Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

V

ШЛЯХ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Розділ 24

ДРУГА РАДЯНСЬКА РЕСПУБЛІКА

Членство України в Організації Об’єднаних Націй, що було надане республіці як члену-засновнику на конференції в Сан-Франциско у квітні 1945 року, підвищило її міжнародний статус, зрівнявши з британськими домініонами Канадою та Австралією або навіть суверенними державами на зразок Бельгії чи Бразилії. Але на те, щоб привести поспіхом вибудований фасад незалежності, необхідний для членства в ООН, у відповідність із досягненням реальної незалежності, пішло майже півстоліття. Отримавши незалежність, Україна стала частиною глобального процесу розпаду імперій і формування нових національних держав на їхніх руїнах: цей процес майже потроїв число незалежних держав у світі від 70 країн 1945 року до понад 190 сьогодні.

Якщо не брати до уваги місце в ООН та підвищення міжнародного статусу, наприкінці війни Україна являла собою сумне видовище. Хоча за мапою складалося враження, що вона є одним із головних бенефіціарів війни — територія України збільшилася більш ніж на 15%, — насправді республіка стала однією з головних її жертв. Вона втратила до 7 мільйонів своїх громадян, що становило більш ніж 15% її населення. З 36 мільйонів українців, які залишилися, близько 10 мільйонів не мали даху над головою, а близько 700 міст та містечок і 28 тисяч сіл лежали в руїнах. Україна втратила 40% свого багатства та понад 80% промислового та сільськогосподарського обладнання. 1945 року республіка виробила лише 1/4 від довоєнних обсягів промислового виробництва та 40% від обсягів сільськогосподарської продукції.

Після спустошення виробничої бази радянською тактикою випаленої землі, деіндустріалізаційної та деурбанізаційної політики німців, а також безперервної боротьби між двома арміями, у деяких місцях Україну потрібно було відбудовувати майже з нуля. Західні радники припускали, що легше побудувати нові заводи, ніж відновлювати старі, але влада вирішила реконструювати заводи, що були побудовані в 1930-ті роки з величезними жертвами. У цьому випадку пріоритет віддавався важкій індустрії. Решта галузей, на думку Кремля, могла зачекати.

До 1948 року альянс воєнного часу між СРСР, Британією та США поступився місцем «холодній війні» між Москвою та Заходом. На кону був радянський контроль над Центральною та Східною Європою, а також позиції Заходу в Ірані, Туреччині та Греції. Оскільки Радянська армія в результаті війни просунулася на Захід і тепер зайняла передові позиції Німеччини, Україна вже не була прикордонною республікою на межі з тим, що вважалося ворожим Заходом, як це було в міжвоєнний період, але її значення для промислового та сільськогосподарського потенціалу Союзу залишалося так само великим, як і до війни. Україна повинна була постачати зброю, їжу і солдатів для участі в неминучому, як тоді багато хто вважав, конфлікті між комуністичним Сходом і капіталістичним Заходом. Для українців це означало необхідність продовжувати затягувати пояси. Україна відновила свій економічний потенціал до 1950 року, але сільське господарство відставало й досягло довоєнного рівня аж у 1960-ті роки.

Перше повоєнне десятиліття в Україні в основному передбачало відновлення зруйнованої економіки, реабілітацію шокованого й травмованого суспільства та відновлення ідейно-політичного контролю парти над землями, що тимчасово опинилися під владою Німеччини та її союзників у ході війни. У західній частині України — колишніх польських, румунських та чеських провінціях — відновлення партійного контролю фактично означало його запровадження, оскільки радянський режим до німецького вторгнення тривав там менш ніж два роки. По всій Україні в цей період відбувалося повторне впровадження політичних, соціальних та економічних моделей, створених у її радянській частині в 1930-ті роки. В останні роки життя Сталін не був готовий брати участь в нових економічних та соціальних експериментах — пізній сталінізм явно вичерпав своє революційне завзяття. Досвід війни, яка щойно закінчилася, і підготовка до війни із Заходом, яка, на думку Кремля, мала відбутися, формували більшість політичних, соціальних та культурних рішень, що ухвалювалися Сталіним та його помічниками.

Серед проектів реконструкції, яким надавався високий пріоритет і які перебували на верхівці радянських пріоритетів, був один із гігантів радянської індустріалізації довоєнних років — Дніпровська електростанція та промисловий комплекс у Запоріжжі. Під час відступу 1941 року радянські війська підірвали частину дніпровської греблі, але зберегли її залишки 1943 року, коли німці спробували завершити роботу, — радянські розвідники перерізали дріт, що повинен був підірвати вибухівку. Реконструкція греблі та електростанції стала першочерговим завданням новопризначеного партійного керівника Запорізької області та майбутнього лідера Радянського Союзу Леоніда Брежнєва, який приїхав до міста 1946 року й виявив, що електростанція та підприємства навколо неї повністю зруйновані. «Серед цегли й заліза вже росла трава, здалеку було чути виття здичавілих собак, а навколо не було нічого, крім руїн з воронячими гніздами, що висіли на гілках згорілих дерев, — писав Брежнєв, згадуючи свої перші враження від поїздки до того, що залишилося від Запорізького індустріального комплексу, улітку 1946 року. — Я мав можливість бачити щось подібне після громадянської війни, але тоді це була мертва тиша заводів, що лякала, а тепер вони були повністю стерті на порох».

Відповідно до звіту урядової комісії, у місті Запоріжжі не було електрики або водогону. Було зруйновано понад 1000 житлових будинків, 74 школи, 5 кінотеатрів, 2 університети, а також 239 магазинів. Але Москва послала Брежнєва до Запоріжжя не стільки для відновлення міста, скільки для відновлення роботи електростанції та металургійного заводу, що називався «Запоріжсталь». Він зробив те, що від нього вимагалося, за рекордні строки. Електростанція дала перший струм у березні 1947 року, а у вересні того ж року було зроблено перше плавлення сталі. У листопаді 1947 року на знак визнання досягнень Брежнєва Кремль відкликав його із Запоріжжя і призначив партійним керівником сусідньої Дніпропетровської області, одного з головних двигунів економіки України. Брежнєв залишив Запоріжжя з виробництвом електрики та сталі, але все ще в руїнах. Такою була модель повоєнної відбудови України: пріоритет віддавався промисловим підприємствам. Людям залишалося страждати й навіть помирати.

У своїх мемуарах, що були вперше опубліковані 1978 року, Брежнєв пише про важкі часи в містах, але нічого не згадує про села, які в 1946 і 1947 роках стали свідками повернення голоду в масштабі, який можна порівняти з 1932 та 1933 роками. Унаслідок нового голоду померло близько 1 мільйона людей, особливо сильно він уразив південь України, у тому числі Дніпропетровську та Запорізьку області, якими керував Брежнєв. Тож не дивно, що Брежнєв промовчав про новий злочин режиму, де він посідав чільне місце, — про голод, що довів до смерті сотні тисяч його громадян. Одним із вищих посадовців, який відмовився мовчати, був тодішній бос Брежнєва Микита Хрущов. У своїх спогадах, що були таємно провезені на Захід і опубліковані 1970 року в США, але були не відомі радянським читачам аж до кінця 1980-х років (наклад мемуарів Брежнєва, навпаки, сягнув 15 мільйонів примірників у 1970-ті роки), Хрущов описав не тільки голод, а й нездатність керівництва республіки зробити щось, щоб урятувати жертв: Москва, як і раніше, ухвалювала життєво важливі рішення, які визначали, кому жити й кому помирати в Україні.

Хрущов звинувачував у новому українському голоді Сталіна, як це він робив відносно багатьох інших трагічних подій, що сталися в 1930–1940-ві роки. У цьому випадку він був абсолютно правий. Улітку 1946 року Україну вразила найсильніша посуха за останні півстоліття, але Москва продовжувала вимагати зерно від українського села, спустошеного війною та неврожаєм. Цього разу зерно було потрібне для реіндустріалізації міст та для підтримки Східної Європи, що перебувала під радянською окупацією, куди Сталін відправляв тонни зерна, щоб зберегти при владі нові комуністичні режими. Щоб запобігти катастрофі, яка насувалася, Хрущов звернувся безпосередньо до Сталіна з проханням запровадити продовольчі картки для селян — такі самі, як для міських мешканців. Його прохання залишилися без відповіді. Більше того, хтось почав поширювати плітки, звинувачуючи Хрущова в українському націоналізмі: мовляв, він занадто захищає республіку та її народ. Невдовзі Хрущов потрапив у немилість до Сталіна та був понижений на посаді: хоча він і залишився головою українського уряду, однак втратив посаду партійного керівника республіки. Його новим босом і заміною як партійного керівника України став Лазар Каганович, керманич політики українізації 1920-х років та один з організаторів Голодомору 1930-х.

Каганович вважав своїм новим завданням в Україні посилення ідеологічного контролю Москви. Максим Рильський, поет-неокласик та голова Спілки письменників України, став головною жертвою влаштованого ним ідеологічного «полювання на відьом». Він зазнав нападок у пресі за український націоналізм і був відсторонений від своєї посади восени 1947 року. Хоча Сталін невдовзі відкликав Кагановича до Москви і Хрущов отримав назад свою стару посаду, цькування українських діячів культури тривало й далі. Воно було частиною всесоюзної кампанії, ров’язаної ідеологічним наглядачем Сталіна Андрієм Ждановим, який ганив радянських письменників та митців через «буржуазний індивідуалізм», «відсутність ідеологічної чистоти» та «поклоніння перед Заходом». Серед жертв кампанії Жданова були сатирики Михайло Зощенко в Росії та Остап Вишня в Україні. У своїх творах письменники могли зображувати лише один конфлікт — між добрим та кращим, що залишало сатириків без роботи. Пошук ідеологічних ухилів, що почався з письменників, поширився на композиторів та істориків. В Україні полювання на «націоналістів» досягло піку 1951 року, коли у «Правді» з’явилася критична стаття про вірш відомого поета Володимира Сосюри «Любіть Україну», що був написаний 1944 року. Тепер режим став розглядати те, що під час війни сприяло мобілізації українського патріотизму проти німецької агресії, як прояв націоналізму, оскільки прагнув зміцнити контроль над раніше окупованими територіями.

Велика Вітчизняна війна, як називали радянсько-німецьку війну 1941–1945 років у Радянському Союзі, забезпечила нову легітимність режиму, що зміг вижити й відбити іноземне вторгнення. Але війна також змінила політичний ландшафт Радянського Союзу, надавши людям можливість для мобілізації та самовизначення в масштабах, небачених з часів революції. Спроби Москви повернути ідеологічну однорідність та ступінь централізації на довоєнний рівень, були лише частково успішними, особливо в такій республіці, як Україна, де націоналістичний опір радянському режиму тривав роками. Західна Україна, зокрема Галичина та Волинь, залишалися фактично під військовою окупацією протягом багатьох років після війни й управлялися іншим чином, ніж решта республіки.

Українська повстанська армія продовжувала кидати виклик радянському пануванню в галицьких селах протягом 1950-х років — значно довше, ніж будь-який інший збройний рух опору в окупованій Радянським Союзом Східній Європі. Близько 1947 року командири УПА змінили тактику, розділивши великі підрозділи на дрібніші одиниці, не більш як 50 бійців, а потім ще на менші групи, кількість яких не перевищувала 10 осіб. Вони уникали великомасштабних військових зіткнень з набагато численнішими радянськими військами, заощаджуючи свої сили для нової війни між СРСР і Заходом, що, як вони розраховували, мала вибухнути в будь-який момент. У той же час навіть невеликі повстанські підрозділи продовжували створювати проблеми для радянського режиму, нападаючи на представників партії та державного апарату, тероризуючи прихильників режиму й підриваючи зусилля з колективізації сільського господарства та радянізації регіону через систему освіти. Режим відповідав репресивними заходами, у тому числі примусовими депортаціями сотень тисяч українців, яких підозрювали в підтримці підпілля.

Лише навесні 1950 року радянським спецслужбам вдалося вистежити та вбити головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича. Його замінив інший командир, але в найближчі кілька років організований опір було в основному придушено, а невеликі підпільні осередки втратили зв’язок один з одним. Деякі з повстанських підрозділів пройшли через польські та чехословацькі території на Захід і приєдналися до націоналістичної еміграції на чолі зі Степаном Бандерою у Західній Німеччині. 1951 року британці та американці почали десантування членів бандерівської та інших націоналістичних організацій в Україну з метою збору розвідувальної інформації. У відповідь режим активізував спроби вбивства Бандери та інших лідерів української еміграції. Їм вдалося це зробити восени 1959 року, коли радянський агент Богдан Сташинський убив Бандеру, що мешкав тоді в Мюнхені, з пістолета-розпилювача, виготовленого КДБ і зарядженого ціанідом. 1961 року вбивця втік на Захід і зізнався у вбивстві Бандери та Льва Ребе-та, іншого лідера української еміграції, скоєному ще 1957 року. Його свідчення в західнонімецькому суді не залишали сумнівів, що накази про вбивство лідерів еміграції походили з вищих ешелонів радянської влади — нагороду за вбивство вручав сам голова КДБ Олександр Шелепін.

Українські націоналісти, і реальні, й уявні, були не єдиною мішенню радянської пропаганди й таємної поліції в останні роки правління Сталіна. У той самий час на верхівці ієрархії ворогів режиму з’явилася нова група — радянське єврейство. Євреї були серед жертв сталінських чисток 1930-х років, але до кінця 1940-х їх не виділяли в окрему групу, варту переслідування. Ця зміна відбулася з початком «холодної війни» та заснуванням держави Ізраїль. Тепер єврейські громадяни СРСР потрапили під підозру в подвійній лояльності та змові із Заходом проти своєї радянської батьківщини.

У грудні 1948 року лідер радянського єврейства, відомий актор і художній керівник Соломон Міхоелс був убитий за наказом Сталіна. До кінця року Сталін запроторив до в’язниці дружину-єврейку своєї правої руки В’ячеслава Молотова, Поліну Жемчужину, уродженку Південної України та палку прихильницю Міхоелса. Радянські ЗМІ оголосили війну «космополітам» (евфемізм для позначення євреїв) та «вичистили» багатьох євреїв з партійного апарату та з органів державної безпеки. Євреї України опинилися серед основних об’єктів дискримінації. Було зачинено іврейські школи та тетри, заарештовано багатьох єврейських письменників, включно із головним редактором журналу «Дер Штерн» Гершлем (Григорієм) Полянкером. У «космополітизмі» було звинувачено Леоніда Первомайського. 1952 року антисемітська кампанія сягнула нових висот з арештом низки єврейських лікарів, звинувачених разом зі слов’янськими колегами у вбивстві членів радянського керівництва, у тому числі Андрія Жданова, який помер від природних причин 1948 року. В Україні були звільнені з медичного управління, яке обслуговувало керівників партії та держави, усі єврейські лікарі. Частина з них заарештована. Лише смерть Сталіна поклала край цим репресіям. Радянське керівництво зупинило кампанію на півдорозі та випустило з ув’язнення ще вцілілих лікарів, але антисемітизм залишився в коридорах влади Москви, Києва та інших радянських центрів.

Йосип Сталін помер 5 березня 1953 року, завершивши найжахливішу епоху в радянській історії і залишивши спадок, що переслідуватиме його наступників та країну, якою вони правитимуть протягом декількох поколінь. Боротьба проти спадщини Сталіна стала однією з визначальних рис правління його наступника Микити Хрущова. Але знадобився час, щоб колишній партійний керівник України здобув усю повноту влади в партії та державі і проявив свою антисталінську орієнтацію.

Сходження Микити Хрущова на вершину радянської влади почалося в грудні 1949 року, коли Сталін відкликав його зі Львова, де він боровся з націоналістичним підпіллям, до Москви та призначив на стару посаду голови московської партійної організації. Він прибув до радянської столиці за кілька днів до бучного святкування 70-річчя Сталіна. Під час офіційної церемонії диктатор посадив Хрущова поруч себе, а гостя з Китаю, Мао Цзедуна, по інший бік.

Відразу ж після смерті Сталіна Хрущов виявився одним із чотирьох найвпливовіших радянських лідерів, які перебрали владу в Москві. У червні 1953 року він організував арешт свого найнебезпечнішого конкурента, «голови держбезпеки» Лаврентія Берії. У лютому 1955 року він позбувся колишнього союзника Берії — глави радянського уряду Георгія Маленкова. У червні 1957 року він розгромив опозицію колишніх помічників Сталіна В’ячеслава Молотова й Лазаря Кагановича, а в березні 1958 року став головою і Комуністичної партії, і радянського уряду. Успіх Хрущова став можливим завдяки допомозі його українських підлеглих. Республіка мала найбільшу (за кількістю членів) партійну організацію в Союзі, якщо враховувати те, що росіяни не мали власної компартії, і тому найбільший блок голосів у всесоюзному ЦК.

Хрущов нагородив своїх українських прибічників сторицею, перевівши їх до Москви. У числі перших, хто зробив цей кар’єрний стрибок, був Олексій Кириченко, перший етнічний українець на посаді партійного керівника України з часів революції. 1957 року він став секретарем Всесоюзного Центрального комітету та другою найвпливовішою людиною в країні. До протеже Хрущова також належав і колишній партійний секретар Запорізької та Дніпропетровської областей Леонід Брежнєв, який став головою Верховної Ради і де-юре головою Радянської держави при Хрущові. Іншим продуктом української партійної машини був Микола Підгорний, колишній перший секретар ЦК КПУ, призначений Хрущовим до всесоюзного ЦК 1963 року. Ці та десятки інших протеже Хрущова перевозили своїх власних протеже з України до центру. Якщо Сталін більшу частину своєї кар’єри спирався на кадри з Кавказу, Хрущов покладався на людей з України. Просуваючи українські партійні кадри на керівні посади в Москві, Хрущов робив українську комуністичну еліту молодшим партнером російських урядових та партійних кіл в управлінні багатонаціональною радянською імперією. Її члени здобули чималий вплив на рішення, що ухвалювалися в центрі, а також отримали більше автономії у вирішенні внутрішніх українських справ.

Підйом України на почесне друге місце в ієрархії радянських республік та національностей почався в січні 1954 року всесоюзним святкуванням 300-річчя Переяславської ради (1654). Офіційна партійна пропаганда оголосила раду, яка схвалила перехід Гетьманщини під заступництво московського царя як акт «возз’єднання України з Росією». Це формулювання походило з імперської традиції XIX століття, коли російську історію представляли як історію «возз’єднання Русі» завдяки зусиллям та під егідою російського самодержавства. Спеціальний документ, офіційно затверджений у Центральному комітеті в Москві під назвою «Тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією», пояснював, що це формулювання означає в нових умовах. Цей документ ґрунтувався на сталінській політиці представлення росіян як «найбільш видатну націю з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу» — це формулювання було вперше вжито Сталіним під час виступу з тостом на бенкеті з нагоди закінчення радянсько-німецької війни в травні 1945 року. «Тези» підвищували українців до статусу другої за значущістю радянської національністі. Згідно з цим документом, росіяни й українці були окремими народами, хоча й тісно пов’язаними історією та культурою.

Радянське керівництво видало розпорядження про будівництво пам’ятників на честь річниці та присвоїло довгу й кострубату назву «300-річчя возз’єднання України з Росією» низці установ, у тому числі Дніпропетровському університету. За іронією долі, гетьман Павло Скоропадський заснував цей університет восени 1918 року — у той час, коли більшовицькі війська були вигнані з України і країна перебувала під контролем німців. Але найбільш щедрим жестом під час святкування «вікової дружби» двох слов’янських народів була передача в лютому 1954 року Кримського півострова з-під юрисдикції Російської Федерації до юрисдикції України. За десять років до того з Криму були депортовані кримські татари через те, що весь цей народ був звинувачений у співпраці з німцями. Незважаючи на зусилля пропаганди подати передачу півострова як прояв братньої дружби між двома народами, реальні причини були більш прозаїчними. Ключовим чинником була географія. Відрізаний від Росії Керченською протокою і поєднаний з материковою Україною Перекопським перешийком та розташованими на ньому шляхами сполучення, Крим потребував допомоги з материка для відбудови своєї економіки, що була підірвана не лише війною та німецькою окупацією, а й вигнанням кримських татар.

1950 року Крим здав державі в п’ять разів менше зерна, ніж 1940 року, у три рази менше тютюну і в два рази менше винограду. Переселенці, яких відправляли на півострів з Російської Федерації, не звикли до південних умов і мало чим могли допомогти у відновленні економіки. Коли восени 1953 року Микита Хрущов відвідав півострів, виснажені поселенці оточили його машину й зажадали допомоги. З Криму він поїхав прямо до Києва, щоб почати переговори про передачу півострова Україні, вважаючи, що республіка в змозі допомогти економічно депресивному регіону, а її фахівці в галузі сільського господарства знають, як упоратися з посухою та виростити зерно в степових умовах. Протеже Хрущова в Києві підтримали його, як і його колеги в Москві. До лютого 1954 року Верховні Ради України, Росії та СРСР затвердили угоду.

Крим став частиною України. Це було перше й останнє розширення території республіки, що було здійснене не з етнічних, а з географічних та економічних міркувань. З 1,2 мільйона мешканців Криму росіяни становили 71%, а українці — 22%. Півострів виграв від нової угоди та від експертизи й капіталовкладень, наданих урядом України. Між 1953 і 1956 роками виробництво кримських вин подвоїлося, а виробництво електрики зросло майже на 60%. Але головний поштовх для розвитку кримської економіки відбувся в наступному десятилітті після спорудження Північно-Кримського каналу, перший етап будівництва якого був завершений 1963 року. Оскільки будівництво тривало й в наступні роки, канал зробив можливим постачання 30% всієї дніпровської води на півострів і зрошення більш ніж 6 тисяч кв. км його сільськогосподарських угідь. Також через нього постачалися водою міста Феодосія, Керч та Судак. Звичайно, Хрущову йшлося про суто адміністративні зміни, але кримці без проблем знайшли своє місце в багато-культурній Україні. У грудні 1991 року більшість виборців Криму підтримала незалежність.

Таємна промова Микити Хрущова на XX з’їзді партії, що відбувся в лютому 1956 року, відкрила нову еру в історії Радянського Союзу та його республік. Новий лідер звинуватив Йосипа Сталіна в порушенні принципів соціалістичної законності та проведенні кривавих чисток партійних лав. Він не згадав про переслідування мільйонів людей, які не належали до партії, Великий голод 1932 і 1933 років, а також депортації цілих народів. Але процес десталінізації, запущений промовою Хрущова, змінив радянське суспільство. Багато колишніх керівників України, у тому числі Станіслав Косіор, Влас Чубар та Микола Скрипник, були політично реабілітовані. Український КДБ (Комітет державної безпеки — так стала називатися сталінська таємна поліція після смерті диктатора) і прокуратура республіки переглянули близько 1 мільйона справ жертв політичного терору, реабілітувавши майже 300 тисяч осіб. Вироки та покарання залишалися чинними для тих, хто був звинувачений в українському націоналізмі, беручи участь у націоналістичному підпіллі або співпрацюючи з німцями. Проте десятки тисяч учасників українського націоналістичного підпілля були звільнені з ГУЛАГу, як і єпископи та священики Української католицької церкви, яким вдалося вижити. КДБ поставив більшість цих людей під негласний нагляд після звільнення.

Хрущов був по-своєму віруючим. Він вірив у комунізм як найвищий суспільний лад. На початку 1960-х років він публічно заявив країні та всьому світу, що в наступні 20 років буде закладено основи для створення комуністичного суспільства. У марксистсько-ленінській термінології того часу це означало здатність виробляти велику кількість товарів народного споживання, які були в дефіциті в СРСР. Хрущов також прийняв нову партійну програму комуністичного будівництва. Просування нової світської релігії, тепер із твердою датою появи комуністичного раю, ішло пліч-о-пліч із боротьбою проти традиційної релігії. Повернувшись до повоєнної сталінської політики, Хрущов розв’язав репресії проти релігійних конфесій, обіцяючи, що релігія зникне до приходу комунізму, а останнього віруючого покажуть по телебаченню в не надто віддаленому майбутньому. Тисячі православних церков, мечетей, синагог і молитовних будинків були закриті в рамках цього повернення до антирелігійної кампанії 1920–1930-х років. В Україні між 1960 та 1965 роками кількість православних церков зменшилася майже наполовину — з 8207 до 4565. Особливо тяжко постраждали регіони Східної і Центральної України: у Галичині влада поводилася обережно й не закривала забагато церков, щоб не штовхати новонавернених насильницькими засобами православних до лав підпільної Української греко-католицької церкви.

Хоча багатьом було ясно, що розрекламований прихід комунізму — не більше ніж прийом пропаганди. Завершення сталінського терору, звільнення деяких категорій політичних в’язнів та публікація творів, що викривали злочини сталінського режиму (у тому числі творів Олександра Солженіцина, в’язня ГУЛАГу в 1945–1953 роках) створили атмосферу відносної свободи, відому під назвою «хрущовська відлига». В Україні вона була відзначена поверненням до суспільного життя письменників та митців, чиї твори були заборонені в часи пізнього сталінізму. Серед них був найвідоміший український кінорежисер Олександр Довженко, який зміг залишити московське заслання і продовжити роботу на батьківщині. Знову повернулися до активної творчості поети Максим Рильський та Володимир Сосюра, яких цькували в 1940–1950-х роках. Вони допомогли виростити нове покоління українських поетів — «покоління шістдесятників». Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич, Ліна Костенко, Василь Стус стали провідними фігурами нової української літератури, що підривала засади насаджуваного владою «соцреалізму».

Нова партійна лінія подавалася стурбованим кадрам як повернення до «ленінських норм», що означало, крім усього іншого, кінець масових чисток партійного апарату й певну децентралізацію влади. Обидві зміни розширяли можливості регіональних та республіканських еліт, і українські кадри були раді скористатися цими можливостями. Зі створенням регіональних Раднаргоспів, яким доручався економічний розвиток областей (ще одне повернення до політики 1920-х років), українське керівництво отримало під свій контроль понад 90% підприємств, розташованих на території республіки, та всю сільськогосподарську галузь. Нові партійні керівники були значно незалежнішими від центру, ніж їхні попередники. З початку 1950-х років місцеві чиновники управляли Україною практично без припливу будь-яких партійних і державних кадрів з Росії або інших радянських республік. Місцеві кадри були організовані в васальні мережі, де посада окремого партійного керівника-васала залежала від його (жінок у партійному апараті було дуже мало) особистої відданості своєму начальнику-сюзерену. Українська партійна мережа розширилася аж до Кремля, стаючи дедалі стабільнішою і більш автономною, ніж решта республіканських мереж у Союзі.

Хрущовські реформи сприяли вражаючому розвитку радянської промисловості та зростанню урбанізації. Його програма будівництва дешевих п’ятиповерхових житлових будинків, що стали відомі як «хрущовки», дозволила сотням тисяч громадян переселитися з тимчасових помешкань та тісних комунальних квартир до окремих квартир з теплопостачанням, водогоном і туалетом. Незважаючи на те що більшість державних ресурсів у хрущовські роки пішли на розвиток цілини Казахстану і природних ресурсів Сибіру, Україна стала одним із головних бенефіціарів (і жертв) нового промислового зростання.

У 1950–1960-ті роки на Дніпрі було споруджено три нові гідроелектростанції, що створили гігантські штучні озера, затопивши сільськогосподарські угіддя та прилеглі шахти й назавжди змінивши екологію регіону. Будівництво хімічних комплексів, призначених для виробництва пестицидів для сільського господарства й товарів народного споживання для населення, підвищило економічний потенціал республіки, але разом із тим збільшило навантаження на її екологію. Україна також була включена в атомні та космічні проекти, що стали продуктами гонки озброєнь, яка супроводжувала більшу частину «холодної війни». У містечку Жовті Води, неподалік від місця першого бою між Богданом Хмельницьким і польською королівською армією 1648 року, відкрили та почали видобувати уран. У сусідньому Дніпропетровську було збудовано найбільші в Європі потужності з виробництва ракет. Внесок України в радянський прорив у космос був величезним. Був певний символізм у тому, що українець став першим неросіянином, запущеним у космос радянською ракетою. Павло Попович, уродженець Київщини, здійснив свій перший політ у космос 1962 року. Його другий політ відбудеться 1974-го.

Як і слід було очікувати, зростання радянської космічної програми та військово-промислового комплексу мало вплинуло на добробут населення, яке на початку 1960-х років знову опинилося на межі голоду. Безпосередньою причиною браку продовольства були посухи, що вразили сільське господарство. Але цього разу замість експорту зерна, як це було під час голодів 1932–1933 та 1946–1947 років, уряд вирішив закуповувати зерно за кордоном. Це було помітне відхилення від сталінських часів. Хрущов намагався поліпшити скрутне становище селян і продуктивність колгоспів за рахунок значного підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію (ціна на зерно збільшилася в 7 разів). Він також зменшив особисті земельні ділянки колгоспників наполовину, вважаючи, що це звільнить їх від додаткових зусиль на домашньому господарстві й залишить більше часу та енергії для роботи в колгоспах.

Але політика Хрущова, продиктована добрими намірами, не дала тих результатів, на які він сподівався. Він продовжував диктувати, що і як повинні вирощувати колгоспи, пропагуючи збільшення виробництва кукурудзи, що не росла й не могла рости в місцях, визначених партійними апаратниками з Москви. Його спроба дати селянам більше часу для відпочинку підірвала виробництво сільськогосподарської продукції на особистих ділянках. У період з 1958 до 1962 року кількість свійських тварин в індивідуальній власності скоротилася більш ніж удвічі, з 22 мільйонів до 10 мільйонів голів. Реформи, які повинні були підвищити продуктивність і поліпшити рівень життя в селі, призвели до подорожчання продуктів у містах, де ціни на вершкове масло зросли на 50%, а на м’ясо на 25%. Багато жителів міста згадували 1950-ті роки як втрачений рай. Селяни вважали кращими 1960-ті роки.

У жовтні 1964 року, коли члени внутрішнього оточення Хрущова, у тому числі його українські висуванці Леонід Брежнєв та Микола Підгорний, відсторонили його від влади в результаті палацового перевороту, мало хто з радянських громадян міг сказати щось добре про одного з найбільших реформаторів Радянського Союзу. Однак вони повною мірою скористалися можливістю, наданою його політикою десталінізації, — можливістю публічно скаржитися на свого звільненого лідера та його економічні ініціативи, що залишили полиці крамниць порожніми й підняли ціни на сільськогосподарську продукцію.

Нові лідери організували переворот частково через страх, що Хрущов міг звинуватити їх в економічних труднощах і відсторонити від влади. Тепер вони вирішили грати безпечно та повернулися до централізованої моделі радянської економіки, створеної в 1930-ті роки, скасувавши регіональні раднаргоспи й відновивши всесоюзні міністерства в Москві як головні керівні органи радянської економіки. Але вони залишили незмінними відносно високі закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, перетворюючи сільське господарство з джерела доходів, як у сталінські часи, на економічну чорну діру, яка вимагала дедалі нових субсидій. Умови життя колгоспників, що ніколи не були легкими, дещо поліпшилися, але це не вплинуло на продуктивність їхньої праці; крім того, нові лідери так і не відновили початкових розмірів особистих земельних ділянок і продовжували придушувати особисту ініціативу в сільськогосподарському секторі. Як і Хрущов, вони проголосили офіційною метою поліпшення рівня життя населення, але боялися сили приватної власності та особистої ініціативи.

Усунення Хрущова та заміна його на Леоніда Брежнєва, більш політично гнучкого та менш мотивованого ідеологічно, призвели до згортання пропагандистської кампанії щодо швидкого приходу комунізму. Завершилася також хрущовська відлига та відновилися політичні репресії.

У Москві арешти почалися восени 1965 року, за рік після відставки Хрущова. Затримали та віддали під суд Андрія Синявського та Юлія Даніеля — двох письменників, які видали свої твори на Заході й були звинувачені в антирадянській діяльності. На початку 1966 року ці два інтелектуали були засуджені до семи та п’яти років ув’язнення в таборах суворого режиму.

В Україні арешти почалися на кілька місяців раніше, улітку 1965 року. Мішенню КДБ стали молоді інтелектуали з Києва та Львова, які почали свою літературну та культурну діяльність під час «відлиги». Активіст українського дисидентського руху Євген Сверстюк пізніше схарактеризував настрої своїх однодумців як «юнацький ідеалізм... у пошуках істини та чесності... відторгнення, опір та опозицію до офіційної літератури». Хоча молоді письменники, митці та інтелектуали були стурбовані долею українського народу та його культури, свої аргументи вони подавали в марксистсько-ленінській інтерпретації, намагаючись розширити офіційні рамки хрущовської десталінізації та кампанії «повернення до ленінізму». Особливо це стосувалося одного з перших самвидавних текстів українського дисидентського руху під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У цьому творі, написаному невдовзі після перших арештів українських дисидентів улітку 1965 року молодим літературознавцем Іваном Дзюбою, стверджувалося, що за часів Сталіна радянська національна політика втратила свою ленінську орієнтацію, ставши заручницею російського шовінізму.

Ішлося про відродження націонал-комунізму, що знайшов сильного прихильника в особі Петра Шелеста — першого секретаря ЦК Компартії України та члена всесоюзного Політбюро. Виходець із сім’ї селян Харківщини на сході України, він вступив до партії в 1920-ті роки. Як і націонал-комуністи тієї епохи (один із яких, Микола Скрипник, був не лише реабілітований, а й ушановувався в Україні в 1960-ті роки), Шелест вважав, що його головне завдання — не виконувати накази з Москви, а сприяти економічному розвитку України та її культури. Українська мова опинялася під дедалі більшим тиском з боку російської: кількість україномовних шкіл падала з довоєнних років, у той час як частка учнів російськомовних шкіл зростала з 14% 1939 року до 25% 1955-го, а 1962 року перевищила 30%.

Ці цифри турбували Шелеста, який підтримував формування нового типу української самосвідомості, що пишалася роллю республіки в завдаванні поразки німецькій агресії та її підвищеним статусом у Союзі, поєднуючи елементи вірності соціалістичному ладу з місцевим патріотизмом та шануванням української історії та культури. Ця нова ідентичність була сумішшю радянської самосвідомості 1920-х років та національної самосвідомості, що склалася в міжвоєнній Польщі, Румунії та певною мірою в Закарпатті. Хоча й домінуючи в новій офіційній версії українського патріотизму, радянський компонент змушений був пристосовуватися та ставати культурно більш українським та самодостатнім, ніж це було б в іншому випадку.

Політична ситуація у вищому партійному керівництві в Москві, яка дещо нагадувала 1920-ті роки, допомогла поверненню Шелеста до ідей націонал-комунізму та його здатності втілювати їх у життя тривалий час після скинення Хрущова. За контроль над партією та урядом боролася низка політичних груп, і в 1960-ті роки підтримка українських кадрів була в Москві настільки ж важливою, як і в 1920-ті. Шелест і його колишній шеф Микола Підгорний, що став головою всесоюзної Верховної Ради, змогли виторгувати за підтримку групи Брежнєва, яка боролася з групою колишнього очільника КДБ Олександра Шелепіна, обмежену культурну та політичну автономію України. Ця неформальна угода закінчилася 1972 року, коли Брежнєв, маргіналізувавши Шелепіна, вирішив піти проти Шелеста. Останнього перевели до Москви в травні 1972 року і, хоча й залишили у складі московського Політбюро, звинуватили в націоналістичному ухилі через книжку «Україно наша Радянська», що була сповнена гордості за українську історію та досягнення республіки в умовах соціалізму.

Брежнєв замінив Шелеста на власного прибічника, Володимира Щербицького, який походив з рідної для нього Дніпропетровщини. Дніпропетровська фракція витісняла інші українські кадри в Москві та Києві, здобуваючи дедалі більший контроль над радянською партійною та державною машиною. Виїзд Шелеста з України супроводжувався чистками серед його висуванців та наступом на українських інтелектуалів. Іван Дзюба, автор «націонал-комуністичної» книжки «Інтернаціоналізм чи русифікація?», був засуджений до п’яти років виправних робіт і п’яти років заслання за працю, написану ним ще 1965 року. З інститутів Академії наук УРСР були «вичищені» Михайло Брайчевський та десятки інших істориків та літературознавців, які працювали над дореволюційною історією України, особливо над «націоналістичною» козацькою добою. КДБ надолужував роботу, яку не зміг завершити в Україні за часів Шелеста. Але репресії не могли зробити багато й тривали лише до певного моменту. Їхнім наслідком став не тільки удар по українській культурі, але й повне розчарування культурної еліти в комунізмі. Наступного разу, коли українські партійні еліти та інтелектуали створять спільний фронт проти Москви, його гаслом уже не буде повернення до ленінських ідеалів.