Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

Розділ 25

ПРОЩАВАЙ, ЛЕНІНЕ!

П’ятнадцятого листопада 1982 року громадяни України, як і інших республік Радянського Союзу, «прилипли» до телевізійних екранів. Усі три канали передавали репортаж з Москви: лідери Радянського Союзу, представники численних іноземних держав та міжнародних організацій і десятки тисяч москвичів зібралися на Красній площі, щоб попрощатися з Леонідом Брежнєвим, уродженцем України, який правив світовою супердержавою довгих 18 років. Будучи хронічно хворим протягом значного періоду часу, він помер уві сні кілька днів тому. Багатьом телеглядачам, які не знали інших лідерів, було важко повірити, що «Леонід Брежнєв, невтомний борець за мир в усьому світі», як його називала офіційна пропаганда, пішов із життя. Його «режим 70-річних» заморозив вертикальну мобільність у радянському суспільстві, позбавивши його всіх надій на зміни, і здавалося, зміг зупинити час. Робочим терміном для визначення цієї політики було слово «стабільність». Незабаром епоха Брежнєва увійде в історію як епоха застою.

В Україні протягом двох десятиліть, з 1966 до 1985 року, щорічні темпи зростання промислового виробництва знизилися з 8,4 до 3,5%; у сільському господарстві, що ніколи не працювало успішно, вони впали з 3,2 до 0,5%. Це були офіційні цифри, які мало що означали в епоху фальсифікованих звітів. Реальність була ще похмурішою. Радянський Союз ставав дедалі залежнішим від твердої валюти, отриманої від продажу нафти й газу за кордоном. На початку 1970-х років, у той час як радянські та західні інженери будували трубопроводи для транспортування газу до Європи з Сибіру та Центральної Азії, український газ із Дашавського та Шебелинського родовищ забирали у вітчизняних споживачів і відправляли до Центральної Європи, щоб заробити тверду валюту. З часом газові родовища виснажаться і Україна перетвориться на імпортера газу.

Обіцянка Хрущова, що радянські люди житимуть при комунізмі, так і не була втілена, а пропагандисти режиму й зовсім забули про неї. Життєві стандарти перебували у вільному падінні, що сповільнювалося лише високими цінами на нафту на світових ринках. До моменту смерті Брежнєва цинізм і серед еліт, і серед населення в цілому стосовно не лише комунізму, а й навіть «розвиненого соціалізму» (термін, який замінив «комунізм» у значенні радянського суспільного ладу) досяг рекордно високого рівня. Коли труну з тілом Брежнєва поклали у свіжу могилу біля Кремлівської стіни, годинники на вежах Кремля пробили ще одну годину, а гармати вистрілили залпами, символізуючи закінчення однієї епохи й початок іншої. Нова епоха принесе спробу радикальних реформ, різкий економічний спад та несподіваний розпад могутнього Радянського Союзу — процеси, у яких Україна відіграє вирішальну роль і, виборюючи власну незалежність, приведе до незалежності й інші менш рішучі радянські республіки.

Серед членів Політбюро, які зібралися на трибуні ленінського мавзолею виголошувати панегірики для померлого Брежнєва, виділялася одна людина. Володимир Щербицький, сивочолий партійний керівник України, на знак поваги стояв цього холодного дня без шапки. Будучи висуванцем та протеже Брежнєва більшу частину своєї кар’єри, Щербицький мав особливі причини, щоб сумувати. Перед несподіваною смертю Брежнєва в кремлівських коридорах ширилися чутки, що на майбутньому пленумі ЦК він піде у відставку й передасть свої повноваження Щербицькому, забезпечивши незмінне домінування дніпропетровської фракції у керівництві країни. Щербицький, уродженець цього регіону, був дніпропетровським партійним керівником до переїзду в Київ. Але Брежнєв помер до того, як відбувся пленум. Новий партійний лідер, колишній голова КДБ Юрій Андропов, не мав нічого спільного з дніпропетровським кланом і невдовзі почне переслідувати близьких друзів Брежнєва за корупцію.

Після похорону Щербицький повернеться в Україну й заляже на дно, намагаючись вижити в цей непевний час. Маючи добре здоров’я у свої 64, він був одним з наймолодших членів Політбюро. Його безпосередні конкуренти були старшими й перебували в поганому стані. До того ж за роки, проведені за кермом української партійної машини, Щербицькому вдалося створити віддану йому мережу партійних кадрів. І дійсно, Щербицький пережив і в прямому, і в політичному сенсі Андропова, який помер у грудні 1984 року, і його наступника Костянтина Черненка, який пішов із життя у березні 1985-го. Але його шанси потрапити на вершину влади в Москві тепер були в минулому. Партнерство між російськими та українськими елітами, започатковане Микитою Хрущовим та зміцнене Брежнєвим, стало історією. Енергійний новий лідер Радянського Союзу Михайло Горбачов, який прийшов до влади в березні 1985 року, не мав жодних зв’язків з українською партійною машиною. Син росіянина та українки, Горбачов виріс на Північному Кавказі, території з мішаним російським та українським населенням, і в дитинстві співав українські народні пісні. Але він був передусім радянським патріотом, який не мав особливої прихильності до жодної з радянських республік, за винятком Росії. Він розглядав партійні піраміди, створені союзниками Брежнєва в республіках, як серйозну загрозу власній позиції та програмі реформ, що були розпочаті ним відразу ж після приходу до влади.

Конвеєр, що в попередні 30 років доправляв українські кадри до Москви, перестав працювати. Горбачов приводив нових людей з російських регіонів. Серед них був і його майбутній суперник Борис Єльцин. У грудні 1986 року Горбачов порушив неофіційну домовленість між центром та республіками, що існувала з часів смерті Сталіна: партійний керівник на чолі кожної республіки має бути місцевим і належати до титульної національності. Горбачов «десантував» етнічного росіянина Геннадія Колбіна до Казахстану, щоб замінити ставленика Брежнєва, етнічного казаха Дінмухамеда Кунаєва. Призначення Колбіна, який був (як і Єльцин) продуктом партійної машини Свердловська (нині Єкатеринбург), не мав жодних зв’язків з Казахстаном і ніколи там не працював, вивело на вулиці казахських студентів, які взяли участь у перших націоналістичних заворушеннях за всю повоєнну історію СРСР.

Розкол між новим керівництвом у Москві та керівництвом України вийшов на поверхню невдовзі після того, як Україну вразила найгірша радіаційна катастрофа в історії світу — вибух на Чорнобильській атомній електростанції, розташованій за 100 км від Києва. Ідея принесення атомної енергетики в Україну належала українським науковцям та економістам; Петро Шелест, який хотів створити нові джерела енергії для економіки республіки, що стрімко розвивалася, лобіював її у 1960-ті роки, під час свого перебування на посаді партійного керівника республіки. На момент запуску Чорнобильської АЕС 1977 року українська інтелігенція, у тому числі один із провідних шістдесятників Іван Драч, вітала прихід атомного віку до своєї країни. Для Драча та інших українських письменників Чорнобиль символізував крок вперед на шляху до модернізації України. Однак він та інші прихильники нуклеаризації[37] не могли не помічати, що станція була в прямому московському підпорядкуванні, а більшість кваліфікованих кадрів та управлінців походила з-за меж України. Республіка не мала котролю над тим, що відбувалося на електростанції, що, як і всі радянські ядерні об’єкти, та й більшість промислових підприємств України, перебувала під юрисдикцією союзних міністерств. Не випадково сама станція і аварія, що сталася на ній, відомі світові під російською назвою найближчого міста «Чернобыль», а не «Чорнобиль».

Коли вночі проти 26 квітня 1986 року четвертий реактор Чорнобильської АЕС вибухнув у результаті випробування вибігу турбіни, що пішло не так, українські лідери раптом усвідомили, як мало вони розпоряджаються власними долями й долею своєї республіки. Деяких українських посадовців запросили приєднатися до всесоюзної урядової комісії, створеної для ліквідації наслідків аварії, але вони там були на других ролях. Українські посадовці організували переселення людей, які жили в 30-кілометровій зоні навколо станції, але їм не дозволили проінформувати населення республіки про масштаби аварії та загрози, яку вона несе для здоров’я їхніх співгромадян. Обмеженість контролю республіканської влади над долею України стала кричуще очевидною 1 травня 1986 року, коли вітри змінили напрямок і замість віяти на північ та захід, понесли радіоактивні хмари на південь, до столиці України. Ураховуючи мінливу радіаційну ситуацію у місті з двохмільйонним населенням, українська партійна влада намагалася переконати Москву в необхідності скасувати демонстрацію, заплановану до Дня міжнародної солідарності трудящих. Але зазнала невдачі.

Коли вранці 1 травня організатори повели колони студентів та робітників до центру Києва, щоб почати демонстрацію, у групі керівників республіки явно не вистачало однієї людини — Володимира Щербицького. Уперше за свою довгу кар’єру він запізнювався на першотравневу демонстрацію. Коли його лімузин зрештою досяг Хрещатика, головної вулиці Києва, де проводилася демонстрація, українські партійні лідери побачили явно засмученого Щербицького. «Він сказав мені: якщо зіпсуєш демонстрацію, покладеш партквиток на стіл», — сказав український партійний керівник своїм помічникам. Ніхто не сумнівався, хто такий цей неназваний «він». Погрожувати Щербицькому виключенням з партії могла лише одна людина в країні — Михайло Горбачов. Незважаючи на те що рівень радіації стрімко зростав, Горбачов наказав своїм українським підлеглим поводитися як зазвичай, щоб показати країні та світу, що ситуація під контролем, а вибух на Чорнобильській АЕС не становить ніякої загрози для здоров’я населення. Щербицький та інші партійні керівники знали, що це не так, але не уявляли собі як можна було не виконати накази з Москви. Демонстрація відбулася, як було заплановано. Тільки її тривалість скоротили з чотирьох до двох годин.

Унаслідок вибуху та розплавлення 4-го реактора Чорнобильської АЕС в атмосферу потрапило близько 50 мільйонів кюрі радіації — еквівалент 500 атомних бомб, що впали на Хіросіму. Лише в Україні було забруднено 50 тисяч кв. км землі, що за площею перевищувало територію Бельгії. Зона відчуження навколо реактора становила 2600 кв. км, звідти в перші тижні після аварії було евакуйовано понад 90 тисяч мешканців. Більшість із них уже ніколи не побачать своїх домівок. Місто Прип’ять, де мешкало близько 50 тисяч будівельників та обслуговувального персоналу станції, навіть сьогодні залишається безлюдним, ніби сучасні Помпеї, що закарбували події останніх днів Радянського Союзу. На стінах його будинків і досі залишаються зображення Леніна та будівників комунізму, разом із гаслами, що прославляють комуністичну партію.

В Україні радіоактивні опади вразили 2300 населених пунктів та понад 3 мільйони людей. Унаслідок катастрофи під загрозою опинилися майже 30 мільйонів осіб, які використовували водопостачання з Дніпра та інших річок. Аварія мала нищівні наслідки для лісових районів Північної України — найстаріших населених районів країни, де протягом тисячоліть місцеве населення ховалося від степових завойовників. Тепер ліси, що були притулком від кочовиків та надавали їжу для потерпілих від Голодомору 1932–1933 років, стали джерелом руйнації. Їхнє листя випромінювало радіацію — невидимого ворога, від якого не було рятунку. Це була катастрофа глобального масштабу, і, за винятком сусідньої Білорусі, вона ніде не вдарила болючіше, ніж в Україні.

Аварія на Чорнобильській АЕС різко посилила невдоволення Москвою та її політикою у всіх прошарках партії та суспільства — радіація зачепила всіх: від членів партійного керівництва до пересічних громадян. У міру того як українські партійні керівники мобілізували населення, щоб упоратися з наслідками рукотворного лиха, створеного центром, багато з них задавалися питанням, чому вони ризикують власним життям і здоров’ям членів своїх сімей. На кухнях вони скаржилися на провальну політику центру й ділилися своїми розчаруваннями з людьми, яким довіряли. Першими перервали офіційну мовчанку українські письменники. У червні 1986 року на з’їзді Спілки письменників України Олесь Гончар заявив, що Чорнобиль змінив ставлення українських письменників до світу. На аудієнції зі Щербицьким він порушив питання про демонтаж станції. Багато письменників, які ще кілька років тому вітали прихід атомної енергії, тепер проклинали її як інструмент панування Москви в республіці. Серед них був і Іван Драч, чий син, студент Київського медичного інституту, був відправлений до Чорнобиля відразу після аварії без відповідних інструкцій та захисного спорядження і тепер страждав від радіаційного отруєння.

Чорнобильська катастрофа розбудила Україну, піднявши фундаментальні питання про стосунки між центром та республіками, компартією та народом і допомігши почати перше громадське обговорення в суспільстві, що боролося за те, щоб повернути собі голос після десятиліть брежнєвського застою. Покоління шістдесятників було попереду. Серед них був і письменник Юрій Щербак, який наприкінці 1987 року організував екологічну групу, що перетворилася на Партію зелених. Екологічний рух, який представив Україну жертвою діяльності Москви, став однією з перших форм національної мобілізації в Україні в роки горбачовських реформ. Новий лідер у Кремлі не лише відвернувся від українського партійного керівництва, а й дав можливість демократично налаштованим інтелектуалам та національно зорієнтованій інтелігенції мобілізуватися проти компартійної еліти. Як виявиться пізніше, ці дві групи, що конфліктують: комуністичне керівництво та новонароджена опозиція — незабаром знайдуть спільний інтерес у протистоянні з Москвою загалом і Горбачовим зокрема.

Михайло Горбачов у багатьох відношеннях був представником покоління 1960-х, хоча й відмінним від шістдесятників з кола письменників та митців. Його світогляд сформувався під сильним впливом хрущовської кампанії десталінізації та ідей соціалістичних реформ, що пропагувалися у 1960-ті роки ліберальними економістами та суспільствознавцями як у СРСР, так і у Східній Європі. Один із головних ідеологів Празької весни 1968 року, Зденек Млинарж, у 1950-ті роки був сусідом Горбачова по кімнаті в студентському гуртожитку юридичного факультету Московського університету. Горбачов і його радники хотіли реформувати соціалізм, щоб зробити його більш ефективним, або, як говорили у Празі перед радянським вторгненням 1968 року, створити соціалізм «з людським обличчям».

Горбачов почав із програми «прискорення» економічного розвитку, що не закликала до фундаментальних реформ, але робила наголос на більш ефективному використанні наявних установ та ресурсів. Але радянська економіка була не в змозі прискорити нічого, крім темпів падіння. «Ми були на краю прірви, — гуляв жарт у брежнєвські часи, — але з того часу зробили величезний крок вперед». Риторика «прискорення» незабаром змінилася політикою «перебудови», або реструктуризації, яка забрала повноваження щодо ухвалення рішень від міністерств у Москві, передавши їх не регіонам та республікам, як це було запасів Хрущова, а окремим підприємствам. Це зменшило владу центральних бюрократів та місцевих керівників, які також протидіяли горбачовській політиці «гласності», або відкритості, що дозволяла піддавати їх критиці знизу й заохочувалася центральними засобами масової інформації. Але перебудова викликала підтримку нового лідера та його реформаторських ідей серед інтелектуалів та міської інтелігенції, якій набрид контроль суспільного життя брежнєвських часів та брехня офіційної пропаганди.

Горбачовські реформи створили можливості для політичної мобілізації знизу. В Україні першими, хто скористався новим політичним та суспільним кліматом, стали дисиденти 1960–1970-х років, нещодавно випущені з ГУЛАГу. Навесні 1988 року вони заснували Українську Гельсінську спілку — першу відкрито політичну організацію в Україні часів перебудови. Більшість її членів, в тому числі голова спілки — юрист з московською освітою Левко Лук’яненко, який відбув понад чверть століття у тюрмі та на засланні — належали до Української Гельсінської групи брежнєвських часів. Ця дисидентська організація, створена 1976 року, взяла на себе завдання спостерігати за тим, як радянський уряд дотримується зобов’язань у галузі захисту прав людини, визначених на Гельсінській нараді з безпеки та співпраці в Європі, що відбулася у фінській столиці влітку 1975 року. Якщо багато членів групи, а потім спілки починали свою діяльність у 1960-ті роки як марксисти, які хотіли відновити «ленінські норми» національної політики, то арешти, що розгорнулися у зв’язку з видаленням з України Петра Шелеста, поклали край їхнім комуністичним ідеалам. Гельсінський рух забезпечив українських дисидентів новою ідеологією — захистом прав людини, як прав окремих осіб, так і народів.

Захист національної культури, особливо мови, був одним із ключових питань, що мобілізували українське суспільство в перші роки перебудови. Першою справді масовою організацією, створеною в Україні, стало Товариство української мови, що наприкінці 1989 року, у рік свого заснування, налічувало 150 тисяч членів. Українські інтелектуали вважали, що їхня мова та культура — головні підвалини української нації — перебувають під загрозою. Особливо тривожною була ситуація з українською мовою. За результатами перепису 1989 року, українці становили 73% населення республіки, що сягнуло 51 мільйона мешканців; але тільки 88% з них назвали рідною мовою українську і лише 40% використовували її у спілкуванні. Багато в чому це було результатом процесу урбанізації, у ході якої багато сільських українців переїхали до міст, де вони зазнали культурної русифікації. До 1980-х років у більшості українських міст за етнічним складом переважали українці (винятком усе ще залишався Донецьк, де більшість населення становили росіяни), але мовою спілкування в усіх великих містах, за винятком лише Львова та інших обласних центрів у Західній Україні, була російська. Товариство української мови хотіло повернути цей процес у протилежний бік, звертаючись у першу чергу до тих українців, які не користувалися українською у повсякденному житті, але мали українську ідентичність і вважали, що вони або їхні діти повинні володіти цією мовою. Це була важка боротьба.

Наприкінці 1980-х Радянський Союз часто зображували як країну не лише з непередбачуваним майбутнім, а й з непередбачуваним минулим. Українці, як і інші неросійські національності, намагалися повернути собі правду про минуле, яке десятиліттями приховувалося від них офіційною радянською історіографією та пропагандою. «Повернення» почалося з оприлюднення історичних праць Михайла Грушевського, виданих накладом сотень тисяч примірників. Також були перевидані твори поетів та письменників 1920-х років, представників так званого «розстріляного відродження» української культури, багато з яких не пережили терору 1930-х років. Як і в Росії та інших республіках, провідну роль у розкритті злочинів Сталіна періоду «Великого терору» взяло на себе товариство «Меморіал». Щодо цього українська інтелігенція мала що розповісти. По-перше, це історія Голодомору 1932–1933 років, яку режим повністю приховував. По-друге, історія збройного опору радянському режиму наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років бійців Української повстанської армії.

Голод був частиною східно-українського досвіду, в той час як націоналістичний опір і повстанський рух характеризував Західну Україну, але відродилося захоплення і спільним історичним наративом, який міг об’єднати схід і захід — історією козацтва. Після відставки Шелеста 1972 року влада провела чистку так званих козакофілів серед істориків та письменників, трактуючи їхній інтерес до козацької історії як рівнозначний проявам націоналізму. Тепер, із крахом офіційного історичного світогляду, козацький міф повернувся у публічний простір і дійсно, як стверджували брежнєвські пропагандисти, опинився тісно пов’язаний з національною ідеєю.

Улітку 1990 року українські активісти, багато з яких були з Галичини та Західної України, організували «марш на схід» — масове паломництво до Запоріжжя та козацьких пам’яток у пониззі Дніпра. Цей марш був покликаний «пробудити» українську самосвідомість у східних районах республіки. Це був величезний успіх, що мобілізував десятки тисяч людей і популяризував версію української історії, протилежну тій, що домінувала в школах та публічному просторі Південної України. Наступного року влада, яка спочатку виступала проти маршу, вирішила зкористатися з козацької міфології, що набирала сили. Вона профінансувала власні заходи на честь козацтва у Східній та Західній Україні, однак не отримала очікуваних політичних дивідендів. Партія та довіра до неї стрімко занепадали.

«Який ідіот вигадав слово “перебудова”?» — спитав Щербицький своїх підлеглих, коли вперше почув це слово. Коли Горбачов під час візиту до Києва закликав людей, попередньо обраних КДБ, чинити тиск на місцевих керівників, Щербицький, який був присутній на цій зустрічі, повернувся до своїх помічників і, покрутивши пальцем біля скроні, сказав: «На кого ж він тоді збирається спиратися?» У вересні 1989 року Горбачов відчув себе досить сильним, щоб розібратися з останнім пережитком брежнєвського режиму в Політбюро — з самим Щербицьким. Того місяця Горбачов приїхав до Києва, щоб повідомити партійній еліті про те, що всесоюзне Політбюро проголосувало за виключення Щербицького зі свого складу. Український ЦК не мав іншого вибору, окрім як усунути його і з посади першого секретаря. Менш ніж за півроку Щербицький накладе на себе руки, не в змозі змиритися не лише з кінцем власної кар’єри, а й з кінцем того політичного та суспільного ладу, якому він служив усе життя. Смерть Щербицького в лютому 1990 року стала першим самогубством провідного політичного діяча в Україні з часу загибелі Миколи Скрипника в липні 1933 року. Закінчувалася одна епоха, і починалася інша.

1989 рік із багатьох причин став поворотним моментом в українській історії. Це був рік початків масової політики з першими напіввільними виборами до радянського парламенту; створення першої масової політичної організації — Народного Руху за перебудову, кількість членів якого досягла 300 тисяч осіб восени 1989 року, а на кінець наступного зросла більш ніж удвічі; легалізація Української греко-католицької церкви, яку сталінський режим загнав у підпілля, але яка, проте, мала мільйони прихильників. 1990 року вибори до нового українського парламенту остаточно змінили політичне життя в Києві. Про-демократичні депутати сформували блок під назвою Народна Рада, якому вдавалося задавати тон в українській політиці, хоча до нього й належала лише чверть парламентарів. Улітку 1990 року український парламент пішов шляхом своїх колег у Прибалтійських республіках і Росії, оголосивши Україну суверенною країною. Декларація не ставила за мету вихід республіки зі складу СРСР, але давала законам України пріоритет над законами Союзу.

Центр був безсилий зупинити те, що тоді називали «парадом суверенітетів». Горбачов, батько радянських реформ, опинився в складному становищі. Він відштовхнув від себе компартійних апаратників та втратив підтримку інтелігенції у центрі й республіках. Його економічні реформи розбалансували економічну систему, кинувши в штопор виробничі показники та погіршивши й без того низький рівень життя. Партійні керівники були незадоволені реформами, що загрожували їхній владі та здавалися їм занадо радикальними. Інтелектуали, навпаки, вважали реформи недостатньо рішучими й надто повільними. За іронією долі, ці ворожі одна одній групи знайшли спільного ворога в Горбачові та центрі в цілому. Суверенітет і, нарешті, повна незалежність стали спільною платформою, що створила умови для співпраці між цими протиборчими силами в українському політикумі.

Мобілізація мас в Україні мала декілька регіональних особливостей, визначених історією окремих земель. У Галичині, на Волині й певною мірою Буковині — територіях, приєднаних за пактом Молотова-Ріббентропа, — масовий рух був схожий на те, що відбувалося у країнах Балтії, які СРСР теж приєднав на початку Другої світової війни. Там колишні дисиденти та представники інтелігенції очолили рух під прапором демократичного націоналізму і взяли під свій контроль місцеві органи влади. У решті країни партійні еліти, чиє виживання Горбачов поставив у залежність від їхньої здатності бути обраними до республіканської та місцевих рад, були дезорієнтовані, але змогли втриматися при владі. Коли українська Верховна Рада обрала своїм головою 56-річного уродженця Волині Леоніда Кравчука, поява нового лідера родом із Західної України стала передвісником великих змін. Реформи Горбачова зробили парламент, безумовно, найважливішою гілкою влади. До кінця 1990 року Кравчук став найбільш впливовим і популярним лідером в Україні. Він був єдиним українським чиновником, який міг говорити зі зростаючою опозицією, що спиралася в основному на західні землі. Також він мав багато прихильників серед партійної еліти, так званих суверен-комуністів, які прагнули політичної та економічної автономії для України.

Протягом наступного року Кравчук показав справжній політичний талант у маневруванні серед різних груп депутатів і спрямуванні парламенту до досягнення суверенітету, а потім незалежності. Перше випробування його вмінь відбулося восени 1990 року. Стривожений литовською декларацією незалежності, ухваленою у березні 1990 року, та ростом руху за незалежність в інших республіках, Горбачов піддався тиску «яструбів» в партії та уряді й дав мовчазну згоду на згортання демократичних свобод. В Україні комуністична більшість у парламенті ухвалила закон, що забороняв демонстрації біля будівлі парламенту, та схвалила арешт члена парламентської Народної ради Степана Хмари. Але українські прихильники жорсткої лінії швидко зустріли спротив, якого вони не очікували. Уранці 2 жовтня 1990 року десятки студентів із Києва, Дніпропетровська та Львова спустилися на площу Жовтневої революції в центрі Києва (майбутній Майдан Незалежності) і розпочали голодування. Крім усього іншого, вони вимагали відставки діючого прем’єр-міністра й виходу України з переговорів про новий союзний договір — це була ініціатива Горбачова з урятування Союзу шляхом надання республікам ширшої автономії.

Ставлення можновладців до студентського страйку розділилося. Якщо уряд кинув міліцію для розгону демонстрантів, Київська міськрада дала дозвіл на продовження протесту. За кілька наступних днів кількість голодувальників зросла до 150. Коли уряд організував своїх прихильників, щоб витіснити протестувальників, близько 50 тисяч киян вийшли на площу захистити студентів. Невдовзі до страйку долучилися всі вищі навчальні заклади міста. Демонстранти рушили на парламент, зайнявши площу перед його будівлею. Під тиском вулиці та в результаті маневрування з боку Кравчука та поміркованих парламентарів комуністична більшість вирішила відступити. Вони дали студентам телевізійний ефір для представлення своїх вимог та звільнили голову уряду, який брав участь у переговорах про новий союз. Це була велика перемога для українських студентів та українського суспільства в цілому Події жовтня 1990 року в центрі Києва пізніше стануть відомі як «перший Майдан». Другий відбудеться 2004 року, а третій — у 2013–2014 роках.

Коли 1 серпня 1991 року президент США Джордж Г. В. Буш прибув до Києва, щоб переконати Україну залишитися в складі СРСР, український політичний клас розділився щодо своїх цілей. Націонал-демократична меншість прагнула повної незалежності, вимоги якої лунали в Україні чимраз частіше з того моменту, як повну незалежність оголосила Литва в березні 1990 року. Комуністична більшість в українському парламенті прагнула широкої автономії в рамках реформованого Союзу. Таку саму мету переслідував і Горбачов. Після невдалої спроби зупинити рух за незалежність у прибалтійських республіках, застосувавши там військову силу на початку 1991 року, Горбачов скликав референдум з питання продовження існування Союзу. Він відбувся у березні 1991 року, і 70% його учасників проголосували за реформований Союз. Горбачов також відновив переговори з республіканськими лідерами, в тому числі з Борисом Єльциним у Росії та Нурсултаном Назарбаєвим у Казахстані, намагаючись переконати їх сформувати вільніший союз. Він уклав з ними угоду наприкінці липня 1991 року, але Україна була не готова до її підписання. Леонід Кравчук і його група прагнули до іншого рішення: конфедерації з Росією та іншими республіками, куди Україна приєднається на власних умовах.

Буш став на бік Горбачова у своєму зверненні до українського парламенту, названому американськими ЗМІ «Котлета по-київськи» через небажання американського президента підтримати прагнення національно-демократичних депутатів до незалежності. Буш виступав за надання свободи Прибалтійським республікам, але Україну волів тримати разом із рештою СРСР. Він не хотів втратити надійного партнера на світовій арені — Горбачова та Радянський Союз, який той представляв. Крім того, Буш і його радники були стурбовані можливістю неконтрольо-ваного розпаду Союзу, що міг призвести до війни між республіками, які мали ядерну зброю на своїй території. Окрім Росії, до таких належали Україна, Білорусь та Казахстан. У своєму виступі в українському парламенті президент Буш звернувся до аудиторії із закликом відмовитися від «самовбивчого націоналізму» та не плутати свободу з незалежністю. Комуністична більшість з ентузіазмом аплодувала йому. Демократична меншість була розчарована: альянс Вашингтона з Москвою і депутатами-комуністами в українському парламенті був серйозною перешкодою для української незалежності. Було важко уявити, що ще до кінця місяця цей парламент майже одностайно проголосує за незалежність України, а наприкінці грудня Білий дім, спочатку стурбований можливістю ядерної війни на пострадянському просторі, підтримає це рішення.

Подією, що спричинила злам у переконаннях консервативних депутатів українського парламенту, а згодом і всього світу, став переворот, здійснений «яструбами» проти Михайла Горбачова 19 серпня 1991 року. Фактично він почався на день раніше в Україні, а конкретно в Криму, де Горбачов перебував у літній відпустці. Увечері 18 серпня змовники з’явилися на порозі його приморської вілли біля Фороса й зажадали запровадження військового стану. Горбачов відмовився підписувати документи, через що заколотники змушені були діяти самостійно. Наступного дня в Москві змовники на чолі з головою КДБ і міністрами оборони та внутрішніх справ оголосили надзвичайний стан на всій території СРСР. Українське керівництво на чолі з Кравчуком відмовилося здійснити надзвичайні заходи в республіці, але, на відміну від російського президента Бориса Єльцина в Москві, не зробило нічого для протидії перевороту. У той час як Кравчук закликав народ України зберігати спокій, Єльцин вивів своїх прихильників на вулиці під російськими прапорами, змусивши військових піти з Москви після перших сутичок між армією і протестувальниками, що призвели до загибелі людей. Змовники не могли більше покладатися на війська і змушені були капітулювати. Менш ніж за сімдесят дві години переворот закінчився і заколотники опинилися під арештом. Москвичі вийшли на вулиці, щоб відсвяткувати перемогу не тільки свободи над диктатурою, а й Росії над союзним центром.

Горбачов повернувся до Москви, але виявився не в змозі повернути владу. Фактично, він став жертвою іншого перевороту, цього разу організованого Єльциним, який скористався послабленням центру, щоб розпочати захоплення Росією інституцій Радянського Союзу. Він змусив Горбачова скасувати указ про призначення своїх людей на посади керівників армії, міліції і сил безпеки, а потім призупинив діяльність Комуністичної партії, не залишивши Горбачову ніякого вибору, окрім як піти у відставку з посади генерального секретаря. Росія фактично перебирала контроль над владними інституціями Союзу, що налякало ті республіки, які ще готові були залишитися у складі СРСР Україна першою проявила ініціативу щодо виходу з формально ще «горбачовського», а насправді вже «єльцинського» Союзу.

Двадцять четвертого серпня 1991 року, наступного дня після того, як Єльцин узяв під свій контроль союзний уряд, український парламент провів голосування з питання про незалежність. «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 року, — говорилося у декларації незалежності, написаній Левком Лук’яненком, в’язнем ГУЛАГу з найбільшим стажем, а нині депутатом парламенту, — Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — України». Результати голосування стали сюрпризом для всіх, у тому числі й для самого Лук’яненка: 346 депутатів проголосували «за», 5 — «утрималися», 2 — «проти». Комуністичної більшості, що виступала проти незалежності України з першої сесії парламенту навесні 1990 року, більше не існувало. Кравчук та його «суверен-комуністи» під нападами з боку опозиції за пасивне сприяння перевороту, зімкнули ряди з націонал-демократами, прихопивши з собою решту компартійних кадрів, які відчули себе зрадженими Москвою та опинилися під загрозою політичної смерті через наступ Єльцина на компартію. Після того як результат голосування з’явився на екрані, зал вибухнув оплесками. Натовп за межами будівлі парламенту святкував перемогу: Україна нарешті стала вільною!

Декларація Лук’яненка посилалася на тисячолітню історію української державності, маючи на увазі традицію, закладену в часи Київської Русі. Ця декларація була фактично п’ятою спробою проголосити незалежність України в XX столітті: перші дві відбулися 1918 року в Києві, а потім у Львові, третя 1939 року на Закарпатті, і четверта 1941 року у Львові. Усі ці спроби були зроблені у воєнний час і зазнали невдачі. Чи відрізнятиметься від них нова декларація — відразу було важко сказати. Відповідь на це питання дадуть події наступних трьох місяців. Всенародний референдум, призначений на 1 грудня 1991 року, той самий день, що й заплановані раніше вибори президента України, мав підтвердити або відхилити голосування парламенту за незалежність. Призначення референдуму мало важливе значення з багатьох причин. Двадцять четвертого серпня 1991 року воно допомогло зробити вибір на користь тим членам комуністичної більшості, які сумнівалися, чи голосувати за незалежність, чи ні. Хоча вони проголосували «за» — їхні голоси, зрештою, не були остаточним рішенням і могли бути відкликані в майбутньому. Також референдум дав Україні шанс вийти з Союзу без відкритого конфлікту з центром. На попередньому референдумі, що був організований Горбачовим у березні 1991 року, близько 70% українців проголосували за те, щоб залишитися у складі реформованого Союзу. Тільки інший референдум мав дозволити повний розрив із ним.

Горбачов вважав, що підтримка незалежності України ніколи не досягне 70%. Єльцин не був настільки впевненим. Наприкінці серпня 1991 року, незабаром після того, як український парламент проголосував за незалежність, він доручив своєму прес-секретареві зробити заяву, що, якщо Україна та інші республіки оголосять про свою незалежність, Росія матиме право порушити питання про її кордони з цими республіками. Прессекретар Єльцина позначив Крим та Східну Україну, зокрема вугільний басейн Донбасу, як можливі спірні території. Україні погрожували поділом, якщо вона наполягатиме на незалежності. Пізніше Єльцин відправив делегацію високого рівня на чолі з віце-президентом, генералом Олександром Руцьким, щоб змусити Україну переглянути свою позицію. Але українці обстоювали своє, і Руцькой повернувся з порожніми руками. Шантаж провалився, а в Єльцина не було ні політичної волі, ні ресурсів, аби виконати свої погрози.

У вересні 1991 року Україна увійшла в новий політичний сезон. На посаду президента претендували шість кандидатів, але всі вони агітували за незалежність. Кравчук переконав кримську владу відкласти плани щодо окремого референдуму з питання про незалежність півострова від України. Цифри опитувань свідчили про зростання підтримки незалежності серед усіх національних груп та всіх регіонів країни. Дві найбільші меншини — російська, яка налічувала 11 мільйонів осіб, і єврейська, чисельність якої сягала 500 тисяч, — висловили підтримку ідеї незалежності України. У листопаді 1991 року її підтримували 58% етнічних росіян та 60% євреїв. Меншини прийняли українську сторону, зробивши те, що вони відмовилися зробити 1918 року — підтримати незалежність України. Цього разу вони дивилися на Москву з більшим занепокоєнням і підозрою, ніж на столицю власної республіки.

Першого грудня 1991 року українці всіх етнічних груп прийшли на виборчі дільниці, щоб вирішити свою долю та долю своєї країни. Результати були приголомшливими навіть для найоптимістичніших прихильників незалежності. Явка досягла 84%, при цьому понад 90% виборців, що взяли участь у голосуванні, підтримали незалежність. Попереду була Західна Україна, де в Тернопільській області «за» проголосували 99%. Але центр, південь і навіть схід теж недалеко відстали. У Вінниці, в Центральній Україні, незалежність підтримали 95%; в Одесі, на півдні, — 85%; і в Донецькому регіоні, на сході, — 83%. Навіть у Криму незалежність підтримала більша частина учасників голосування: 57% у Севастополі й 54% на всьому півострові. (У той час росіяни становили 66% населення півострова, українці — 25%, а кримські татари, які тільки почали повертатися на батьківщину своїх предків, лише 1,5%.) У центрі та на сході країни багато з тих, хто голосував за незалежність, підтримали висунення Леоніда Кравчука на посаду президента. Він виграв з 61% голосів виборців, отримавши більшість у всіх регіонах України, крім Галичини. Там перемога дісталася багаторічному в’язневі ГУЛАГу та голові Львівської обласної адміністрації В’ячеславу Чорноволу. Україна проголосувала за незалежність і доручила своє майбутнє кандидату в президенти, який, як багато хто вважав, міг утримати баланс між різними регіонами та національностями України, а також збудувати міст між комуністичним минулим республіки та її незалежним майбутнім.

Голосування за незалежність України означало кінець Радянського Союзу. Ті, хто взяв участь у референдумі, змінили не лише власну долю, а й напрямок світової історії. Україна звільнила решту радянських республік, усе ще залежних від Москви. Єльцин зробив останню спробу переконати Кравчука підписати новий союзний договір, коли зустрівся з ним у Біловезькій пущі на території Білорусі 8 грудня 1991 року. Кравчук відмовився, посилаючись на результати референдуму в усіх областях України, в тому числі в Криму та на сході. Єльцин відступив. Якщо Україна не готова до підписання, то й Росія не буде цього робити, сказав він новообраному українському президентові. Єльцин перед тим неодноразово пояснював американцям, що без України Росія опинилася б у меншості в домінованому мусульманськими республіками Союзі. Союз без України втрачав привабливість для Росії, а Союз без Росії, з її величезними енергетичними ресурсами, не мав жодної політичної та економічної привабливості для інших республік. У Біловезькій пущі троє лідерів слов’янських республік: Єльцин, Кравчук та лідер Білорусі Станіслав Шушкевич — створили нове міжнародне об’єднання — Співдружність Незалежних Держав, до якої 21 грудня приєдналися центральноазійські республіки. Радянського Союзу більше не існувало.

На Різдво, 25 грудня 1991 року, Горбачов прочитав свою промову про відставку по національному телебаченню. Червоний прапор Радянського Союзу був спущений з будівлі Сенатського (колишнього Свердловського) палацу Кремля, і його замінив російський — біло-синьо-червоний. Кольорами Києва були синій та жовтий. Тепер між ним і Москвою більше не існувало символічних зв’язків. Після чотирьох невдалих спроб, зроблених різними політичними силами за різних обставин, Україна була тепер не тільки єдиною, а й незалежною та вільною іти своїм власним шляхом. Те, що здавалося неможливим кілька місяців тому, стало реальністю: імперія зникла, і народилася нова держава. Старі комуністичні еліти та лідери молодих і амбітних національних демократів об’єднали свої сили, щоб перетворити Україну на могильщика останньої європейської імперії й таким чином увійти в історію. Тепер їм необхідно було знайти шлях до майбутнього.