійних груп. Це безпосередньо вплинуло на хід російсько-українського конфлікту. Всупереч очікуванням Кремля, агресія Росії не змогла мобілізувати підтримку етнічних росіян за межами територій, безпосередньо контрольованих російською армією — Криму та частин Донбасу, захоплених російськими найманцями й підтриманими Росією бойовиками.

Згідно з даними, наданими поважним Київським міжнародним інститутом соціології, з росіян, які становлять 17% населення України, лише 5% ідентифікують себе як виключно росіян: решта вважають себе і росіянами, і українцями в той самий час. Навіть ті, хто вважав себе виключно росіянами, часто виступали проти втручання Росії в українські справи, відмовляючись асоціювати себе з режимом Путіна. «Моя батьківщина — Україна. Моя рідна мова — російська. І я хотіла б, щоб мене рятував Пушкін. І позбавив від горя та хвилювань теж Пушкін. Пушкін, а не Путін», — написала одна з київських росіянок на своїй сторінці у Facebook. Ідеологія «російського світу», що поєднує російський націоналізм з російським православ’ям і пропагується Москвою та підтриманими Росією сепаратистами як альтернатива проєвропейському вибору майданівських протестувальників, допомогла зміцнити українсько-єврейський проєвропейський альянс, що розвивався в Україні з 1991 року. «Я вже давно казав, що союз між українцями та євреями є запорукою нашого спільного майбутнього», — написав один промайданівський активіст на своїй сторінці у Facebook.

Історія залишила Україну об’єднаною в одній державі, але розділеною за численними регіональними лініями, що повторюють культурні й політичні кордони минулого. Кордон між лісостепами Центральної України та південними степами став прозорою межею між переважно сільськогосподарськими районами півночі та міськими центрами в багатих на корисні копалини степах півдня. Кордон між західним та східним християнством, після того як у XVII столітті сягнув Дніпра, відступив до Галичини й тепер нагадує кордон між імперіями Габсбур-гів та Романових до Першої світової війни. У межах колишніх володінь Габсбургів Галичина відрізнялася від Закарпаття, що в основному перебувало під угорським правлінням, та колишньої молдовської провінції Буковини. У межах колишньої Російської імперії Волинь, яка перебувала під владою Польщі в міжвоєнний період, відрізняється від Поділля, яке залишилося під радянською владою протягом більшої частини XX століття. Існує також різниця між землями на правому березі Дніпра, які перебували під польським правлінням і Лівобережжям, яке було територією козацької Гетьманщини, як і між козацькими землями й територіями, колонізованими в основному за часів Російської імперії у XVIII–XIX столітті. Межі цих земель також служать лінією між українцями, яким більш комфортно говорити українською, і тими, хто віддає перевагу в повсякденному спілкуванні російській мові.

Насправді український регіоналізм є ще більш складним, ніж поданий вище опис. Існують також відмінності між старими козацькими землями Гетьманщини та Слобідської України, в той час як південноукраїнська Миколаївська область істотно відрізняється за етнічним складом, мовою та поведінкою на виборах від Криму, що був приєднаний до України лише 1954 року. Але, незважаючи на всі ці відмінності, регіони України тримаються разом, бо всі вищезазначені кордони, які відокремлювали їх у минулому, сьогодні було б майже неможливо віднайти або відновити. У наші дні можна натомість побачити мозаїку мовних, культурних, економічних і політичних перехідних зон, які пов’язують різні регіони один з одним і тримають країну разом. На практиці не існує легко впізнаваної культурної межі, яка відокремлює Крим від сусідніх регіонів півдня України або Донбас від решти східних регіонів. Жоден з історичних регіонів не показав сильного бажання вийти зі складу України й жодним місцевим елітам не вдалося мобілізувати населення на підтримку відокремлення. Така мобілізація відбулася в Криму та на Донбасі, але виключно внаслідок російської анексії або інтервенції.

Символічне прощання з радянським минулим — знесення пам’ятників Леніну, загальною кількістю понад 500 — стало своєрідною візитною карткою Революції Гідності. Серед анти-київських бойовиків на Донбасі було багато захисників старих радянських цінностей. Але російські найманці й добровольці принесли в регіон всеосяжну ідею іншого роду. Як і найбільш відомий з російських командирів, Ігор Гіркін, вони прийшли на Донбас захищати цінності «російського світу» від зазіхань Заходу. У цьому контексті вони бачили Україну полем бою між, з одного боку, декадентськими західними цінностями, у тому числі демократією, особистими свободами, правами людини і особливо правами сексуальних меншин, та традиційними російськими цінностями — з іншого. За цією логікою, західна пропаганда нібито просто заплутала розуми українців. А росіяни намагалися донести їм правду.

Ця інтерпретація конфлікту має глибоке коріння у російській культурі та інтелектуальній традиції. Хоча важко уявити сучасну російську історію без участі Росії в європейській культурі, правильно й те, що протягом багатьох століть Росія була відрізана від Заходу або вступала в конфронтацію з країнами Центральної та Східної Європи. Який набір історичних досвідів найкраще визначає непрості стосунки Росії із Заходом? В одвічній російській інтелектуальній дискусії між західниками і слов’янофілами, яка почалася на початку XIX століття і протиставляла образ Росії як частини Європи образу Росії як окремої цивілізації зі світовою місією, нащадки слов’янофілів та антизахідників наразі є переможцями.

Що стосується України, її прагнення до незалежності завжди мало європейську орієнтацію. Вона ввібрала в себе досвід України як країни, розташованої на вододілі Схід-Захід між православ’ям та католицизмом, центральноєвропейською та євразійською імперіями й політичними та соціальними практиками, які вони з собою приносили. Це місце на кордоні кількох культурних просторів допомогло зробити Україну контактною зоною, в якій українці різних віросповідань змогли навчитися співіснувати. Воно також допомогло створити регіональні поділи, які експлуатуються учасниками сучасного конфлікту. Україна завжди була відома (й останнім часом це особливо схвалювалося) культурною гібридністю свого суспільства, але наскільки довго нація може нести цю гібридність і залишатися єдиною перед обличчям гібридної війни — є одним із важливих питань, що наразі вирішується у конфлікті між Росією та Україною.

Проєвропейська революція в Україні, яка вибухнула за чверть століття після завершення «холодної війни», наслідувала захоплення Заходом тих часів, яке було поширене серед дисидентів Польщі, Чехословаччини та інших країн регіону. Революція Гідності та війна викликали геополітичну переорієнтацію українського суспільства. Частка тих, хто позитивно ставився до Росії, знизилася з 80% в січні 2014 року до менш ніж 50% у вересні того ж року. У листопаді 2014 року 64% опитаних підтримували вступ України до ЄС (у листопаді 2013 року цей показник становив 39%). У квітні 2014 року тільки третина українців хотіли вступу своєї країни до НАТО, а в листопаді 2014 року понад половина опитаних підтримували цей курс. Немає сумнівів у тому, що досвід війни не лише об’єднав більшість українців, а й повернув їхні симпатії в бік Заходу.

У більшості країн світу шок війни, приниження поразки і відкрита рана від втрачених територій служили потужними інструментами для побудови національної солідарності та формування сильної національної ідентичності. Поділи Польщі у другій половині XVIII століття стерли Польську державу з мапи Європи, але послужили відправною точкою для формування модерного польського націоналізму, в той час як наполеонівське вторгнення до Німеччини на початку XIX століття дало поштовх розвитку пангерманських ідей і сприяло розвитку модерного німецького націоналізму. Спогади про поразку і втрачені території підживлювали національні почуття французів і поляків, сербів та чехів. Україна, яка зазнала вторгнення, приниження і поділу війною, здається, йде за цим загальним зразком.

Російська анексія Криму, гібридна війна на Донбасі та спроби дестабілізувати решту країни створили нову й небезпечну ситуацію не тільки в Україні, а й у Європі в цілому. Вперше з моменту закінчення Другої світової війни велика європейська держава пішла війною на слабшого сусіда й анексувала частину території незалежної держави. Вторгнення Росії порушило не тільки російсько-український договір 1997 року, а й Будапештський меморандум 1994 року, який запевнив безпеку України в обмін на відмову від ядерної зброї і приєднання до Договору про нерозповсюдження цієї зброї як неядерної держави. Неспровокована агресія Росії проти України поставила під загрозу основи міжнародного порядку — загрозу, на яку Європейський Союз та більшість світу виявились не готовими відповісти вчасно та ефективно. Незалежно від результатів нинішньої української кризи, від її розв’язання залежить не тільки майбутнє України, а й майбутнє відносин між Сходом і Заходом Європи — Росією та Європейським Союзом — а отже, майбутнє Європи в цілому.